Рішення

від 15.05.2023 по справі 199/3182/18

АМУР-НИЖНЬОДНІПРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 199/3182/18

(2/199/16/23)

РІШЕННЯ

Іменем України

15.05.2023 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська в складі: головуючого судді Руденко В.В., при секретарі Божко А.В., за участі прокурора Волкогон Т.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі цивільну справу за позовом Першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Солярис», Виробниче ремонтне житлово-експлуатаційне підприємство Амур-Нижньодніпровського району, ОСОБА_2 , про витребування майна,-

В С Т А Н О В И В:

Перший заступник прокурора Дніпропетровської області звернувся до суду в інтересах Дніпровської міської ради з позовом до ОСОБА_1 про витребування нежитлового приміщення АДРЕСА_1 . У підтвердження позовних вимог посилається на те, що зазначене нежитлове приміщення перебувало на балансі виробничого ремонтного житлово-експлуатаційного підприємства Амур-Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська, яке було зареєстровано виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради 13.09.1991.

З`ясовано, що рішенням Дніпропетровської міської ради народних депутатів № 46 від 27.11.1991 «Про комунальну власність Дніпропетровської міської ради народних депутатів», яке доповнено рішенням Дніпропетровської міської ради № 26/23 від 26.09.2001 затверджено перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Дніпро.

Факт належності об`єктів, зазначених у переліках (розділи І - XIII), що додаються до рішення Дніпропетровської міської ради народних депутатів № 46 від 27.11.1991 територіальній громаді м. Дніпропетровська встановлено рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська у справі № 200/5829/13-ц від 14.05.2013 за заявою Дніпропетровської міської ради про встановлення факту, що має юридичне значення.

Державна реєстрація права комунальної власності територіальної громади міста на нежитлове приміщення № 3, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 проведена Дніпропетровським міським управлінням юстиції 08.07.2013, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 106224612101.

Рішенням Дніпропетровської міської ради № 16/9 від 02.03.2011, об`єкти нерухомого майна з балансу комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, зокрема, ВРЖЕП АНД району передано на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю».

Вказане обґрунтовувалось реорганізацією комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, необхідністю забезпечення ефективності управління комунальним майном та пов`язувалось з визначенням єдиного підприємства наділеного повноваженнями з управління комунальним майном та корпоративними правами територіальної громади міста в особі КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю».

Разом з тим, 06.08.2012 ухвалою господарського суду Дніпропетровської області відкрито провадження у справі № 38/5005/6637/2012 про банкрутство ВРЖЕП АНД району.

Однак, на час відкриття провадження у справі про банкрутство рішення сесії Дніпропетровської міської ради №16/9 від 02.03.2011 ВРЖЕП АНД району в повному обсязі виконано не було, внаслідок чого нерухоме майно обліковувалося на балансі підприємства за відсутності правових підстав.

Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 14.08.2012 у справі № 38/5005/6637/2012 ВРЖЕП АНД району визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.

На підставі вказаної постанови ліквідатором ВРЖЕП АНД району призначено арбітражного керуючого Барановського О.В., яким, всупереч норм чинного законодавства та рішень Дніпропетровської міської ради з питань управління об`єктами комунальної власності, нежитлове приміщення № 3, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 з метою продажу було включено до ліквідаційної маси підприємства-банкрута, а в подальшому реалізовано шляхом проведення 27.12.2012 товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» торгів з продажу зазначеного нерухомого майна, переможцем у яких визнано ТОВ «Солярис».

На підставі протоколу проведення біржових торгів 24.07.2013 між ВРЖЕП АНД району та ТОВ «Солярис» укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення № 3, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського нотаріального округу Мудрецькою І.В, зареєстрованого в державному реєстрі за № 1255.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 31.01.2018 у справі № 38/5005/6637/2012 про банкрутство ВРЖЕП АНД району, задоволено скаргу прокуратури області на дії ліквідатора та визнано неправомірними його дії щодо включення до ліквідаційної маси банкрута об`єктів нерухомого майна комунальної власності, продажу його з відкритих біржових торгів та визнано недійсними договори купівлі-продажу укладені на їх підставі.

Зокрема, рішенням суду визнано неправомірними дії ліквідатора ВРЖЕП АНД району арбітражного керуючого Барановського О.В. щодо включення до ліквідаційної маси підприємства-банкрута нежитлового приміщення № 3, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , та продажу його з відкритих біржових торгів, визнано недійсними результати біржових торгів, проведених 27.12.2012 товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» з продажу зазначеного нерухомого майна та визнано недійсним договір купівлі-продажу № 1255 від 24.07.2013, зареєстрований приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Мудрецькою І.В., укладений між ліквідатором- арбітражним керуючим ОСОБА_3 та ТОВ «Солярис».

Разом з тим, вказане нежитлове приміщення за договором купівлі-продажу № 1304 від 29.07.2013, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Мудрецькою 1.В., було відчужено на користь ОСОБА_2 . На даний час власником спірного нежитлового приміщення є ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу № 536 від 25.03.2016 року, укладеного із ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою Ю.О.

Оскільки спірне нерухоме майно вибуло з власності Дніпровської міської ради поза волею власника, позивач просив суд витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Дніпро в особі Дніпровської міської ради нежитлове приміщення № 3, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта житлової нерухомості - 106224612101) загальною площею 79,7 кв.м.

Ухвалою суду від 19 вересня 2018 року відкрито провадження по даній справі.

Відповідач подала відзив на позов, в якому вона посилається на те, що позовна заява є необґрунтованою, оскільки відповідач є добросовісним набувачем, так як вказане майно придбано за відплатним договором та вибуло з володіння міської ради та ВРЖЕП АНД району за їх волею. Крім того зазначила, що Дніпровська міська рада не є власником майна, а отже у останньої немає підстав для звернення до суду з відповідним позовом. Також посилалась та відсутність доказів наявності у прокурора повноважень звертатись до суду в інтересах Дніпровської міської ради. Крім того, представником відповідача подана заява про застосування строків позовної давності.

Прокурор в судовому засіданні позовні вимоги підтримала в повному обсязі, надала пояснення аналогічні викладеним у позові.

Інші учасники справи до судового засідання не з`явились, про дату та час розгляду справи повідомлені належним чином.

Вислухавши пояснення прокурора, дослідивши докази в їх сукупності, суд вважає, що заявлені вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що приміщення АДРЕСА_1 перебувало на балансі виробничого ремонтного житлово-експлуатаційного підприємства Амур-Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська, яке було зареєстровано виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради 13.09.1991. Рішенням Дніпропетровської міської ради народних депутатів № 46 від 27.11.1991 «Про комунальну власність Дніпропетровської міської ради народних депутатів», яке доповнено рішенням Дніпропетровської міської ради № 26/23 від 26.09.2001 затверджено перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Дніпро. Державна реєстрація права комунальної власності територіальної громади міста на нежитлове приміщення № 3, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 проведена Дніпропетровським міським управлінням юстиції 08.07.2013, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 106224612101.

Рішенням Дніпропетровської міської ради № 16/9 від 02.03.2011, об`єкти нерухомого майна з балансу комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, зокрема, ВРЖЕП АНД району передано на баланс КП «Бюро обліку майнових прав та діяльності з нерухомістю».

06.08.2012 ухвалою господарського суду Дніпропетровської області відкрито провадження у справі № 38/5005/6637/2012 про банкрутство ВРЖЕП АНД району.

Однак, на час відкриття провадження у справі про банкрутство рішення сесії Дніпропетровської міської ради №16/9 від 02.03.2011 ВРЖЕП АНД району в повному обсязі виконано не було, внаслідок чого нерухоме майно обліковувалося на балансі підприємства за відсутності правових підстав.

Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 14.08.2012 у справі № 38/5005/6637/2012 ВРЖЕП АНД району визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.

На підставі вказаної постанови ліквідатором ВРЖЕП АНД району призначено арбітражного керуючого Барановського О.В., яким, всупереч норм чинного законодавства та рішень Дніпропетровської міської ради з питань управління об`єктами комунальної власності, нежитлове приміщення № 3, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 з метою продажу було включено до ліквідаційної маси підприємства-банкрута, а в подальшому реалізовано шляхом проведення 27.12.2012 товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» торгів з продажу зазначеного нерухомого майна, переможцем у яких визнано ТОВ «Солярис».

На підставі протоколу проведення біржових торгів 24.07.2013 між ВРЖЕП АНД району та ТОВ «Солярис» укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення № 3, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського нотаріального округу Мудрецькою І.В, зареєстрованого в державному реєстрі за № 1255.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 31.01.2018 у справі № 38/5005/6637/2012 про банкрутство ВРЖЕП АНД району, задоволено скаргу прокуратури області на дії ліквідатора та визнано неправомірними його дії щодо включення до ліквідаційної маси банкрута об`єктів нерухомого майна комунальної власності, продажу його з відкритих біржових торгів та визнано недійсними договори купівлі-продажу укладені на їх підставі.

Рішенням суду визнано неправомірними дії ліквідатора ВРЖЕП АНД району арбітражного керуючого Барановського О.В. щодо включення до ліквідаційної маси підприємства-банкрута нежитлового приміщення № 3, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , та продажу його з відкритих біржових торгів, визнано недійсними результати біржових торгів, проведених 27.12.2012 товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» з продажу зазначеного нерухомого майна та визнано недійсним договір купівлі-продажу № 1255 від 24.07.2013, зареєстрований приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Мудрецькою І.В., укладений між ліквідатором-арбітражним керуючим ОСОБА_3 та ТОВ «Солярис».

Разом з тим, вказане нежитлове приміщення за договором купівлі-продажу № 1304 від 29.07.2013, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Мудрецькою 1.В., було відчужено на користь ОСОБА_2 . На даний час власником спірного нежитлового приміщення є ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу № 536 від 25.03.2016 року, укладеного із ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою Ю.О.

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 317 та частини першої статті 319 ЦК України власнику належить, зокрема, право на власний розсуд розпоряджатися своїм майном.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (частина п`ята статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності (частина п`ята статті 60 згаданого Закону).

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (частина восьма статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

У статті 330 ЦК України закріплено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати власне майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Наведеною нормою права передбачено вичерпний перелік умов, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких умов є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Тож можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

При вирішенні даного спору, суд бере о уваги обставини, встановлені Господарським судом Дніпропетровської області у справі № 38/5005/6637/2012 в ухвалі від 31 січня 2018 року, зокрема, що спірне майно арбітражний керуючий неправомірно включив до ліквідаційної маси підприємства-банкрута ВРЖЕП АНД, неправомірно реалізував на відкритих біржових торгах, а також, що результати торгів від 27 грудня 2012 року та договір купівлі-продажу від 24 липня 2013 року є недійсними.

Частиною четвертою статті 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційно встановлені факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

З урахуванням того, що у справі № 38/5005/6637/2012 суд встановив факт недійсності договору купівлі-продажу з відчуження спірного нерухомого майна, що свідчить про вибуття спірного майна з володіння законного власника - територіальної громади міста з порушенням вимог чинного законодавства та поза його волею, такі обставини під час розгляду цієї справи не підлягають доказуванню.

Дніпровська міська рада як представницький орган територіальної громади м. Дніпра, якому ця громада делегувала повноваження щодо здійснення права власності від її імені та в її інтересах, повинна діяти виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом, а відтак воля територіальної громади як власника об`єкта права комунальної власності може бути виражена лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам закону та інтересам територіальної громади.

За обставинами справи Дніпровська міська рада не вчиняла дій щодо розпорядження спірним нерухомим майном у спосіб, передбачений законом, шляхом ухвалення відповідного рішення на сесії міської ради, а включення майна до ліквідаційної маси підприємства-банкрута, передачу майна на торги суд визнав неправомірним, результати торгів, оформлені протоколом від 27 грудня 2012 року № 38, та договір купівлі-продажу від 24 липня 2013 року, на підставі яких це майно вибуло з володіння територіальної громади, 29 є недійсними, а тому відчуження майна відбулося поза волею територіальної громади м. Дніпро.

Враховуючи встановлені обставини безпідставного та неправомірного заволодіння майном територіальної громади відповідачем, суд вважає, що витребування майна з володіння відповідача має відповідати критерію законності - здійснюватися на підставі норм статей 387, 388 ЦК України у зв`язку з безпідставним і неправомірним заволодінням майном територіальної громади.

Спірне нерухоме майно вибуло з володіння Дніпровської міської ради внаслідок його реалізації на товарній біржі як майна, що входить до ліквідаційної маси підприємства-боржника, що у подальшому суд визнав неправомірним.

Відповідно до статей 22, 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (в редакції, чинній до внесення змін 19 січня 2013 року) у випадках, передбачених законом, господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру; з дня прийняття постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури виконання зобов`язань боржника, визнаного банкрутом, здійснюється у випадках і порядку, передбаченому цим розділом. Статтею 26 цього Закону передбачено передачу певного майна боржника в комунальну власність місцевої громади.

Отже, законодавством про банкрутство не встановлено порядку реалізації майна боржника виключно шляхом його продажу та не виключається можливість передачі майна боржника, в тому числі комунального підприємства, за наявності відповідного рішення місцевої ради на баланс іншого комунального підприємства, зокрема за рішенням суду про зобов`язання вчинити такі дії. Також постанову суду першої інстанції про введення ліквідаційної процедури у справі про банкрутство не можна вважати судовим рішенням, на виконання якого безумовно здійснюється реалізація майна боржника, оскільки таким судовим актом вводиться особлива процедура банкрутства боржника, а сама реалізація майна боржника або передача майна, яке перебувало у нього на праві власності чи повного господарського відання, здійснюється з урахуванням положень законодавства, що регулює хід ліквідаційної процедури та інших особливостей правового статусу майна боржника, визначених спеціальними законами щодо різних категорій боржників.

Наведене відповідає висновкам Верховного Суду, зробленим у постанові від 03 березня 2021 року у справі № 199/7376/16-ц (провадження № 61-9290св19).

Згідно з правовими висновками Верховного Суду України, зробленим у постанові від 03 жовтня 2011 року у справі № 3-98гс11, відповідно до яких висновки про те, що продаж майна на прилюдних торгах, проведених з порушенням чинного законодавства щодо порядку виконання судових рішень, не змінює статусу особи, яка придбала майно з прилюдних торгів як добросовісного набувача, у якого майно не може бути витребуване власником за будь-яких умов, Вищий господарський суд України дійшов з порушенням вимог частини другої статті 388 ЦК України, що містить заборону витребування майна у добросовісного набувача тільки в тому випадку, якщо це майно було продано у порядку, встановленому для виконання судових рішень, тобто з дотриманням вимог закону при виконанні судових рішень.

Верховний Суд у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 285/3414/17 (провадження № 61-38274св18) зазначив, що, застосовуючи положення частини другої статті 388 ЦК України про те, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, суд повинен мати на увазі, що позов власника про витребування майна в особи, яка придбала його в результаті публічних торгів, проведених у порядку, встановленому для виконання судових рішень, підлягає задоволенню лише в тому разі, якщо торги були визнані недійсними, оскільки відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати майно, яке вибуло з володіння поза його волею, і в добросовісного набувача.

Судом встановлено, що майно реалізоване на товарній біржі неправомірно, результати торгів та договір купівлі-продажу є недійсними, а тому вимоги ч. 2 ст. 388 ЦК України не застосовуються.

У постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення у справах «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, заяви № 23759/03 та № 37943/06; «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, заява № 39766/05; «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, заява № 61333/00; «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, заява № 19336/04) напрацьовано три критерії (принципи), які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

Висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.

Судом не встановлені невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачів критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ, з чим погодився і Верховний Суд.

Суд зазначає, що відповідач не позбавлена права звернутися із позовом до продавця витребуваного майна відповідно до статті 661 ЦК України з вимогою про відшкодування збитків, завданих вилученням у нього товару за рішенням суду з підстав, що виникли до моменту його продажу.

Щодо представництва прокурором інтересів держави.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

ЄСПЛ звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02).

У частинах першій, третій статті 23 Закону України «Про прокуратуру» (тут і далі у редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом) зазначено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Відповідно до частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Наведеним приписам кореспондують відповідні приписи ЦПК України.

Зокрема, згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України (в редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою). Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Прокурор, який звертається до суду з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді (незалежно від форми, в якій здійснюється представництво), повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва, передбачених частинами другою або третьою статті 25 Закону України «Про прокуратуру».

Системне тлумачення частини другої статті 45 ЦПК України (в редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) та статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає змогу зробити висновок про те, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох таких випадках: у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Отже, прокурор, звертаючись до суду, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу, а іншою - відсутність такого органу.

У Рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 зроблено висновок про те, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Отже, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19) зроблено висновок про те, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.

Звертаючись з позовом в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради, прокурор обґрунтував неналежне, на його переконання, здійснення захисту інтересів територіальної громади м. Дніпра міською радою як уповноваженим органом, яка самостійно не вживала достатніх заходів представницького характеру з метою захисту прав територіальної громади на спірне нерухоме майно протягом тривалого періоду часу, незважаючи на те, що їй достеменно було відомо, що нерухоме майно вибуло з комунальної власності поза волею її власника.

Тож прокурор навів підставу для представництва інтересів держави, а саме незаконне вибуття спірного нерухомого майна з комунальної власності, та зазначив підстави для звернення до суду з позовом, існування нагальної потреби у захисті порушених інтересів держави.

У даній справі прокурор, звертаючись до суду з позовом, відповідно до вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру», статті 45 ЦПК України (в редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом), належно обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив, у чому полягає порушення інтересів держави, та органи, уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, підтвердив неналежне, на його переконання, здійснення захисту інтересів держави в особі Дніпропетровської міської ради, яка не вжила заходів щодо подання позову.

Поданий прокурором позов підтримала Дніпровська міська рада, яка не оспорювала в суді наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в її особі, заперечень проти цього не висловлювала.

З огляду на викладене, позов подано прокурором як повноважною особою, яка має право на представництво інтересів держави в особі Дніпровської міської ради, яка самостійно не вчиняла дій для відновлення порушених відповідачами інтересів держави.

Таким чином, доводи ОСОБА_1 та її представника, що прокурор є не повноважним суб`єктом звернення до суду з цим позовом в інтересах держави є помилковими.

Щодо застосування позовної давності до спірних правовідносин, суд приходить до наступного.

Позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац 1 частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред`явлення позовної вимоги як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (пункти 46, 48, 65, 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16).

Позов у цій справі прокурор подав до суду 14 травня 2018 року.

Визначаючи початок перебігу позовної давності у даній справі, суд застосовує правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі № 369/6601/15-ц, відповідно до якого положеннями частини другої статті 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, за якою право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не передбачена законом. Отже, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не передбачено законом, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності передбачає його законність і добросовісність. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Суд враховує, що ухвалою від 31 січня 2018 року у справі № 38/5005/6637/2012 про банкрутство ВРЖЕП Амур-Нижньодніпровського району Господарський суд Дніпропетровської області задовольнив скаргу прокуратури області на дії ліквідатора та визнав неправомірними його дії щодо включення до ліквідаційної маси банкрута певних об`єктів нерухомого майна комунальної власності, продажу його з відкритих біржових торгів та визнав недійсними договори купівлі-продажу, укладені на їх підставі. Зокрема, суд визнав неправомірними дії ліквідатора ВРЖЕП АНД району арбітражного керуючого Барановського О.В. щодо включення до ліквідаційної маси підприємства-банкрута нежитлового приміщення № 3, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , та продажу його з відкритих біржових торгів, визнано недійсними результати біржових торгів, проведених 27.12.2012 товарною біржею «Регіональна універсальна біржа» з продажу зазначеного нерухомого майна та визнано недійсним договір купівлі-продажу № 1255 від 24.07.2013, зареєстрований приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Мудрецькою І.В., укладений між ліквідатором-арбітражним керуючим ОСОБА_3 та ТОВ «Солярис».

Зазначений договір купівлі-продажу за своєю правовою природою не є нікчемним, а є оспорюваним правочином. Відповідно правова оцінка його недійсності пов`язується саме з відповідними висновками у судовому рішенні про таке, що є правомірним способом захисту цивільного права та інтересу. Саме з набранням таким судовим рішенням (про визнання такого правочину недійсним) законної сили і остаточним вирішенням спору судами пов`язується спростування презумпції правомірності укладеного правочину та презумпції його чинності.

Істотним для вирішення спору у справі, що переглядається, є те, що спірне майно відчужене уповноваженою особою - арбітражним керуючим під час здійснення судової процедури банкрутства, що зумовлює особливість вибуття такого майна з володіння власника (уповноваженої особи) та не дає можливості зробити висновок про протиправність такого вибуття, допоки наведене не буде встановлено судом у відповідному рішенні.

Отже, застосовуючи до спірних правовідносин правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 12 липня 2017 року у справі № 369/6601/15-ц, суд вважає, що початок перебігу позовної давності пов`язаний із встановленими юридичними фактами та їх оцінкою правомочною особою, сформульованою в ухвалі Господарського суду Дніпропетровської області від 31 січня 2018 року у справі № 38/5005/6637/2012, про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 24 липня 2013 року.

Аналогічні правові висновки щодо початку перебігу позовної давності виклав Верховний Суд у постановах від 01 липня 2020 року у справі № 289/832/16-ц (провадження № 61-10710св18), від 04 серпня 2021 року № 199/8662/16-ц (провадження № 61-6424св20), підстав відступити від зазначених висновків Верховний Суд не встановив.

Відповідно, позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають до задоволення в повному обсязі.

Вирішуючи відповідно до вимог ст.141 ЦПК України питання розподілу судових витрат, з урахуванням результату розгляду справи, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь Прокуратури Дніпропетровської області судові витрати по справі, що складаються з судового збору, в розмірі 8164,07 грн.

Керуючись ст. ст. 12,81,133,141,263-265 ЦПК України, ст. ст. 321,328,387,388 ЦК України, суд -

У Х В А Л И В:

Позов Першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Солярис», Виробниче ремонтне житлово-експлуатаційне підприємство Амур-Нижньодніпровського району, ОСОБА_2 , про витребування майна,- задовольнити.

Витребувати від ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради (місто Дніпро, проспект Дмитра Яворницького,75, код ЄДРПОУ 26510514) нежитлове приміщення АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 106224612101).

Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Прокуратури Дніпропетровської області (місто Дніпро, проспект Дмитра Яворницького,38, код ЄДРПОУ 02909938) судові витрати по справі, що складаються з судового збору, в розмірі 8164,07 грн.

Рішення може бути оскаржене до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі у тридцятиденний строк з дня складання повного судового рішення апеляційної скарги.

Суддя Руденко В.В.