Постанова

від 29.05.2023 по справі 447/395/22

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 447/395/22 Головуючий у 1 інстанції: Павлів В.Р.

Провадження № 22-ц/811/1167/22 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2023 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Шеремети Н.О.

суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.

секретаря: Цьони С.Ю.

з участю: ОСОБА_1 , її представника ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 07 квітня 2022 року, -

ВСТАНОВИВ:

у лютому2022року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Миколаївського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітній навчальний заклад I-III ст. дошкільний навчальний заклад» Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області, Відділу освіти, молоді та спорту Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області про скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В обгрунтування позовних вимог покликається на те, що з 16 серпня 2022 року працювала на посаді викладача в Миколаївській загальноосвітній школі № 2, яку в подальшому перейменовано на Миколаївський навчально-виховний комплекс «Загальноосвітній навчальний заклад I-III ст. дошкільний навчальний заклад» Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області. Наказом № 02/70-к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » її відсторонено від роботи без збереження заробітної плати з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19. Стверджує, що наказ № 02/70-к Миколаївського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітній навчальний заклад I-III ст. дошкільний навчальний заклад» Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » є безпідставним, незаконним, таким, що порушує її конституційні права.

Зазначає,що тривалеобмеження їїправа напрацю увигляді відстороненнявід роботивнаслідок відсутностіщеплення протиCOVID-19не відповідаєстаттям 43та 64Конституції Україниі протиправнопорушує їїконституційне правона працю.Вважає, що внаслідок прийняття спірного наказу порушується її право, гарантоване ст. 28 Конституції України, не бути підданим медичним дослідам без її вільної згоди на це, а також немайнове право, що забезпечує природне існування фізичної особи. Вказує, що оскільки профілактичні щеплення проти COVID-19 не внесені до Календаря профілактичних щеплень в Україні, вони не набули статусу обов`язкового профілактичного щеплення, відтак висновки відповідача про те, що вона відмовлялася чи ухилялася від проходження обов`язкових профілактичних щеплень є безпідставними. Наголошує, що в порушення вимог Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» її відсторонено від роботи без одержання подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби або подання головного державного санітарного лікаря. Звертає увагу, що внаслідок незаконного, на її думку, відсторонення від роботи на її користь підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме, з 10 листопада 2021 року по день ухвалення рішення у справі.

З наведених підстав просить:

-визнати незаконним та скасувати наказ Миколаївського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітній навчальний заклад I-III ст. дошкільний навчальний заклад» Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області від 08 листопада 2021 року № 02/70-к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 »;

-стягнути Відділу освіти, молоді та спорту Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області на користь ОСОБА_1 заробітну плату, яка їй незаконно не нарахована та невиплачена за час з моменту незаконного відсторонення її від роботи до дати ухвалення рішення у справі та допустити негайне виконання в цій частині судового рішення;

-зобов`язати Миколаївський навчально-виховний комплекс «Загальноосвітній навчальний заклад I-III ст. дошкільний навчальний заклад» Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області допустити ОСОБА_1 до роботи та допустити негайне виконання в цій частині судового рішення.

Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 07 квітня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду оскаржив представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 , в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.

Апелянт стверджує, що наказ МОЗ від 24 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» прийнято з порушенням порядку, який встановлено актом законодавства для його прийняття. Зазначає, що бездіяльність відповідача, внаслідок якої не видано відповідного наказу про введення в дію рішення педагогічної ради від 29 жовтня 2021 року, яким ухвалено видати працівникам, які не мають жодного щеплення, і тим, які зробили по одному щепленню, попередження про відсторонення від роботи та накази про відсторонення від роботи, призвела до неотримання працівниками, в тому числі і ОСОБА_1 , належного попередження про можливе відсторонення, що позбавило її можливості вжити заходів для уникнення від відсторонення від роботи. Вважає, що відповідачем порушено порядок відсторонення працівників від роботи, оскільки таке відсторонення відбулося без одержання подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби або подання головного державного санітарного лікаря.

Вказує, що судом першої інстанції невірно застосовано норми матеріального права, оскільки, застосовуючи ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» в сукупності з нормою ст. 46 КЗпП України, не враховано що ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено відсторонення від виконання певних (зазначених) видів робіт, а не відсторонення від роботи, яке передбачено ст.46 КЗпП України. Наголошує, що тривале відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю вакцинації проти певної хвороби є суттєвим обмеженням права на працю, гарантованого ст. 43 Конституції України. Крім того, профілактичні щеплення проти COVID-19 не внесені до Календаря профілактичних щеплень в Україні, як щеплення обов`язкові, що спростовує твердження відповідача про відмову чи ухилення ОСОБА_1 від проходження обов`язкових профілактичних щеплень. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , її представника ОСОБА_2 на підтримання доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що право позивачки на працю у Миколаївському навчально-виховному комплексі «Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ст. - дошкільний навчальний заклад» Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області тимчасово обмежено у зв`язку з ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Однак, таке втручання у вказані права позивача ґрунтується на законі і є необхідним для охорони здоров`я учасників освітнього процесу. Досягнення цієї цілі є пріоритетним та виправдовує втручання у право на працю. Таким чином, втручання у права позивача ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві

Колегія суддів погоджується з висновками суду з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 04.09.1992 року ОСОБА_1 прийнята на роботу вчителем англійської мови в Миколаївській середній школі №2.

Згідно повідомлення Миколаївського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ст. - дошкільний навчальний заклад» Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області №76 від 28.10.2021 року про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, ОСОБА_1 на підставі наказу МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 року №2153 та п. 41-6 Постанови КМУ від 09.12.2020 року №1236, було повідомлено про необхідність надання документу, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення проти COVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затверджених Наказом МОЗ №595 від 16.09.2011 року. Вказано, що одну із вищезазначених довідок слід подати до 05 листопада 2021 року, оскільки в разі неподання з 08 листопада 2021 року позивачку відсторонять від роботи без збереження заробітної плати.

Відповідно до протоколу №10 засідання педагогічної ради Миколаївського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ст. - дошкільний навчальний заклад» Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області від 29.10.2021 року ухвалено видати працівникам Миколаївського НВК, котрі не мають жодного щеплення, і тим, які зробили по одному щепленню попередження про відсторонення від роботи, видати накази «Про відсторонення від роботи» 08.11.2021 року.

Відповідно до акту від 05.11.2021 року, складеного комісією у складі: директора НВК Дзюраха І.Й., заступника директора НВК з НВР ОСОБА_3 , голови ПК ОСОБА_4 , медичної сестри ОСОБА_5 , секретаря-друкарки Борусовської І.Ф., вбачається, що ОСОБА_1 була повідомлена 05.11.2021 року в усній формі про обов`язковість профілактичного щеплення проти COVID-19 згідно з повідомленням від 28.10.2021 року №76, проте отримувати та підписувати дане повідомлення відмовилась.

Наказом директора Миколаївського навчально-виховного комплексу №02/70-К від 08.11.2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 », позивачку відсторонено від роботи з 08.11.2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.

Згідно з актом від 10.11.2021 року, складеним комісією у складі: директора НВК ОСОБА_6 , заступника директора НВК з НВР ОСОБА_3 , голови ПК ОСОБА_4 , медичної сестри ОСОБА_5 , секретаря-друкарки ОСОБА_7 , ОСОБА_1 була попереджена 05.11.2021 року про відсторонення від роботи з 08.11.2021 року та не прийшла 08.11.2021 року для одержання наказу №02/70-К від 08.11.2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ».

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 КЗпП України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).

Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).

Термін "законодавство" досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV "Перехідні положення"). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття "законодавство" включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін "законодавство". Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін "законодавство", який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

У рішенні № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що "обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України" (абзац другий пункту 3.2 мотивувальної частини).

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 Цивільного кодексу України якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Згідно з пунктами "б", "г" статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII) громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ) визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України "Про оплату праці" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу";

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (далі - Закон № 4004-XII) та в Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженої наказом МОЗ України N 66 від 14 квітня 1995 року (далі - Інструкція № 66).

Підприємства, установи і організації зобов`язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (абзац шостий частини першої статті 7 Закону № 4004-XII).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу".

Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Колегія суддів вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції про те, що відповідач, діючи з дотриманням покладених на нього обов`язків згідно з вимогами п. 46-1 Постанови № 1236 (в редакції від 08.11.2021 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), правомірно, на підставі ст. 46 КЗпП України, ч. 2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказу Міністерства охорони здоров`я №2153 від 04.10.2021 року «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», п. 41-6 Постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», правомірно відсторонив позивача від роботи, видавши наказ №02/70-К від 08.11.2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 », який довів до відома позивачки.

Встановивши, що ОСОБА_1 не надала відповідачу документа, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти COVID-19, або документа щодо наявності в неї протипоказань до такого щеплення, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що позивачка відсторонена відповідачем від роботи з дотриманням вимог закону, тому дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову.

Колегія суддів вважає, що за встановлених у справі обставин, директор Миколаївського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ст. - дошкільний навчальний заклад» Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення ОСОБА_1 від роботи.

Колегія суддів звертає увагу на те, що індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю, в тому числі на заробітну плату, відпочинок та соціальний захист, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, в тому числі осіб, які здобувають освіту в цьому закладі і мають право на безпечний освітній процес і відповідно до чинного законодавства не підлягають вакцинації; інших працівників цього ж закладу освіти, які здійснили у встановленому державою порядку щеплення до 08 листопада 2021 року. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета: загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я, що гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України.

Держава, встановивши обов`язковість щеплень для певних категорій працівників, зокрема працівників закладів освіти, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі і власне нещепленого працівника.

Обмеження прав може відбуватися в інтересах держави і суспільства, і обумовлено насамперед необхідністю поваги таких же прав і свобод інших людей, а також необхідністю нормального функціонування суспільства і держави.

Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні суду дав оцінку правомірності втручання у права позивача і чи було таке втручання виправданим.

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлює, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Як зазначено в наказі № 2153, перелік професій визначено з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України та попередження поширенню інфекцій.

Тобто, у даному випадку мета втручання у приватне життя позивачки була виправдана та легітимна, оскільки загальновідомим є той факт, що COVID-19 є пандемічною хворобою, яка поширилась за короткий строк у всьому світі.

Позивач ОСОБА_1 , всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження неможливості вакцинації, наявності у неї об`єктивних причин, з яких вона не може вакцинуватися проти COVID-19, визначених протипоказань до вакцинації, неможливості отримання нею встановленої форми довідки про наявність протипоказань, у зв`язку з чим, колегія суддів приходить до висновку, що позивач не вакцинувалася проти COVID-19 з власної волі, а оскільки вона була попереджена про наслідки у виді відсторонення її від посади, то і усвідомлювала ці наслідки.

На думку колегії суддів, позивачем не доведено, а судом першої інстанції не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивачки від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя.

Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов до вірного висновку, що рішення про відсторонення позивачки і обмеження її права на працю мало об`єктивні підстави було передбачене законом, переслідувало легітимну мету, було нагально необхідним і пропорційним меті охорони здоров`я інших працівників, учнів школи, а отже виправданим та таким, що не порушує ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на повагу до приватного життя особи.

Оскільки ОСОБА_1 була відсторонена від роботи на законних підставах, то відповідно до пп. 3 п. 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236 (в оновленій редакції від 20.10.2021 року) із врахуванням положень ст. 94 КЗпП України та ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці», суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відсутність підстав для нарахування їй середнього заробітку за період відсторонення та відмову у задоволенні цих позовних вимог.

Такі висновки суду першої інстанції узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 14.12.2022 року у справі № 130/3548/21.

Доводи апеляційної скарги про обмеження конституційного права позивачки на працю є безпідставними, оскільки визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, суд першої інстанції врахував конкретні обставини справи та здійснив індивідуальний підхід до працівника та роботодавця, враховуючи наявність відповідних фактів, у тому числі кількість соціальних контактів позивача на робочому місці (прямих/непрямих), особливо з дітьми, які навчаються у школі.

Також колегія суддів вважає безпідставними твердження апелянта про те, що щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19 не є обов`язковим щепленням відповідно до ч. 1 ст. 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб», оскільки згідно зі ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань, окрім дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу, підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виконуваної ними роботи, в тому числі працівники освіти.

Оцінюючи загрозу, яку потенційно на роботі могла нести позивачка як невакцинований працівник, колегія суддів враховує також кількість її соціальних контактів на робочому місці, у тому числі контактів із вчителями, дітьми, які навчаються в цьому закладі і мають право на безпечний освітній процес.

Доводи апелянта про те, що позивачка належним чином не була попереджена про можливе відсторонення, що позбавило її можливості вжити заходів для уникнення відсторонення від роботи, спростовуються матеріалами справи, зокрема, актом від 05 листопада 2021 року, з якого вбачається, що ОСОБА_1 відмовилась одержувати та підписувати повідомлення Миколаївського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ст. - дошкільний навчальний заклад» Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області №76 від 28.10.2021 року про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, в якому безпосередньо було роз`яснено про наслідки невиконання вимог даного повідомлення.

Крім того, поведінка позивачки свідчить про те, що вона не мала наміру проходити медогляд та/або обов`язкове профілактичне щеплення, не вчинила відповідних дій і після відсторонення від роботи.

Покликання в апеляційній скарзі на те, що профілактичні щеплення проти COVID-19 невнесені до Календаря профілактичних щеплень в Україні, як обов`язкові щеплення, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Календар профілактичних щеплень в Україні затверджений Наказом МОЗ від 16.09.2011 року № 595 ( з наступними змінами).

Відповідно до статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Таким органом є МОЗ України, а положення зазначеної статті наділяють цей орган повноваженнями проти інших відповідних інфекційних хвороб визначати перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням. При цьому вичерпний перелік таких хвороб не визначений.

Отже, позивачка, як працівник навчально-виховного комплексу, підлягала обов`язковому профілактичному щепленню проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Необхідно зазначити, що держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей. Право позивачки на працю у закладі освіти було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки вона відмовилася від обов`язкового щеплення. Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.

Також колегія суддів вважає, що під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров`я є найбільш тісно пов`язаними. Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя. Згідно з частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування. Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії, можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

Враховуючи положення ст. 367 ЦПК України, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відмову в її задоволенні.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Миколаївськогорайонного судуЛьвівської областівід 07квітня 2022року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Постанова складена 06.06.2023 року.

Головуючий: Н.О. Шеремета

Судді: О.М. Ванівський

Р.П. Цяцяк