Постанова

від 31.05.2023 по справі 308/2434/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

31 травня 2023 року

м. Київ

справа № 308/2434/17

провадження № 61-755св23

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Пророка В. В.,

Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - Ужгородська місцева прокуратура,

відповідачі: Ужгородська міська рада, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Джуги С. Д.,

Куштана Б. П., Фазикош Г. В., у справі за позовом Ужгородської місцевої прокуратури до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконними і скасування рішень та витребування земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року керівник Ужгородської місцевої прокуратури звернувся до суду із позовом до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про скасування рішень Ужгородської міської ради щодо відведення земельної ділянки та витребування її на користь територіальної громади міста Ужгорода.

Позовні вимоги мотивовано тим, що під час вивчення прокуратурою стану дотримання вимог земельного законодавства щодо порядку набуття громадянами права користування земельними ділянками комунальної власності встановлено, що рішенням 2 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 21 квітня 2016 року № 183 «Про надання дозволу

на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд у районі АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішенням 8 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 18 жовтня 2016 року № 410 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою та передано спірну земельну ділянку у власність.

У подальшому вказана земельна ділянка була відчужена за договором купівлі-продажу відповідачу ОСОБА_2 .

Разом із тим, відведення земельної ділянки відбулося за рахунок території, на якій відповідно до генерального плану міста Ужгорода та плану зонування, затвердженого рішенням 1 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 10 березня 2016 року № 119, будівництво житлової забудови заборонено.

Таким чином, розміщення на цій земельній ділянці індивідуального житлового будинку не передбачено генеральним планом міста і надання дозволу на його розміщення без внесення і затвердження змін до генерального плану суперечить вимогам чинного законодавства України,

у зв`язку з чим рішення Ужгородської міської ради як таке, що прийнято всупереч вимогам земельного та містобудівного законодавства України, підлягає визнанню незаконним, а земельна ділянка підлягає витребуванню на підставі вимог статті 388 ЦК України.

Посилаючись на положення статті 23 Закону України «Про прокуратуру», керівник Ужгородської місцевої прокуратури зазначав, що органи Державної інспекції сільського господарства України та Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру не наділені повноваженнями щодо звернення з позовами до суду про вжиття заходів реагування шляхом оскарження рішення Ужгородської міської ради, яка зазначена співвідповідачем, а тому з метою усунення порушень земельного законодавства прокуратура в силу вимог статті 131-1 Конституції України, статті 45 ЦПК України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наділена повноваженням щодо звернення до суду з метою захисту інтересів держави у сфері регулювання земельних відносин і охорони землі шляхом усунення порушень та набуває статусу позивача.

Ураховуючи викладене, керівник Ужгородської місцевої прокуратури просив суд визнати незаконним та скасувати пункт 1.8 рішення 2 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 21 квітня 2016 року № 183 та пункт 2.15 рішення 8 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 18 жовтня

2016 року № 410; витребувати у ОСОБА_2 земельну ділянку

з кадастровим номером 2110100000:51:001:0757, площею 0,0821 га, вартістю 582 622,65 грн на користь територіальної громади м. Ужгорода.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області

від 24 березня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, враховуючи погодження управлінням містобудування та архітектури Ужгородської міської ради розробленого ОСОБА_1 проекту землеустрою, в Ужгородської міської ради були відсутні підстави для відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

На думку суду першої інстанції, спірні рішення прийняті відповідно до вимог земельного законодавства, є реалізованими та вичерпали свою дію, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області

від 24 березня 2021 року скасовано, позов Ужгородської місцевої прокуратури задоволено.

Визнано незаконним та скасовано пункт 1.8 рішення 2 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 21 квітня 2016 року № 183 та пункт 2.15 рішення 8 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 18 жовтня

2016 року № 410.

Витребувано у ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:51:001:0757, площею 0,0821 га, вартістю 582 622,65 грн

на користь територіальної громади м. Ужгорода.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та вирішуючи питання про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності з порушенням встановленого законом порядку, на підставі незаконних рішень Ужгородської міської ради, волевиявлення територіальної громади міста Ужгорода на таке вибуття не було, а тому наявні підстави для задоволення позовних вимог.

При цьому апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що при розробленні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність відповідачу ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд у районі АДРЕСА_1 управлінням містобудування та архітектури Ужгородської міської ради надано висновок від 05 липня 2016 року № 33417 про погодження цього проекту, що у подальшому стало підставою для його затвердження і передачі земельної ділянки у власність.

Разом із тим, вироком Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 травня 2017 року, який набрав законної сили, встановлено, що виконуючий обов`язки начальника управління містобудування та архітектури Ужгородської міської ради умисно, повторно, в порушення статей 5, 17, 24, 25 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», статті 17 Закону України «Про основи містобудування» та статей 20, 39, 186-1 Земельного кодексу України, достовірно усвідомлюючи те, що земельна ділянка площею 0,0821 га в районі АДРЕСА_1 згідно з планом зонування міста Ужгорода, затвердженого рішенням 1 сесії

7 скликання Ужгородської міської ради від 10 березня 2016 року № 119, відноситься до земель ТР-3, зони СТО, АЗС, автопарків, гаражів та автостоянок, на яких відповідно до пояснювальної записки до плану зонування міста не допускається будівництво житлових будинків, вніс до офіційного документа, а саме: висновку від 05 липня 2016 року № 33417 до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на ім`я ОСОБА_1 , завідомо неправдиві відомості про те, що вказана земельна ділянка не суперечить містобудівній документації і таким чином, було погоджено відведення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд земельну ділянку площею 0,0821 га в районі

АДРЕСА_1.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

13 січня 2023 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Закарпатського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року, у якій просить оскаржувану постанову скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2023 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження

та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У лютому 2023 року справу № 308/2434/17 передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на підстави оскарження, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга мотивована порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права в частині неврахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 30 жовтня

2019 року у справі № 522/8499/17, від 18 травня 2018 року у справі

№ 916/2403/16, від 17 листопада 2021 року у справі № 337/4051/17,

від 01 листопада 2021 року у справі № 205/5394/17.

Зокрема, прокурором не обґрунтовано право на звернення з позовом до суду необхідністю представництва інтересів територіальної громади через бездіяльність Ужгородської міської ради як органу місцевого самоврядування. Судом не встановлено факту наявності в прокуратури повноважень на захист інтересів територіальної громади та не враховано порушення прокуратурою положень статті 56 ЦПК України та частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру».

Суд апеляційної інстанції помилково та безпідставно застосував до спірних правовідносин положення статті 388 ЦК України, оскільки виключно власник наділений правом на звернення із позовом про витребування майна.

Крім того, вирішуючи питання про витребування майна у ОСОБА_2 , апеляційний суд не звернув увагу, що при цьому договір купівлі-продажу

від 09 лютого 2017 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , недійсним не визнано.

Постанова апеляційного суду не відповідає вимогам статей 264, 265 ЦПК України, не є достатньо обґрунтованою, не містить пояснень, чому надано перевагу одним доказам над іншими та чому покладено в основу рішення неналежний доказ, зокрема, вирок Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 травня 2017 року у справі № 308/3015/17, який подано з порушенням процесуальних строків, а посилання апеляційного суду на те, що вказаний вирок набрав законної сили, не підтверджені обставинами справи.

Доводи інших учасників справи

У лютому 2023 року керівник Ужгородської окружної прокуратури подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , у якому просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржувану постанову залишити без змін.

Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, які не спростовують законних та вмотивованих висновків апеляційного суду.

Прокурором обґрунтовано підстави звернення до суду із цим позовом, оскільки Ужгородська міська рада є одним із співвідповідачів, рішення якого оскаржуються через порушення вимог земельного законодавства при відведенні земельної ділянки у власність. У свою чергу, правові висновки Верховного Суду, на які міститься посилання у касаційній скарзі, не є релевантними.

Посилання на порушення строків подачі доказів, зокрема вироку Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 травня 2017 року у справі № 308/3015/17, є безпідставними, оскільки при направленні вказаного доказу до суду прокурор звертав увагу на те, що зазначений вирок набрав законної сили 20 березня 2017 року, а тому не міг бути поданий разом із позовною заявою.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що рішенням 2 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 21 квітня 2016 року № 183 «Про надання та відмову у наданні дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» ОСОБА_1 надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,0821 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в районі АДРЕСА_1 .

При розробленні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в районі АДРЕСА_1 управлінням містобудування та архітектури Ужгородської міської ради надано висновок від 05 липня 2016 року № 33417 про погодження проекту, що в подальшому стало підставою для його затвердження

і передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_1 .

Рішенням 8 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 18 жовтня

2016 року № 410 ОСОБА_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0821 га на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 2110100000:51:001:0757 та передано

у власність.

На підставі договору купівлі-продажу від 09 лютого 2017 року земельна ділянка (кадастровий номером 2110100000:51:001:0757) ОСОБА_1 відчужена ОСОБА_2 , який на момент розгляду справи є її власником.

Вироком Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області

від 15 травня 2017 року у справі № 308/3015/17 встановлено, що виконуючий обов`язки начальника управління містобудування та архітектури Ужгородської міської ради умисно, повторно, в порушення статей 5, 17, 24, 25 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», статті 17 Закону України «Про основи містобудування» та статей 20, 39, 186-1 Земельного кодексу України, достовірно усвідомлюючи те, що земельна ділянка площею 0,0821 га в районі АДРЕСА_1 згідно з планом зонування міста Ужгорода, затвердженого рішенням 1 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 10 березня 2016 року № 119, відноситься до земель ТР-3, зони СТО, АЗС, автопарків, гаражів та автостоянок, на яких відповідно до пояснювальної записки до плану зонування міста не допускається будівництво житлових будинків, вніс до офіційного документа, а саме: висновку від 05 липня 2016 року № 33417 до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на ім`я ОСОБА_1 , завідомо неправдиві відомості про те, що вказана земельна ділянка не суперечить містобудівній документації і таким чином, було погоджено відведення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд земельну ділянку площею 0,0821 га в районі АДРЕСА_1 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Тобто саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог установлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають зі встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, а ніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній

і резолютивній частинах.

У справі, що переглядається, звертаючись до суду із позовом, керівник Ужгородської місцевої прокуратури просив суд визнати незаконним

та скасувати пункт 1.8 рішення 2 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 21 квітня 2016 року № 183 та пункт 2.15 рішення 8 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 18 жовтня 2016 року № 410; витребувати

у ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:51:001:0757, площею 0,0821 га, вартістю 582 622,65 грн на користь територіальної громади м. Ужгорода.

Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив із того, що відведення земельної ділянки ОСОБА_1 відбулося за рахунок території, на якій відповідно до генерального плану міста Ужгорода та плану зонування, затвердженого рішенням 1 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради

від 10 березня 2016 року № 119, будівництво житлової забудови заборонено. Розміщення на цій земельній ділянці індивідуального житлового будівництва без внесення і затвердження змін до генерального плану суперечить нормам земельного та містобудівного законодавства. Оскільки спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності з порушенням встановленого законом порядку, на підставі незаконних рішень Ужгородської міської ради, що підтверджується, зокрема, вироком Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 травня 2017 року у справі № 308/3015/17, волевиявлення територіальної громади міста Ужгорода на таке вибуття не було, а тому наявні підстави для задоволення позовних вимог.

Колегія суддів і зазначеним висновком апеляційного суду погоджується з огляду на таке.

Відповідно до статті 19 Конституції України посадові особи органів державної влади зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вказаним конституційним положенням імперативно встановлено обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватися принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Відповідно до положень статей 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Статтями 2, 19 Закону України «Про охорону земель» визначено, що об`єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.

Згідно з положеннями статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до положень статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122 ЗК України.

Статтею 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до статті 38 ЗК України до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування.

Статтею 39 ЗК України визначено, що використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Згідно зі статтею 40 ЗК України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом.

Отже, використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Вимоги містобудівної документації є обов`язковими для виконання всіма суб`єктами містобудування, а режим забудови територій, визначених для містобудівних потреб, обов`язковий для врахування під час розроблення землевпорядної документації.

Частиною першою статті 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб`єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.

У справі, що переглядається, встановлено та підтверджено матеріалами справи, що при розробленні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд у районі АДРЕСА_1 управлінням містобудування та архітектури Ужгородської міської ради надано висновок від 05 липня 2016 року № 33417 про погодження цього проекту, що у подальшому стало підставою для його затвердження і передачі земельної ділянки у власність.

Разом із тим, вироком Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 травня 2017 року у справі № 308/3015/17 встановлено, що виконуючий обов`язки начальника управління містобудування та архітектури Ужгородської міської ради умисно, повторно, в порушення статей 5, 17, 24, 25 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», статті 17 Закону України «Про основи містобудування» та статей 20, 39, 186-1 Земельного кодексу України, достовірно усвідомлюючи те, що земельна ділянка площею 0,0821 га в районі АДРЕСА_1 згідно з планом зонування міста Ужгорода, затвердженого рішенням 1 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 10 березня 2016 року № 119, відноситься до земель ТР-3, зони СТО, АЗС, автопарків, гаражів та автостоянок, на яких відповідно до пояснювальної записки до плану зонування міста не допускається будівництво житлових будинків, вніс до офіційного документа, а саме: висновку від 05 липня 2016 року № 33417 до проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на ім`я ОСОБА_1 , завідомо неправдиві відомості про те, що вказана земельна ділянка не суперечить містобудівній документації і таким чином, було погоджено відведення для будівництва

та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд земельну ділянку площею 0,0821 га в районі АДРЕСА_1 , що призвело до марного використання учасником бойових дій свого конституційного права на отримання земельної ділянки та здійснення будівництва індивідуального житлового будинку, оскільки такий будувати на відведеній земельній ділянці заборонено.

Таким чином, у вказаній справі встановлено, що спірна земельна ділянка суперечить містобудівній документації, відноситься до земель ТР-3, зони СТО, АЗС, автопарків, гаражів та автостоянок, на яких відповідно до пояснювальної записки до плану зонування міста не допускається будівництво житлових будинків.

При цьому доводи ОСОБА_2 про те, що обставинами справи

не підтверджено факту набрання законної сили вироком Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 травня 2017 року у справі № 308/3015/17 свідчить про помилковість тлумачення заявником норм процесуального права, оскільки законом імперативно передбачено правовий механізм набрання законної сили вироком після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (у цьому випадку територіальною громадою)

і володільцем майна відсутні договірні правовідносини і майно перебуває

у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З огляду на зазначене, висновок апеляційного суду про те, що спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності з порушенням встановленого законом порядку, на підставі незаконних рішень Ужгородської міської ради, волевиявлення територіальної громади міста Ужгорода на таке вибуття не було, а тому наявні підстави для задоволення позовних вимог, є правомірним та законним.

Посилання у касаційній скарзі на правомірність правочину, укладеного

09 лютого 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , є безпідставними

з огляду на зазначені вище положення закону та, беручи до уваги, що права власника спірного нерухомого майна - територіальної громади були порушені вибуттям земельної ділянки з володіння поза волею

та з порушенням встановленого законом порядку.

Крім того, колегія суддів наголошує, що у контексті цієї справи, з урахуванням її фактичних обставин, втручання у його право володіння є пропорційним, виправданим та таким, що відповідає критеріям справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, за якою здійснено реєстрацію права власності.

Щодо доводів касаційної скарги про відсутність підстав для звернення прокурора до суду із позовом

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про прокуратуру» (тут і надалі -

у редакції, чинній на час пред`явлення прокурором позову) у випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція

з представництва інтересів громадянина або держави в суді.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України «Про прокуратуру», згідно з положеннями частини третьої якої прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».

У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді)

від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави», висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств.

Із урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини).

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

У постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 (провадження

№ 12-72гс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сам факт не звернення до суду ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та, відповідно, мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що зазначений орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження,

у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів великої кількості громадян - членів територіальної громади

та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини (пункт 6.43).

Звертаючись із позовом, прокурор зазначив, що законодавством України не визначено суб`єкта контролю за законністю прийняття органом місцевого самоврядування рішень щодо відведення земельних ділянок із відповідними повноваженнями на звернення до суду з позовами, через що прокурор самостійно виступає як позивач у цій справі, оскільки в спірному випадку порушені інтереси держави залишилися незахищеними.

Прокурор у цій справі звернувся із позовом, оскільки Ужгородська міська рада є одним зі співвідповідачів, рішення якої оскаржується через недотримання вимог земельного законодавства та порушення інтересів територіальної громади селища при передачі спірної земельної ділянки у власність. З огляду на те, що прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, визначив Ужгородську міську раду одним

зі співвідповідачів у справі та заявив вимогу про визнання незаконним

і скасування рішення ради, доводи касаційної скарги в цій частині Верховний Суд визнає необґрунтованими.

Аналогічні правові висновки викладено в постановах Верховного Суду

від 09 вересня 2020 року у справі № 308/9895/16-ц, від 25 січня 2023 року

у справі № 308/8382/21.

У свою чергу колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду, викладених

у постановах від 30 жовтня 2019 року у справі № 522/8499/17,

від 18 травня 2018 року у справі № 916/2403/16, від 17 листопада

2021 року у справі № 337/4051/17, від 01 листопада 2021 року у справі

№ 205/5394/17, за їх безпідставністю, оскільки фактичні обставини у цих справах є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.

Так, у справі № 522/8499/17 Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до суду із позовом до фізичної особи про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про державну реєстрацію права приватної власності та виселення, посилаючись на те, що зазначене нерухоме майно, власником якого є територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради, вибуло із володіння власника без його волі. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про витребування майна, суди виходили з того, що Департамент комунальної власності Одеської міської ради не надав належних і допустимих доказів на підтвердження наявності права власності саме на нежитлове приміщення, що є предметом спору, яке на підставі судового рішення у іншому провадженні належить іншій особі.

У справі № 916/2403/16 предметом спору було витребування будівлі та споруди у вигляді школи, яка була передана в оренду строком на 15 років, проте рішень щодо передачі у власність відповідачу або будь-яким іншим юридичним чи фізичним особам позивачем як власником майна

не приймалося, тобто цілісний майновий комплекс школи вибув

із комунальної власності без відповідного волевиявлення власника майна, у зв`язку з чим суди зробили висновок про застосування до спірних правовідносин норм статті 388 ЦК України.

У справі № 337/4051/17 предметом спору було витребування квартири із чужого незаконного володіння. Спір виник між колишнім власником майна (фізичною особою) та добросовісним набувачем, який із дотриманням вимог закону при примусовому виконанні судових рішень, придбав спірне майно на публічних (електронних) торгах, у зв`язку з чим, переглядаючи справу у касаційному порядку, Верховний Суд виснував про застосовність до спірних правовідносин частини другої статті 388 ЦК України, яка містить заборону витребування майна від добросовісного набувача, якщо це майно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

У постанові від 01 листопада 2021 року у справі № 205/5394/17 Верховний Суд погодився із висновками суду апеляційної інстанції та зазначив, що оскільки іпотекодержателем не було дотримано вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання позивачу як іпотекодавцю вимоги про усунення порушень забезпеченого іпотекою основного зобов`язання, що унеможливлювало застосовування позасудового порядку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом відчуження предмета іпотеки іншій особі, то наявні підстави, зокрема, для витребування цього майна у відповідачів, які є останніми його набувачами, за пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України.

У квітні 2023 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_3 подав до Верховного Суду клопотання про врахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 22 лютого 2023 року у справі № 202/8669/19, щодо застосування положень статті 388 ЦК України. Разом із тим,

у вказаній справі предметом витребування була квартира, зареєстрована на праві власності за відповідачем на підставі договору купівлі-продажу, укладеного до скасування судового рішення, на підставі якого спірне майно вибуло з власності територіальної громади. Верховний Суд погодився із висновком апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Дніпровської міської ради щодо витребування квартири з чужого незаконного володіння, оскільки витребування спірної квартири у відповідача, яка є добросовісним набувачем та набула право власності на спірний об`єкт нерухомого майна на підставі відплатного договору, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини і основоположних свобод.

У такому випадку на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

Таким чином, у вказаних справах та у справі, що переглядається, різні предмети спорів, фактично-доказова база, суб`єктний склад учасників та нормативно-правове регулювання правовідносин.

З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що реалізація положень частини четвертої статті 263 ЦПК України щодо застосування висновків Верховного Суду, викладених у спірних правовідносинах, полягає у тому, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду лише у справах, у яких відносини є подібними.

Загальний підхід, який підлягає використанню через методологію застосування класичного прецеденту (релевантності), вимагає застосування практики Верховного Суду через схожість фактів або юридичних висновків,

і «ідеальна релевантність» може бути побудована саме на цих підставах.

Відповідні обставини справ повинні мати принципову схожість, не мати принципових відмінностей та розбіжностей із фактами конкретної справи. Саме по собі посилання на неоднакове застосування норм матеріального права у різних справах, хоч і у подібних правовідносинах, але за різних фактичних обставин, не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права. Крім того, незазначення постанови Верховного Суду чи номера справи не означає, що суд розтлумачив і застосував норму права не у спосіб, визначений Верховним Судом.

Посилання в касаційній скарзі на порушення судом норм процесуального права у частині надання правової оцінки доказам у справі, їх дослідження

не знайшли свого підтвердження, а тому не є підставою для скасування законного судового рішення з формальних підстав. По своїй суті вказані доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин

у тому контексті, який, на думку відповідача, свідчить про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції у силу вимог статті 400 ЦПК України.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».

Оскаржуване судове рішення містить вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на викладене, Верховний Суд у межах доводів касаційної скарги дійшов висновку, що вони належним чином не підтверджені та не дають підстав для висновку про порушення апеляційним судом норм матеріального чи процесуального права, що призвело або могло призвести

до неправильного вирішення справи, а тому колегія суддів вважає

за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

В. В. Пророк

В. А. Стрільчук