Ухвала

від 31.05.2023 по справі 918/534/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

31 травня 2023 року

м. Київ

cправа № 918/534/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В.А. - головуючого, Берднік І.С., Сухового В.Г.

за участю секретаря судового засідання - Дерлі І.І.

за участю представників сторін:

позивача - не з`явився,

відповідача - не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства "Калина-парадіз"

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.02.2023 (у складі колегії суддів: Олексюк Г.Є. (головуючий), Мельник О.В., Гудак А.В.)

та рішення Господарського суду Рівненської області від 16.11.2022 (суддя Церковна Н.Ф.)

за позовом Приватного підприємства "Чарівна калина"

до Приватного підприємства "Калина-парадіз"

про визнання недійсним договору купівлі-продажу та відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення права власності на частку нежитлового приміщення,

В С Т А Н О В И В:

Приватне підприємство "Чарівна калина" (далі - Позивач, ПП "Чарівна калина") звернулося до Господарського суду Рівненської області із позовом до Приватного підприємства "Калина-парадіз" (далі - Відповідач, ПП "Калина-парадіз"), в якому просить суд:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 14.02.2022, укладений між ПП "Чарівна калина" та ПП "Калина-парадіз";

- відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення права власності на частку (51/100 частки загальною площею 99,7 кв.м) нежитлового приміщення адміністративного центру, загальною площею 196,1 кв.м, за адресою: Рівненська обл., Рівненський р-н, м. Рівне, вул. Гагаріна, буд. 39, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 52130256101 за Позивачем.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржуваний договір укладений із порушенням приписів статей 92, 232 Цивільного кодексу України, принципів розумності, добросовісності та економічної доцільності укладення спірного договору, із порушенням визначених повноважень, волі Позивача на укладення спірного правочину та внаслідок зловмисної домовленості. Вказані обставини, на переконання Позивача, є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до вимог статей 203, 215 Цивільного кодексу України та застосування, як способу захисту реституції шляхом повернення набутого в силу неправомірного правочину майна його законному власнику.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 16.11.2022 у справі №918/534/22 позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу, укладений 14.02.2022 між ПП "Чарівна калина" та ПП "Калина-парадіз" нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Олинець А.М. 14.02.2022 та зареєстрований в реєстрі за №94. Відновлено становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення права власності на частку нежитлового приміщення, адміністративного центру, загальною площею 196,1 кв.м, за адресою: Рівненська область, Рівненський район, м. Рівне, вул. Гагаріна, буд. 39, що згідно проведеного технічного розрахунку складає 51/100 частки нежитлового приміщення, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 52130256101 за ПП "Чарівна калина".

Місцевий господарський з огляду на відсутність у представника ПП "Чарівна калина" - директора Захарської М.М. необхідного обсягу повноважень на укладення спірного правочину, відсутність будь-якої ділової чи підприємницької мети та економічної доцільності (ефекту) його укладення, дійшов висновку, що спірний договір укладено з порушенням приписів статей 203, 215, 228 Цивільного кодексу України.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.02.2023 у справі №918/534/22 вищезазначене рішення місцевого господарського суду залишено без змін.

Апеляційна інстанція посилаючись на те, що Захарська М.М., під час укладення спірного договору від імені ПП "Чарівна калина", діяла у власних інтересах як засновник і кінцевий бенефіціарний власник ПП "Калина-парадіз" та всупереч інтересам Позивача, дійшла висновку, що оспорюваний договір укладений з порушенням норм статті 238 Цивільного кодексу України.

У касаційній скарзі ПП "Калина-парадіз" просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Вимоги скарги обґрунтовані неврахуванням судами попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішень висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 27.04.2016 у справі №6-62цс16, від 12.07.2017 у справі №910/31610/15 (щодо представництва юридичної особи), у постановах Верховного Суду від 20.11.2019 у справі №752/900/15-ц (щодо обрання способу захисту), від 24.12.2019 у справі №910/12786/18 (щодо застосування частини третьої статті 92 Цивільного кодексу України), від 04.06.2020 у справі №916/1411/19, від 19.02.2020 у справі №916/1408/19, від 09.04.2019 у справі №908/1194/18, від 03.09.2019 у справі №910/14255/18 (щодо застосування статті 215 Цивільного кодексу України), від 22.12.2022 у справі №910/2730/21 (щодо обов`язку суду оцінювати докази і обставини справи з огляду на їх вірогідність), від 26.06.2018 у справі №916/1952/17 від 12.09.2019 у справі №915/1868/18, від 14.05.2020 у справі №916/1952/17 (щодо застосування статті 216 Цивільного кодексу України).

У відзиві на касаційну скаргу ПП "Чарівна калина" просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, а також матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження не підтвердилися, а тому касаційне провадження за вищезазначеною касаційною скаргою підлягає закриттю з огляду на таке.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 300 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з частиною другою статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної у пункті 1 частини другої цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

При цьому, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції є запорукою дотримання принципу правової визначеності.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц.

У постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду конкретизувала визначення подібності правовідносин, згідно з яким на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях, після чого застосувати змістовий критерій порівняння (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору), а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії, які матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі №154/3029/14-ц правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ.

З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків суду касаційної інстанції в кожній конкретній справі.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово наголошувала, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово "подібний" в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін "подібні правовідносини" може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.

При цьому у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Таким чином, подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Разом з тим, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Проаналізувавши наведені скаржником підстави касаційного оскарження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія виходить з такого.

Звертаючись з касаційною скаргою, Відповідач в якості підстави касаційного оскарження посилається на неврахування судами попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішень висновків Верховного Суду щодо застосування норм статті 16 Цивільного кодексу України, викладених у постанові від 20.11.2019 у справі №752/900/15-ц.

Як вбачається з узагальненого аналізу змісту постанови суду касаційної інстанції у вказаній справі, Верховним Судом було зроблено висновок, відповідно до якого порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Захисту підлягають не теоретичні або примарні права, а права практичні та ефективні. Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту. При цьому, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Разом з тим, враховуючи, що вказану правову позицію було висловлено Верховним Судом у справі, в якій предмет і підстави позову суттєво відрізняються від предмету і підстав позову у цій справі, а також з огляду на універсальну, загальну спрямованість наведеної правової позиції, колегія суддів вважає необґрунтованим посилання скаржника на неврахування судами зазначеного висновку в якості підстави для подання касаційної скарги, яке (посилання) фактично не свідчить про незастосування чи неправильне застосування судами вказаної правової позиції.

Посилання скаржника на постанови Верховного Суду від 04.06.2020 у справі №916/1411/19, від 19.02.2020 у справі №916/1408/19, від 09.04.2019 у справі №908/1194/18, від 03.09.2019 у справі №910/14255/18 також не може бути правовою підставою касаційного оскарження судових рішень, виходячи з наступного.

У справах №916/1411/19 та №916/1408/19 правовідносини стосувалися визнання недійсними договорів відступлення права вимоги (цесії), укладених між відповідачами. Позовні вимоги у вказаних справах обґрунтовувались тим, що спірні договори відступлення права вимоги (цесії) є удаваними та вчинені сторонами для приховання інших правочинів, які вони насправді вчинили, а саме договорів факторингу, які суперечать актам цивільного законодавства.

У справі №908/1194/18 предметом спору було визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між відповідачами. Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що на підставі оскаржуваного договору відчужено частину майна, яке перебувало в оренді у позивача та на земельній ділянці, яка також перебувала у його користуванні, внаслідок чого було порушено переважне право позивача на придбання нерухомого майна, яке є об`єктом купівлі-продажу за оспорюваним договором.

У справі №910/14255/18 розглядались вимоги про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, укладеного між відповідачами. В обґрунтування позовних вимог позивач доводив, що в порушення норм цивільного законодавства оскаржуваний договір, який є договором факторингу, не був посвідчений нотаріально та одна з його сторін, яка набула права грошової вимоги від іншої сторони, не є банківською або іншою фінансовою установою (тобто не має свідоцтва про реєстрацію як фінансової установи) та не має дозволу (ліцензії) на надання фінансових послуг з факторингу.

Тобто, підстави заявлених позовних вимог та фактичні обставини у вищезазначених справах є відмінними від справи, яка розглядається. Крім того, в кожній з них на відміну від справи, що переглядається, позов про визнання недійсним договору подавався особою, яка не була його стороною, - заінтересована особа.

При цьому, хоча у вищенаведених справах предметом спору і було визнання недійсними договорів, однак, у таких справах мали місце інші встановлені обставини щодо підстав недійсності правочинів, що, у свою чергу, свідчить про неподібність відносин у таких справах та у справі, що переглядається.

Також обґрунтовуючи необхідність відкриття касаційного провадження, скаржник зазначив, що судами попередніх інстанцій не враховано висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 27.04.2016 у справі №6-62цс16 та від 12.07.2017 у справі №910/31610/15.

Водночас, як убачається з аналізу наведених скаржником посилань на позиції Верховного Суду України, зазначені доводи мають нерелевантний характер, оскільки у наведених справах висновки зроблені за інших встановлених обставин справи, а доводи скаржника фактично зводяться до незгоди із встановленими судами попередніх інстанцій обставинами справи та оцінкою доказів і спрямовані на спонукання Верховного Суду щодо встановлення інших, відмінних від встановлених судами попередніх інстанцій, обставин справи та переоцінку (додаткову перевірку) зібраних у справі доказів.

Крім цього, Верховний Суд звертає увагу на те, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити формулювання щодо застосованого судом апеляційної інстанції висновку щодо норми права, з яким не погоджується скаржник, із зазначенням цієї норми права та змісту правовідносин, в яких ця норма права застосована, а також посилання на постанови Верховного Суду, в яких зроблено інший (який саме) висновок щодо застосування цієї ж норми права та в яких (подібних) правовідносинах, із зазначенням, в чому саме полягає невідповідність оскарженого судового рішення сформованій правозастосовчій практиці у подібних правовідносинах.

Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого судження, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Водночас наведені скаржником у касаційній скарзі постановах Верховного Суду України від 27.04.2016 у справі №6-62цс16 та від 12.07.2017 у справі №910/31610/15 не є висновком щодо застосування конкретної норми права, який мали б врахувати суди попередніх інстанцій, а лише містить в собі висновки суду касаційної інстанції стосовно фактичних обставин справи, яким суди попередніх інстанцій не надали оцінки.

У справі №910/12786/18 за позовом підприємства до облради про визнання договорів дарування недійсними, позовні вимоги були обґрунтовані тим, що директор підприємства при укладанні спірних договорів дарування не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності та діяв всупереч інтересам підприємства, перевищуючи свої повноваження. Відмовляючи у задоволенні позову суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу товариства та добросовісність його дій є внутрішніми взаємовідносинами юридичної особи та її виконавчого органу, тому сам лише факт вчинення виконавчим органом товариства протиправних, недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладеними цим органом від імені юридичної особи з третіми особами. Аргументуючи свої рішення суди зазначили, що обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності у поведінці третьої особи несе юридична особа. При цьому суди також встановили наступне схвалення правочину. Верховний Суд погодився із зазначеними висновками.

Натомість у справі, що переглядається суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскаржуваний договір укладений між пов`язаними юридичними особами, оскільки директор ПП "Чарівна калина" на момент його укладення була одночасно і засновником та бенефіціарним власником та директором ПП "Калина-парадіз", відповідно такий договір направлений на реалізацію інтересів однієї особи, що суперечить вимогам статті 238 Цивільного кодексу України.

При цьому апеляційна інстанція звернула увагу, що випадок, передбачений частиною третьою статті 238 Цивільного кодексу України, є імперативно забороненою дією, а не виходом представника за межі наданих йому повноважень, що, у свою чергу доводить, що у спірних відносинах не мало місце наступне схвалення правочину довірителем.

У справі №916/1952/17 розглядались вимоги про стягнення коштів, які обґрунтовано тим, що після визнання недійсним у судовому порядку договору міни, укладеного між сторонами шляхом підписання удаваних правочинів (договору купівлі-продажу та договору дарування), суд не застосував наслідків недійсності правочину (реституцію) та відповідач не повернув позивачу одержане за цією угодою.

У справі № 915/1868/18 Верховний Суд залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій про визнання недійсними додаткових угод до договору поставки, укладеного відповідно до Закону України "Про публічні закупівлі" та дійшов висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин реституції, оскільки сам договір поставки є чинним, недійсним у встановленому порядку не визнавався, отже є обов`язковим до виконання сторонами.

Верховний Суд констатує, що правовідносини у наведених вище справах очевидно не є подібними зі справою, що переглядається, з огляду на предмет і підстави заявлених позовних вимог, характеру спірних правовідносин, сфери правового регулювання.

Посилання заявника на неврахування господарськими судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, у тому числі щодо стандарту доказування та оцінки доказів судом, стосуються не порушення чи неправильного застосування судом правових норм, а фактично зводяться до незгоди з оцінкою зібраних у справі доказів та спонукання господарського суду касаційної інстанції до їх переоцінки, що, відповідно до норм статті 300 Господарського процесуального кодексу України, виходить за межі його повноважень.

Колегія суддів звертає увагу, що підставою для касаційного оскарження за пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи скаржника про те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у перелічених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, не знайшли свого підтвердження.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження після відкриття касаційного провадження не отримала підтвердження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі №918/534/22 за касаційною скаргою ПП "Калина-парадіз", відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 234, 235, 296, 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

У Х В А Л И В:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Приватного підприємства "Калина-парадіз" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22.02.2023 та рішення Господарського суду Рівненської області від 16.11.2022 у справі №918/534/22 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає

Головуючий В. Зуєв Судді І. Берднік В. Суховий