Постанова

від 31.05.2023 по справі 266/4546/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

31 травня 2023 року

м. Київ

справа № 266/4546/19

провадження № 61-20899св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Донецького апеляційного суду від 16 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Лопатіної М. Ю., Зайцевої С. А., Биліни Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця», Товариство) про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнта підвищення посадових окладів, посилаючись на те, що наказом відповідача від 12 грудня 2016 року № 2367/ос його було звільнено з посади директора з правових питань і корпоративного управління АТ «Укрзалізниця» у зв`язку з припиненням повноважень посадових осіб на підставі пункту 5 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Вважаючи таке звільнення незаконним, він звернувся з відповідним позовом до суду. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 30 серпня 2017 року у справі № 757/64183/16, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 грудня 2017 року, його було поновлено на роботі на посаді директора з правових питань і корпоративного управління АТ «Укрзалізниця», стягнуто з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 13 грудня 2016 року по 30 серпня 2017 року в розмірі 551 451 грн, а в решті позовних вимог - відмовлено. З урахуванням тієї обставини, що роботодавець поновив його на роботі лише 26 січня 2018 року, заочним рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 22 січня 2018 року у справі № 266/4269/17 та рішенням цього ж суду від 20 листопада 2018 року у справі № 266/2144/18 з АТ «Укрзалізниця» на його користь було стягнуто середній заробіток у зв`язку із затримкою виконання вищезгаданого рішення суду про поновлення на роботі за період з 21 серпня 2017 року по 16 січня 2018 року в розмірі 321 398,30 грн та за період з 17 січня 2018 року по 25 січня 2018 року в сумі 23 681,98 грн відповідно. Однак від часу його звільнення до часу поновлення на роботі Товариство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, тому при обчисленні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в період затримки виконання рішення суду його заробітна плата підлягала коригуванню на коефіцієнт підвищення посадових окладів. При цьому після ухвалення рішення суду про поновлення на роботі він намагався отримати від АТ «Укрзалізниця» інформацію щодо розміру посадового окладу особи, яка виконувала покладені на нього функції в період його вимушеного прогулу, а також - загальні дані про розмір фонду заробітної плати, проте відповідач ухилився від надання таких відомостей. Разом з тим за інформацією, яка міститься у фінансових планах АТ «Укрзалізниця» і є в загальному доступі на офіційному сайті відповідача, витрати на оплату праці директорів збільшилися з 146 299,60 грн у 2016 році до 435 559,50 грн у 2017 році, тобто коефіцієнт підвищення посадових окладів в АТ «Укрзалізниця» з 01 березня 2017 року склав 2,98 (435 559,50 грн / 146 299,60 грн). Вищезгаданими судовими рішеннями з відповідача на його користь було стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01 березня 2017 року по 25 січня 2018 року, що становить 225 днів, в загальному розмірі 761 206,50 грн, виходячи із середньоденної заробітної плати - 3 383,14 грн. Таким чином, з урахуванням коефіцієнту підвищення посадових окладів директорів АТ «Укрзалізниця» (2,98) його середній заробіток за час вимушеного прогулу за вищевказаний період мав збільшитися на суму 1 507 188,87 грн (761 206,50 грн х 2,98 - 761 206,50 грн). Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: поновити йому строк для пред`явлення позову; стягнути з АТ «Укрзалізниця» на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнта підвищення посадових окладів у розмірі 1 507 188,87 грн.

В процесі розгляду справи ОСОБА_1 збільшив позовні вимоги та просив стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнта підвищення посадових окладів в розмірі 3 077 710,12 грн, посилаючись на те, що його первісні вимоги були обґрунтовані, виходячи з інформації, яка містилася в загальному доступі. Наразі з інших судових справ йому стало відомо, що директорам його рівня у 2017 році було однаково збільшено заробітну плату з 31 250 грн до 156 000 грн, а тому коефіцієнт, який необхідно застосувати до розрахунку його середнього заробітку, складає 4,99 (156 000 грн / 31 250 грн).

Рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 24 травня 2021 року у складі судді Федотової В. М. позов задоволено частково. Поновлено ОСОБА_1 строк для пред`явлення позову. Стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнта підвищення посадових окладів у розмірі 1 507 188,87 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу і законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин. При цьому, якщо за період від часу звільнення працівника до часу поновлення його на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, то при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу заробітна плата працівника підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів. Наказом АТ «Укрзалізниця» від 20 березня 2017 року № 154 «Про підвищення годинних тарифних ставок та посадових окладів» з 01 березня 2017 року підвищено на 25 відсотків годинні тарифні ставки та посадові оклади працівників Товариства, встановлені штатними розписами станом на 28 лютого 2017 року. Рішення про підвищення посадових окладів на 25 відсотків прийнято на виконання спільних домовленостей керівництва АТ «Укрзалізниця» з керівництвом профспілки залізничників і транспортних будівельників України та головами дорожніх профорганізацій. Суд першої інстанції визнав правильним визначений ОСОБА_1 у первісно поданій позовній заяві розрахунок коефіцієнта підвищення посадових окладів - 2,98. При цьому суд зазначив, що ухвалюючи попередні судові рішення про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу та у зв`язку із затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі, суди не застосували та не врахували коефіцієнт підвищення посадового окладу, оскільки ці дані не були надані (приховані) стороною відповідача. З урахуванням встановлених обставин, місцевий суд дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 01 березня 2017 року по 25 січня 2018 року, із застосуванням коефіцієнта підвищення тарифних ставок і посадових окладів у розмірі 2,98 в сумі 1 507 188,87 грн. Водночас, не погоджуючись з аргументами позивача щодо застосування коефіцієнта 4,99, суд виходив з того, що ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження таких обставин. Крім того, місцевий суд дійшов висновку, що оскільки позивач з поважних причин своєчасно не звернувся до суду з цим позовом, то в силу вимог статті 234 КЗпП України цей строк підлягає поновленню.

Постановою Донецького апеляційного суду від 16 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу АТ «Укрзалізниця» задоволено. Рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 24 травня 2021 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача різницю між стягнутим рішенням Печерського районного суду міста Києва від 30 серпня 2017 року, заочним рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 22 січня 2018 року та рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 листопада 2018 року на його користь середнім заробітком за час вимушеного прогулу за період з 13 грудня 2016 року по 25 січня 2018 року та середнім заробітком за цей же період, який, на його думку, повинен бути скоригований на коефіцієнт підвищення посадових окладів. При цьому, як зазначила сторона позивача в судовому засіданні апеляційного суду, з урахуванням цього коефіцієнта середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 збільшується з 3 383,14 грн (розмір, встановлений судовими рішеннями у справах № 757/64183/16, № 266/4269/17, № 266/2144/18, які позивач не оскаржував в апеляційному порядку) до 16 881,87 грн. В постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц зазначено, що «преюдиційність, це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта». Таким чином, з огляду на склад учасників справ № 757/64183/16, № 266/4269/17, № 266/2144/18, за результатами розгляду яких було стягнуто з Товариства на користь позивача середній заробіток, факти, встановлені ухваленими в них судовими рішеннями, мають преюдиційне значення в цій справі. Зазначеними судовими рішеннями, що набрали законної сили, встановлено розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 в сумі 3 383,14 грн, а також розмір його середньої заробітної плати за період з 13 грудня 2016 року по 25 січня 2018 року - 896 531,28 грн. Намагаючись у цій справі довести необхідність по-іншому обчислювати розмір своєї середньої заробітної плати за один і той самий період, позивач ставить під сумнів обставини, встановлені вищезгаданими судовими рішеннями у справах № 757/64183/16, № 266/4269/17 і № 266/2144/18, що набрали законної сили. Однак у разі, якщо ОСОБА_1 не був згідний із цими судовими рішеннями, він мав можливість оскаржити їх, в тому числі в касаційному порядку. Отже, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про часткове задоволення позову.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У грудні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Донецького апеляційного суду від 16 листопада 2021 року, а рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 24 травня 2021 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-203цс14 та в постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 804/8042/17. Крім цього, ОСОБА_1 зазначив, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). У справі, яка переглядається, з урахуванням тієї обставини, що від часу його звільнення до часу поновлення на роботі Товариство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, то при обчисленні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в період затримки виконання рішення суду його заробітна плата підлягала коригуванню на коефіцієнт підвищення посадових окладів. На час ухвалення судами рішень у справах № 757/64183/16, № 266/4269/17 і № 266/2144/18 в нього була відсутня будь-яка інформація про підвищення роботодавцем посадових окладів для директорів Товариства, про таке підвищення він не міг знати, оскільки це була комерційна таємниця, що не заперечувалося самим відповідачем. У згаданих справах він не посилався на положення пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), у зв`язку з чим питання коригування заробітної плати не було предметом спору. Безпідставно застосувавши інститут преюдиції, апеляційний суд залишив поза увагою те, що він був звільнений з роботи 12 грудня 2016 року, відповідно, на цю дату у справі № 757/64183/16 було обчислено його середньоденний заробіток, який в подальшому був взятий за основу судами у справах № 266/4269/17 і № 266/2144/18. Тарифні ставки і оклади для працівників Товариства збільшилися в лютому / березні 2017 року, про що йому стало відомо лише у 2019 році, а тому він і звернувся до суду з цим позовом. Позиція суду апеляційної інстанції про неможливість пред`явлення ним самостійного позову про стягнення різниці між середнім заробітком за час вимушеного прогулу з корегуванням на коефіцієнт підвищення посадового окладу і стягнутою судами сумою середнього заробітку без урахування такого коефіцієнта фактично позбавляє його права на належну компенсацію.

У червні 2022 року АТ «Укрзалізниця» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ОСОБА_7 (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В. від 24 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 18 травня 2022 року у зв`язку з увільненням від роботи на період мобілізації до Збройних Сил України судді ОСОБА_7 призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 травня 2022 року матеріали касаційного провадження № 61-20899ск21 передано судді-доповідачу Черняк Ю. В., судді, які входять до складу колегії: Воробйова І. А., Лідовець Р. А.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 18 січня 2023 року у зв`язку з перебуванням судді Черняк Ю. В. у відпустці, пов`язаної з вагітністю і пологами, призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 січня 2023 року матеріали касаційного провадження № 61-20899ск21 передано судді-доповідачу Стрільчуку В. А., судді, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Карпенко С. О.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2023 року копії матеріалів касаційного провадження № 61-20899ск21 у цивільній справі № 266/4546/19 за позовом ОСОБА_1 до АТ «Укрзалізниця» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнту підвищення посадових окладів були направлені до Ленінського районного суду міста Дніпропетровська для проведення процесуальних дій, спрямованих на відновлення втраченого судового провадження, з огляду на те, що станом на 19 січня 2023 року Приморський районний суд міста Маріуполя Донецької області, який знаходиться на тимчасово окупованій території України, не відновив здійснення правосуддя, а згідно з розпорядженням Голови Верховного Суду від 06 березня 2022 року № 1/0/9-22 змінено територіальну підсудність судових справ названого районного суду і визначено її Ленінському районному суду міста Дніпропетровська.

25 квітня 2023 року відновлене Ленінським районним судом міста Дніпропетровська втрачене судове провадження в цивільній справі № 266/4546/19 надійшло до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.

Судами встановлено, що наказом відповідача від 15 червня 2016 року № 1210/ос ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду помічника члена правління відділу забезпечення діяльності членів правління та директорів Департаменту адміністративного забезпечення, а наказом від 08 серпня 2016 року № 1609/ос -переведено на посаду директора з правових питань і корпоративного управління АТ «Укрзалізниця».

Наказом від 12 грудня 2016 року № 2367/ос ОСОБА_1 звільнено з посади директора з правових питань і корпоративного управління АТ «Укрзалізниця» у зв`язку з припиненням повноважень посадових осіб на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України.

Вважаючи таке звільнення незаконним, ОСОБА_1 звернувся з відповідним позовом до суду.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 30 серпня 2017 року у справі № 757/64183/16, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 грудня 2017 року, ОСОБА_1 поновлено на роботі на посаді директора з правових питань і корпоративного управління АТ «Укрзалізниця», стягнуто з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 13 грудня 2016 року по 30 серпня 2017 року в розмірі 551 451 грн.

У справі № 757/64183/16 ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 30 серпня 2017 року за заявою позивача його вимоги в частині стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнта підвищення заробітної плати залишені без розгляду.

Заочним рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 22 січня 2018 року у справі № 266/4269/17, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Донецької області від 19 червня 2018 року, стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток у зв`язку із затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 21 серпня 2017 року по 16 січня 2018 року в розмірі 321 398,30 грн.

Крім того, рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 листопада 2018 року у справі № 266/2144/18, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 19 березня 2019 року, стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток у зв`язку із затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 17 січня 2018 року по 25 січня 2018 року в сумі 23 681,98 грн.

Наказом відповідача від 26 січня 2018 року № 127/ос ОСОБА_1 поновлено на посаді директора з правових питань і корпоративного управління АТ «Укрзалізниця», визначено робоче місце позивача за адресою: місто Київ, вулиця Алма-Атинська, 74.

За змістом статті із сайту «ZlК» залізниця без корупції «Щоб ти жив на одну зарплату!»: залізниця планує збільшити зарплату директорам філії в 12 разів.

Згідно з відповіддю АТ «Укрзалізниця» від 12 січня 2018 року № ЦЦУП-11/8, наданою на запит ОСОБА_1 , перелік інформації, яку він бажає отримати, зокрема щодо трудових відносин інших осіб з АТ «Укрзалізниця», в тому числі й розміру їх заробітної плати, не стосується суті цивільної справи та відноситься до персональних даних працівників.

У відповіді від 14 березня 2019 року № 10/101, наданій на запит позивача, АТ «Укрзалізниця» повідомлено, що інформація про розмір фонду оплати праці на середню кількість працівників Філії «Центр сервісного забезпечення» АТ «Укрзалізниця» є конфіденційною та розголошенню не підлягає.

Копіями скріншотів з офіційного сайту АТ «Укрзалізниця» (посилання: https://www.uz.gov.ua/about/investors/financial statements/kfp/) та фінансового плану АТ «Укрзалізниця» на 2017-2018 рр. з витягом з пояснювальної записки до консолідованого проєкту фінансового плану Товариства на 2017 рік (посилання: https://www.uz.gov.ua/about/investors/financial statements/kfp/) підтверджується, що посадові оклади (тарифні ставки) працівників підприємства з 01 березня 2017 року збільшено на 25 відсотків, і окремо для директорів АТ «Укрзалізниця» - в декілька разів. Витрати на оплату праці загалом збільшилися на 25 відсотків, а щодо директорів - з 146 299 600 грн (у 2016 році) до 435 559 500 грн (у 2017 році).

Наказом АТ «Укрзалізниця» від 20 березня 2017 року № 154 «Про підвищення годинних тарифних ставок та посадових окладів» підвищено з 01 березня 2017 року на 25 відсотків годинні тарифні ставки та посадові оклади працівників Товариства, встановлені штатними розписами станом на 28 лютого 2017 року.

Судами також встановлено, що 08 серпня 2016 року до штатного розпису апарату управління АТ «Укрзалізниця» були внесенні зміни, а саме введено штатну одиницю директор з правових питань і корпоративного управління з посадовим окладом 31 250 грн, а 08 лютого 2017 року - виключено із штатного розпису вказану штатну одиницю (посаду, яку обіймав позивач).

26 січня 2018 року до штатного розпису апарату управління АТ «Укрзалізниця» знову було введено посаду директора з правових питань і корпоративного управління з посадовим окладом 31 250 грн.

Листом директора Департаменту оплати праці та мотивації персоналу АТ «Укрзалізниця» від 13 грудня 2019 року підтверджується, що в Товаристві не ведеться штатний розпис керівників тавідсутня така посада як директор АТ «Укрзалізниця». Головою правління чи самим правлінням АТ «Укрзалізниця» не приймалися рішення про затвердження посадових окладів директорів товариства в період з 13 грудня 2016 року по 26 січня 2018 року. Наказом від 20 березня 2017 року № 154 «Про підвищення годинних тарифних ставок та посадових окладів» з 01 березня 2017 року підвищено на 25 відсотків годинні тарифні ставки та посадові оклади працівників АТ «Укрзалізниця», встановлені штатними розписами станом на 28 лютого 2017 року. Рішення про підвищення посадових окладів на 25 відсотків прийнято на виконання спільних домовленостей керівництва АТ «Укрзалізниця» з керівництвом профспілки залізничників і транспортних будівельників України та головами дорожніх профорганізацій (протокол від 02 лютого 2017 року) без проведення розрахунків коефіцієнта збільшення. Тому надати запитуваний розрахунок коефіцієнта збільшення заробітної плати директорів у 2017 році не є можливим за його відсутності.

У листі директора Департаменту оплати праці та мотивації персоналу АТ «Укрзалізниця» від 11 січня 2020 року вказано, що рішення про підвищення працівникам посадових окладів приймає керівництво товариства. Таке підвищення проводиться виключно працівникам, посади яких містяться у штатному розписі на відповідну дату, визначену наказом товариства. Правлінням товариства прийнято рішення від 31 січня 2017 року (протокол № Ц-57/7 Ком.т.) про запровадження у штатному розписі апарату управління АТ «Укрзалізниця» для окремих посад директорів оплати праці на умовах строкового трудового договору з 01 лютого 2017 року. На посаду директора з правових питань і корпоративного управління не поширюється вказане рішення правління.

Згідно з листом директора Департаменту оплати праці та мотивації персоналу АТ «Укрзалізниця» від 16 січня 2020 року середня заробітна плата працівників Товариства у 2016 році становила 5 842 грн, у 2017 році - 4 886 грн, а у 2018 році - 10 510 грн.

За рішенням АТ «Укрзалізниця» від 31 липня 2017 року, оформленим протоколом № Ц-57/7 Ком.т., у 2017 році директори Товариства переведені на строкові трудові договори.

Згідно з роздруківками з Єдиного державного реєстру осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у деклараціях за 2017 рік розмір отриманої директорами АТ «Укрзалізниця» заробітної плати становив:

- у ОСОБА_2 , операційного директора АТ «Укрзалізниця», - 2 510 578 грн;

- у ОСОБА_3 , директора з економіки і фінансів АТ «Укрзалізниця», - 2 661 292 грн;

- у ОСОБА_4 , директора з інженерно-технічного управління АТ «Укрзалізниця», - 2 579 143 грн;

- уОСОБА_5 , директора з пасажирських перевезень і сервісу АТ «Укрзалізниця», - 2 566 305 грн;

- уОСОБА_6 , директора апарату голови правління АТ «Укрзалізниця», -2 725 951 грн.

Досліджуючи фактичні обставини, суд першої інстанції виходив з того, що хоча сторона відповідача відмовилася надати розрахунок коефіцієнта підвищення посадових окладів директорів АТ «Укрзалізниця» у 2017 році, мотивуючи свою відмову його відсутністю,однак не спростувала факт збільшення з 01 березня 2017 року розміру заробітної плати у директорів, у зв`язку з чим місцевий суд визнав правильним визначений ОСОБА_1 у первісно поданій позовній заяві розрахунок коефіцієнта підвищення посадових окладів - 2,98. При цьому суд зазначив, що ухвалюючи у справах № 757/64183/16, № 266/4269/17 і № 266/2144/18 рішення про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу та у зв`язку із затримкою виконання судового рішення про поновлення на роботі, суди не застосували та не врахували коефіцієнт підвищення посадового окладу, оскільки Товариство не надало (приховало) такі відомості.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно з частинами першою, третьої статті 21 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Відповідно до частин другої, сьомої статті 235 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Обов`язковість рішень суду віднесена Конституцією України до основних засад судочинства, а тому судові рішення, які відповідно до закону підлягають негайному виконанню, є обов`язковими для виконання посадовими особами, від яких залежить реалізація прав особи, підтверджених судовим рішенням.

Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником наказу про це, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Виконання рішення вважається закінченим з дня видачі відповідного наказу або розпорядження власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, який прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника.

Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (частина друга статті 18 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) виклала такі правові висновки.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон № 108/95-ВР) Конституційний Суд України вказав, щопід заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Конституційний Суд України зробив висновок, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто всіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Тобто Конституційний Суд України фактично зробив висновок, що навіть у разі невиконання трудової функції не з власної вини, він вважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім`ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу.

Такий період невиконання трудової функції можна порівняти з простоєм.

При цьому під простоєм розуміється зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (частина перша статті 34 КЗпП України).

Тобто простій можливий як з вини роботодавця, так і за відсутності його вини. Законодавство у будь-якому випадку простою гарантує працівникам отримання частини заробітної плати.

У свою чергу, вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.

Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої обраховується згідно з Порядком № 100, і сама виплата, відповідно, названа середньою заробітною платою.

Вказане також узгоджується з пунктом 1.3 розділу 1 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713 (далі - Інструкція № 114/8713), яким передбачено, що для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До фонду оплати праці включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Відповідно до підпункту 2.2.12 пункту 2.2 розділу 2 Інструкції № 114/8713 до фонду додаткової заробітної плати включається оплата за невідпрацьований час, зокрема, оплата простоїв не з вини працівника.

У розділі 3 Інструкції № 114/8713 закріплено вичерпний перелік виплат, що не належать до фонду оплати праці. Згідно з пунктом 3.9 розділу 3 вказаної Інструкції до фонду оплати праці не належать суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні.

В Інструкції № 114/8713 середній заробіток за час вимушеного прогулу не віднесено до вичерпного переліку виплат, що не належать до фонду оплати праці.

На думку Великої Палати Верховного Суду, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

Тобто в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.

Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період, за який він обраховується, є сталим для звільненого працівника.

Таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства.

Правова природа середнього заробітку за час вимушеного прогулу відрізняється від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Середній заробіток за час вимушеного прогулу - це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні таким не є. Заробітна плата не може сплачуватися особі, яка не перебуває в трудових відносинах з роботодавцем, який проводить виплату. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.

Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати, бо є заробітною платою.

Отже, спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не зі своєї вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.

Згідно із частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат.

На підставі системного аналізу наведених положень трудового законодавства Велика Палата Верховного Суду висновує, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Також позивач не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не розглянуті у справі про поновлення на роботі.

Згідно зі статтею 65 Закону України «Про виконавче провадження» рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується невідкладно в порядку, визначеному статтею 63 цього Закону. Рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Відповідно до частин першої-третьої статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність. Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом. У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Згідно зі статтею 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення; у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного для після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.

Виходячи з лексичного значення (тлумачення) поняття «затримка» (синонім - зволікання), за змістом норм статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення(див. постанову Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15).

В постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17 (провадження № 61-12857св18) вказано, що КЗпП України не містить визначення поняття «поновлення на роботі», як і не встановлює порядку виконання відповідного рішення. Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону України «Про виконавче провадження». Так, згідно з цією статтею рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов`язків, тобто створення умов, за яких він може їх здійснювати у порядку, що мав місце до незаконного звільнення. Таким чином, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. При цьому мається на увазі не формальне, а фактичне забезпечення поновленому працівнику доступу до роботи і можливості виконання своїх обов`язків. Невчинення роботодавцем усіх дій, які включають у себе виконання рішення суду про поновлення на роботі, є підставою для покладення на нього відповідальності, визначеної статтею 236 КЗпП України. Застосування цієї норми до правовідносин, які виникають у зв`язку з затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі, відповідає їх змісту та фактичним обставинам, оскільки підстави для нарахування формально поновленому працівнику заробітної плати як винагороди за виконану роботу немає, проте його вина у невиконанні посадових обов`язків і неприступленні до роботи також відсутня.

Середній заробіток працівника визначається за правилами, передбаченими Порядком № 100.

Пунктом 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (пункт 5 Порядку № 100).

За змістом пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадиться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Пунктом 10 Порядку № 100, положення якого було чинним на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів). У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) працівникові у зв`язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вищеоплачувану роботу (посаду) тощо таке коригування середньої заробітної плати не провадиться. Працівникам бюджетних установ і організацій, яким відповідно до законів України щомісячно перераховуються посадові оклади (ставки) до рівня не нижчого середньої (подвійної) заробітної плати в промисловості (народному господарстві), розрахунки виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати, можуть провадитися, якщо не передбачено у колективному договорі, виходячи з посадового окладу (ставки) того місяця, в якому відбулася подія, пов`язана з відповідними виплатами, з урахуванням постійних доплат і надбавок.

В постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 810/3246/16 (провадження № К/9901/50567/18) суд касаційної інстанції, аналізуючи наведені положення Порядку № 100, вказав, що за змістом пункту 10 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Коефіцієнт підвищення визначається шляхом ділення тарифної ставки (посадового окладу), встановленого працівнику після підвищення, на тарифну ставку (посадовий оклад), що була встановлена до підвищення. Коефіцієнт коригування заробітної плати повинен розраховуватися шляхом ділення посадового окладу, встановленого працівникові після підвищення, на посадовий оклад, який був у працівника до підвищення. Проте вказана норма передбачає коригування підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, які нараховані вже після такого підвищення.

В постанові Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 826/1659/17 (провадження № К/9901/51148/18) суд касаційної інстанції, аналізуючи положення абзаців сьомого, восьмого пункту 2 у взаємозв`язку з абзацом першим, другим пункту 10 Порядку № 100, зазначав, що у випадку зміни структури заробітної плати з одночасним підвищенням посадового окладу, обчислення середньої заробітної плати здійснюється виходячи із виплат, передбачених згідно з умовами оплати праці, що встановлені після підвищення посадових окладів. Тому після змін структури заробітної плати і одночасного підвищення посадового окладу розмір виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують звільненню, для цілей визначення середньоденної заробітної плати не застосовуються. Натомість застосовується розмір виплат, установлений працівникові після відповідних змін. Разом з тим, підвищення посадових окладів, що не поєднане зі зміною структури заробітної плати, є підставою для коригування середнього заробітку за час вимушеного прогулу на коефіцієнт підвищення посадових окладів, який визначається шляхом ділення посадового окладу після підвищення на розмір посадового окладу до такого підвищення.

В постанові Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 826/1444/15 (провадження № К/9901/60622/18) суд касаційної інстанції, аналізуючи зміст пункту 10 Порядку № 100, вказав, що коефіцієнт коригування заробітної плати повинен розраховуватися шляхом ділення посадового окладу, встановленого працівникові після підвищення, на посадовий оклад, який був у працівника до підвищення. Отже, враховуючи вимоги зазначеної правої норми, слід зазначити, що підвищення саме посадового окладу (тарифної ставки) передбачає, відповідно, і коригування заробітної плати. При цьому, розрахунок коефіцієнта коригування заробітної плати, який необхідно множити на суми виплат за період до підвищення, має здійснюватися при кожному підвищенні посадового окладу.

В постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-203цс14 та в постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 804/8042/17 (провадження № К/9901/68812/18), на які заявник послався на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

- у справі № 6-203цс14: відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. За змістом пункту 10 Порядку № 100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати в розрахунковому періоді за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу ІV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулося у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів). Ураховуючи, що у справі, яка переглядається, за період від часу звільнення позивача до часу поновлення його на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в період затримки виконання рішення суду заробітна плата позивача підлягала коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів;

- у справі № 804/8042/17: частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. В частині шостій статті 235 КЗпП України зазначено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Порядок обчислення середнього заробітку для визначення оплати вимушеного прогулу визначений у Порядку № 100. Судами встановлено, що середня заробітна плата позивачу обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата, а саме за квітень - травень 2016 року. Згідно з довідкою від 02 червня 2016 року, позивачу в квітні 2016 року було нараховано заробітну плату у розмірі - 3 683,97 грн, в травні 2016 року - 2 272,80 грн. Отже, середньоденна заробітна плата позивача на момент звільнення складає: 148,91 грн, виходячи з розрахунку: 5 956,77 грн (3 683,97 грн + 2 272,80 грн): 40 (кількість робочих днів в квітні - травні 2016 року) = 148,91 грн). Судами попередніх інстанцій зазначено, що штатним розписом в ГУ Держпродспоживслужби в Дніпропетровській області з 01 травня 2016 року було утворено «Управління захисту споживачів» в якому, в тому числі, був утворений «Відділ контролю у сфері торгівлі, робіт та послуг», в якому було передбачено посаду - «начальник відділу» (1 одиниця) із розміром посадового окладу - 4 308 грн. Тобто, посадовий оклад начальника відділу контролю у сфері торгівлі, робіт та послуг Управління захисту споживачів в ГУ Держпродспоживслужби в Дніпропетровській області з 01 травня 2016 року збільшився порівняно з посадовим окладом начальника відділу контролю у сфері послуг в Держспоживінспекції у Дніпропетровській області, яку займав позивач до 31 травня 2016 року, в 2,37 рази (4 308 грн / 1 814 грн = 2,37). Отже, середня заробітна плата в 2016 році підлягає коригуванню на коефіцієнт - 2,37. Період затримки у виконанні судового рішення про поновлення позивача на роботі з 19 жовтня 2016 року до 31 грудня 2016 року складає 53 робочих дні (в жовтні 2016 року - 9 робочих днів, в листопаді 2016 року - 22 робочих дні, в грудні 2016 року - 22 робочих дні). Розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу за вказаний період складає 18 704,58 грн (148,91 грн х 53 робочих дні х коефіцієнт 2,37 = 18 704,58 грн). Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно зі штатним розписом на 2017 рік у ГУ Держпродспоживслужби в Дніпропетровській області посадовий оклад начальника відділу контролю у сфері торгівлі, робіт та послуг Управління захисту споживачів складав - 4 500 грн. З урахуванням того, що протягом січня - грудня 2017 року та з 01 січня 2018 року до 05 лютого 2018 року відповідачем рішення суду про поновлення позивача на посаді виконано не було, то з відповідача підлягає стягненню на користь позивача середня заробітна плата за вказаний період за 272 робочих дні (248 робочих днів у 2017 році + 24 робочих днів у 2018 році). Розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу за 248 робочих днів здійснюється наступним чином. Посадовий оклад начальника відділу контролю у сфері торгівлі, робіт та послуг в 2017 році складав 4 500 грн. Порівняно із посадовим окладом за посадою, яку займав позивач до звільнення в 2016 році (1 814 грн), посадовий оклад в 2017 році виріс в 2,48 рази (4 500 грн / 1814 грн = 2,48). Таким чином, за 248 робочих днів, що не виконувалось рішення суду, підлягає стягненню з відповідача на користь позивача середня заробітна плата у розмірі 91 585,60 грн (148,91 х 248 х 2,48 = 91 585,60 грн). Постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 2018 року № 24 «Про впорядкування структури заробітної плати працівників державних органів, судів, органів та установ системи правосуддя», з 01 січня 2018 року посадові оклади «керівника відділу у складі департаменту, головного управління, служби, самостійного управління» було збільшено до 5 400 грн. Розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу за 24 робочих дні здійснюється наступним чином. Посадовий оклад начальника відділу контролю у сфері торгівлі, робіт та послуг в 2018 році складає 5 400 грн. Порівняно із посадовим окладом за посадою, яку займав позивач до звільнення в 2016 році (1 814 грн), посадовий оклад в 2018 році виріс в 2,97 рази (5 400 грн / 1 814 грн = 2,97). Отже, за 24 робочих днів, що не виконувалось рішення суду в 2018 році, підлягає стягненню з відповідача на користь позивача середня заробітна плата у розмірі 10 614,30 грн (148,91 х 24 х 2,97 = 10 614,30 грн). Відтак, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, за період з 19 жовтня 2016 року до 05 лютого 2018 року, у зв`язку із невиконанням рішення суду про поновлення на роботі, розмір середньої заробітної плати, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, складає 120 904,48 грн (18 704,58 грн + 91 585,60 грн + 10 614,30 грн = 120 904,48 грн). Верховний Суд відхиляє аргументи відповідача щодо невірного проведення судом апеляційної інстанції розрахунку заборгованості, оскільки суд правильно застосував до спірних правовідносин норми Порядку № 100 щодо обчислення середнього заробітку для визначення оплати вимушеного прогулу.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача різницю між стягнутим рішенням Печерського районного суду міста Києва від 30 серпня 2017 року, заочним рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 22 січня 2018 року та рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 листопада 2018 року на його користь середнім заробітком за час вимушеного прогулу за період з 13 грудня 2016 року по 25 січня 2018 року та середнім заробітком за цей же період, який, на його думку, повинен бути скоригований на коефіцієнт підвищення посадового окладу, тобто в цій справі позивач намагається по-іншому обчислити розмір своєї середньої заробітної плати за один і той самий період, чим фактично ставить під сумнів обставини, встановлені вищезгаданими рішеннями судів в справах № 757/64183/16, № 266/4269/17 і № 266/2144/18, що набрали законної сили.

Верховний Суд вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнта підвищення посадового окладу, однак не може погодитися з наведеними цим судом мотивами для відмови в задоволенні позову з огляду на таке.

У справі, яка переглядається, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду України та Верховного Суду, викладені у вищезгаданих постановах, на які заявник послався в касаційній скарзі, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату. При цьому, якщо за період від часу звільнення працівника до часу поновлення його на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, то при обчисленні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в період затримки виконання рішення суду заробітна плата такого працівника підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів.

Отже, за умови встановлення факту незаконного звільнення з роботи особи час вимушеного прогулу працівника повинен бути повністю оплаченим і спір про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу - розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про коригування заробітної плати такого працівника на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середньоденної заробітної плати працівника на момент звільнення, оскільки період, за який вона обчислюється, є сталим для звільненого працівника.

Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цього правила правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Право на застосування певного способу захисту порушеного права існує у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Під час вибору ефективного способу захисту порушеного права підлягає врахуванню правова природа цивільних відносин, що існують між сторонами як учасниками спірних правовідносин.

Захист порушених цивільних прав та інтересів є елементом механізму правового регулювання цивільних відносин, саме тих, у яких й відбулося порушення зазначених прав або інтересів особи. Такий захист цивільних прав та інтересів їх учасників є необов`язковим (факультативним) у структурі такого механізму, оскільки він з`являється лише за необхідності вирівнювання викривленого розвитку правового регулювання цивільних відносин з метою приведення їх у певний стан - відповідно до умов договору або положень законодавства.

У справі, яка переглядається, спір стосується стягнення різниці між середнім заробітком за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнта підвищення посадового окладу і стягнутою судами сумою середнього заробіткубез урахування такого коефіцієнта.

При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала у трудових відносинах. Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати, оскільки є заробітною платою. Тому право працівника на отримання усіх виплат, на які він має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, підлягає ефективному та дієвому судовому захисту.

Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наголошує, що у вирішенні спору у справі, яка переглядається, такий спосіб захисту як вимога про стягнення з роботодавця різниці між середнім заробітком за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнта підвищення посадового окладу і стягнутою судами сумою середнього заробіткубез урахування такого коефіцієнта, тобто частини трудової винагороди, яка не виплачена, однак належить працівнику, є ефективним (дієвим) способом захисту порушених трудових прав.

Таким чином, позивач не позбавлений права після ухвалення судових рішень про стягнення на його користь середнього заробітку у зв`язку із затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі в подальшому звернутися до суду з позовом про стягнення різниці між середнім заробітком за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнта підвищення посадового окладу і стягнутою судами сумою середнього заробіткубез урахування такого коефіцієнта, якщо при обчисленні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в період затримки виконання рішення суду заробітна плата працівника не була відкоригована на відповідний коефіцієнт і такі вимоги не розглядалися в інших справах.

Враховуючи викладене, висновок апеляційного суду про відмову в задоволенні позову з підставнаявності преюдиційних рішень у справах № 757/64183/16, № 266/4269/17, № 266/2144/18, за результатами розгляду яких вже було стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, є помилковим.

Разом з тим, як встановлено судами, наказом від 12 грудня 2016 року № 2367/ос ОСОБА_1 звільнено з посади директора з правових питань і корпоративного управління АТ «Укрзалізниця» у зв`язку з припиненням повноважень посадових осіб на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України.

Після звільнення позивача з роботи, а саме 08 лютого 2017 року, було виключено із штатного розпису апарату управління АТ «Укрзалізниця» штатну одиницю (посаду, яку обіймав позивач) - директора з правових питань і корпоративного управління з посадовим окладом 31 250 грн.

За рішенням АТ «Укрзалізниця» від 31 липня 2017 року, оформленим протоколом № Ц-57/7 Ком.т., у 2017 році директори Товариства переведені на строкові трудові договори.

Наказом відповідача від 26 січня 2018 року № 127/ос ОСОБА_1 поновлено на роботі, у зв`язку з чим до штатного розпису апарату управління АТ «Укрзалізниця» було знову введено посаду директора з правових питань і корпоративного управління АТ «Укрзалізниця», яку обіймав позивач до звільнення, з посадовим окладом 31 250 грн.

В постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 335/927/18 (провадження № 61-1112св19) вказано, що обґрунтовуючи апеляційну та касаційну скаргу, позивач зазначав, що відповідно до штатного розпису управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Запорізькій області від 31 жовтня 2017 року з 01 січня 2018 року посадовий оклад заступника начальника управління підвищився до 19 000 грн, тому позивач вважав, що при обчисленні розміру його середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу суди помилково не взяли до уваги коефіцієнт підвищення посадового окладу. Відповідно до пункту 10 Порядку № 100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій правильно визначили розмір середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу. Проведені судами розрахунки відповідають положенням Порядку № 100, та виконані за наданими сторонами вихідними даними. Посадовий оклад за посадою заступник начальника управління у розмірі 19 000 грн встановлено у новому штатному розкладі управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Запорізькій області з 01 січня 2018 року, після проведення скорочення чисельності та штату працівників. Оскільки посада, яку обіймав позивач до звільнення, - заступник начальника управління - начальник відділу експертизи тимчасової непрацездатності, у новому штатному розписі не передбачена, тому посадовий оклад за посадою з відмінними функціональними обов`язками заступника начальника управління у розмірі 19 000 грн не може бути взятий для розрахунку середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу.

Оскільки після припинення з позивачем в цій справі трудових правовідносин посада, яку він обіймав до звільнення, була виключена із штатного розпису апарату управління АТ «Укрзалізниця», а в подальшому (після закінчення повноважень) всі директори уклали з відповідачем індивідуальні трудові договори (контракти) за посадами з відмінними функціональними обов`язками від посади директора з правових питань і корпоративного управління, то при обчисленні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в період затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі заробітна плата позивача за обставин, якими він обґрунтовував свої вимоги, не підлягала коригуванню на визначений в пункті 10 Порядку № 100 коефіцієнт підвищення посадового окладу.

Отже, за встановлених у цій справі обставин суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову, однак помилилися щодо мотивів такої відмови.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то оскаржувану постанову апеляційного суду необхідно змінити в частині наведених цим судом правових підстав для відмови в задоволенні позову, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В резолютивній частині оскаржуване судове рішення необхідно залишити без змін.

Щодо клопотання АТ «Укрзалізниця» про закриття касаційного провадження.

У червні 2022 року АТ «Укрзалізниця» подало клопотання, в якому просило закрити касаційне провадження у справі на підставі пункту 5 частини першої 396 ЦПК України у зв`язку з тим, що наведені заявником правові висновки Верховного Суду України та Верховного Суду не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, так як обставини, встановлені судами в цій справі, не є подібними до обставин, встановлених судами у зазначених заявником справах.

Клопотання не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені в частині другій статті 389 ЦПК України. Зокрема, підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).

Відповідно до абзацу 2 пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

Згідно з частиною восьмою статті 394 ЦПК України в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження та строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо: після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення ОСОБА_1 вказав, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-203цс14 та в постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 804/8042/17. Тобто касаційна скарга містить обґрунтування застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених в постановах суду касаційної інстанції.

Таким чином, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 була подана з дотриманням вимог статті 392 ЦПК України, містила підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відкриття касаційного провадження.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

В постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-203цс14 та в постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 804/8042/17 викладено правові висновки щодо застосування положень статей 235, 236 КЗпП України у взаємозв`язку з пунктом 10 Порядку № 100. Тобто у вказаних справах, як і у справі, що переглядається, спірні правовідносини стосуються обчислення середнього заробітку для визначення розміру оплати вимушеного прогулу.

Наведене дає підстави для висновку про те, що правовідносини у справах № 6-203цс14 та № 804/8042/17 є подібними до правовідносин, що виникли у справі, яка переглядається.

Тому в задоволенні клопотання необхідно відмовити, так як доводи касаційної скарги не охоплюються передбаченою пунктом 5 частини першої статті 396 ЦПК України підставою закриття касаційного провадження.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні клопотання Акціонерного товариства «Українська залізниця» про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Донецького апеляційного суду від 16 листопада 2021 рокувідмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Донецького апеляційного суду від 16 листопада 2021 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в резолютивній частині щодо відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнта підвищення посадових окладів - залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук