Постанова

від 07.06.2023 по справі 2-26/10

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 2-26/10 Головуючий у суді І інстанції Кисіль О.А.

Провадження № 22-ц/824/237/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 червня 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.,

суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Яготинського районного суду Київської області від 07 червня 2022 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо незняття арешту з майна боржника,

в с т а н о в и в:

У травні 2022 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Савченка А.Ю. звернувся до суду з вищевказаною скаргою, в якій просив:

- визнати неправомірною бездіяльність Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі - ВПВР УЗПВР у Київській області ЦМУМЮ (м. Київ)) про відмову у знятті арешту з майна ОСОБА_1 ;

- зобов`язати державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби - ВПВР УЗПВР у Київській області ЦМУМЮ (м. Київ) усунути порушення прав ОСОБА_1 та звільнити з під арешту усе майно, що йому належить на праві власності, який було накладено постановами державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Київській області Чертка О.Ф. у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, в тому числі за постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 17 липня 2014 року та за постановою про арешт коштів боржника від 05 серпня 2014 року.

В обґрунтування скарги зазначив, що на виконанні у ВПВР УЗПВР у Київській області ЦМУМЮ (м. Київ) перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 2-26/10 від 22 серпня 2011 року, виданого Яготинським районним судом Київської області про стягнення із ОСОБА_1 на користь АТ «Універсал Банк» заборгованості за кредитним договором в сумі 3 137 697,95 грн та судових витрат.

06 грудня 2016 року державним виконавцем на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції Закону № 606-XIV від 21 квітня 1999 року) винесена постанова про повернення виконавчого документа стягувачу, однак всі обтяження, накладені у межах вказаного виконавчого провадження, не були зняті.

Як пізніше заявнику стало відомо, 17 липня 2014 року державний виконавець Черток О.Ф. в рамках виконавчого провадження № НОМЕР_1 виніс постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, яка діє по сьогоднішній день.

У подальшому стягувачем вказаний виконавчий лист було пред`явлено на виконання до Яготинського РВ ДВС ГТУЮ у Київській області.

06 серпня 2020 року ухвалою Яготинського районного суду Київської області здійснене процесуальне правонаступництво та замінено стягувача у виконавчому провадженні з виконання виконавчого листа № 2-26/10 від 22 серпня 2011 року, а саме: стягувача АТ «Універсал Банк» на стягувача - ОСОБА_1

11 вересня 2020 року постановою головного державного виконавця Яготинського РВ ДВС ЦМУМЮ (м. Київ) Цимбал Н.В. у межах виконавчого провадження № НОМЕР_2 виконавчий лист повернуто стягувачу ОСОБА_1 за його письмовою заявою на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».

15 грудня 2020 року Київський окружний адміністративний суд ухвалив рішення у справі № 320/9583/20, яким визнав неправомірними дії головного державного виконавця Яготинського РВ ДВС ЦМУМЮ (м. Київ) Цимбал Н.В. щодо прийняття постанови про стягнення виконавчого збору у розмірі 313 769, 79 грн від 03 жовтня 2019 року в межах виконавчого провадження № НОМЕР_2, визнав протиправною та скасував зазначену постанову державного виконавця.

На сьогоднішній день відсутній борг, що існував за виконавчим листом № 2-26/10 від 22 серпня 2011 року, виконавчий документ повернуто стягувачу за його письмовою заявою у зв`язку із поєднанням боржника і стягувача в одній особі, а також вирішено в судовому порядку питання відносно стягнення виконавчого збору.

Оскільки заходи забезпечення виконання рішення втратили свою актуальність, заявник звернувся до ВПВР УЗПВР у Київській області ЦМУМЮ (м. Київ) із заявою, в якій просив прийняти рішення про зняття обтяжень, заборон, арештів, тощо, які були накладені для забезпечення виконання виконавчого листа № 2-26/10 від 22 серпня 2011 року, виданого Яготинським районним судом Київської області.

14 лютого 2022 року листом за вих. № 939/6, який представник заявника отримав 22 лютого 2022 року, Відділ відмовив у задоволенні заяви, посилаючись на відсутність підстав для зняття арешту з вказаного майна.

Заявник вважає, що такі дії ВПВР УЗПВР у Київській області ЦМУМЮ (м. Київ) щодо відмови у знятті арешту з майна боржника свідчать про його неправомірну бездіяльність і грубо порушують його права і свободи.

Ухвалою Яготинського районного суду Київської області від 07 червня 2022 року у задоволенні скарги відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, заявник звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального й неправильного застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким вимоги скарги задовольнити.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні скарги, не врахував той важливий факт, що виконавчий лист відносно заявника перебував у двох різних органах державної виконавчої служби, а саме: спочатку у ВПВР УДВС ГУЮ у Київській області, а потім у Яготинському РВ ДВС ГТУЮ у Київській області. Заявник звернувся зі скаргою на бездіяльність, яка полягає у відмові в знятті арешту саме ВПВР УЗПВР у Київській області ЦМУМЮ (м. Київ) і не оскаржує дії державного виконавця Яготинського РВ ДВС ЦМУМЮ (м. Київ), на постанову якого від 11 вересня 2020 року послався суд першої інстанції. Наразі арешт майна заявника, накладений у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1, а не виконавчого провадження № НОМЕР_2, є діючим, що порушує його права та свободи.

Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшов.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції заявник та його представник - адвокат Савченко А.Ю. підтримали апеляційну скаргу та аргументи викладені в ній, просили її задовольнити.

Суб'єкт оскарження в судове засідання свого представника не направив, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся у встановленому законом порядку, причини неявки до суду не повідомив, тому колегія суддів дійшла висновку, що його неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 та частини другої статті 450 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення заявника та його представника в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.

За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.

Судом встановлено, що на виконанні у Відділі примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Київській області перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 2-26/10 від 22 серпня 2011 року, виданого Яготинським районним судом Київської області про стягнення із ОСОБА_1 на користь АТ «Універсал Банк» заборгованості за кредитним договором № 054-2008-637 від 12 березня 2008 року в сумі 396 679,85 доларів США, що за офіційним курсом НБУ становить 3 137 697,95 грн, витрат по сплаті судового збору у розмірі 1 700 грн та витрат по сплаті за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн, а також 1 095,25 грн витрат на проведення судово-почеркознавчої експертизи.

17 липня 2014 року державний виконавець Черток О.Ф. в рамках виконавчого провадження № НОМЕР_1 виніс постанову про арешт всього майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, а 05 серпня 2014 року - постанову про арешт коштів боржника.

06 грудня 2016 року державним виконавцем на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» винесена постанова про повернення виконавчого документа стягувачу у виконавчому провадженні № НОМЕР_1.

Вищевказаний виконавчий лист було повторно пред`явлено банком на виконання до Яготинського районного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, у зв`язку з чим 03 жовтня 2019 року було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_2.

Згідно із довідкою АТ «Універсал Банк» № 38203 від 21 лютого 2020 року ОСОБА_1 отримав у ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є AT «Універсал Банк» кредит по програмі «Кредит на придбання нерухомого майна» згідно кредитного договору № 054-2008-637 від 12 березня 2008 року строком до 10 березня 2038 року в сумі 382 775,00 доларів США. На підставі договору про відступлення права вимоги № 14/20 від 11лютого 2020 року право вимоги повернення заборгованості за кредитним договором відступлено на користь ТОВ «Фінстрим». Станом на 20 лютого 2020 року відсутня заборгованість за кредитним договором перед AT «Універсал Банк», з питань погашення заборгованості за кредитним договором рекомендовано звертатися до нового кредитора.

Відповідно до довідок ТОВ «Фінстрим» № 25/02 від 11 лютого 2020 року та № 91/07 від 06 липня 2020 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Фінстрим» 11 лютого 2020 року укладено договір комісії на вчинення правочинів щодо придбання права вимоги за кредитним договором № 054-2008-637 від 12 березня 2008 року, який був укладений між ВАТ «Універсал Банк» та ОСОБА_1 . Отже, внаслідок поєднання кредитора та боржника відбулося припинення зобов`язання ОСОБА_1 за вказаним кредитним договором. ОСОБА_1 здійснено погашення стягнутих рішенням Яготинського районного суду Київської області від 11 жовтня 2010 року (виконавчий лист №2-26/10 від 22 серпня 2011 року) судових витрат.

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Яготинського районного суду Київської області від 06 серпня 2020 року у справі № 2-26/10 було здійснене процесуальне правонаступництво та замінено стягувача у виконавчому провадженні з виконання виконавчого листа № 2-26/10 від 22 серпня 2011 року, а саме: стягувача АТ «Універсал Банк» на стягувача - ОСОБА_1

11 вересня 2020 року постановою головного державного виконавця Яготинського РВ ДВС ЦМУМЮ (м. Київ) Цимбал Н.В. у межах виконавчого провадження № НОМЕР_2 виконавчий лист № 2-26/10 від 22 серпня 2011 року повернуто стягувачу ОСОБА_1 за його письмовою заявою на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» та припинено чинність арешту майна боржника і скасовано інші заходи примусового виконання рішення.

15 грудня 2020 року Київський окружний адміністративний суд ухвалив рішення у справі № 320/9583/20, яким визнав неправомірними дії головного державного виконавця Яготинського РВ ДВС ЦМУМЮ (м. Київ) Цимбал Н.В. щодо прийняття постанови про стягнення виконавчого збору у розмірі 313 769, 79 грн від 03 жовтня 2019 року в межах виконавчого провадження № НОМЕР_2, визнав протиправною та скасував зазначену постанову державного виконавця.

13 січня 2022 року заявник звернувся до ВПВР УЗПВР у Київській області ЦМУМЮ (м. Київ) із заявою про зняття обтяжень, заборон і арештів у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, утім останній листом за № 939/6 від 14 лютого 2022 року відмовив у задоволенні вказаної заяви, посилаючись на відсутність підстав для зняття арешту з майна боржника, передбачених статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Відмовляючи у задоволенні скарги на бездіяльність органу державної виконавчої служби щодо незняття арешту з майна боржника, суд першої інстанції виходив з того, що державним виконавцем в повній мірі виконано вимоги статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки в межах виконавчого провадження під час виконання виконавчого листа було накладено арешт на майно боржника, а після повернення даного виконавчого документа у постанові 11 вересня 2020 року державний виконавець припинив чинність арешту майна боржника.

Проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції з наступних міркувань.

Згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями у судовому процесі (частина друга статті 2 ЦПК України).

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби й позови, що виникають із відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Відповідно до статті 447 ЦПК України, частини першої статті 19, частини першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Гарантією прав фізичних та юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців.

Тлумачення зазначених норм дозволяє зробити висновок, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року у справі № 904/7326/17 (провадження № 12-197гс18) вказано, що «право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду пов`язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця».

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (стаття 13 ЦПК України).

При ухваленні рішення суд не може виходити за межі пред`явлених вимог, а правом визначати предмет та підстави скарги наділений лише заявник (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).

Отже, суд не може вийти за межі пред`явлених вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби під час виконання судового рішення.

При цьому для правильного вирішення скарги з метою захисту порушеного права заявника суд повинен визначити предмет і підстави скарги. Предметом скарги є певна матеріально-правова вимога скаржника, стосовно якої останній просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави скарги - це обставини, якими скаржник обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Звертаючись до суду з даною скаргою, заявник, як на підставу для її задоволення, посилався на неправомірну бездіяльність саме ВПВР УЗПВР у Київській області ЦМУМЮ (м. Київ) щодо незняття арешту та встановлених обтяжень його майна з огляду на те, що на даний час відсутній борг, що існував за виконавчим листом № 2-26/10 від 22 серпня 2011 року, виконавчий документ повернуто стягувачу за його письмовою заявою у зв`язку із поєднанням боржника і стягувача в одній особі, а також вирішено в судовому порядку питання відносно стягнення виконавчого збору. Оскільки заходи забезпечення виконання рішення втратили свою актуальність, то їх подальша дія та бездіяльність органу ДВС з приводу зняття накладених заборон на його майно у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 порушує його права та свободи.

Однак, суд першої інстанції, розглядаючи скаргу, необґрунтовано вдався до оцінки дій головного державного виконавця Яготинського РВ ДВС ЦМУМЮ (м. Київ) Цимбал Н.В. від 11 вересня 2020 року щодо прийняття постанови про повернення виконавчого документа стягувачу в рамках виконавчого провадження № НОМЕР_2 на предмет їх відповідності вимогам статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».

Як вбачається з матеріали справи, постанова державного виконавця Цимбал Н.В. від 11 вересня 2020 року, в якій, у тому числі було вирішено питання про припинення чинності арешту майна боржника і скасування інших заходів примусового виконання рішення у виконавчому провадженні № НОМЕР_2, не була предметом оскарження заявником, а тому у суду першої інстанції не було достатніх підстав як для формування висновку про відповідність дій виконавця вимогам закону, так і для дослідження обставин прийняття цієї постанови у межах виконавчого провадження, в якому оспорюванні заявником арешти не накладалися.

ОСОБА_1 звернувся зі скаргою на бездіяльність, яка полягала у відмові в знятті арешту саме ВПВР УЗПВР у Київській області ЦМУМЮ (м. Київ) і не оскаржував дії державного виконавця Яготинського РВ ДВС ЦМУМЮ (м. Київ), оскільки арешт майна заявника, накладений у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1, а не виконавчого провадження № НОМЕР_2.

За наведених обставин, постановляючи оскаржувану ухвалу про відмову у задоволенні скарги ОСОБА_1 на бездіяльність ВПВР УЗПВР у Київській області ЦМУМЮ (м. Київ) щодо незняття арешту з майна боржника з підстав того, що державним виконавцем в повній мірі виконано вимоги статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», суд першої інстанції вийшов за межі підстав і вимог скарги, чим допустив порушення норм процесуального законодавства.

Так, правовідносини сторін регулюються Законом «Про виконавче провадження» № 1404-VIII в редакції від 2 червня 2016 року, який набрав чинності 5 жовтня 2016 року (далі - Закон № 1404-VIII). У період до 5 жовтня 2016 року діяв Закон України «Про виконавче провадження» № 606-XIV в редакції від 21 квітня 1999 року (далі - Закон № 606-XIV).

Конституція України закріпила принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (частина перша статті 58). Це означає, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом (пункт 4 Рішення Конституційного Суду України від 5 квітня 2001 року у справі № 3-рп/2001).

Відповідно до пункту 6, 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VІІІ у редакції, яка діє з 5 жовтня 2016 року, рішення, які виконувалися органами державної виконавчої служби до набрання чинності цим Законом, продовжують виконуватися цими органами до настання підстав для завершення виконавчого провадження. Виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.

У відповідності до пункту 5 частини третьої статті 11 Закону № 606-XIV державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.

Згідно із частиною першою статті 32 Закону 606-XIVзаходами примусового виконання рішень, зокрема, є звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб.

Частиною першою, другою статті 57 Закону № 606-XIV передбачено, що арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем, зокрема, шляхом ухвалення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. Постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження постановляється державним виконавцем не пізніше наступного робочого дня після закінчення строку для самостійного виконання рішення (якщо така постанова не постановлялася під час відкриття виконавчого провадження) та не пізніше наступного робочого дня із дня виявлення майна.

Відповідно до частини першої статті 60 Закону № 606-XIV особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Аналогічна за змістом норма містилась в статті 59 Закону № 1404-VІІІ.

У разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 2 жовтня 2019 року № 904/51/19.

Із матеріалів справи вбачається, що з метою примусового виконання виконавчого листа № 2-26/10, виданого 22 серпня 2011 року Яготинським районним судом Київської області, 17 липня 2014 року державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Київській областіЧерток О.Ф. в рамках виконавчого провадження № НОМЕР_1 виніс постанову про арешт всього майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, а 05 серпня 2014 року - постанову про арешт коштів боржника, тобто під час дії Закону 606-XIV.

06 грудня 2016 року державним виконавцем прийнято постанову про повернення виконавчого документа стягувачу у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 у зв`язку з відсутністю у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення, згідно із пунктом 2 частини першої 37 Закону № 1404-VIII.

Встановлено, що виконавчий лист № 2-26/10 від 22 серпня 2011 року первісний стягувач повторно пред`явив на виконання до Яготинського районного відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, у зв`язку з чим 03 жовтня 2019 року було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_2.

11 вересня 2020 року постановою головного державного виконавця Яготинського РВ ДВС ЦМУМЮ (м. Київ) у межах виконавчого провадження № НОМЕР_2 вказаний виконавчий лист повернуто новому стягувачу ОСОБА_1 за його письмовою заявою на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII.

Статтею 37 Закону України «Про виконавче провадження» визначено підстави повернення виконавчого документу стягувачу.

Зокрема, відповідно до пункту 1 частини першої статті 37 цього Закону виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.

Натомість пунктом 2 частини першої статті 37 вказаного Закону визначено, що виконавчий документ повертається стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Згідно із частиною третьою статті 37 Закону № 1404-VIII у разі повернення виконавчого документа з підстав, передбачених частиною першою цієї статті, стягувачу повертаються невикористані суми внесеного ним авансового внеску. На письмову вимогу стягувача виконавцем надається звіт про використання авансового внеску. У разі повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 1, 3, 11 частини першої цієї статті арешт з майна знімається.

Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону (частина п`ята статті 37 Закону № 1404-VIII).

Частиною першою статті 40 Закону № 1404-VIII визначено, що у разі закінчення виконавчого провадження (крім закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.

Про зняття арешту з майна (коштів) виконавець зазначає у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа, яка в день її винесення надсилається органу, установі, посадовій особі, яким була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно (кошти) боржника, а у випадках, передбачених законом, вчиняє дії щодо реєстрації припинення обтяження такого майна (частина друга Закону № 1404-VIII).

У постанові Верховного Суду від 16 березня 2020 року в справі № 137/1649/17 (провадження № 61-26969св18) зазначено, що «повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для закінчення провадження. Отже, зняття арешту з майна боржника пов`язується із закінченням виконавчого провадження, а не з поверненням виконавчого документа стягувачу».

З матеріалів справи вбачається, що виконавче провадження № НОМЕР_1 було завершене 06 грудня 2016 року на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII шляхом повернення виконавчого документа стягувачу через відсутність у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

При цьому стягувач мав право у визначені законодавством строки повторно пред`явити виконавчий лист до виконання, чим він і скористався.

Враховуючи вищенаведені норми законодавства та обставини справи, колегія суддів приходить до висновку, що державний виконавець не мав повноважень щодо зняття арешту з майна боржника при прийнятті постанови про повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки вказаний механізм стосується лише тих випадків, коли відбувається повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, як це зазначено у частині першій статті 40 Закону України «Про виконавче провадження».

Державному виконавцю не надано право на зняття арешту з майна боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав відсутності у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення, оскільки відповідно до положень статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження не є закінченим. В даному випадку було прийнято постанову не про закінчення виконавчого провадження, а про повернення виконавчого листа стягувачу (стаття 37 вказаного Закону), а не суду.

Між тим, розглядаючи скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність ВПВР УЗПВР у Київській області ЦМУМЮ (м. Київ) щодо незняття арешту з майна боржника, суд першої інстанції не врахував первісний стягувач АТ «Універсал Банк» скористався своїм правом, передбаченим частиною п`ятою статті 37 Закону № 1404-VIII, та після повернення йому виконавчого документа повторно у жовтні 2019 рокупред`явив виконавчий лист № 2-26/10 від 22 серпня 2011 року до примусового виконання у Яготинський районний відділ Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області.

В подальшому, на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» державним виконавцем Цимбал Н.В. прийнятопостанову 11 вересня 2020 року про повернення виконавчого документа стягувачу ОСОБА_1 , який являється одночасно і боржником у межах виконавчого провадження № НОМЕР_2, що в силу вимог частини третьої статті 37 цього Закону № 1404-VIIIзумовлювало зняття арешту з майна боржника.

Колегія суддів враховує, що чинною редакцією Закону України «Про виконавче провадження» не врегульовано питання щодо зняття арешту з майна боржника та встановленої заборони на його відчуження у випадку, коли такі обтяження накладені в рамках виконавчого провадження, завершеного з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 37 вказаного Закону, а інше (повторне) ініційоване стягувачем виконавче провадження щодо цього ж боржника було завершене на підставі пункту 1 частини першої статті 37 цього Закону, однак, враховуючи, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід`ємна частина «судового розгляду» і виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист, відзначає, що у цій правовій ситуації відмова зняти арешт з майна боржника унеможливила б у подальшому здійснення належного захисту майнових прав заявника щодо зняття арешту з його майна.

ОСОБА_1 , який був боржником у виконавчих провадженнях, позбавлений іншого способу захисту свого права на мирне володіння майном, аніж оскарження бездіяльності органу ДВС щодо незняття арешту із належного йому майна (коштів).

Визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.

При цьому, відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19), боржник, як сторона виконавчого провадження, у разі незгоди з арештом, який накладений державним або приватним виконавцем під час примусового виконання судового рішення, не може пред`являти позов про зняття арешту з майна та бути позивачем за таким позовом, оскільки має право на оскарження дій державного виконавця у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.

Як вбачається з матеріалів справи, у січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до ВПВР УЗПВР у Київській області ЦМУМЮ (м. Київ) із заявою про зняття обтяжень, заборон і арештів у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, на яку отримав лист-відповідь від 14 лютого 2022 року про те, що зазначене питання на цей час може бути вирішено лише в судовому порядку відповідно до вимог статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Наразі заявник оскаржує бездіяльність виконавчої служби саме за наслідками відмови у задоволенні його заяви про зняття арешту, а не під час прийняття державними виконавцями постанов, зокрема, про повернення виконавчого документа стягувачу у виконавчих провадженнях № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2.

Відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIIIвиконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону № 1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Положеннями частини першої статті 13 Закону № 1404-VIII передбачено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Як встановлено частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом (пункт 1 частини другої статті 18 Закону № 1404-VIII).

Пунктом 3 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» роз`яснено, що при розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби суди повинні враховувати, що Законом України «Про виконавче провадження» передбачено заборону на зловживання процесуальними правами під час здійснення виконавчого провадження. Так, державний виконавець зобов`язаний вживати передбачені Законом України «Про виконавче провадження» заходи примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, а особи, які беруть участь у виконавчому провадженні, зобов`язані сумлінно користуватися усіма наданими їм правами з метою забезпечення своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій.

Виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення (пункти 1 частини першої статті 26 Закону № 1404-VIII).

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 59 Закону № 1404-VIII підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову. У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.

У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.

Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку, що арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який застосовується для забезпечення реального виконання рішення, що підлягає примусовому виконанню.

Водночас, у випадку повного виконання виконавчого документа та сплати витрат, пов`язаних з його примусовим виконанням, підстави для збереження чинності арешту майна боржника відсутні.

Відповідно до частини п`ятої статті 13 Закону № 1404-VIII постанова про зняття арешту виноситься виконавцем не пізніше наступного робочого дня після надходження до нього документів, що підтверджують наявність підстав, передбачених частиною четвертою статті 59 цього Закону, та надсилається в той самий день органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника. За порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавці несуть відповідальність в порядку, встановленому законом. Порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавцями не є підставою для скасування такого рішення чи виконавчої дії, крім випадків, коли вони були прийняті або вчинені з порушенням процедури, передбаченої цим Законом.

Оскільки виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа Яготинського районного суду Київської області № 2-26/10 від 22 серпня 2011 року про стягнення із ОСОБА_1 на користь АТ «Універсал Банк» заборгованості за кредитним договором в сумі 3 137 697,95 грн та судових витрат, задля виконання якого накладені арешти на майно боржника,було завершене шляхом прийняття постанови про повернення виконавчого документа стягувачу за його письмовою заявою, і боржник звертався із заявою про зняття цих арештів, уповноважена посадова особа ВПВР УЗПВР у Київській області ЦМУМЮ (м. Київ) відповідно до вимог статей 37, 40 Закону України «Про виконавче провадження» мала б ухвалити постанову про скасування заходів примусового виконання у вигляді арешту майна боржника.

При цьому виконавчою службою не оспорювався факт погашення боржником заборгованості за виконавчим документом до завершення виконавчого провадження № НОМЕР_2 11 вересня 2020 року, а тому є доцільним зняти арешт, накладений на все майно боржника для забезпечення виконання фактично виконаного судового рішення, оскільки відсутня необхідність у подальшому застосуванні арешту.

Наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, а також за відсутності будь-яких відомостей стосовно визнання неправомірною та скасування постанови державного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 7 липня 2021 року у справі № 2-356/12 (провадження № 61-5972св19), від 3 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980св21), від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15 (провадження № 61-18160св19).

На підставі вищезазначеного колегія суддів вважає, що незняття ВПВР УЗПВР у Київській області ЦМУМЮ (м. Київ) арешту з майна боржника у виконавчому провадженні саме за обставинами цієї справи є протиправною бездіяльністю органу державної виконавчої служби, і порушене право ОСОБА_1 підлягає захисту шляхом зобов`язання уповноважених посадових осіб відділу звільнити з під арешту усе майно, що належить заявнику на праві власності.

Частиною другою статті 451 ЦПК України передбачено, що у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).

Про виконання ухвали, постановленої за результатами розгляду скарги, відповідний орган державної виконавчої служби, приватний виконавець повідомляють суд і заявника не пізніше ніж у десятиденний строк з дня її одержання (стаття 453 ЦПК України).

У пункті 18 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» роз`яснено, що у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути допущені порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи. Наприклад, суд може зобов`язати державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби здійснити певні виконавчі дії, якщо він ухиляється від їх виконання без достатніх підстав. При цьому суд не має права зобов`язувати зазначених осіб до вчинення тих дій, які згідно із Законом України «Про виконавче провадження» можуть здійснюватися лише державним виконавцем або відповідною посадовою особою державної виконавчої служби.

За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку про задоволення скаргизаявника та наявність підстав для визнання неправомірною бездіяльності ВПВР УЗПВР у Київській області ЦМУМЮ (м. Київ) щодо незняття арешту з майна ОСОБА_1 , а також зобов`язання уповноважених посадових осіб цього Відділу звільнити з під арешту усе майно, що належить ОСОБА_1 на праві власності, який було накладено постановами державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Київській області Чертка О.Ф. у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, в тому числі за постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 17 липня 2014 року та за постановою про арешт коштів боржника від 05 серпня 2014 року.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

За положеннями частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Виходячи з вищенаведеного, оскаржувана ухваласуду першої інстанції не відповідає обставинам справи та вимогам статей 260, 263 ЦПК України, вона постановлена з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи,порушенням норм матеріального та процесуального права, тому відповідно до вимог статті 376 ЦПК підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення скарги ОСОБА_1 на бездіяльність ВПВР УЗПВР у Київській області ЦМУМЮ (м. Київ) щодо незняття арешту з майна боржника.

Керуючись статтями 367, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Яготинського районного суду Київської області від 07 червня 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо незняття арешту з майна боржника задовольнити.

Визнати неправомірною бездіяльність Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо незняття арешту з майна ОСОБА_1 .

Зобов`язати уповноважених посадових осіб Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) звільнити з під арешту усе майно, що належить ОСОБА_1 на праві власності, який було накладено постановами державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Київській області Чертка Олександра Федоровича у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, в тому числі за постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 17 липня 2014 року та за постановою про арешт коштів боржника від 05 серпня 2014 року.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 12 червня 2023 року.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: Т.О. Писана

Д.О. Таргоній