Постанова

від 24.05.2023 по справі 914/556/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 травня 2023 року

м. Київ

cправа № 914/556/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Сухового В.Г.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Костюк О.В.,

Белзької міської ради Львівської області - не з`явився,

ОСОБА_1 - не з`явився,

Фермерського господарства «Бонсай» - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу (із урахуванням нової редакції касаційної скарги) ОСОБА_1

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 31.01.2023 (у складі колегії суддів: Скрипчук О.С. (головуючий), Галушко Н.А., Матущак О.І.)

та рішення Господарського суду Львівської області від 21.07.2022 (суддя Петрашко М.М.)

у справі № 914/556/22

за позовом Керівника Червоноградської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Белзької міської ради Львівської області

до ОСОБА_1 , Фермерського господарства «Бонсай»

про розірвання договору оренди землі та зобов`язання повернути земельну ділянку,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2022 року Керівник Червоноградської окружної прокуратури (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Белзької міської ради Львівської області (далі - Белзька міська рада) до ОСОБА_1 , Фермерського господарства «Бонсай» (далі - ФГ «Бонсай»), у якому просив:

- розірвати договір оренди землі від 16.12.2016, укладений між Головним управлінням Держгеокадастру у Львівській області (далі - ГУ Держгеокадастру) та ОСОБА_1 , щодо земельної ділянки площею 40,5627 га, кадастровий номер 4624882400:12:000:0650 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1172419446248);

- зобов`язати ОСОБА_1 та ФГ «Бонсай» повернути власнику - Белзькій міській раді земельну ділянку кадастровий номер 4624882400:12:000:0650 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1172419446248), площею 40,5627 га, яка знаходиться на території Белзької міської ради.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що земельна ділянка, яка відповідно до умов договору передана в оренду як пасовища, фактично використовується відповідачами як рілля для вирощування товарної сільськогосподарської продукції, що суперечить умовам договору та вимогам законодавства, тому існують правові підстави для розірвання договору оренди за рішенням суду та зобов`язання відповідачів повернути земельну ділянку її власнику.

Наявність підстав для представництва інтересів держави та подання позову у цій справі в інтересах Белзької міської ради, прокурор обґрунтував неналежним виконанням своїх повноважень органом місцевого самоврядування та невжиттям ним заходів на захист інтересів територіальної громади щодо раціонального та ефективного використання землі територіальної громади.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 21.07.2022, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 31.01.2023, позов задоволено.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у лютому 2023 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій (із урахуванням нової редакції касаційної скарги), посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06.04.2023 відкрито касаційне провадження у справі № 914/556/22 за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 24.05.2023.

Заступник керівника Львівської обласної прокуратури у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просить залишити оскаржені судові рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Белзька міська рада, ОСОБА_1 та ФГ «Бонсай» у судове засідання своїх представників не направили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

За змістом статті 43 ГПК учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без їх участі, якщо нез`явлення цих представників не перешкоджає розгляду справи по суті.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

У пункті 41 рішення Європейського суду з прав людини від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» зауважено, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Разом із тим необхідно зазначити, що праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.1989 у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

ОСОБА_1, який подав касаційну скаргу в справі, що розглядається, а також Белзька міська рада та ФГ «Бонсай» будь-яких заяв щодо розгляду справи, у тому числі клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до статті 197 ГПК до Верховного Суду не подавали.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв учасників справи щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника Офісу Генерального прокурора, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 16.12.2016 між ГУ Держгеокадастру (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) укладено договір оренди землі, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку площею 40,5627 га з кадастровим номером 4624882400:12:000:0650 для ведення фермерського господарства, яка розташована на території Карівської сільської ради Сокальського району (пункт 1); в оренду передається земельна ділянка загальною площею 40,5627 га, у тому числі 40,5627 га угіддя-пасовища (пункт 2); договір укладено на 20 років. Після закінчення строку дії договору орендар має переважне право поновити його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 90 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію (пункт 8).

Умови використання земельної ділянки передбачено у пунктах 14-17 договору, зокрема, земельна ділянка передається в оренду для ведення фермерського господарства; цільове призначення земельної ділянки для ведення фермерського господарства; умови збереження стану об`єкта оренди відповідно до умов даного договору та чинного законодавства України.

Дія договору припиняється шляхом розірвання, зокрема, за рішенням суду на вимогу однієї із сторін унаслідок невиконання другою стороною обов`язків, передбачених договором, та внаслідок випадкового знищення, пошкодження орендованої земельної ділянки, яке істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом (пункт 35 договору).

У подальшому відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» за Белзькою міською радою зареєстровано право комунальної власності щодо земельної ділянки з кадастровим номером 4624882400:12:000:0650.

Відповідно до інформації із Витягу від 30.01.2022 з державного земельного кадастру про земельну ділянку кадастровий номер 4624882400:12:000:0650, категорія земель - землі сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, площа земельної ділянки - 40,5627 га угіддя-пасовища.

Право оренди земельної ділянки, кадастровий номер 4624882400:12:000:0650, площею 40,5627 га, яка знаходиться на території Белзької міської ради, (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1172419446248) зареєстровано 09.02.2017 за ОСОБА_1 (номер запису про інше речове право 19010355). Інші відомості про спірну земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні.

Відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 12.10.2017 зареєстровано ФГ «Бонсай», єдиним засновником якого згідно із статутом цього фермерського господарства є ОСОБА_1 .

Основними видами діяльності ФГ «Бонсай» згідно із статутом є: вирощування однорічних та дворічних культур (зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур, рису, овочів і баштанних культур, коренеплодів та бульбоплодів, цукрової тростини, тютюну, прядових культур, інших однорічних і дворічних культур), вирощування багаторічних культур (винограду, тропічних і субтропічних фруктів, цитрусових, зерняткових і кісточкових фруктів, ягід, горіхів, інших фруктів, олійних плодів, культур для виробництва напоїв, пряних, ароматичних і лікарських культур, інших багаторічних культур, відтворення рослин, тваринництво, змішане сільське господарство, допоміжна діяльність у сільському господарстві та післяурожайна діяльність, мисливство, відтворення тварин і надання пов`язаних із ними послуг, лісове господарство та лісозаготівлі, збирання дикорослих недеревних продуктів, рибне господарство, рибальство, прісноводне рибальство, рибництво (аквакультура), прісноводне рибництво (аквакультура), виробництво харчових продуктів, виробництво м`яса та м`ясних продуктів, перероблення та консервування риби, ракоподібних і молюсків, перероблення та консервування фруктів та овочів, перероблення та консервування картоплі, виробництво фруктових і овочевих соків, інші види перероблення та консервування фруктів та овочів, виробництво олії та тваринних жирів, виробництво молочних продуктів, виробництво продуктів борошномельно-круп`яної промисловості, крохмалів і крохмальних продуктів, виробництво хліба, хлібобулочних і борошняних виробів, виробництво інших харчових продуктів, виробництво готових кормів дім тварин, виробництво напоїв, оброблення деревини та виготовлення виробів з деревини та корка, виготовлення виробів із соломки та рослинних матеріалів для плетення, лісопильне та стругальне виробництво, оптова торгівля сільськогосподарською сировиною та живими тваринами, роздрібна торгівля продуктами харчування, напоями та тютюновими виробами в спеціалізованих магазинах, роздрібна торгівля з лотків і на ринках, роздрібна торгівля поза магазинами, роздрібна торгівля, що здійснюється фірмами поштового замовлення або через мережу Інтернет, послуги сфері сільського зеленого туризму, діяльність із забезпечення стравами та напоями.

Белзькою міською радою у 2021 році в межах самоврядного контролю перевірено використання земельної ділянки кадастровий номер 4624882400:12:000:0650 за цільовим призначенням шляхом її обстеження.

Відповідно до акта обстеження від 21.10.2021, складеного комісією у складі начальника відділу архітектури, містобудування, охорони навколишнього природного середовища та земельних відносин Кісілевича Р.Ю., головного спеціаліста забезпечення роботи ради Фіяла М.В., держаного реєстратора Матвіяса Т.М., встановлено факт розорання земельної ділянки з кадастровим номером 4624882400:12:000:0650 (категорія земель: землі с/г призначення; цільове призначення земель: для ведення фермерського господарства); на земельній ділянці зафіксовано залишки посіву соняшника (залишки стебел соняшника).

Крім того, згідно з актом перевірки ГУ Держгеокадастру від 01.12.2021 № 533-ДК/495/АП/09/01-21 встановлено порушення вимог земельного законодавства під час використання земельної ділянки, кадастровий номер 4624882400:12:000:0650, загальною площею 40,5627 га, а саме встановлено порушення вимог пункту 5 статті 20 та статті 211 Земельного кодексу України (далі - ЗК).

Прокурор в обґрунтування позову про розірвання договору оренди земельної ділянки, поданого в інтересах держави в особі Белзької міської ради, доводить, що передана в оренду земельна ділянка всупереч умов договору оренди та положень законодавства використовується відповідачами не як пасовища, а як рілля для вирощування товарної сільськогосподарської продукції, зокрема соняшника і ця сільськогосподарська культура не відноситься до культур, що використовуються під час докорінного поліпшення пасовищ, сіножатей, а вирощування цієї культури призводить до сильного висушування ґрунту і нестачі вологи в ньому для наступної культури (використовує від 3000 до 6000 т води з 1 га), що вочевидь не є поліпшенням; при цьому розорювання пасовищ та засівання їх соняшником побічно може призвести до опустелювання, що свідчить про створення загрози як для кожної окремої людини, так і для держави в цілому. Правовими підставами позову прокурором визначено, зокрема, положення частини 5 статті 20, статті 34 ЗК, статті 35 Закону України «Про охорону земель», частини 1 статті 32 Закону України «Про оренду землі», частину 2 статті 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК).

Апеляційний господарський суд залишив без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову та мотивував таке рішення тим, що невиконання орендарем обов`язків, передбачених статтею 25 Закону України «Про оренду землі», а також діяльність відповідачів щодо засівання земельної ділянки сільськогосподарського призначення, яка за своїми характеристиками відносяться до пасовища, призводить до порушення встановлених законодавством та договором вимог використання земельної ділянки, що є підставою для розірвання договору за рішенням суду.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається, зокрема на те, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосовано положення статей 31, 33-37 ЗК щодо неможливості використання земельної ділянки сільськогосподарського призначення з цільовим призначенням для ведення фермерського господарства для посіву сільськогосподарських культур і не враховано висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування таких норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 01.06.2021 у справі № 925/929/19; судами попередніх інстанцій не враховано, що ЗК та Закону України «Про фермерське господарство» не містять обмежень щодо використання видів сільськогосподарських угідь при здійсненні своєї діяльності фермерським господарством. Судами попередніх інстанцій також не враховано висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 20.05.2021 у справі № 908/1550/19, стосовно того, що «земельні ділянки для ведення фермерського господарства» (код 01.02) не можуть прирівнюватися до «земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва», оскільки вони належать до різних видів цільового призначення земель сільськогосподарського призначення, що прямо підтверджується Класифікацією видів цільового призначення земель, яка затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051, а також наказом Держкомзему від 23.07.2010 № 548 «Про затвердження Класифікації видів цільового призначення земель». Чинне земельне законодавство України не містить положень, які б дозволяли «прирівнювати» один до одного або ж ототожнювали різні види цільового використання земельних ділянок. В обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК, скаржник послався на відсутність висновку Верховного Суду з питання застосування статей 140, 141-143 ЗК щодо підстав та порядку розірвання договору оренди у разі виявлення порушення земельного законодавства при використанні земельної ділянки для ведення фермерського господарства, з огляду на те, що у цій справі позивачем не надано доказів застосування встановленого статтею 144 ЗК порядку припинення права користування земельною ділянкою, що використовується з порушенням земельного законодавства.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

У статті 11 ЦК визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (частина 1). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини 2).

За змістом положень статей 626, 627, 628 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За загальними умовами виконання зобов`язання, що містяться у статті 526 ЦК, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина 1).

Згідно з частиною 1 статті 530 ЦК якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). При цьому положення статті 525 ЦК встановлюють загальне правило щодо заборони односторонньої відмови від зобов`язання або односторонньої зміни його умов, що кореспондується із вимогами статті 629 ЦК щодо обов`язковості договору для виконання сторонами.

Відповідно до статті 610 ЦК порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом статті 93 ЗК, статті 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов`язані з орендою землі регулюються ЗК, ЦК, Законом України «Про оренду землі», законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно зі статтею 13 зазначеного Закону договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

За змістом статті 25 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на час укладення договору оренди землі) орендар земельної ділянки має право, зокрема, самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі; орендар земельної ділянки зобов`язаний, зокрема, приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку; виконувати встановлені щодо об`єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі; дотримуватися режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Орендодавець має право вимагати від орендаря, зокрема, використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил (стаття 24 Закону України «Про оренду землі» у відповідній редакції).

Аналогічні за змістом положення щодо прав і обов`язків орендодавця та орендаря містяться і у договорі оренди землі від 16.12.2016.

Отже, орендар зобов`язаний, зокрема, виконувати встановлені щодо об`єкта оренди зобов`язання, використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням згідно з договором оренди та земельним законодавством.

Аналогічні за змістом положення щодо відповідних обов`язків орендаря земельної ділянки, у тому числі щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди та вимог законодавства містяться і у чинній редакції Закону України «Про оренду землі».

За змістом статті 31 Закону України «Про оренду землі» (у відповідній редакції) договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.

Відповідно до частини 1 статті 32 Закону України «Про оренду землі» (у відповідній редакції) на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.

Відповідно до статті 141 ЗК підставами припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема використання земельної ділянки не за цільовим призначенням (пункт ґ).

Згідно зі статтею 651 ЦК зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 1). Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (частина 2).

Так, за частиною 2 статті 651 ЦК договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Тож іншими підставами для зміни або розірвання договору в судовому порядку, крім істотного його порушення, відповідно до частини 2 статті 651 ЦК є випадки, встановлені законом або договором, і саме настання таких випадків зумовлює право сторони договору ініціювати в судовому порядку питання зміни чи припинення відповідних договірних правовідносин.

Право сторони договору звернутися до суду з вимогою про розірвання договору за наявності відповідних умов, передбачених договором чи законом, не є тотожнім праву на таке розірвання, а свідчить про наявність спору про розірвання договору, який підлягає вирішенню судом з урахуванням усіх істотних обставин (пункт 6.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2020 у справі № 920/418/19).

Зі змісту наведених норм слідує, що за договором оренди землі (зобов`язанням з визначеним строком виконання (дії) обов`язку з цільового використання земельної ділянки) орендар зобов`язаний утриматись від певної дії (використовувати земельну ділянку не за цільовим призначенням), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням). Обов`язок орендаря використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням відповідно до умов договору оренди землі та вимог земельного законодавства повинен виконуватись ним безперервно, протягом усього строку дії договору оренди землі (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2022 у справі № 922/3166/20).

Як установлено судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, за умовами договору оренди землі, укладеного між ГУ Держгеокадастру та ОСОБА_1, останній має право господарювати на землі з дотриманням умов цього договору (пункт 27) та зобов`язався виконувати встановлені щодо земельної ділянки обмеження в обсязі, передбаченому законом та цим договором; дотримуватися режиму природоохоронного використання земель (пункт 28 договору оренди землі).

Відповідно до пункту «а» частини 1 статті 96 ЗК землекористувачі зобов`язані забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки.

Згідно з пунктом 25 договору оренди землі до прав орендодавця відноситься вимагати від орендаря використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням згідно з цим договором.

Відповідно до частин 1, 2 статті 18 ЗК до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Цільове призначення земельної ділянки - це допустимі напрями використання земельної ділянки відповідно до встановлених законом вимог щодо використання земель відповідної категорії та визначеного виду цільового призначення (стаття 1 Закону України «Про землеустрій»).

Відповідно до пунктів 1.2, 1.4 Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.2010 № 548, код та цільове призначення земель застосовуються для забезпечення обліку земельних ділянок за видами цільового призначення у державному земельному кадастрі. Класифікація визначає поділ земель на окремі види цільового призначення земель, які характеризуються власним правовим режимом, екосистемними функціями, видом господарської діяльності, типами забудови, типами особливо цінних об`єктів.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, зокрема, землі сільськогосподарського призначення (частина 1 статті 19 ЗК).

У частині 3 статті 19 ЗК визначено, що земельна ділянка, яка за основним цільовим призначенням належить до відповідної категорії земель, відноситься в порядку, визначеному цим Кодексом, до певного виду цільового призначення, що характеризує конкретний напрям її використання та її правовий режим.

За змістом частини 5 статті 20 ЗК (у редакції, чинній на час укладення договору оренди землі) види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Земельні ділянки сільськогосподарського призначення використовуються їх власниками або користувачами виключно в межах вимог щодо користування землями певного виду використання, встановлених статтями 31, 33-37 цього Кодексу.

З наведених норм права вбачається, що за цільовим призначенням землі України поділяються на категорії. Однією з таких категорій є землі сільськогосподарського призначення. У межах кожної категорії земель виділяються види використання земельної ділянки, які визначаються її власником або користувачем самостійно, крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони. Земельні ділянки сільськогосподарського призначення використовуються їх власниками або користувачами виключно в межах вимог щодо користування землями певного виду використання, встановлених статтями 31, 33-37 ЗК (такий правовий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 925/929/19).

Визначення земель сільськогосподарського призначення та порядок їх використання урегульовано частиною 1 статті 22 ЗК, за змістом якої землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

Відповідно до частини 2 статті 22 ЗК (у відповідній редакції) до земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо)

Згідно з частиною 3 статті 22 ЗК (у редакції, на час укладення договору оренди землі) землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування, зокрема, а) громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства; б) сільськогосподарським підприємствам - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

У статтях 31, 33-37 ЗК визначено види використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення, зокрема для фермерського господарства, для ведення особистого селянського господарства, для сінокосіння і випасання худоби, для ведення індивідуального або колективного садівництва, для городництва, для ведення підсобного господарства. Власники або користувачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення певного виду використання мають використовувати їх виключно в межах вимог, встановлених статтями 31, 33-37 ЗК для такого виду використання (такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 925/929/19).

Отже, зазначені норми права розрізняють категорії земель за їх цільовим призначенням та види використання земельної ділянки в межах кожної категорії земель. Зміна цільового призначення земельних ділянок сільськогосподарського призначення на іншу категорію цільового призначення здійснюється за погодженими проектами землеустрою щодо їх відведення. При цьому такої процедури для зміни виду використання земельної ділянки без зміни її категорії цільового призначення (землі сільськогосподарського призначення) чинним законодавством не передбачено (пункт 37 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 925/929/19).

Водночас користувачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення повинні використовувати такі земельні ділянки відповідно до того виду використання, за яким ці земельні ділянки були передані їм власником.

Земельні ділянки, віднесені до однієї і тієї ж категорії, можуть використовуватися за різними видами цільового призначення, які характеризуються власним правовим режимом, екосистемними функціями, видом господарської діяльності тощо, та визначені у Класифікації видів цільового призначення земель (подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 468/1498/17-ц, від 21.06.2022 у справі № 912/1520/21, від 16.11.2022 у справі № 914/291/22).

У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій установлено, що спірна земельна ділянка за своїм цільовим призначенням належать до земель сільськогосподарського призначення, за видом використання ця земельна ділянка належить до пасовища та передана ОСОБА_1 для ведення фермерського господарства.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.

Фермерське господарство самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеціалізацію, організує виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку та реалізацію, на власний розсуд та ризик підбирає партнерів з економічних зв`язків у всіх сферах діяльності, у тому числі іноземних (частина 2 статті 24 Закону України «Про фермерське господарство»).

На час виникнення спірних правовідносин у частині 3 статті 22 ЗК було визначено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування, зокрема громадянам, у тому числі для ведення фермерського господарства.

До складу земель сільськогосподарського призначення, як вже вказувалося вище, належать, зокрема, сільськогосподарські угіддя, які складаються з ріллі, багаторічних насаджень, сіножатей, пасовищ та перелог (частина 2 статті 22 ЗК).

Таким чином, фермерське господарство може отримувати в користування земельні ділянки сільськогосподарського призначення, в тому числі землі, які належать до пасовищ, але використовувати їх відповідно до того виду використання, за яким ці земельні ділянки були передані в користування власником, при цьому на власний розсуд визначаючи напрями своєї діяльності, спеціалізацію фермерського господарства (подібний за змістом висновок наведено у постанові Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 914/291/22).

Як свідчать матеріали справи, що розглядається, та встановлено судами попередніх інстанцій відповідно до договору оренди землі ОСОБА_1 надано в користування спірну земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка за видом використання належить до пасовища, з метою ведення фермерського господарства без зміни виду використання такої спірної земельної ділянки.

Проте відповідачі використовують зазначену земельну ділянку для посіву сільськогосподарських культур.

Такі обставини підтверджено актом обстеження земельної ділянки від 21.10.2021, складеним Белзькою міською радою за результатами обстеження спірної земельної ділянки на місцевості, яким встановлено факт розорювання спірної земельної ділянки, та актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства щодо об`єкта - земельної ділянки ГУ Держгеокадастру від 01.12.2021 № 533-ДК/495/АП/09/01-21, яким встановлено порушення вимог земельного законодавства під час використання земельної ділянки, кадастровий номер 4624882400:12:000:0650, загальною площею 40,5627 га, а саме встановлено порушення вимог пункту 5 статті 20 та статті 211 ЗК.

У цих актах зафіксовано факт використання спірної земельної ділянки як з порушенням умов договору оренди землі та вимог чинного законодавства, так і з порушенням умов режиму використання, а саме використання землі, видом використання якої є пасовища, як ріллі для вирощування сільськогосподарських культур.

Відповідно до частини 1 статті 35 Закону України «Про охорону земель» власники і землекористувачі, в тому числі орендарі, земельних ділянок при здійсненні господарської діяльності зобов`язані, зокрема, дотримуватися вимог земельного та природоохоронного законодавства України; проводити на земельних ділянках господарську діяльність способами, які не завдають шкідливого впливу на стан земель та родючість ґрунтів; забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням та дотримуватися встановлених обмежень (обтяжень) на земельну ділянку.

Охорона земель сільськогосподарського призначення забезпечується на основі реалізації комплексу заходів щодо збереження продуктивності сільськогосподарських угідь, підвищення їх екологічної стійкості та родючості ґрунтів, а також обмеження їх вилучення (викупу) для несільськогосподарських потреб. Зміна цільового призначення земель сільськогосподарського призначення допускається лише за умови обґрунтування доцільності такої зміни в порядку, визначеному законом (частини 1, 2 статті 36 зазначеного Закону).

Статтею 37 цього Закону передбачено, що власники та землекористувачі, в тому числі орендарі, земельних ділянок зобов`язані здійснювати заходи щодо охорони родючості ґрунтів, передбачені цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України. Використання земельних ділянок способами, що призводять до погіршення їх якості, забороняється. На землях сільськогосподарського призначення може бути обмежена діяльність щодо, зокрема, вирощування певних сільськогосподарських культур, застосування окремих технологій їх вирощування або проведення окремих агротехнічних операцій; розорювання сіножатей, пасовищ; необґрунтовано інтенсивного використання земель.

Таким чином, суди попередніх інстанцій з урахуванням зазначених норм права, а також висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 16.11.2022 у справі № 914/291/22, правомірно зауважили, що земельні ділянки для пасовищ та випасання худоби можуть використовуватися лише у межах встановленого виду використання, тому передана в оренду спірна земельна ділянка не могла використовуватися відповідачем для вирощування сільськогосподарських культур.

З огляду на те, що за встановлених у справі обставин невиконання відповідачами обов`язків, передбачених статтею 25 Закону України «Про оренду землі», умовами договору оренди землі, а також спрямування діяльності фермерського господарства на розорювання земельної ділянки сільськогосподарського призначення, яка за своїми характеристиками відноситься до пасовищ, порушення орендарем встановлених законодавством та договором вимог використання спірної земельної ділянки, з урахуванням предмета та підстав заявленого позову, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для розірвання договору оренди землі та зобов`язання відповідачів повернути земельну ділянку власнику в особі Белзької міської ради.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.

ОСОБА_1 у касаційній скарзі підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, обґрунтував неврахуванням судами попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 925/929/19.

Проте такі доводи скаржника спростовується змістом, зокрема оскарженої постанови суду апеляційної інстанції, у якій, з урахуванням встановлених судом обставин, з посиланням на відповідні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 01.06.2021 у справі № 925/929/19, судом апеляційної інстанції зазначено, зокрема, що користувачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення повинні використовувати такі земельні ділянки відповідно до того виду використання, за яким ці земельні ділянки були передані їм власником.

Тобто відсутні підстави вважати, що судом апеляційної інстанції застосовано норми матеріального права, про які зазначено скаржником у касаційній скарзі, без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, що наведено у зазначеній постанові, оскільки такі висновки було враховано при вирішенні спору у справі, що розглядається.

Верховний Суд також відхиляє посилання скаржника у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 20.05.2021 у справі № 908/1550/19, оскільки висновки щодо застосування норм права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, було зроблено судом касаційної інстанції у справі, правовідносини у якій виникли між сторонами в процесі оскарження дій приватного виконавця при реалізації арештованого майна, що не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається.

Як уже зазначалося, скаржник у касаційній скарзі, аргументуючи підстави касаційного оскарження судових рішень у цій справі, послався також на положення пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК - відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зміст зазначеної норми свідчить, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо підстави касаційного оскарження судових рішень, суд касаційної інстанції зазначає, що посилаючись на пункт 3 частини 2 статті 287 ГПК щодо необхідності формування Верховним Судом висновку щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, скаржник не наводить аргументованого обґрунтування необхідності формування висновку Верховного Суду щодо застосування норм права в контексті спірних правовідносин з огляду на актуальну судову практику, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій обставин справи, здійсненої ними оцінки наявних у справі доказів та підстав для задоволення позову, як і не наводить мотивованого обґрунтування того, яким чином висновок щодо застосування норм права вплине на висновки судів попередніх інстанцій, викладених в оскаржених судових рішеннях.

Таким чином, зважаючи на викладене, підстав для формування правового висновку щодо застосування зазначених скаржником норм права у контексті спірних правовідносин немає.

Доводи скаржника щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування наведених норм матеріального права під час касаційного провадження не підтвердилися, оскільки скаржником не враховано характер спірних правовідносин у цій справі, а також правові норми, які регулюють такі правовідносини, про що було зазначено вище.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, що стосуються процесу доказування, оцінки доказів судом, фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, проте відповідно до норм статті 300 ГПК зазначене виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.

Аргументи, наведені у касаційній скарзі, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального права та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті оскаржених судових рішень не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу (із урахуванням нової редакції касаційної скарги) ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 31.01.2023 та рішення Господарського суду Львівської області від 21.07.2022 у справі № 914/556/22 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

В.Г. Суховий