Постанова

від 16.06.2023 по справі 904/74/23

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.06.2023 року м.Дніпро Справа № 904/74/23

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Іванова О.Г. (доповідач),

суддів: Антоніка С.Г., Березкіної О.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження без виклику (повідомлення) сторін апеляційні скарги Вищого професійного училища № 17 та Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпровський завод бурового обладнання" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2023 (суддя Назаренко Н.Г., м. Дніпро, повний текст якого підписаний 20.03.2023) у справі №904/74/23

за позовом Вищого професійного училища № 17, м. Дніпро

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпровський завод бурового обладнання", м. Дніпро

про стягнення заборгованості за договором про навчально-виробничу практику в розмірі 58 929,83 грн.

ВСТАНОВИВ:

У січні 2023 року Вище професійне училище № 17 звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпровський завод бурового обладнання" про стягнення заборгованості за договором про навчально-виробничу практику № 21/22 від 01.09.2021 в розмірі 58 929,83 грн., з яких:

- 41 716, 20 грн. - основний борг;

- 5 233, 71 грн. - пеня;

- 10 769, 17 грн. - інфляційні втрати;

- 1 210, 75 грн. - 3 % річних.

Позовні вимоги обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань за Договором № 21/22 від 01.09.2021 про навчально-виробничу практику, в частині нарахування та виплати заробітної плати здобувачам освіти за проходження виробничого навчання та виробничої практики, внаслідок чого у відповідача виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 41 716,20 грн.

У зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання позивачем нараховано та заявлено до стягнення пеню у розмірі 5 233,71 грн., 3%річних у розмірі 1210,75 грн. та інфляційні втрати у розмірі 10 769,17 грн.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2023 позовні вимоги Вищого професійного училища № 17 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпровський завод бурового обладнання" про стягнення заборгованості за договором про навчально-виробничу практику в розмірі 58 929,83 грн. задоволено частково.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпровський завод бурового обладнання" на користь Вищого професійного училища № 17 основний борг в розмірі 41 716,20 грн., судовий збір у розмірі 1756,20 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із зазначеним рішенням у відмовленій частині вимог щодо стягнення 5233,71 грн пені, 10 769,17 грн. інфляційних втрат та 1210,75 грн 3% річних, а всього в сумі 17 213,63 грн, до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернулось Вище професійне училище № 17, в якій, з посиланням на порушення при його ухваленні норм матеріального і процесуального права, нез`ясування обставин справи, просить рішення господарського суду скасувати у відмовленій частині вимог, ухвалити в цій частині нове рішення про повне задоволення позовних вимог; судові витрати покласти на відповідача.

При цьому, скаржник в апеляційній скарзі посилається на те, що суд першої інстанції не прийняв до уваги п.3. Договору, про відповідальність сторін за невиконання договору, пославшись на п. 1.6 договору, в той же час, не застосував п.1.8 Договору.

Звертає увагу, що суд першої інстанції не застосував ст.115 КЗпП України, ст.24 Закону України «Про оплату праці» і відмовив у задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені, інфляційних витрат, 3% річних через неподання до суду Позивачем доказів виплати Відповідачем заробітної плати, хоча ухвалою від 03.03.2023 відмовив у витребуванні доказів; відмова Відповідача добровільно надати зазначені докази залишилися поза увагою суду.

Наголошує, що суд залишив поза увагою вимоги статей 230, 231 ГК України, згідно з частиною другою якої передбачені штрафні санкції у разі якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, при цьому, Вище професійне училище №17 відноситься саме до державного сектору економіки.

Вважає, що суд не проаналізував положення статей 11, 509, 625 ЦК України, за змістом яких передбачається правомірне нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму основного боргу.

Також, не погодившись із зазначеним рішенням у частині розподілу судових витрат, а саме судового збору, до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю "Дніпровський завод бурового обладнання", в якій, з посиланням на порушення при його ухваленні норм процесуального права, просить рішення господарського суду змінити в частині стягнення судового збору, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача та замість 1756,20 грн стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпровський завод бурового обладнання" на користь Вищого професійного училища № 17 1135,00 грн судового збору.

Апелянт наголошує, що відповідач визнавав основні позовні вимоги позивача (підтверджується наданим відзивом на позовну заяву), але в порушення вимог ч. 1 ст. 130 ГПК України судом першої інстанції не було вирішено питання про повернення 50% сплаченого судового збору позивачу, а стягнуто відповідні кошти з відповідача.

Вважає, що оскільки позивач при подачі позову сплатив суду судовий збір в розмірі 2270,00 грн., то, як наслідок, суд повинен був половину від цієї суми (1135,00 грн.) повернути з державного бюджету, а інші 50% стягнути з відповідача.

Зазначає, що якщо і припустити, що до спірних правовідносин ч. 1 ст. 130 ГПК України не повинна застосовуватись, то судом, все одно, порушено п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, відповідно до якого: «Судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог».

3 урахуванням вказаного, судовий збір повинен був розраховуватись за такою пропорцією: (58929,83:2270,00) = (41716,20:Х), як наслідок, X = (2270,00 * 41716,20) / 58929,83 = 1606,92 грн.

Таким чином, вказані обставини, на думку відповідача, підтверджують допущення судом при ухваленні рішення арифметичної помилки.

Одночасно у змісті скарги викладено клопотання про відстрочення сплати судового збору за подачу скарги через незадовільний майновий стан відповідача.

Учасники процесу відзивів на апеляційні скарги не надали, правом, передбаченим ст.263 ГПК України, не скористались.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.04.2023 для розгляду справи визначена колегія суддів у складі: головуючого судді Іванова О.Г. (доповідач), судді Березкіна О.В., Антонік С.Г.

З огляду на відсутність в суді апеляційної інстанції матеріалів справи на час надходження скарги, ухвалою суду від 10.04.2023 здійснено запит матеріалів справи №904/74/23 із Господарського суду Дніпропетровської області та відкладено вирішення питання про рух апеляційної скарги до надходження матеріалів справи до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 11.04.2023 для розгляду справи (за скаргою відповідача) визначена колегія суддів у складі: головуючого судді Іванова О.Г. (доповідач), судді Березкіна О.В., Антонік С.Г.

14.04.2023 матеріали справи №904/74/23 надійшли до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 14.04.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2023 у справі №904/74/23; з урахуванням суми спору, розгляд справи вирішено здійснювати в порядку письмового провадження, без повідомлення (виклику) сторін; сторонам наданий час на подачу відзиву, заяв, клопотань.

Також ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 14.04.2023 (суддя доповідач Іванов О.Г.) апеляційну скаргу відповідача залишено без руху через неподання останнім доказів направлення скарги позивачу листом з описом вкладення; відхилено клопотання апелянта про відстрочення сплати судового збору, як таке, що заявлено передчасно, оскільки за оскарження рішення в частині розподілу судових витрат судовий збір не сплачується. Скаржнику наданий строк для усунення недоліків апеляційної скарги відповідно до ч. 2 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України.

15.05.2023 на адресу суду від скаржника, на виконання вимог ухвали від 14.04.2023, надійшла заява про усунення недоліків скарги до якої додано фіскальний чек, поштову накладну та опис вкладення у цінний лист від 15.05.2023, що підтверджують направлення скарги позивачу листом з описом вкладення.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 15.05.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою відповідача на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2023 у справі №904/74/23; приєднано скаргу відповідача до апеляційної скарги позивача для розгляду в одному апеляційному провадженні; з урахуванням суми спору, розгляд справи вирішено здійснювати в порядку письмового провадження, без повідомлення (виклику) сторін; сторонам наданий час на подачу відзиву, заяв, клопотань.

Розглянувши доводи апеляційних скарг та заперечень проти неї, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу відповідача слід задовольнити частково, а в задоволенні скарги позивача слід відмовити, з наступних підстав.

Судом першої інстанції та судом апеляційної інстанції встановлені наступні неоспорені обставини справи.

01.09.2021 між Вищим професійним училищем № 17 (далі - навчальний заклад) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дніпровський завод бурового обладнання" (далі - підприємство) укладено договір про навчально-виробничу практику № 21/22 (далі - договір).

Відповідно до пункту 1.1. договору, підприємство зобов`язано надати здобувачам освіти обладнані робочі місця або навчально-виробничі ділянки для проходження виробничого навчання та виробничої практики згідно з планом-графіком.

Згідно з планом-графіком професійно-практичної підготовки учнів (здобувачів освіти) ВПУ № 17 групи М 20-1/9, С 20-19/9, М 19-5/9, С 19-18/9, відповідач прийняв 21 учня на проходження виробничого навчання та практики.

Пунктом 1.6. договору сторони передбачили, що підприємство зобов`язується забезпечити облік виконаних кожним здобувачем освіти робіт та оплату їх праці за фактично виконаний обсяг робіт згідно з установленими системами оплати праці за норами, розцінками, ставками (окладами) з урахуванням коефіцієнтів, доплат і надбавок. З нарахованих коштів 50% переказувати на рахунок закладу освіти для здійснення статутної діяльності, зміцнення навчально-матеріальної бази, на соціальний захист здобувачів освіти, проведення культурно-масової і фізкультурно-спортивної роботи, та 50% з нарахованих коштів виплатити здобувачам освіти безпосередньо на підприємстві не пізніше 5 днів після виплати заробітної плати працівникам підприємства.

Пунктом 1.8. договору встановлено, що підприємство зобов`язано до 15 числа кожного місяця надавати через майстрів в/н - керівників практики від закладу освіти - відомості нарахування заробітної плати за проходження учнями виробничого навчання чи виробничої практики.

Згідно з пунктом 1.10. договору підприємство зобов`язано 50% - заробітної плати, нарахованої здобувачам освіти на час виробничого навчання і виробничої практики, направляються на рахунок закладу освіти для здійснення його статутної діяльності, зміцнення навчально-матеріальної бази, на соціальний захист учнів, проведення культурно-масової і фізкультурно-спортивної роботи, інші 50% заробітної плати направляється на рахунок закладу освіти з метою їх виплати здобувачам освіти або безпосередньо виплачуються їм на підприємстві.

За умовами п.3.1 договору сторони відповідають за невиконання передбачених договором обов`язків щодо організації і проведення виробничого навчання та виробничої практики згідно із законодавством.

Договір відповідно до п. 4 договору набирає чинності після підписання його сторонами і діє до закінчення виробничого навчання та виробничої практики згідно з планом-графіком.

Протягом січня, лютого та березня 2021 року відповідач складав відомості про нарахування заробітної плати та перераховував 100% заробітної плати до ВПУ №17. Зі свого боку позивач перерахував винагороду за практику в розмірі 50% відповідним здобувачам освіти. Починаючи з грудня 2021 року відомості про нарахування заробітної плати відповідач не надавав, кошти за проходження виробничого навчання та виробничої практики здобувачів освіти не перераховував до ВПУ №17.

А саме, за грудень 2021 станом на 25.04.2022 заборгованість Відповідача складала 23 609,48 грн.; за січень 2022 9 484,78 грн.; за лютий 2022 8 621,94 грн. Загальна заборгованість за договором 41 716,20 грн.

Позивачем на адресу відповідача направлено лист-претензію № 03/172 від 25.04.2022, в якому він просив погасити заборгованість за грудень 2021 року, січень і лютий 2022 року (а.с.26).

У відповіді на зазначений лист за вих.№11 від 29.04.2022 відповідач визнав наявну заборгованість у сумі 41 716,20 грн. та зобов`язався її погасити до 31.05.2022 (а.с.27).

Заборгованість відповідачем станом на січень 2023 року погашена не була, зарплатні відомості не надані, зобов`язання за договором не виконані, що і стало причинною звернення позивача з відповідним позовом до господарського суду.

Відповідач у відзиві на позов визнав позовні вимоги в частині основної заборгованості в розмірі 41 716,20 грн., та просив врахувати готовність відповідача до вирішення спору по справі в позасудовому порядку (шляхом підписання мирової угоди) або за участі судді. У випадку, якщо врегулювати спір по справі в позасудовому порядку (шляхом підписання мирової угоди) або за участі судді не вдасться, відповідач просив відмовити в задоволенні позовних вимог в частині стягнення штрафних санкцій.

Крім того, відповідач посилався на форс-мажорні обставини, які викликані введенням воєнного стану на території України.

Задовольняючи позовні вимоги частково, господарський суд, дійшов висновку, що підтверджена матеріалами справи сума заборгованості відповідача перед позивачем становить 41 716,20 грн. і ця сума заборгованості визнана відповідачем, яка і підлягає стягненню.

В той же час, чинним законодавством, а саме Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", визначена договірна природа майнової відповідальності, при цьому, умовами укладеного між сторонами договору не визначений ні такий вид відповідальності, як пеня, ні її розмір, а тому у задоволенні позовних вимог щодо стягнення пені суд відмовив.

Щодо відмови у задоволенні позовних вимог по стягненню інфляційних втрат та відсотків річних, суд зазначив, що сторони у п.1.6 договору погодили строки оплати грошових коштів виключно здобувачам освіти (не пізніше 5 днів після виплати заробітної плати працівникам підприємства), а строки оплати відповідачем грошових коштів позивачу відповідним пунктом договору не встановлені, як договір не містить інших умов, які б врегульовували дане питання, при цьому, доказів виплати заробітної плати працівникам позивачем суду не надано.

Також суд не прийняв заперечення відповідача щодо звільнення його від відповідальності внаслідок форс-мажорних обставини, які викликані введенням воєнного стану на території України, з огляду на їх недоведення.

Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів констатує, що рішення господарського суду оскаржується позивачем лише у відмовленій частині вимог щодо стягнення 5233,71 грн пені, 10 769,17 грн. інфляційних втрат та 1210,75 грн 3% річних, а всього в сумі 17 213,63 грн, а відповідачем оскаржується лише в частині розподілу судового збору.

Оскільки рішення суду в задоволеній частині вимог щодо основної заборгованості в сумі 41 716,20 грн. жодним заявником апеляційної скарги не оскаржується, тобто не є вимогою апеляційних скарг, тому суд апеляційної інстанції законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в цій частині не перевіряє.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову в частині стягнення пені в сумі 5233,71 грн, 10 769,17 грн. інфляційних втрат та 1210,75 грн 3% річних, в той же час, не погоджується з мотивами відмови у стягненні інфляційних втрат і відсотків річних та розподілом судового збору, з наступних підстав.

Виходячи з предмета та підстав заявленого позивачем позову та відповідних заперечень відповідача, предметом доказування у цій справі є, зокрема, факт настання/ненастання строку виконання грошового зобов`язання, наявність/відсутність підстав для стягнення неустойки (пені), інфляційних втрат та відсотків річних та правильність здійсненого позивачем розрахунку заявлених до стягнення сум.

Як правильно встановлено господарським судом, правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи професійно-технічної освіти, створення умов для професійної самореалізації особистості та забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих робітниках, визначені Законом України "Про професійно-технічну освіту".

Згідно частини 1 статті 29 цього Закону підприємства, установи, організації незалежно від форм власності надають учням, слухачам професійно-технічних навчальних закладів робочі місця або навчально-виробничі ділянки для проходження виробничого навчання чи виробничої практики відповідно до укладених із професійно-технічними навчальними закладами договорів про навчально-виробничу практику.

Організаційно-правові та педагогічні заходи, спрямовані на забезпечення робочими місцями учнів, слухачів професійно-технічних навчальних закладів для проходження ними виробничого навчання та виробничої практики на виробництві чи у сфері послуг, визначені постановою Кабінету Міністрів України від 7 червня 1999 року № 992 "Про затвердження Порядку надання робочих місць для проходження учнями, слухачами професійно-технічних навчальних закладів виробничого навчання та виробничої практики".

Зазначеним Порядком також затверджено Типовий договір про навчально-виробничу практику.

Згідно пункту 17 цього Порядку за фактично виконаний обсяг робіт учнями, слухачами за період виробничого навчання та виробничої практики відповідно до виробничих завдань, підприємство нараховує їм заробітну плату згідно з установленими системами оплати праці за нормами, розцінками, ставками (окладами) з урахуванням коефіцієнтів, доплат і надбавок.

Нараховані учням, слухачам кошти переказуються для виплати на рахунок професійно-технічного навчального закладу або виплачуються їм безпосередньо підприємством не пізніше п`яти днів після виплати заробітної плати працівникам підприємства.

Відповідно до пункту 18 зазначеного документу п`ятдесят відсотків заробітної плати, нарахованої за час виробничого навчання і виробничої практики учням професійно-технічних навчальних закладів, може бути направлено на рахунок навчального закладу для здійснення його статутної діяльності, зміцнення навчально-матеріальної бази, на соціальний захист учнів, проведення культурно-масової і фізкультурно-спортивної роботи.

Питання щодо направлення п`ятдесяти відсотків заробітної плати учнів на рахунок професійно-технічного навчального закладу для використання у зазначених цілях вирішуються ним разом з підприємством, де учні проходять виробниче навчання та виробничу практику, в кожному конкретному випадку з урахуванням наявності підстав та доцільності і обумовлюються в договорі про надання робочих місць як додаткові зобов`язання підприємства.

Частинами 1 та 2 статті 509 ЦК України встановлено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Згідно з приписами статей 193 ГК України, 525, 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Статтею 610 Цивільного кодексу України встановлено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За частиною 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною 1 статті 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (ч.2 ст.530 ЦК України).

Відповідно до ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, пунктом 1.6 договору встановлений обов`язок Підприємства відповідача 50% заробітної плати, нарахованої здобувачам освіти за час виробничого навчання, направляти на рахунок Позивача у встановленому порядку з метою здійснення його статутної діяльності, зміцнення навчально - матеріальної бази училища, на соціальний захист учнів, проведення культурно-масової і фізкультурно-спортивної роботи; інші 50% заробітної плати виплачувати здобувачам освіти безпосередньо на підприємстві (не пізніше п`яти днів після виплати заробітної плати працівникам підприємства).

Відтак, вказаним пунктом договору між сторонами визначений порядок і строки виконання грошового зобов`язання (нарахованих грошових коштів здобувачів освіти за фактичний обсяг виконаної ними роботи) відповідача перед позивачем. Зокрема, із 100% нарахованих грошових коштів здобувачів освіти за фактичний обсяг виконаної ними роботи 50% направляються на рахунок Позивача, а 50% виплачується безпосередньо здобувачам освіти на підприємстві відповідача. При цьому, строк виконання зобов`язання не пізніше п`яти днів після виплати заробітної плати працівникам підприємства, - стосується виконання зобов`язання у повному обсязі (100%), як перед позивачем, так і перед здобувачами освіти.

Тому, в оскаржуваному рішенні судом здійснений неправильний висновок, що зазначеним пунктом договору сторони передбачили виконання зобов`язання виключно перед здобувачами освіти. Також в цій частині є невірними доводи відповідача, наведені у відзиві на позов.

В той же час, позивачем до матеріалів справи не надано доказів виплати заробітної плати працівникам підприємства відповідача у спірні місяці, з настанням якої можливо визначити початок прострочення виконання грошового договірного зобов`язання (п.1.6 договору).

Як не заявлялось суду відповідного клопотання про витребування доказів у відповідача у порядку ст.81 ГПК України (відомостей про нарахування і виплату заробітної плати саме працівникам підприємства, а не здобувачам освіти), у зв`язку з неможливістю самостійного отримання відповідних доказів.

При цьому, заявлене у відповіді на відзив клопотання про витребування у відповідача доказів, передбачених п.1.8 договору (відомостей нарахування заробітної плати здобувачам освіти) не впливають на визначення періоду прострочення зобов`язання, оскільки такий пов`язаний з виплатою заробітної плати саме працівникам підприємства (п.1.6 договору), а не здобувачам освіти.

Крім того, відповідне клопотання і не підлягало задоволенню, оскільки позивачем не доведено, що ним вживались самостійно заходи щодо отримання відповідних доказів, що суперечить вимогам ст.81 ГПК України.

Посилання в даному випадку апелянта на ст.115 КЗпП України, ст.24 Закону України «Про оплату праці» є безпідставним, оскільки даний спір між позивачем і відповідачем є господарським, що виник із порушення грошового зобов`язання, а не щодо виплати заробітної плати.

При цьому, до спірних відносин щодо визначення періоду прострочення виконання грошового зобов`язання і не можливо застосувати ч.2 ст.530 ЦК України, оскільки у зобов`язанні (п.1.6 договору) сторонами визначений строк його виконання.

Саме з підстав недоведення доказами періоду прострочення виконання грошового зобов`язання, слід відмовити у нарахування інфляційних втрат та відсотків річних, а не з підстав невизначення строку настання грошового зобов`язання відповідача перед позивачем умовами договору №21/22 від 01.09.2021, як на тому наполягав відповідач та зазначив суд у рішенні.

Через наведене в цій частині мотивування рішення підлягає зміні в редакції цієї постанови.

Щодо заявлених позивачем вимог по нарахуванню пені в сумі 5233,71 грн., слід зазначити наступне.

За приписами ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 551 Цивільного кодексу України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" (надалі Закон) встановлено, що його норми регулюють договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань.

Відповідно до ст. 1 Закону платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (ст. 3 Закону).

Отже, Законом передбачено обов`язкове встановлення у договорі розміру штрафних санкцій за невиконання зобов`язань.

Крім того, особливості господарсько-правової відповідальності визначені Господарським кодексом України. Так, за частиною першою статті 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

За частиною першою статті 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18 виснувала, що: «за змістом наведених вище положень законодавства розмір пені за порушення грошових зобов`язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов`язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.

Нарахування пені у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини, передбачено, зокрема, частиною першою статті 1 Закону України «Про відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій», частинами чотирнадцятою-шістнадцятою статті 14 Закону України «Про державний матеріальний резерв», частиною другою статті 36 Закону України «Про телекомунікації».»

Позивач у свій апеляційній скарзі зазначає, що розмір пені визначений законодавчо, а саме ч.2 ст.231 ГК України, оскільки він відноситься до державного сектору економіки.

В той же час, колегія суддів такі доводи відхиляє, оскільки зазначена норма застосовується у разі якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, тільки за порушення негрошового зобов`язання.

Саме таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 23.08.2022 у справі №910/9375/21, від 26.10.2021 у справі №910/16114/20.

З урахуванням наведеного, та з огляду на те, що судом першої інстанції під час розгляду справи встановлено, що умовам договору, укладеного між сторонами, не встановленого відповідальності у вигляді пені, а відповідачем допущено прострочення виконання саме грошового зобов`язання, то господарським судом правомірно відмовлено у задоволенні позову в частині стягнення пені в сумі 5233,71 грн.

Щодо вимог апеляційної скарги відповідача, колегія суддів зазначає наступне.

По-перше, у самій апеляційній скарзі відповідача міститься арифметична помилка, оскільки позивачем при поданні позову сплачений судовий збір в сумі 2481,00 грн за ставками згідно Закону України «Про судовий збір» та відповідно до встановленого ст.7 Закону України «Про державний бюджет на 2022 рік» мінімуму для працездатних осіб. А не в сумі 2270,00 грн., з яких він і здійснював свої розрахунки.

По-друге, його доводи є частково прийнятними, оскільки суд першої інстанції не звернув уваги на часткове визнання позову відповідачем (в сумі основного боргу 41 716,20 грн.) до розгляду справи по суті.

Так, стаття 130 ГПК України регламентує розподіл судових витрат у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті.

Відповідно до частини першої названої статті у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

Отже, частина перша статті 130 ГПК України встановлює спеціальні правила, які стосуються певних окремих випадків розподілу судового збору, зокрема, у разі визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті.

Такі положення статті 130 ГПК України кореспондуються з частиною третьою статті 7 Закону України «Про судовий збір», де, зокрема відзначено, що у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову, а в разі якщо домовленості про укладення мирової угоди, відмову позивача від позову або визнання позову відповідачем досягнуто сторонами за результатами проведення медіації - 60 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 237 ГПК України до питань, що суд вирішує при ухваленні судового рішення відносяться, зокрема, питання розподілу судових витрат.

Отже, системний аналіз положень частини першої статті 130, частини першої статті 129, пункту 5 частини першої статті 237 ГПК України та частини третьої статті 7 Закону України "Про судовий збір" дає підстави для висновку, що у разі, зокрема визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу із державного бюджету 50% судового збору, сплаченого при поданні позову.

При цьому Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у свій постанові від 17.11.2022 у справі №910/14479/21 відзначає, що з аналізу цих норм убачається, що відсутня умова повернення позивачу із державного бюджету 50% судового збору, сплаченого при поданні позову, саме за заявою чи клопотанням учасника справи: як-то, позивача чи відповідача.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що касаційну скаргу у вищенаведеній справі прийнято з підстав відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування ч.1 ст.130 ГПК України у разі часткового визнання позову відповідачем.

Також у цій постанові Верховний Суд зауважив, що відповідачем реалізовано його право на часткове визнання позову, яке передбачене пунктом 1 частини другої статті 46 ГПК України і часткове визнання позову здійснено відповідачем до початку розгляду справи по суті, а саме у відзиві на позовну заяву.

Верховний Суд звернув увагу на те, що під час вирішення питання про повернення позивачу з Державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову у разі визнання позову відповідачем ключовим є питання чи визнання позову відбулось саме до початку розгляду справи по суті чи на іншій стадії. Водночас, положення частини першої статті 130 ГПК України та частини третьої статті 7 Закону України "Про судовий збір" не містить імперативних приписів щодо можливості застосування таких норм лише у випадках саме повного визнання позовних вимог.

Враховуючи вищевикладені міркування колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про можливість застосування положень частини першої статті 130 ГПК України та частини третьої статті 7 Закону України "Про судовий збір" до спірних правовідносин у частині визнання відповідачем частково позовних вимог до початку розгляду справи по суті.

Вирішила, що такі приписи необхідно застосовувати до тієї частини майнових та/або немайнових вимог, які визнаються відповідачем до початку розгляду справи по суті. До позовних вимог, які не визнаються і оспорюються, суд під час вирішення питання щодо розподілу судових витрат має керуватись загальними правилами розподілу судових витрат, визначених статтею 129 ГПК України.

У наведеній справі суди попередніх інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень в частині здійснення розподілу судового збору не врахували положень частини першої статті 130 ГПК України, частини третьої статті 7 Закону України "Про судовий збір", у зв`язку з чим дійшли передчасних висновків щодо відсутності підстав для повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого за подання позовної вимоги щодо стягнення основної суми заборгованості за неналежне виконання зобов`язання при поданні позову щодо вказаної позовної вимоги, внаслідок чого касаційну скаргу було задоволено, оспорювані судові рішення скасовані, а справу передано до суду першої інстанції для нового розгляду в цій частині вимог.

Стосовно правовідносин у цій справі (904/74/23) відповідач до розгляду справи по суті у відзиві на позов визнав позовні вимоги частково щодо основної суми заборгованості 41 716,20 грн.

Зазначений розмір заборгованості становить 70,79% позовних вимог, а тому при застосуванні пропорції визначення судового збору, що підлягає поверненню позивачу, слід враховувати, що він відповідає 1756,30 грн. судового збору (із 2481,00 грн. сплачених).

Позовні вимоги задоволені також тільки на цю суму, в решті вимог відмовлено.

Звідси, з урахуванням визнання позову відповідачем в цій частині вимог, поверненню позивачу із бюджету підлягає сума 878,15 грн. (50% визнаної частини вимог), а стягненню з відповідача на користь позивача також 878,15 грн.

Судом першої інстанції наведеного не враховано, відповідно, здійснений неправильний розподіл судових витрат.

Відповідно до статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повістю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, нез`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права; зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

У даному випадку мало місце порушення господарським судом норм процесуального права в частині розподілу судових витрат та має місце невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, зокрема, в частині мотивів відмови у задоволенні позовних вимог щодо інфляційних втрат і відсотків річних, що є підставою для часткового задоволення апеляційної скарги відповідача та зміни рішення Господарського суду Дніпропетровської області у цій справі в оскаржуваній відповідачем частині та зміни рішення в частині мотивів відмови позивачу у задоволенні позовних вимог щодо стягнення інфляційних втрат та відсотків річних.

Зважаючи на часткове задоволення апеляційної скарги відповідача, судові витрати, понесені у зв`язку із апеляційним оскарженням, згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на сторони пропорційно задоволеним позовним вимогам.

В той же час, оскільки за оскарження рішення суду в частині розподілу судових витрат судовий збір не сплачується, то, відповідно, не підлягає розподілу в даному випадку.

Судові витрати понесені позивачем, з урахуванням відмови у задоволенні його скарги, покладаються на заявника у скарзі і відшкодуванню не підлягають.

Оскільки загальна ціна позову становить 58 92983 грн., тобто не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то відповідно до п. 1 ч. 5 ст. 12 ГПК України дана справа відноситься до категорії малозначних справ, у зв`язку з чим відповідно до ст. 287 ГПК України судові рішення у даній справі не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 269, 275, 277, 282-284 ГПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Вищого професійного училища № 17 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2023 у справі №904/74/23 - залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпровський завод бурового обладнання" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2023 у справі №904/74/23 задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2023 у справі №904/74/23 змінити в частині мотивів відмови у задоволенні позовних вимог щодо інфляційних втрат та відсотків річних і викласти в редакції даної постанови, та в частині розподілу судового збору.

З урахуванням наведеного резолютивну частину рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2023 у справі №904/74/23 викласти в наступній редакції:

«Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпровський завод бурового обладнання" на користь Вищого професійного училища № 17 основний борг в розмірі 41 716,20 грн., судовий збір у розмірі 878,15 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Повернути Вищому професійному училищу № 17 (адреса місцезнаходження: 49055, м. Дніпро, проспект Богдана Хмельницького, буд.49а, ідентифікаційний код 02541444) із Державного бюджету України на підставі ч.3 ст.7 Закону України «Про судовий збір» 50% судового збору у сумі 878,15 грн (вісімсот сімдесят вісім гривень 15 копійок) у зв`язку з визнанням позову відповідачем в частині основного боргу в розмірі 41716,20 грн до початку розгляду справи №904/74/23 по суті.».

В частині основного боргу - рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2023 у справі №904/74/23 залишити без змін.

Судові витрати Вищого професійного училища № 17 за подання апеляційної скарги на рішення суду покласти на заявника апеляційної скарги.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду лише у випадках, передбачених пунктом 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України, протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено та підписано 16.06.2023.

Головуючий суддя О.Г. Іванов

СуддяО.В. Березкіна

Суддя С.Г. Антонік