Постанова

від 07.06.2023 по справі 918/22/23

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 червня 2023 року Справа № 918/22/23

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Олексюк Г.Є., суддя Мельник О.В. , суддя Гудак А.В.

секретар судового засідання Ткач Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фермерського господарства "Вла-Дар" на рішення Господарського суду Рівненської області від 27.03.2023 у справі № 918/22/23 (суддя Войтюк В.Р., повний текст рішення складено 06.04.2023)

за позовом керівника Здолбунівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Здолбунівської міської ради Рівненського району

до відповідачів: 1) Фермерського господарства "Вла-Дар"; 2) Фермерського господарства "П`ятигірське"

про визнання недійсним договору

за участю представників сторін:

прокурор - Гарбарук В.А.;

позивача - не з`явився;

відповідача - 1 - Лавренюк В.М.;

відповідача - 2 - Кулай О.І.;

ВСТАНОВИВ:

Керівник Здолбунівської окружної прокуратури (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Рівненської області із позовом в інтересах держави в особі Здолбунівської міської ради Рівненського району (далі - позивач, міська рада) до Фермерського господарства "Вла-Дар" (далі - відповідач-1, ФГ "Вла-Дар") та Фермерського господарства "П`ятигірське" (далі - відповідач-2, ФГ "П`ятигірське") про визнання недійсним договору про спільну діяльність від 11.02.2019.

Позовні вимоги прокурор обґрунтовує тим, що укладений між відповідачами договір про спільну діяльність від 11.02.2019 є удаваним правочином, що є підставою для визнання його недійсним в силу вимог ст. ст. 203, 215 ЦК України.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 27.03.2023 позов задоволено. Визнано недійсним договір про спільну діяльність від 11.02.2019, укладений між ФГ "Вла-Дар" та ФГ "П`ятигірське".

Суд першої інстанції дійшов висновку, що договір суперечить положенням цивільного та земельного законодавства, що у відповідності до положень ст. 203, 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ФГ "Вла-Дар" звернулося до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове, яким в задоволенні позову відмовити.

Доводи апеляційної скарги зводяться до наступних аргументів:

- на виконання договору про спільну діяльність від 11.02.2019, земельна ділянка не передавалася з метою здійснення спільної діяльності, тому вказаний договір є неукладений, оскільки зобов`язання сторін щодо внесення вкладів для подальшої спільної діяльності, на умовах договору сторонами, не виконані; сторони не підписували акт про передачу земельної ділянки у зв`язку з чим фактичний майновий стан відповідачів не змінився;

- договір фактично не виконувався сторонами; апелянт звертає увагу на відсутність факту настання реальних наслідків для відповідачів після укладання договору; відсутність здійснення будь-яких господарських операцій, які б підтверджувались належними первинними документами; відсутність будь-яких первинних документів, які могли б підтверджувати здійснення прихованої господарської діяльності;

- зважаючи на дані обставини, доводи прокурора щодо удаваності правочину є абсолютно безпідставними, оскільки для цього необхідною умовою є наявність прихованого правочину;

- позивачем не доведено факту розпорядження земельною ділянкою, а відтак не було підтверджено належними доказами наявності обґрунтованих підстав для звернення до суду із вказаним позовом.

Ухвалою Північно - західного апеляційного господарського суду від 15.05.2023 скаржнику поновлено пропущений строк на апеляційне оскарження рішення суду; відкрито провадження у справі № 918/22/23; зупинено дію рішення суду на час перегляду його в апеляційному порядку у відповідності до ч. 5 ст. 262 ГПК України; розгляд апеляційної скарги призначено на 07.06.2023 об 15:30 год.

Керівник Здолбунівської окружної прокуратури надіслав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить суд залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Прокурор зазначає, що судом першої інстанції вірно встановлено, що договір про спільну діяльність є удаваним правочином, оскільки вчинений з метою приховати інший правочин - договір оренди землі. Посилання скаржника на ст. 1130 ЦК України щодо обов`язкової передачі, в даному випадку, земельної ділянки, є помилковим, оскільки, ні нормами вказаної статті, ні положеннями ст. 1132 ЦК України, на яку останній посилається у апеляційній скарзі, така умова не передбачена. Земельна ділянка не може розцінюватися як вклад учасників, згідно ст. 1133 ЦК України, як це зазначено відповідачем, адже спірний правочин насправді є прихованим договором оренди земельної ділянки, а не договором про спільну діяльність чи договором простого товариства. Відтак, доводи апелянта щодо того, що фактично між сторонами спірного правочину не виникли жодні правовідносини, а земельна ділянка не використовувалась, є безпідставними.

ФГ "Вла-Дар" надіслало до суду відповідь на відзив, в якій спростовує доводи прокурора, викладені у відзиві на апеляційну скаргу; зазначає про безпідставність доводів прокурора та висновку суду першої інстанції про те, що спірний договір про спільну діяльність є удаваним правочином. Просить скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове, яким в задоволенні позову відмовити.

В судовому засіданні 07.06.2023 представники відповідача - 1,2 підтримали доводи апеляційної скарги, просять її задоволити, рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Прокурор в судовому засіданні заперечив доводи апеляційної скарги, просить відмовити в її задоволенні, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній та додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, заслухавши в судовому засіданні представників відповідача-1,2 та прокурора, зазначає наступне.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, на підставі рішення Здолбунівської районної ради від 29.03.2000 № 132, Овсійчуку В.Д. видано Державний акт серії РВ № 00046 від 01.03.2001 на право постійного користування земельною ділянкою площею 42 га для ведення селянського (фермерського) господарства, що знаходиться на території Новосілківської сільської ради Здолбунівського району Рівненської області.

Під час здійснення досудового розслідування кримінального провадження №12022186130000081 від 06.05.2022, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 358 КК України, прокуратурою з`ясовано, що 11.02.2019 між ФГ "Вла-Дар", керівником якого є Овсійчук В.Д. та ФГ "П`ятигірське" укладено договір про спільну діяльність, предметом якого є користування земельною ділянкою площею 42 га, кадастровий номер 5622684600:02:004:0176.

Пунктом 2.1. договору визначено, що кожна зі сторін договору зобов`язана в строк до 01.04.2019 зробити внесок: ФГ "П`ятигірське" (сторона-1) - повністю забезпечити обробіток ґрунту, посівний процес та подальший супровід вирощення продукції, аж до отримання врожаю (падання техніки з персоналом, мінеральних добрив, засобів захисту рослин, посівного матеріалу, кваліфікованого персоналу та інших матеріалів, для забезпечення повного процесу вирощення сільськогосподарських культур від посіву до збирання); ФГ "Вла-Дар" (сторона-2) - надає земельну ділянку, загальною площею 42 га, що розташована па території Новосілківської сільської ради, з цільовим призначенням для ведення селянського (фермерського) господарства, котра належить йому на праві постійного користування землею згідно державного акту серії РВ 00046.

Пунктом п. 2.2. договору передбачено, що весь бухгалтерський облік спільної діяльності здійснює сторона-1, відповідно і документи первинного обліку зберігаються в бухгалтерії сторони-1.

Майно, створене або придбане за рахунок внесків або в процесі спільної виробничої діяльності, належить стороні-1 (п. 3.3 договору).

Пунктом 3.4. договору визначено, що доходи отримані за рахунок або в результаті спільної діяльності надходять на рахунок кожної із сторін за підсумками фінансового року і розподіляються наступним чином: ФГ "П`ятигірське" - 93%, ФГ "Вла-Дар" - 7 %, але не менше 120 000 грн.

За згодою учасників договору ведення справ з метою спільної господарської діяльності доручається голові ФГ "П`ятигірське" Казмірчуку Ю.В. ( п. 3.5 договору).

Договір укладений на строк 5 років з дати укладення, після закінчення якого спільна діяльність припиняється з розподілом доходів і витрат згідно умов договору.

Предметом позову у справі є вимога керівника Здолбунівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Здолбунівської міської ради до ФГ "Вла-Дар" та ФГ "П`ятигірське" про визнання недійсним договору про спільну діяльність від 11.02.2019, укладеного між відповідачами з підстав того, що спірний договір є удаваним правочином, оскільки укладений сторонами з метою приховати інший правочин - договір оренди землі, а відтак в силу ст. ст. 203, 215 ЦК України підлягає визнанню недійсним.

Щодо звернення прокурора до суду в інтересах держави.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Передумовою участі органів та осіб в цивільному процесі є набуття ними цивільного процесуального статусу органів та осіб, яким законом надано право представляти інтереси інших суб`єктів, та наявність процесуальної правосуб`єктності, яка передбачає процесуальну правоздатність і процесуальну дієздатність.

Згідно з пунктом 3 частини першої та частиною другою статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.

На прокуратуру покладаються функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом та главою 12 розділу III ЦПК України (стаття 2 Закону України "Про прокуратуру"; далі Закон № 1697-VII). Прокуратура виконує функцію нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами виключно у формі представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 1 Розділу ХІІІ Закону № 1697-VII).

Випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді визначені у Законі № 1697-VII, частина третя статті 23 якого визначає, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Відповідно до частини четвертої статті 23 вказаного Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

З наведеного можна дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 37)).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 69)).

При цьому склад відповідачів визначається прокурором самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб`єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 звертає увагу про те, що, звертаючись до компетентного органу перед пред`явленням позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону № 1697-VII, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення (пункт 39).

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо (пункт 40 зазначеної постанови).

Таким чином, за наявності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист інтересів держави саме у спірних правовідносинах, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII, і якщо цей компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо, чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Тобто, суд самостійно перевіряє, чи справді відсутній орган, що мав би для захисту інтересів держави звернутися до суду з таким позовом, як заявив прокурор. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження такого захисту (п. 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц). Інакше кажучи, прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює (п. 26 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі №698/119/18).

Суд апеляційної інстанції встановив, що власником земельної ділянки площею 42 га, кадастровий номер 5622684600:02:004:0176 щодо якої був укладений спірний договір, є Здолбунівська міська територіальна громада.

Таким чином, уповноваженим органом, який здійснює відповідні функції держави у спірних правовідносинах є Здолбунівська міська рада, оскільки саме вона є власником та, відповідно до ст. 122 ЗК України, розпорядником спірної земельної ділянки.

Матеріалами справи підтверджується, що Здолбунівською окружною прокуратурою на адресу Здолбунівської міської ради було надіслано лист від 22.11.2022 № 54-1595вих-22 про наявні підстави для вжиття заходів цивільно-правового характеру щодо визнання недійсним спірного договору про спільну діяльність.

В той же час, у відповідь на лист окружної прокуратури, орган місцевого самоврядування (лист № 2910/03-20/22 від 22.12.2022) просив прокурора захистити інтереси Здолбунівської міської ради щодо виявлених порушень при укладенні сторонами спірного правочину щодо земельної ділянки комунальної форми власності.

Суд апеляційної інстанції вказує, що прокурор у позовній заяві навів підстави для представництва інтересів держави, обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів та обґрунтовано визначив орган місцевого самоврядування в якості позивача, оскільки міська рада є уповноваженим органом, який здійснює відповідні функції держави у вказаних правовідносинах.

З огляду на викладене, суд встановив обставини дотримання прокуратурою вимог ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" та підстави для представництва інтересів держави в суді, оскільки уповноважений у спірних правовідносинах орган - Здолбунівська міська рада заходів для усунення виявлених порушень шляхом подачі до суду відповідного позову не вжила, про такий намір прокуратуру не повідомила, що свідчить про її бездіяльність.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору про спільну діяльність від 11.02.2019, укладеного між відповідачами, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Договір є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до положень ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачено статтею 215 ЦК України.

Частиною 1 статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, згідно з якими: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до сі. 235 ЦК України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Тому, встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Така правова позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема Касаційним господарським судом у постанові від 04.07.2018 у справі № 916/935/17 та Верховним Судом у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.06.2018 у справі № 916/933/17.

На підставі ст. 215 ЦК України, недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

Удаваний правочин, як неправомірний, може бути визнаний недійсним на підставі ч. 1 ст. 215, ч. З ст. 203 ЦК України, оскільки зовнішнє волевиявлення сторін не збігається з їх внутрішньою волею.

Підставою недійсності правочину, згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такни правочин може бути визнаним судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Статтею 203 ЦК України передбачено загальні вимоги, додержання яких є обов`язковими для чинності правочину, а саме зміст правочину не може суперечній ньому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Відповідно до приписів ст. 236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість їх у майбутньому припиняється.

Згідно вимог ст. 180 ГК України, істотними умовами договору є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Частиною 1 ст. 207 ГК України передбачено, що господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка за відомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Водночас, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину повинні враховуватися загальні приписи ст. ст. 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. Відповідні висновки викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 08.09.2021 у справі №915/857/20.

Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків (подібна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду, зокрема, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18).

За договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові (ст. 1130 ЦК України).

Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності (ст. 1131 ЦК України).

Вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність, в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв`язки.

З аналізу вказаних вище норм вбачається, що основними елементами договору про спільну діяльність є об`єднання вкладів учасників (майна, майнових прав тощо) для здійснення спільної діяльності і такі частки мають бути визначеними, обов`язки сторін у таких правовідносинах не мають зустрічного характеру, а кожен учасник діє не для досягнення власних цілей, а у загальному інтересі.

Сторони отримують блага в результаті спільної діяльності, а не від іншої сторони за договором, спільна діяльність учасників чітко скоординована. Таким чином, за своєю суттю спільна діяльність на основі договору є договірною формою об`єднання осіб для досягнення спільної мети.

Відносини пов`язані з орендою землі регулюються ЗК України, ЦК України, Законом України "Про оренду землі" та іншими нормами законодавства.

Статтею 16 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється па підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому ЗК України, або за результатами аукціону.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення правовідносин), право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації осіб з інвалідністю України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації; в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності; г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування"; г) заклади освіти незалежно від форми власності; д) співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку; е) оператор газотранспортної системи та оператор системи передачі.

Статтею 95 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення правовідносин) передбачено, що землекористувачі мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об`єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; г) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Разом з тим, ст. 124 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення правовідносин) визначено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється па підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених ч. ч. 2, 3 ст. 134 цього Кодексу (ч. 2).

Таким чином, зважаючи на вище викладені обставини, земельним законодавством не передбачено право постійного користувача розпоряджатись земельною ділянкою шляхом передачі її іншим особам у платне користування.

Аналогічний висновок наведений у постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №915/166/17, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 06.11.2019 у справі № 916/1424/18, від 23.10.2019 у справі № 904/8549/17, від 19.06.2019 у справі № 920/22/18, від 19.08.2020 у справі № 915/1302/19.

Як вбачається із змісту оспорюваного договору про спільну діяльність від 11.02.2019, ФГ "Вла-Дар", керівником якого є Овсійчук В.Д. передає для ФГ "П`ятигірське" земельну ділянку з кадастровим номером 5622684600:02:004:0176 площею 42 га, з метою її обробітку та отримання прибутку.

Тобто жодної спільної господарської мети сторони при укладенні оскаржуваного договору не мали, позаяк земельна ділянка, що фактично є предметом договору, має використовуватись ФГ "П`ятигірське" для отримання вигоди у вигляді прибутку, одержаного в результаті обробітку ґрунту, посівного процесу та подальшого супроводу вирощення продукції, аж до отримання врожаю.

В свою чергу, згідно умов спірного договору, ФГ "Вла-Дар" отримує лише частину доходу, одержаного за рахунок або в результаті такої діяльності (7 %, але не менше 120 000 грн), що фактично є орендною платою за використання юридичною особою земельної ділянки сільськогосподарського призначення.

Суд вказує, що за умовами договору про спільну діяльність, обов`язки сторін у таких правовідносинах не мають зустрічного характеру, а кожен учасник діє не для досягнення власних цілей, а у загальному інтересі. Специфікою договору є те, що сторони отримують блага в результаті співпраці, а не від іншої сторони за договором.

Умовами спірного договору про спільну діяльність від 11.02.2019, сторони передбачили, що кошти, які сплачує ФГ "П`ятигірське" за зобов`язаннями по договору на рахунок ФГ "Вла-Дар" за своєю природою не є прибутком або його частиною. Вказані кошти фактично являються платежем, який ФГ "П`ятигірське" щорічно вносить за користування земельною ділянкою площею 42 та, кадастровий номер 5622684600:02:004:0176, та підпадає під визначення поняття орендна плата, відповідно до ст. 21 Закону України "Про оренду землі", оскільки мають чітко визначений розмір - не менше 120 000 грн.

В свою чергу, ст. 792 ЦК України та ст. 13 Закону України "Про оренду землі" визначають. що за договором оренди земельної ділянки орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння та користування на певний строк. Відтак, умови спірного договору спрямовані на врегулювання сторонами платного користування земельною ділянкою, що належить Овсійчуку В.Д. на праві постійного користування.

Аналізуючи умови оспорюваного договору про спільну діяльність від 11.02.2019, колегія суддів вказує, що всі дії ФГ "Вла-Дар" зводяться до передачі земельної ділянки комунальної форми власності у користування ФГ "П`ятигірське", яке здійснює на них обробіток ґрунту, посівний процес та подальший супровід вирощення продукції, аж до отримання врожаю (надання техніки з персоналом, мінеральних добрив, засобів захисту рослин, посівного матеріалу, кваліфікованого персоналу та інших матеріалів, для забезпечення повного процесу вирощення сільськогосподарських культур від посіву до збирання) (п. 2.1, 3.3, 3.4 договору).

З огляду на встановлені вище обставини, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що договір про спільну діяльність від 11.02.2019, укладений між відповідачами є удаваним правочином, оскільки вчинений з метою приховати інший правочин - договір оренди землі.

А відтак, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що договір про спільну діяльність від 11.02.2019, укладений між відповідачами з метою оминути передбачений у ст. 16 Закону України "Про оренду землі" та ст. 124 ЗК України порядок передачі в оренду земельної ділянки, яка знаходиться у землевласника на праві постійного користування, а відтак наявні правові підстави для визнання правочину недійсним згідно положень ст. ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Аналогічні правові позиції щодо вказаних правовідносин викладені у постанові Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 908/852/17 та Вищого господарського суду України від 10.10.2017.

Щодо доводів ФГ "Вла-Дар" про те, що спірний договір є неукладеним, оскільки земельна ділянка фактично не передавалася у користування та умови договору не виконувалися сторонами, суд зазначає наступне.

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. Така правова позиція викладена у постанові ВП ВС від 14.11.2018 у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: 1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; 2) розірванні договору в судовому порядку; 3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; 4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; 5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Наведене підтверджується висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 23.01.2019 у справі № 355/385/17 (провадження №61-30435сво18).

Суд вказує, що ФГ "Вла-Дар", усвідомлюючи протиправність своїх дій щодо передачі у платне строкове користування земельної ділянки комунальної форми власності, користувачем якої є навіть не ФГ, а Овсійчук В.Д. , жодних дій спрямованих на розірвання спірного правочину не вчинив та надалі продовжує бездіяти. Водночас, заперечуючи проти задоволення позову, з підстав того, що договір фактично є невчиненим, ФГ "Вла-Дар" продовжує створювати передумови для існування між сторонами цивільних прав та обов`язків щодо платного строкового користування земельною ділянкою комунальної форми власності.

Посилання ФГ "Вла-Дар" на положення ст. 1130 ЦК України щодо обов`язкової передачі, в даному випадку, земельної ділянки, є помилковим, оскільки, ні нормами вказаної статті, ні положеннями ст. 1132 ЦК України, на які відповідач-1 посилається, така умова не передбачена. Умовами договору також не передбачено процедуру передачі земельної ділянки.

Так, ч. 2 ст. 1130 ЦК України визначено, що спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників.

Разом з тим, земельна ділянка не може розцінюватися як вклад учасників, згідно ст. 1133 ЦК України, як це зазначено ФГ "Вла-Дар", адже спірний правочин насправді є прихованим договором оренди земельної ділянки, а не договором про спільну діяльність чи договором простого товариства.

Також, як зазначалось вище, Здолбунівською окружною прокуратурою здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні № 12022186130000081 від 06.05.2022 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 358 КК України. Із доводів заяви ФГ "П`ятигірське" про вчинення злочину, судом встановлено, що останнє два роки поспіль, на підставі договору про спільну діяльність від 11.02.2019, здійснювало обробіток земельної ділянки площею 42 га, кадастровий номер 5622684600:02:004:0176.

Суд, при цьому, бере до уваги, що відповідачами не надано доказів використання спірної земельної ділянки упродовж двох зазначених років іншою особою, а також не надано доказів її невикористання упродовж цього періоду. Вказані обставини свідчать про виконання учасниками процесу умов спірного договору.

З огляду на вказане, доводи скаржника про те, що фактично між сторонами спірного правочину не виникли жодні правовідносини (договір неукладений), а земельна ділянка не використовувалась, є безпідставними.

Окрім того, судом зауважується, що доводи ФГ "П`ятигірське" про введення його в оману ФГ "Вла-Дар" при укладенні спірного договору, оскільки останній не знав, що земельна ділянка площею 42 га кадастровий номер 5622684600:02:004:0176 належить ФГ "Вла-Дар" на праві постійного користування, не знаходить свого підтвердження та спростовується п. 2.1. спірного договору, де вказано про те, що земельна ділянка належить ФГ "Вла-Дар" на праві постійного користування. Вказані обставини свідчать про вільне волевиявлення учасників правочину (в момент його укладення) та його наслідків.

Беручи до уваги викладене, ФГ "Вла-Дар", в порушення вимог ст. ст. 76, 77 ГПК України, висновків суду першої інстанції не спростувало, а його посилання, викладені в апеляційній скарзі є такими, що зводяться до переоцінки доказів та встановлених судом обставин. Суд першої інстанції належно виконав свій обов`язок щодо мотивації прийнятого ним рішення у даній справі та дійшов вірного висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 276 ГПК України унормовано, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, Північно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку, що рішення Господарського суду Рівненської області від 27.03.2023 у справі № 918/22/23 необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу ФГ "Вла-Дар" - без задоволення.

На підставі ст. 129 ГПК України судовий збір за розгляд апеляційної скарги покладається на скаржника.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Фермерського господарства "Вла-Дар" на рішення Господарського суду Рівненської області від 27.03.2023 у справі № 918/22/23 - залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення до Верховного Суду, відповідно до ст. ст. 287-291 ГПК України.

3. Справу повернути до Господарського суду Рівненської області.

Повний текст постанови складено 19 червня 2023

Головуючий суддя Олексюк Г.Є.

Суддя Мельник О.В.

Суддя Гудак А.В.