Ухвала

від 20.06.2023 по справі 912/316/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

20 червня 2023 року

м. Київ

cправа № 912/316/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Губенко Н. М. - головуючий, Вронська Г. О., Кондратова І. Д.,

за участю секретаря судового засідання - Охоти В. Б.,

представників учасників справи:

позивача - не з`явився,

відповідача 1 - не з`явився,

відповідача 2 - не з`явився,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Господарського суду Кіровоградської області

у складі судді Поліщук Г. Б.

від 05.07.2022 та

на постанову Центрального апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Верхогляд Т. А., Вечірко І. О., Парусніков Ю. Б.

від 16.01.2023

за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2 ; ОСОБА_3

про визнання недійсним договору,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 звернулась до Господарського суду Кіровоградської області з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки статутного капіталу Фермерського господарства "Стегарь" від 30.03.2012.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що в 2021 році їй стало відомо про існування договору купівлі-продажу корпоративних прав, який нібито було укладено її чоловіком - ОСОБА_2 , та за яким, без її згоди, корпоративні права на 100% Фермерського господарства "Стегарь" було відчужено на користь громадянина ОСОБА_3 . При цьому позивач вважає такий договір недійсним з моменту його укладення у зв`язку із тим, що своєї згоди на продаж спільного сумісного майна подружжя ОСОБА_1 не надавала.

2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій

Позивач та відповідач -1 перебувають у шлюбі з 07.10.1973, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу від 07.10.1973 НОМЕР_1 . Доказів розірвання чи визнання недійсним шлюбу суду не подано.

Рішенням Виконавчого комітету Маловисківської районної ради народних депутатів від 28.02.1992 № 71 "Про дозвіл на відведення земель для селянських (фермерських) господарств" надано дозвіл ОСОБА_2 на оформлення проекту відведення земель з земель запасу району для ведення особистого селянського (фермерського) господарства.

Рішення одинадцятої сесії Маловисківської районної ради народних депутатів двадцять першого скликання від 28.07.1992 № 72 "Про затвердження проектів відведення земель фермерським (селянським) господарствам" затверджено проекти відведення земель фермерським (селянським) господарствам, в т.ч. ОСОБА_2 .

Відповідно до даних з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, 02.12.1995 зареєстровано Фермерське господарство "Стегарь", номер запису 14311200000000422, код 23092938, засновником якого і керівником був ОСОБА_2 .

ОСОБА_2 створив Фермерське господарство "Стегарь" (ідентифікаційний код 23092938) та отримав свідоцтво про його державну реєстрацію 02.12.1995.

Згідно із витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань ОСОБА_2 був засновником Фермерського господарства "Стегарь" та головою вказаного господарства.

30.03.2012 засновником Фермерського господарства "Стегарь" ОСОБА_2 прийнято рішення про створення статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" в сумі 1 100,00 грн, що складає 100% статутного капіталу господарства. Вказаним рішенням затверджено зміни до статуту господарства, пов`язані з утворенням статутного капіталу та управлінням підприємством, які зареєстровані 30.03.2012.

Відповідно до статуту, із внесеними змінами, а саме пункту 3.11.3 частка у статутному капіталі може бути відчужена засновником чи членом господарства іншим особам за власним рішенням.

30.03.2012 між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу частки статутного капіталу Фермерського господарства "Стегарь", за умовами якого продавець зобов`язався передати 100% статутного капіталу Фермерського господарства "Стегарь" у власність покупця, а покупець зобов`язався прийняти у власність 100% статутного капіталу Фермерського господарства "Стегарь" і сплатити оговорену грошову суму, встановлену за домовленістю сторін.

За домовленістю сторін вартість відчужуваних 100% статутного капіталу Фермерського господарства "Стегарь" складає 110 000,00 грн - вартість грошового еквіваленту вказаного в установчих документах фермерського господарства "Стегарь" становить 1 100,00 грн (пункт 1.4 договору).

Продавець свідчить, що на момент підписання цього договору означені 100% статутного капіталу Фермерського господарства "Стегарь" нікому іншому не продані, не подаровані, іншим способом не відчужені, під заставою, забороною (арештом) не перебувають, судового спору щодо них, а також прав на них у третіх осіб, відповідно до статті 659 Цивільного кодексу України як в межах, так і за межами України немає (пункт 1.6 договору).

3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 05.07.2022 у задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого господарського суду мотивовано тим, що:

- режим спільної сумісної власності подружжя поширюється і на частку в статутному (складеному) капіталі фермерського господарства;

- матеріали справи не містять доказів того, що правовий режим спільного сумісного майна (коштів, внесених до статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь") заперечується та спростовується одним з подружжя;

- ОСОБА_2 , визнаючи позов, стверджує, що з моменту створення статутного капіталу, цей статутний капітал є його власністю та власністю його дружини;

- суд критично ставиться до твердження позивача та відповідача 1 щодо того, що ОСОБА_2 було укладено договір оренди Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" з ОСОБА_3 строком на 10 років. Докази укладення договору оренди, як і будь-які докази виконання такого договору сторонами до матеріалів справи не подано. В той же час, оспорюваний договір купівлі-продажу від 30.03.2012, оригінал якого надано відповідачем 2 та оглянуто господарським судом, містить підписи сторін договору. Учасниками справи не ставились під сумнів підписи сторін договору;

- письмова згода на укладення ОСОБА_2 договору купівлі-продажу статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" ОСОБА_1 не надавалась. Умови спірного договору також не містять посилання на наявність згоди дружини Продавця - ОСОБА_2 на укладення такого договору;

- позивач та відповідач 1 у поданих до суду позові та відзиві на позов наполягають на тому, що покупець - ОСОБА_3 був обізнаний про те, що майно та майнові права Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" є спільною сумісною власністю подружжя. Відповідачем 2 у відзиві на позов зазначено, що всі перемовини щодо умов, процедури та ціни продажу частки у статутному капіталі Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" обговорювалися ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в присутності та за участю ОСОБА_1 . З наведеного вбачається, що покупець за спірним договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі був обізнаний про те, що майнові права Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" належать подружжю на праві спільної сумісної власності і що ОСОБА_2 не отримав згоди на укладення договору від дружини - ОСОБА_1 . Таким чином, ОСОБА_3 не є добросовісним набувачем за даним договором, що підтверджує правомірність заявлених позовних вимог;

- враховуючи встановлені господарським судом обставини відсутності письмової згоди ОСОБА_1 на укладення її чоловіком - ОСОБА_2 договору купівлі-продажу статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь", який є спільною сумісною власністю подружжя, вказаний договір підлягає визнанню недійсним на підставі частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України;

- разом з тим, розглянувши подану відповідачем 2 заяву про застосування строку позовної давності, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача 2 господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності, виходячи з наступного. Суд погоджується з твердженням відповідача 2 стосовно того, що інформація про засновника та керівника Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" з моменту реєстрації змін, тобто з 11.04.2012 знаходилась у відкритому доступі у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Проте, з тверджень позивача вбачається, що ОСОБА_1 протягом 10 років, вважаючи себе співвласником корпоративних прав Селянського (фермерського) господарства "Стегарь", не цікавилась об`єктом спільної сумісної власності, хоча мала можливість дізнатися, зокрема, про факт зміни засновника та керівника господарства з відкритих джерел. Твердження позивача про те, що вона не цікавилась даними обставинами, оскільки вважала, що її чоловіком з ОСОБА_3 укладено договір оренди Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" спростовуються встановленими судом обставинами щодо відсутності доказів укладення такого договору. За наведених обставин суд дійшов висновку про сплив 11.04.2015 позовної давності у даному спорі та, відповідно, необхідність відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у зв`язку з пропуском такого строку.

Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 16.01.2023 рішення Господарського суду Кіровоградської області від 05.07.2022 у справі №912/316/22 змінено, та викладено мотивувальну частину рішення в редакції постанови апеляційного господарського суду.

Постанова апеляційного господарського суду мотивована тим, що:

- при розгляді даної справи судом першої інстанції не з`ясовано правову природу частки статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" в контексті спірних взаємовідносин та не досліджено наявність чи відсутність взаємозв`язку між створенням статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" та наявністю корпоративних прав у єдиного засновника цього господарства ОСОБА_2 станом на час створення статутного капіталу та відчуження частки;

- судом першої інстанції не було встановлено, що Селянське (фермерське) господарство "Стегарь" було створено шляхом об`єднання трудової участі членів сім`ї ОСОБА_2 ; було створено шляхом об`єднання майна подружжя ОСОБА_2 ; що позивач на час створення та відчуження частки статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" її чоловіком була членом цього господарства чи передавала будь-яке майно до статутного (складеного) капіталу господарства;

- місцевим господарським судом не було встановлено, що кошти, які були внесені ОСОБА_2 до статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь", належали подружжю ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності;

- частка в статутному капіталі Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" створювалася ОСОБА_2 не для того, щоб набути корпоративні права на Фермерське господарство, оскільки такими правами (право на управління, право на отримання частки прибутку, тощо) він володів та користувався ще з 02.12.1995 на підставі статутних документів господарства та статусу засновника і голови господарства, а виключно для того, щоб отримати правовий механізм відчужити (продати) ІНФОРМАЦІЯ_1 " шляхом продажу частки статутного капіталу. Таким чином, внаслідок створення статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" ОСОБА_2 не набував корпоративних прав на господарство ("прав з частки"). Відтак, таких корпоративних прав не могла набути і позивач ОСОБА_1 . Відповідач-1 лише створив статутний фонд господарства в розмірі 1 100,00 грн та вніс до нього кошти у вказаній сумі, набувши таким чином "права власності на частку" та можливість відчуження цього права. Виходячи з вищевикладеного, в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що з часу створення статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" подружжя ОСОБА_2 набуло права на частку в статутному капіталі господарства, яка трансформувалася в корпоративні права подружжя ОСОБА_2 на це господарство ("права з частки") та що вказані права є об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 ;

- в подальшому, за наведеного вище помилкового висновку, господарський суд Кіровоградської області в оскаржуваному рішенні від 05.07.2022 помилково застосовував норми, що регулюють право спільної сумісної власності подружжя на майно, зокрема, статті 60, 63, 65 Сімейного кодексу України, статтю 368 Цивільного кодексу України;

- ОСОБА_2 створив ІНФОРМАЦІЯ_1 " та набув корпоративні права на нього без створення статутного капіталу, внесення до нього коштів чи майна, яке могло б бути об`єктом права спільної сумісної власності подружжя;

- ОСОБА_1 набула особистого немайнового права на участь у цьому господарства з часу створення та реєстрації господарства на правах члена сім`ї (дружини) засновника господарства в силу вимог частини 2 статті З Закону України "Про фермерське господарство". Вона могла б набути відповідних корпоративних прав відносно господарства - "прав з частки", реалізувавши своїми активними діями вказане право - ставши членом господарства шляхом вступу до нього та внесення відповідних змін до Статуту. Однак, під час розгляду справи не встановлено вчинення позивачкою таких дій. Відповідно, корпоративного права як дружина засновника Селянського (фермерського) господарства позивачка не набула;

- матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що кошти, внесені ОСОБА_2 до статутного капіталу належали подружжю ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, а не ОСОБА_2 особисто. Навпаки, рішенням від 30.03.2012 про створення статутного капіталу Селянського (Фермерського) господарства "Стегарь" в сумі 1 100.00 грн засновником Селянського (Фермерського) господарства "Стегарь" ОСОБА_2 визначено, що вказаний статутний капітал створюється у повному володінні та розпорядженні засновника господарства;

- за наявності між подружжям спору, саме вказані кошти, внесені до статутного капіталу, та/або дохід (приплід, дивіденди), одержані від них, могли б бути визнані об`єктом права спільної сумісної власності подружжя на підставі статті 62 Сімейного кодексу України (в редакції на час існування спірних правовідносин);

- таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що позивачем набуто права на частку та корпоративні права "з частки" на Селянське (фермерське) господарство "Стегарь" внаслідок створення її чоловіком у 2012 році статутного капіталу господарства, а тому частка в статутному капіталі Селянського (фермерського) господарства "Стегарь", створена в 2012 році, презюмується як спільне майно подружжя і відноситься до правового режиму спільної сумісної власності, спростовується фактичними обставинами справи та нормами наведеного вище законодавства і судової практики;

- виходячи з вищевикладеного, в оскаржуваному судовому рішенні помилково зроблено висновок про наявність у позивача ОСОБА_1 корпоративного права щодо Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" і права на частку господарства, яке підлягає судовому захисту.

- крім того, в оскаржуваному судовому рішенні судом не досліджувалося та не встановлювалося питання можливості судового захисту прав позивача, щодо яких заявлено позов, у спосіб, що вказаний позивачем у позовній заяві. При винесенні оскаржуваного рішення, суд першої інстанції мав дійти висновку, що обраний позивачем спосіб захисту - визнання недійним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" не є належним та ефективним способом захисту позивача, оскільки, навіть за умови задоволення позову, позивач не змогла б відновити корпоративні права на господарство (оскільки таких прав не мала до укладення договору) та не набула б відповідних корпоративних прав за судовим рішенням;

- суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні посилається на твердження ОСОБА_3 про те, що всі перемовини щодо умов, процедури та ціни продажу обговорювалися ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в присутності та за участю позивача ОСОБА_1 . З наведеного судом зроблено висновок, що ОСОБА_3 був обізнаний про те, що майнові права Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" належать подружжю на праві спільної сумісної власності і що ОСОБА_2 не отримав згоди на укладення договору від дружини - ОСОБА_1 , а тому ОСОБА_3 є недобросовісним набувачем за договором. Вказані обставини, які суд визнав встановленими, є не доведеними та спростовуються іншими матеріалами справи, а саме: - у разі визнання судом встановленою ту обставину, що всі перемовини щодо умов, процедури та ціни продажу обговорювалися ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в присутності та за участю ОСОБА_1 , суд мав би констатувати, що ОСОБА_1 була обізнана з умовами договору та те, що оскаржуваний договір купівлі продажу було укладено з її відома та за її згодою; - судом не враховано, що в рішенні від 30.03.2012 про створення статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" в сумі 1100,00 грн, засновником Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" ОСОБА_2 визначено, що вказаний статутний капітал створюється у повному володінні та розпорядженні засновника господарства; вказане давало підстави ОСОБА_3 вважати, шо статутний капітал господарства і частка, яку він купує за спірним договором, є особистою приватною власністю засновника господарства - ОСОБА_2 ; - судом не враховано, що спірний договір купівлі-продажу містить положення про відсутність прав третіх осіб на предмет продажу, тому ОСОБА_3 міг бути впевнений у відсутності відповідних прав будь-яких третіх осіб, в тому числі дружини продавця - позивачки ОСОБА_1 ; - судом не враховано відсутність у ОСОБА_1 будь-яких питань чи спорів з приводу права власності ОСОБА_3 на частку Статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" за період з березня 2012 року до 2022 року; ініціювання позивачкою спору в даній справі майже через 10 років після продажу частки в статутному капіталі та зміни складу засновників господарства. Таким чином, при належному співставленні вищевказаних фактів та обставин, суд мав би дійти висновку про те, що покупець за спірним договором - ОСОБА_3 є добросовісним набувачем частки статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь", отже, відсутні підстави для визнання оскаржуваного договору недійсним;

- місцевим господарським судом не враховано, що розмір статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" (а отже грошове вираження вартості частки, відчуженої ОСОБА_2 ОСОБА_3 ) станом на березень 2012 року, становив лише 1 100,00 гривень, а тому договір вважався дрібним побутовим та не потребував письмової згоди членів подружжя;

- також судом першої інстанції не враховано, що станом на даний час, розмір статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" становить 301 000,00 грн, та ОСОБА_3 , належить частка в розмірі: 297 990,00 грн, що становить 99% статутного капіталу, частка ж у розмірі 3 010,00 грн належить чоловікові позивачки - ОСОБА_2 ;

- з огляду на висновок про недоведеність позову, підстав для аналізу правильності застосування судом строку позовної давності в даному випадку не вбачається.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи

У касаційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Господарського суду Кіровоградської області від 05.07.2022 і постанову Центрального апеляційного господарського суду від 16.01.2023 у даній справі, та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов.

Скаржник у якості підстав касаційного оскарження судових рішень зазначив пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України: суди застосували статтю 16, частину 4 статті 369 Цивільного кодексу України без урахування правових висновків, викладених у пункті 8.65 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18 та у постанові Верховного Суду від 24.01.2022 у справі № 912/3711/19; суди застосували статті 256-268 Цивільного кодексу України в частині строків позовної давності без урахування правових висновків, викладених у постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17.

5. Позиція Верховного Суду

За чинним конституційним правопорядком, що його визначено приписами пункту 14 частини першої статті 92, пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України, на рівні закону забезпечується право на апеляційний перегляд кожної справи, а право на касаційне оскарження судового рішення забезпечується лише в тих випадках, що їх визначив законодавець.

У постанові від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21 постанови).

У статті 287 Господарського процесуального кодексу України, якою регламентоване право касаційного оскарження, визначено перелік судових рішень, які підлягають касаційному оскарженню у господарському процесі, а також визначені підстави та випадки, коли касаційне оскарження допускається.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовуються правила статті 300 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина 1).

Касаційне провадження у справі відкрито відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Наведене узгоджується із частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) відсутня постанова Верховного Суду про відступлення від такого висновку; (3) висновок Верховного Суду стосується правовідносин, які є подібними.

При цьому, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду.

Так, у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства:

- термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (пункт 24 постанови);

- для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями (пункт 25 постанови);

- подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. З огляду на значення слова "подібний" не завжди означає тотожність (пункт 28 постанови);

- у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини) (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі №233/2021/19).

Здійснена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови).

Проаналізувавши висновки щодо застосування статті 16, частини 4 статті 369 Цивільного кодексу України, що викладені у пункті 8.65 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18 та у постанові Верховного Суду від 24.01.2022 у справі № 912/3711/19, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.

У справі № 916/2813/18, що переглядалась Великою Палатою Верховного Суду, предметом позову були вимоги про визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі Приватного підприємства. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач не уповноважував дружину на розпорядження спільним сумісним майном - статутним капіталом Приватного підприємства, яке створено під час перебування з ним у шлюбі на основі їх спільного сумісного майна, зокрема за спільно нажиті кошти подружжя. На час укладення договору подружжю належало 80 % статутного капіталу Приватного підприємства (60 % статутного капіталу, що дорівнює 18 000 000 грн - належало дружині, 20 % статутного капіталу, що дорівнює 6 000 000 грн - належало чоловіку). Водночас за договором дружина (відповідач 1) без згоди та відома чоловіка (позивача) подарувала ОСОБА_4 частку статутного капіталу Приватного підприємства у розмірі 40%, що дорівнює 12 000 000,00 грн. Таким чином, оскільки дружина (відповідач-1) розпорядилася спільним сумісним майном подружжя без згоди позивача, тобто за відсутності необхідних повноважень, договір має бути визнаний судом недійcним на підставі частини 4 статті 369 Цивільного кодексу України в редакції, чинній на час укладення договору.

У пункті 8.65 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18 зроблено висновок про те, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій у справі № 916/2813/18 про відмову у позові виходила з того, що:

- оскільки рішенням загальних зборів засновників, оформленим протоколом від 09.01.2013 № 1, збільшено статутний капітал до 30 000 000 грн та розподілено його між засновником Приватного підприємства - одним з подружжя та новими учасниками товариства, у тому числі іншим з подружжя, з точки зору норм сімейного законодавства (статті 63 та 64 Сімейного кодексу України) слід дійти до висновку, що між подружжям таким чином відбувся поділ статутного капіталу Приватного підприємства, який до цього перебував у режимі спільного майна подружжя;

- зазначений поділ оформлений відповідно до статті 207 Цивільного кодексу України (правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони) та статті 208 Цивільного кодексу України (у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу);

- з огляду на зазначене слід дійти висновку, що після розподілу збільшеного статутного капіталу між подружжям, частки, визначені ним у статутному капіталі Приватного підприємства, стали особистою власністю кожного з подружжя, а тому згода чоловіка на дарування дружиною частини власної частки іншому учаснику товариства не потрібна;

- позиція позивача не змінює правової природи рішення загальних зборів від 09.01.2013 № 1, не змінює правового режиму належних кожному з подружжя часток у статутному капіталі приватного підприємства, відчуження частки дружиною згоди іншого з подружжя в цьому випадку не потребує, оскільки встановлення правової природи правочинів, що вчиняються учасниками спору, є обов`язком суду, а оцінка цих правочинів сторонами для суду не є обов`язковою.

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції відмовляючи у позові виходив з того, що:

- матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що кошти, внесені ОСОБА_2 до статутного капіталу належали подружжю ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, а не ОСОБА_2 особисто. Навпаки, рішенням від 30.03.2012 про створення статутного капіталу Селянського (Фермерського) господарства "Стегарь" в сумі 1 100.00 грн засновником Селянського (Фермерського) господарства "Стегарь" ОСОБА_2 визначено, що вказаний статутний капітал створюється у повному володінні та розпорядженні засновника господарства;

- покупець за спірним договором - ОСОБА_3 є добросовісним набувачем частки статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь";

- розмір статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" (а отже грошове вираження вартості частки, відчуженої ОСОБА_2 ОСОБА_3 ) станом на березень 2012 року, становив лише 1 100,00 гривень, а тому договір вважався дрібним побутовим та не потребував письмової згоди членів подружжя;

- станом на даний час, розмір статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь" становить 301 000,00 грн, та ОСОБА_3 , належить частка в розмірі: 297 990,00 грн, що становить 99% статутного капіталу, частка ж у розмірі 3 010,00 грн належить чоловікові позивачки - ОСОБА_2 .

Із наведеного вбачається, що висновки, які викладено у справі № 916/2813/18 та які стали підставою для відмови у позові Велика Палата Верховного Суду зробила за іншої, ніж у даній справі № 912/316/22 фактично-доказової бази, тобто хоча й за подібного правового регулювання, але за інших обставин, встановлених попередніми судовими інстанціями, і за іншими поданими сторонами та оціненими судами доказами, у залежності від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення. Суд касаційної інстанції зауважує, що не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення. Водночас, Суд зауважує, що апеляційним господарським судом враховано висновок, викладений у пункті 8.65 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18, та встановлено (а судом касаційної інстанції в силу положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України не переоцінюється), що покупець за спірним договором є добросовісним набувачем частки статутного капіталу Селянського (фермерського) господарства "Стегарь".

У справі № 912/3711/19, що переглядалась Верховним Судом, предметом позову були вимоги про: - визнання недійсним укладеного 07.02.2019 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу корпоративних прав Товариства з обмеженою відповідальністю "Вісник Трейд" в розмірі 100% статутного капіталу, а також додаткової угоди від 07.02.2019 до цього договору; - визнання недійсним рішення загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю "Вісник Трейд", оформленого протоколом № 2/2019 від 07.02.2019. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваний правочин порушує право позивача на частку у статутному капіталі Товариства, яке виникло на підставі раніше укладеного договору купівлі-продажу частки № 1 від 20.10.2018. Оскарження рішення загальних зборів є похідним від оскарження вказаного договору.

Суди першої та апеляційної інстанцій позовні вимоги задовільнили частково. Визнали недійсним укладений 07.02.2019 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір купівлі-продажу корпоративних прав в частині продажу корпоративних прав в розмірі 50% частки статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю "Вісник Трейд". У задоволенні позову в іншій частині відмовили. Суди мотивували свої висновки тим, що оскільки на підставі договору №1 купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "Вісник Трейд" від 20.10.2018 позивач набув право власності на 50 % частки у статутному капіталі Товариства, то оспорюваний правочин купівлі-продажу прав ТОВ "Вісник Трейд" в розмірі 100% статутного капіталу, укладений 07.02.2019 між відповідачами, підлягає визнанню недійсним в частині продажу корпоративних прав в розмірі 50% частки, яка належить позивачу. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним рішення загальних зборів ТОВ "Вісник Трейд", оформлених протоколом № 2/2019 від 07.02.2019, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідні вимоги пред`явлено у даній справі до неналежних відповідачів, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову у вказаній частині.

Верховний Суд залишаючи без змін рішення судів у справі № 912/3711/19 виходив з того, що:

- судами встановлено, що ОСОБА_2 , який був єдиним учасником ТОВ "Вісник Трейд", здійснив відчуження частки у статутному капіталі ТОВ "Вісник Трейд" на користь ОСОБА_1 за договором № 1 купівлі-продажу від 20.10.2018;

- судами встановлено, що згідно з наданим до матеріалів справи актом приймання-передачі частки у статутному капіталі ТОВ "Вісник Трейд" від 20.11.2018 ОСОБА_2 передано ОСОБА_1 на виконання договору № 1 купівлі-продажу від 20.10.2018 частину частки у статутному капіталі ТОВ "Вісник Трейд" у розмірі 575 000,00 грн, що становить 50% статутного капіталу ТОВ "Вісник Трейд";

- таким чином, надавши оцінку усім наявним у матеріалах справи доказам, суди встановили, що надані позивачем в оригіналі: договір № 1 купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "Вісник Трейд" від 20.10.2018, акт приймання-передачі частки у статутному капіталі ТОВ "Вісник Трейд" від 20.11.2018, протокол загальних зборів учасників ТОВ "Вісник Трейд" № 20/11-18 від 20.11.2018, підтверджують виникнення у ОСОБА_1 права власності на частку у статутному капіталі ТОВ "Вісник Трейд" на підставі договору № 1 купівлі-продажу, однак лише в частині 50% статутного капіталу ТОВ "Вісник Трейд", оскільки саме така частка є оплаченою позивачем та отриманою нею від відповідача-1 на підставі акта приймання-передачі від 20.11.2018;

- враховуючи, що в подальшому на підставі оспорюваного договору купівлі-продажу корпоративних прав від 07.02.2019 ОСОБА_2 здійснив відчуження 100% частки у статутному капіталі ТОВ "Вісник Трейд" на користь ОСОБА_3 , суди дійшли правомірного висновку про те, що вказаний правочин не відповідає вимогам статті 203 Цивільного кодексу України, так як частка в розмірі 50% належала на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 20.11.2018. оскільки частка у статутному капіталі товариства може бути відчужена лише її власником, то оспорюваний правочин порушує права позивача.

Наведене свідчить про неподібність правовідносин у справі № 912/3711/19 правовідносинам у справі № 912/316/22 за змістовим критерієм.

Водночас Суд зазначає, що у постанові Верховного Суду від 24.01.2022 у справі № 912/3711/19 відсутні висновки щодо застосування статті 16, частини 4 статті 369 Цивільного кодексу України, про що зазначає скаржник.

При цьому, суд касаційної інстанції зазначає, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Щодо посилання скаржника на позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17 щодо застосування статей 256-268 Цивільного кодексу України, Суд зазначає таке.

У справі № 910/20607/17, що переглядалась Верховним Судом, предметом позову були вимоги про визнання частково недійсним договору іпотеки від 31.01.2014 та зобов`язання вчинити дії.

Підставою касаційного оскарження судових рішень у справі № 910/20607/17 скаржник визначив пункт 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини 2 статті 264 Цивільного кодексу України.

Верховний Суд у справі № 910/20607/17 дійшов висновку, що позов про визнання недійсним договору іпотеки, зняття заборони відчуження та припинення обтяження є негаторним, що зумовлює застосування до спірних правовідносин статті 391 Цивільного кодексу України, а відтак, на позовні вимоги у цій справі позовна давність не поширюється. При цьому Верховний Суд зазначив, що оскільки позов у даній справі є негаторним і позовна давність до позовних вимог не застосовується, помилковим є застосування апеляційним господарським судом до спірних правовідносин положень статті 264 Цивільного кодексу України щодо переривання позовної давності.

Натомість у справі № 912/316/22, що переглядається, суд апеляційної інстанції не застосовував позовну давність та не робив висновки щодо застосування статей 256-268 Цивільного кодексу України, оскільки дійшов висновку про відмову у позові з підстав його необґрунтованості.

Отже, аналіз висновків, зроблених у судом апеляційної інстанції у справі № 912/316/22, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 06.08.2021 у справі № 910/20607/17, на яку скаржник посилається у касаційній скарзі. До того ж, правовідносини у справі № 910/20607/17 та у справі № 912/316/22 не є подібними.

Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

Інших, як зазначалось вище, виключних випадків касаційного оскарження, передбачених частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, ОСОБА_1 у касаційній скарзі не зазначено.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними (пункт 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України).

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 912/316/22 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 05.07.2022 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 16.01.2023.

Керуючись статтями 234, 235, пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України, Суд

УХВАЛИВ:

1. Касаційне провадження у справі № 912/316/22 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 05.07.2022 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 16.01.2023 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. М. Губенко

Судді Г.О. Вронська

І.Д. Кондратова