Рішення

від 12.06.2023 по справі 758/2614/22

ПОДІЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 758/2614/22

Категорія 9

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 червня 2023 року Подільський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді - Головчака М. М.,

за участю секретаря судового засідання - Губенко О. М.,

представника позивача - Гери Р.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Смарт Інвестментс» до Деснянського відділу Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), ОСОБА_1 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідачів ОСОБА_2 про визнання протиправними та скасування постанови та акту державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, визнання права власності на майно, -

В С Т А Н О В И В :

У лютому 2022 року представник позивача ТОВ «Смарт Інвестментс» - адвокат Гера Роксоляна Юріївна звернулася до Подільського районного суду міста Києва з позовом до Деснянського відділу Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), ОСОБА_1 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідачів ОСОБА_2 про визнання протиправними та скасування постанови та акту державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, визнання права власності на майно, в якому просила:

1) визнати протиправними та скасувати постанову про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу від 12.02.2021 та Акт про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу від 12.02.2021, винесені у виконавчому провадженні № НОМЕР_1;

2) визнати право власності на ліфт пасажирський серії НОМЕР_2, вантажопідйомністю 630 кг, реєстраційний номер 42933, одноособово за ТОВ «Смарт Інвестментс».

В обґрунтування позовних вимог вказано, що Деснянським районним відділом державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 було оголошено торги з продажу лота №448978 - ліфт пасажирський серії НОМЕР_3, в/п 630 кг на 6 зупинок, які тричі не відбулися.

У вказаному виконавчому провадженні, державним виконавцем Деснянського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального Міжрегіонального управління юстиції (м. Київ) 12.04.2021 винесено постанову про передачу вказаного ліфта ОСОБА_1 як стягувачу. Також, 12.04.2021 видано акт про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу.

Копії зазначеної постанови та акту начебто існує у ОСОБА_1 , однак позивачу не надавалась, в тому числі у відповідь на адвокатський запит.

Разом із тим, ОСОБА_1 повідомив, що змістом постанови від 12.04.2021 та акту від 12.04.2021 встановлено вартість спірного майна у розмірі 165 220,50 грн.

Позивач вважає, що така постанова та акт є протиправними та підлягають скасуванню, а право власності на вказаний об`єкт рухомого майна - поверненню до позивача.

Ухвалою судді Подільського районного суду м. Києва від 23 лютого 2022 року справу передано для розгляду за підсудністю до Деснянського районного суду м. Києва.

Ухвалою судді Деснянського районного суду м. Києва від 20 червня 2022 року провадження у справі відкрито за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

20 червня 2022 року представником позивача подано апеляційну скаргу на ухвалу судді Подільського районного суду м. Києва від 23 лютого 2022 року.

Постановою Київського апеляційного суду від 02 листопада 2022 року апеляційну скаргу представника позивача задоволено, ухвалу судді Подільського районного суду м. Києва від 23 лютого 2022 року скасовано та направлено справу для продовження розгляду до Подільського районного суду м. Києва.

Ухвалою судді від 06 січня 2023 року справу прийнято до провадження судді Головчака М.М. за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

24 лютого 2023 року від Деснянського відділу Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на електронну адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому старший державний виконавець просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі оскільки ними електронні торги проведені згідно з вимогами Закону України «Про виконавче провадження».

Ухвалою суду від 17 травня 2023 року закрито підготовче провадженні та призначено справу до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві.

Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи, про причини неявки у судове засідання не повідомили, клопотань про відкладення судового розгляду до суду не надходило.

Суд, вивчивши матеріали справи, встановивши обставини справи та перевіривши їх доказами, яким надана оцінка в їх сукупності, заслухавши думку сторін, дійшов до наступних висновків.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 5 ЦПК України визначено, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Стаття 263 ЦПК України регламентує, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що у Деснянському відділі Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) перебуває зведене виконавче провадження НОМЕР_4 щодо виконання виконавчих листів Дарницького районного суду міста Києва (справи №№ 753/13705/13, 753/6763/19) про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості на загальну суму боргу 2 224 158,94.

28.10.2019 до Деснянського відділу Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) надійшла заява ОСОБА_2 , в якому він повідомив, що йому належить ліфт пасажирський в/п 630 кг на 6 зупинок, що розташований у готелі « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за адресою: АДРЕСА_1 .

07.11.2019 сторонам виконавчого провадження та керівнику вказаного готелю направлено вимогу бути присутніми при описі майна боржника, що відбудеться 19.11.2019.

26.03.2020 державним виконавцем проведено опис майна боржника, а саме ліфту, а копії відповідної постанови направлено сторонам виконавчого провадження.

21.09.2020 описане майно передано на реалізацію через систему електронних торгів «Сетам».

30.11.2020 після третіх електронних торгів ліфт реалізовано не було.

Державним виконавцем Деснянського районного відділу державної виконавчої служби у м. Києві Центрального Міжрегіонального управління юстиції (м. Київ) 12.04.2021 винесено постанову про передачу вказаного ліфта ОСОБА_1 як стягувачу. Також, 12.04.2021 видано акт про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, визначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Відповідно до ст.10 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають і осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з і особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід бо а 3) вилучення в боржника і передача стягувану предметів, зазначених у рішенні; 4) боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, в тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким млі у умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим 3аконом.

Відповідно до ст. 48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Відповідно до частини 6 статті 61 ЗУ «Про виконавче провадження», у разі нереалізації майна на третіх електронних торгах виконавець повідомляє про це стягувача і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна.

Відповідно до ч. 9 ст.61 Закону України «Про виконавче провадження» про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу виконавець виносить постанову. За фактом такої передачі виконавець складає акт. Постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на таке майно.

Досліджуючи правомірність дій виконавчої служби, суд виходить з положень Закону України «Про виконавче провадження», який покладає на виконавця обов`язок вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Суд вказує, що державним виконавцем у цьому виконавчому провадженні було дотримано усіх приписів Закону України «Про виконавче провадження».

На підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку, що відсутні підстави для визнання акта та постанови державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу протиправним і визнання недійсним свідоцтва про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу.

Щодо позовної вимоги про визнання права власності на ліфт пасажирський серії НОМЕР_2, в/п 630 кг на 6 зупинок, за ТОВ «Смарт Інвестментс», суд зазначає наступне.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справ суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Для захисту своїх майнових інтересів власник або суб`єкт іншого речового права може використовувати вимоги про визнання недійсною угоди з відчуження належної йому речі (якщо мова йде про оспорюваний правочин) або про застосування наслідків недійсності правочину (якщо мова йде про вчинення нікчемного правочину). В обох випадках загальним наслідком вчинення недійсної угоди стане реституція, яка полягає, зокрема у поверненні конкретної речі (предмета угоди) первинному власнику.

При цьому реституція застосовується саме у спорах про визнання правочинів недійсними або нікчемними і полягає у поновленні порушених майнових прав, приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дії, якою порушене право особи, тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей у натурі - тих же самих, або подібних, або речей такої самої вартості. Якщо їх неможливо повернути у натурі, то відшкодовується їх вартість у грошах.

Реституція - це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту, зокрема й права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.

Натомість віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від вододіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (в тому числі титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна відсутні договірні відносини, або інші відносні правовідносини - до моменту початку порушення прав позивача, і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право витребувати своє майно від добросовісного набувача.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Відповідно до ст.316 ЦК України право власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб

Відповідно до ч. 1,2 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Цивільний кодекс України визначає презумпцію правомірності набуття права власності.

Відповідно до ч.1 ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За змістом ст.392 ЦК України вбачається, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Тобто, ст. 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Згідно з ч.1 ст. 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочину; правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Отже, ураховуючи, що відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому ст. 392 ЦК України.

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів.

При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ст. 328 ЦК).

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном застосовується принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині першій статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.

Представник позивача, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, вказав, що майно, право власності на яке вони просять суд визнати, а саме ліфт пасажирський серії НОМЕР_2, в/п 630 кг на 6 зупинок, встановлений та розташований в судовому будинку за адресою: АДРЕСА_2 , що належить на прав приватної власності ТОВ «Смарт Інвестментс».

Разом з цим, з долученого до матеріалів справи паспорта ліфта вбачається, що він встановлений за адресою: АДРЕСА_3 (т. 1 а.с. 59).

Разом з відзивом на позовну заяву долучена копія видаткової накладної від 27 лютого 2012 року, в якій вказано товариство з обмеженою відповідальністю «Завод Євроформат» як постачальника та ОСОБА_2 як одержувача й платника товару, а саме ліфта пасажирського серії НОМЕР_2, в/п 630 кг на 6 зупинок (т. 2 а.с. 14).

З копії товарно-транспортної накладної від 10 лютого 2021 року вбачається, що ОСОБА_2 як вантажоодержувачу розвантажено товар, а саме ліфт пасажирський серії НОМЕР_2, в/п 630 кг на 6 зупинок, за адресою: АДРЕСА_3 (т. 2 а.с. 15).

Будь-яких доказів на підтвердження факту, що ліфт пасажирський серії НОМЕР_2, в/п 630 кг на 6 зупинок, встановлений та розташований в садовому будинку за адресою: АДРЕСА_2 , представником позивача не надано.

Враховуючи викладене, суд не вбачає підстав для задоволення позовної вимоги про визнання права власності на майно за позивачем.

Обґрунтовуючи дане судове рішення, суд приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Таке рішення суду буде відповідати вимогам Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме ст.6 (право на справедливий суд), ст.13 (право на ефективний засіб юридичного захисту відповідача від неправомірних вимог позивача), ст.17 (заборона зловживання правами передбаченими цією Конвенцією), ст.1 Протоколу 1 (захист власності, право мирно володіти своїм майном).

Крім того, відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Згідно зі ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

З огляду на викладене вище, приймаючи до уваги фактичні обставини справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для надання оцінки решті доводів, наведених сторонами по справі в обґрунтування власних правових позицій, оскільки їх дослідження судом у будь-якому випадку не матиме наслідком спростування висновків, до яких суд дійшов по тексту рішення вище щодо суті позовних вимог.

З урахуванням наведеного та встановлених обставин, оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 2, 7, 10-13, 18, 43, 44, 49, 76-83, 133, 141, 174, 175, 179, 187, 206, 258, 263, 265, 268 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В :

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Смарт Інвестментс» до Деснянського відділу Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), ОСОБА_1 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог, на стороні відповідачів ОСОБА_2 про визнання протиправними та скасування постанови та акту державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, визнання права власності на майно - залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч. 2 ст. 358 ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду виготовлено 20 червня 2023 року.

Суддя М. М. Головчак