Рішення

від 27.06.2023 по справі 240/12039/23

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 червня 2023 року м. Житомир справа № 240/12039/23

категорія 109000000

Житомирський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіОкис Т.О.,

секретаря судового засіданняХодоровській Ю.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Межиріченський гірничо-збагачувальний комбінат» до Державної служби геології та надр України про визнання протиправним та скасування пункту наказу,

установив:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Межиріченський гірничо-збагачувальний комбінат» (далі позивач, ТОВ «Межиріченський ГЗК») звернулося до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом про визнання протиправним та скасування пункту 1 наказу Державної служби геології та надр України (далі відповідач, Держгеонадра) від 28 березня 2023 року №178 «Про зупинення дії спеціальних дозволів на користування надрами та внесення змін до наказів Держгеонадр» в частині зупинення дії спеціального дозволу на користування надрами №2694 від 03 червня 2002 року, наданого ТОВ «Межиріченський ГЗК» (пункт 2 Додатку 1 до наказу Державної служби геології та надр України від 28 березня 2023 року №178).

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що оскаржуваний наказ прийнято за відсутності підстави, передбаченої пунктом 3 частини 1 статті 57 Кодексу України про надра. Зауважує, що перелік підстав для зупинення дії дозволу на користування надрами не містить в собі таку підставу, як застосування до кінцевих бенефіціарних власників спеціальних економічних санкцій та інших обмежувальних заходів (санкцій) відповідно до Закону України «Про санкції» у вигляді анулювання чи зупинення дії спеціальних дозволів на користування надрами. Тому, на переконання позивача, в контексті статті 57 Кодексу України про надра, підставою для тимчасової заборони (зупинення) права користування надрами може бути застосування спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) відповідно до Закону України «Про санкції» саме у вигляді зупинення дії спеціального дозволу на користування надрами лише до надрокористувача, а не до будь-якої іншої особи, зокрема, кінцевого бенефіціарного власника. Натомість наказ в оскаржуваній частині прийнятий відповідачем саме на підставі указу Президента України від 24 червня 2021 року №266/2021, згідно з яким застосовано спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) до ОСОБА_1 , який є кінцевим бенефіціарних власником позивача. Посилається на позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 19 листопада березня 2020 року у справі №824/146/19 та від 19 березня 2021 року у справі №9901/26/21, згідно якої указ Президента України безпосередньо поширюється на осіб, які зазначені у додатках 1 та 2 до відповідного рішення Ради національної безпеки і оборони України.

Також зауважує, що положення частини 5 статті 13 Кодексу України про надра передбачають заборону саме у наданні права на користування надрами та продовженні строку дії спеціальних дозволів юридичній особі, до кінцевих бенефіціарних власників якої застосовано спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) відповідно до Закону України «Про санкції» у вигляді анулювання або зупинення дії спеціальних дозволів на користування надрами з урахуванням положень цієї статті (під час дії таких санкцій). Оскільки спеціальний дозвіл №2694 на момент прийняття оскаржуваного наказу вже був виданий і строк його дії не закінчився, це, на переконання позивача, виключало необхідність продовження строку його дії, а тому правові підстави для застосування приписів названої правової норми відсутні.

Наголошує, що ані частина 7 статті 13 Кодексу України про надра, ані Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства у сфері користування надрами» від 01 грудня 2022 року №2805-ІХ не містять положень, які б врегульовували питання щодо можливості їх застосування до правовідносин, що виникли до їх прийняття. Посилаючись на положення статті 58 Конституції України, позивач уважає, що зазначені нормативно-правові акти поширюють свою дію на відносини, які виникають після набрання ними чинності. Таким чином відповідач матиме право реалізувати механізм анулювання або зупинення дії спеціального дозволу на користування надрами лише відносно надрокористувачів, до кінцевих бенефіціарних власників яких застосовані спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) у вигляді анулювання або зупинення дії спеціальних дозволів на користування надрами вже під час дії таких нормативно-правових актів.

Ухвалою суду від 19 травня 2023 року позов прийнято до провадження, призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без викликів учасників справи та визначено відповідачу строк для подання відзиву на позов.

Ухвалою суду від 01 червня 2023 року клопотання відповідача про розгляд справи за правилами загального позовного провадження у судовому засіданні з повідомленням сторін задоволено частково та призначено справу до судового розгляду у відкритому судовому засіданні з викликом осіб, які беруть участь у справі на 13 червня 2023 року.

05 червня 2023 року до суду надійшов відзив на позовну заяву з витребуваними судом документами, в якому відповідач просить у задоволенні позову відмовити. Зазначає, що видаючи оскаржуваний наказ, відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно змін, внесених до Кодексу України про надра Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства у сфері користування надрами» від 01 грудня 2022 року №2805-ІХ, передбачено зупинення дії спеціального дозволу на користування надрами юридичної особи, користувача надрами, до кінцевого бенефіціарного власника якого застосовано спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) у вигляді анулювання або зупинення дії спеціальних дозволів на користування надрами відповідно до Закону України «Про санкції», якщо через 30 днів з дня видання указу Президента України про застосування відповідної санкції особа, до якої її застосовано, залишається кінцевим бенефіціарним власником юридичної особи, що є власником відповідного спеціального дозволу на користування надрами. Зауважує, що з дня видання указу Президента України від 24 червня 2021 року №266/2021 не вносилися зміни до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань щодо кінцевого бенефіціарного власника позивача. З огляду на те, з моменту видання зазначеного указу до набрання чинності названим Законом, яким внесено зміни до Кодексу України про надра минув 30-денний строк, згідно зі статтями 13, 57 названого Кодексу видано оскаржуваний наказ в частині зупинення дії спеціального дозволу на користування надрами №2694 від 03 червня 2002 року, наданого позивачу.

Позивач подав до суду відповідь на відзив, у якій наголошує, що аргументи та доводи, наведені у відзиві не спростовують доводів, викладених у позовній заяві. Зауважує, що приймаючи 28 березня 2023 року оскаржуваний наказ, відповідач не дотримався визначеної законодавцем послідовності дій, а саме: анулюванню або зупиненню дії спеціального дозволу на користування надрами передує процедура надання надрокористувачу строку у 30 днів з дня видання указу Президента України про застосування відповідної санкції до його кінцевого бенефіціарного власника для вирішення питання про зміну/не зміну такого; право на анулювання або зупинення дії спеціального дозволу на користування надрами виникає у Держгеонадра через 30 днів з дня застосування спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), і лише при умові, якщо через 30 днів з дня видання указу Президента України про застосування відповідної санкції особа, до якої її застосовано, залишається кінцевим бенефіціарним власником юридичної особи, що є власником відповідного спеціального дозволу на користування надрами. Наведене, на переконання позивача, свідчить, що встановлений законом 30-денний строк для анулювання або зупинення дії спеціального дозволу на користування надрами за наведеної підстави є присічним. Беручи до уваги вимоги частини 7 статті 13 Кодексу України про надра, позивач уважає, що Держгеонадра пропустила встановлений 30-денний строк для зупинення дії спеціального дозволу, при цьому позбавивши позивача права на можливу реалізацію зміни кінцевого бенефіціарного власника, що вказує на протиправність спірного в оскаржуваній частині наказу. Акцентує увагу, що відзив не містить спростувань позиції позивача про відсутність у Кодексі України про надра та Законі України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства у сфері користування надрами» від 01 грудня 2022 року №2805-ІХ положень, які б передбачали поширення їх дії на правовідносини, факти, події, що виникли до їх прийняття та набрання ними чинності.

За результатами надходження заяв сторін у справі про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, суду 07 та 09 червня 2023 року постановив ухвали про їх задоволення та проведення судового засідання в режимі відеоконференції.

13 червня 2023 року до суду надійшла заява заступника керівника Житомирської обласної прокуратури про вступ прокурора у розгляд справи.

У судовому засіданні 13 червня 2023 року представник позивача проти задоволення зазначеної заяви заперечував, представник відповідача проти вступу прокурора у розгляд справи не заперечував, однак зазначив, що твердження про неналежне здійснення Держгеонадра представництва інтересів держави під час розгляду справи та їх захисту, не відповідає дійсності. Прокурор Цеміна Н.Ю. підтримала заяву та просила її задовольнити.

За результатами заслуховування позиції представників сторін, вивчення доводів заяви, суд дійшов висновку про відмову в її задоволенні з таких підстав.

Відповідно до приписів частини 3 статті 53 Кодексу адміністративного судочинства України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Частиною 4 цієї правової норми передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, визначених статтею 169 цього Кодексу.

Як убачається зі змісту заяви заступника керівника Житомирської обласної прокуратури про вступ прокурора у розгляд справи, така обґрунтована посиланням на те, що Держгеонадра не забезпечено необхідного захисту інтересів держави у сфері надрокористування. Зокрема, ухвалою суду від 19 травня 2023 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників спору. Держгеонадра лише 01 червня 2023 року спрямувала до суду клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження. З огляду на викладене і, зокрема, на те, що спір стосується видобутку корисної копалини, яка має стратегічне значення для сталого розвитку економіки та обороноздатності держави, титанових руд (власником якої є виключно народ України), з метою недопущення порушення інтересів держави через заволодіння найбільшим в Україні родовищем титану особою, щодо якої наявна інформація про фінансування тероризму в України, стосовно якої рішенням РНБО України застосовано персональні санкції, а також у зв`язку з неналежним здійсненням захисту цих інтересів Держгеонадра, на переконання прокуратури, наявні підстави для вступу прокурора у справу на стороні відповідача.

Згідно пункту 3 частини 1 статті 1311 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Основним нормативно-правовим актом, що визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України є Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII з наступними змінами та доповненнями у редакції на момент розгляду справи судом (далі Закон України №1697-VII).

Питання представництва прокурором інтересів громадянина або держави в суді врегульовано приписами статті 23 цього Закону.

Відповідно до частини 1 цієї правової норми представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Частиною 3 статті 23 Закону України №1697-VII передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом 4 цієї частини.

Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятої 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників Міністрів Ради Європи, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоб представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенства права.

При цьому у висновку Європейської комісії за демократію через право (Венеціанська комісія), прийнятому на 63-й пленарній сесії (10 11 червня 2005 року), зазначено, що роль прокурора в цивільному та адміністративному процесах не повинна бути домінуючою. Втручання прокурора може бути припустимим тільки в тому випадку, коли мета процедури не може бути досягнута іншим чином (принцип субсидіарності).

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), ухваленому за результатами розгляду справи Menchinskaya v. russia від 15 січня 2009 року (https://hudoc.echr.coe.int/rus#{%22itemid%22:[%22001-90620%22]}) зазначено, що принцип рівності сторін є одним із елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду в розумінні пункту 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція). Він вимагає «справедливої рівноваги сторін»: кожна сторона повинна мати розумну можливість представити свою позицію в умовах, які не створюють для неї суттєвих незручностей у порівнянні з іншою стороною (рішення у справі Yvon v. France, скарга № 44962/98, § 31, ECHR 2003-V; рішення у справі Niderost-Huber v. Switzerland, § 23, Reports of Judgments and Decisions 1997-I; рішення Великої Палати у справі Kress v. France, жалоба N 39594/98, § 72, ECHR 2001-VI).

Посилаючись на свою попередню прецеденту практику про роль прокурорів поза межами кримінальної юстиції, ЄСПЛ нагадав, що в ряді справ ним роз`яснювалося, що одна лише присутність прокурора або іншої посадової особи, «активна» чи «пасивна», може розглядатися як порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (постанова Великої Палати у справі Martinie v. France, скарга № 58675/00, § 53, ECHR 2006-...).

У справі Menchinskaya v. ЄСПЛ зауважив, що сторонами цивільного спору є позивач та відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін, безперечно, може бути виправданою за певних обставин, наприклад, для захисту прав незахищених категорій громадян дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших, які вважаються нездатними захистити свої інтереси самостійно, або коли відповідним порушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян, або коли захисту потребують інтереси держави.

У розглядуваній справі прокурор обґрунтовував свою позицію тими самим доводами, що і відповідач. Влада російської федерації не зазначила обґрунтовану, визнану мету або публічний інтерес для втручання прокурора.

За таких обставин ЄСПЛ дійшов висновку про те, що хоча прокурор мав у відповідності з національним законодавством підстави для вступу у справу, Суд не виявив обставин, які виправдовували його втручання.

На переконання Суду звичайний повтор прокурором доводів касаційної скарги відповідача не мав би мети, якби такий не був направлений на вчинення впливу на суд.

У пункті 39 цього рішення ЄСПЛ зазначив, що втручання прокурора на касаційній стадії розгляду справи спричинило шкоду зовнішнім ознакам справедливого судового розгляду та принципу рівності сторін, що є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції.

У судовому засіданні на запитання суду прокурор Цеміна Н.Ю. підтвердила, що позиція прокуратури по розглядуваній справі повністю співпадає з позицією відповідача.

З огляду на зазначене, ураховуючи позицію ЄСПЛ у справі Menchinskaya v. суд дійшов висновку про відмову в задоволенні заяви заступника керівника Житомирської обласної прокуратури про вступ прокурора у розгляд цієї справи.

У судовому засіданні представник позивача наполягав на задоволенні позову з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив.

Представник відповідача проти задоволення позову заперечував з підстав, викладених у відзиві.

У зв`язку з неможливістю представника відповідача надати суду відповідь на поставлені під час розгляду справи питання, судом оголошено перерву до 27 червня 2023 року для надання відповідачу часу підготуватися.

20 червня 2023 року до суду надійшли додаткові пояснення відповідача, у яких зазначено, що приймаючи оскаржуваний наказ та зупиняючи дію спеціального дозволу, Держгеонадра керувалася рішенням РНБО України від 18 червня 2021 року, яким зупинено дію спеціального дозволу на користування надрами терміном на 3 роки.

Згідно положень частини 7 статті 57 Кодексу України про надра дія спеціального дозволу на користування надрами поновлюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, після усунення надрокористувачем порушень, що були підставою для прийняття ним або судом рішення про тимчасову заборону (зупинення) права користування надрами, та (або) у разі закінчення строку дії або вирішення питання про зняття спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) з відповідного надрокористувача чи усунення підстави, передбаченої пунктом 2 частини 1 цієї статті.

Посилаючись на наведену правову норму, відповідач зазначає, що дія спеціального дозволу №2694 від 03 червня 2002 року буде поновлена після спливу строку застосування санкцій відносно ОСОБА_1

27 червня 2023 року до суду надійшли додаткові пояснення позивача, у яких ТОВ «Межиріченський ГЗК» зауважує, що згідно положень статті 57 Кодексу України про надра строк зупинення дії спеціального дозволу має дорівнювати строку застосування санкцій, згідно указу Президента України, який у спірних правовідносинах спливає 2024 року. Всупереч вимогам названої правової норми, відповідач зупинив дію дозволу до 2026 року. Доводи відповідача щодо поновлення права користування надрами після закінчення дії санкцій, не спростовують невідповідності спірного наказу вимогам статей 13 та 57 Кодексу України про надра.

Акцентує увагу, що строк, визначений статтею 13 Кодексу України про надра, у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства у сфері користування надрами» від 01 грудня 2022 року №2805-ІХ, закінчився 02 серпня 2021 року, тобто за довго до оприлюднення зазначеного Закону. Таким чином, позивач протягом 30 днів з дня застосування санкцій до кінцевого бенефіціарного власника не мав легітимних підстав передбачити наслідки у виді зупинення дії спеціального дозволу та, відповідно, планувати свої дії задля запобігання настання таких. Разом з тим, на момент надбання чинності зазначеним Законом, надрокористувач позбавлений можливості скористатися законним правом на зміну кінцевого бенефіціарного власника у спосіб і строки, встановлені Законом, що свідчить про неналежне врегулювання спірних правовідносин законодавцем.

Посилаючись на приписи частини 1 статті 57 Конституції України, а також висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 10 липня 2018 року у справі №818/1511/17 та від 03 липня 2019 року у справі №911/1521/18, позивач уважає, що норма частини 7 статті 13 Кодексу України про надра, внесена Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства у сфері користування надрами» від 01 грудня 2022 року №2805-ІХ, не відповідає принципам «правової визначеності» та «якості закону», а тому не підлягає застосуванню.

За результатами вивчення матеріалів справи суд установив, що ТОВ «Межиріченський ГЗК» є юридичною особою, основним видом діяльності якої є добування руд кольорових металів (КВЕД 07.29).

З метою здійснення господарської діяльності позивачу 03 червня 2002 року Державною службою геології та надр України видано спеціальний дозвіл на користування надрами №2694 (далі Спеціальний дозвіл №2694) на видобування титанових руд для отримання ільменітового концентрату на Ісаківській та Південній ділянках Межирічного родовища, строк застосування якого складає 30 років та діє до 03 червня 2032 року.

28 березня 2023 року відповідач видав наказ №178 «Про зупинення дії спеціальних дозволів на користування надрами та внесення змін до наказів Держгеонадр» (далі Наказ №178), яким, зокрема, зупинено дію Спеціального дозволу №2694.

Позивач, не погодившись з таким наказом у відповідній частині, звернувся з цим позовом до суду.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши позицію сторін, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.

Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основним нормативно-правовим актом, що регулює гірничі відносини з метою забезпечення раціонального, комплексного використання надр для задоволення потреб у мінеральній сировині та інших потреб суспільного виробництва, охорони надр, гарантування при користуванні надрами безпеки людей, майна та навколишнього природного середовища, а також охорони прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій та громадян є Кодекс України про надра.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства у сфері користування надрами» від 01 грудня 2022 року №2805-ІХ, який набрав чинності 28 березня 2023 року (далі Закон України №2805-ІХ) до Кодексу України про надра внесено ряд змін.

Зокрема, статтю 13 Кодексу України про надра доповнено частинами 3 7.

Згідно положень частини 7 цієї правової норми у разі застосування спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) у вигляді анулювання або зупинення дії спеціальних дозволів на користування надрами відповідно до Закону України «Про санкції» до кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи, яка є користувачем надр, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, відповідно анулює або зупиняє дію спеціального дозволу на користування надрами такого користувача через 30 днів з дня застосування таких санкцій, якщо через 30 днів з дня видання указу Президента України про застосування відповідної санкції особа, до якої її застосовано, залишається кінцевим бенефіціарним власником юридичної особи, що є власником відповідного спеціального дозволу на користування надрами викладено у новій редакції.

Аналіз наведеної правової норми дає підстави для висновку, що законодавець передбачив можливість центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політку у сфері геологічного вивчення та раціонального використання (відповідача), приймати рішення про зупинення спеціального дозволу юридичної особи, до кінцевого бенефіціарного власника якої застосовані спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) у вигляді анулювання або зупинення дії спеціальних дозволів на користування надрами відповідно до Закону України «Про санкції».

Також Законом України №2805-ІХ стаття 57 Кодексу України про надра викладена у новій редакції, згідно пункту 3 частини 1 якої право користування надрами може бути тимчасово заборонено (зупинено) з підстави застосування спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) відповідно до Закону України «Про санкції» у вигляді зупинення дії спеціального дозволу на користування надрами.

Частиною 3 цієї правової норми закріплено, що тимчасова заборона (зупинення) дії спеціального дозволу на користування надрами з підстави, передбаченої пунктом 3 частини 1 цієї статті, здійснюється з урахуванням вимог частин 5 7 статті 13 цього Кодексу на строк дії таких спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій).

Отже наведені положення підлягають комплексному застосуванню, що прямо передбачено у частині 3 статті 57 Кодексу України про надра.

З огляду на викладене суд уважає помилковим твердження позивача про те, що положення пункту 3 частини 1 статті 57 Кодексу України про надра не передбачають зупинення дії спеціального дозволу, наданого юридичній особі, щодо якої не застосовано спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) відповідно до Закону України «Про санкції» у вигляді зупинення дії спеціального дозволу на користування надрами.

Надаючи правову оцінку доводам позивача щодо протиправного поширення на спірні правовідносини зазначених норм Кодексу України про надра з огляду на їх виникнення до набрання такими нормами чинності, суд зауважує на таке.

Згідно з частиною 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях висловлював юридичну позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів: закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом (рішення від 13 травня 1997 року №1-зп, від 9 лютого 1999 року №1-рп/99, від 5 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №5-рп/2012, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012).

Як указано в рішенні Конституційного Суду України від 26 січня 2011 року №1-рп/2011, положення частини 1 статті 58 Основного Закону України передбачають загальновизнані принципи дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, а саме: принцип їх безпосередньої дії, тобто поширення тільки на ті відносини, які виникли після набуття чинності законами чи іншими нормативно-правовими актами, та принцип зворотної дії в часі, якщо вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи (абзац 2 пункту 5 мотивувальної частини).

У рішення від 12 липня 2019 року №5-р(І)/2019 Суд зазначив, що за змістом частини 1 статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування.

Надаючи правову оцінку дії Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури» від 28 січня 2016 року № 955-VIII у часі, Конституційний Суд України зауважив, що він не має зворотної дії в часі, оскільки не поширюється на безстрокові трудові договори, укладені до його прийняття, а передбачає припинення цих договорів з моменту набрання ним чинності та можливість продовження трудових правовідносин на умовах контракту між професійними творчими працівниками (художнім та артистичним персоналом) і державними та комунальними закладами культури. Таким чином, Закон спрямований на регулювання тих правовідносин, які виникнуть після набрання ним чинності, а трудові правовідносини, що виникли раніше, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням.

Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 09 червня 2023 року у справі №640/13146/20, у разі безпосередньо (прямої) дії закону в часі, новий нормативний акт поширюється на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності.

Якщо під час розгляду заяви особи суб`єктом владних повноважень до прийняття остаточного рішення було змінено нормативно-правове регулювання, суб`єкт владних повноважень не має законних можливостей для прийняття рішення з урахуванням попереднього нормативно-правового регулювання, яке є нечинним, а його рішення та дії в цих випадках не можуть уважатися протиправними за формальними ознаками.

У теорії права допускається можливість застосування до триваючих відносин до їх завершення нормативно-правового регулювання, яке діяло на час їх виникнення, за окремим рішенням і розглядається з позицій встановлення спеціального регулювання перехідного періоду «переживаючої» (ультраактивної) дії нормативно-правових актів. Водночас, таке застосування повинно бути чітко обумовлено при прийнятті відповідних нормативно-правових актів. Відсутність такого застереження не надає суб`єкту владних повноважень права на самовільне застосування нечинних правових норм.

Правова визначеність як елемент верховенства права не передбачає заборони на зміну нормативно-правового регулювання. На думку Конституційного Суду України, особи розраховують на стабільність та усталеність юридичного регулювання, тому часті та непередбачувані зміни законодавства перешкоджають ефективній реалізації ними прав і свобод, а також підривають довіру до органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Однак очікування осіб не можуть впливати на внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів (абзац 4 пункту 4.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2018 року№ 5-р/2018).

Закон України №2805-ІХ прийнято Верховною Радою України на реалізацію своїх повноважень щодо законодавчого регулювання гірничих відносин. Цими змінами не було скасовано право позивача на користування надрами та не звужено зміст та обсяг цього права. Однак державою, в особі уповноважених органів, було змінено підходи щодо порядку його реалізації для забезпечення публічного інтересу гарантування ефективного використання надр як загальнонародної власності.

З огляду на наведене, суд уважає правильним підхід, застосований у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі №826/10971/16, згідно якого оскаржуване позивачем рішення приймається відповідачем за законодавством, що діє на час його прийняття (а не на час отримання позивачем спеціального дозволу).

Здійснюючи аналіз правової норми, на підставі якої видано оскаржуваний наказ, суд уважає за необхідне зазначити таке.

Як убачається зі змісту частини 7 статті 13 Кодексу України про надра, у разі застосування спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) у вигляді анулювання або зупинення дії спеціальних дозволів на користування надрами відповідно до Закону України «Про санкції» до кінцевого бенефіціарного власника юридичної особи, яка є користувачем надр, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, відповідно анулює або зупиняє дію спеціального дозволу на користування надрами такого користувача через 30 днів з дня застосування таких санкцій, якщо через 30 днів з дня видання указу Президента України про застосування відповідної санкції особа, до якої її застосовано, залишається кінцевим бенефіціарним власником юридичної особи, що є власником відповідного спеціального дозволу на користування надрами.

Згідно Прикінцевих та перехідних положень Закону України №2805-ІХ, яким статтю 13 Кодексу України про надра доповнено наведеною правовою нормою, цей Закон набирає чинності через три місяці з дня його опублікування.

Названий Закон опубліковано у офіційному виданні «Голос України» від 28 грудня 2022 року №263, отже набрав чинності 28 березня 2023 року.

Оскільки положення цього нормативно-правового акта не містять будь-яких застережень щодо набрання чинності приписами частини 7 статті 13 Кодексу України про надра, такі підлягають застосуванню саме з 28 березня 2023 року.

Аналіз змісту частини 7 статті 13 Кодексу України про надра дає підстави для висновку, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері геологічного вивчення та раціонального використання надр, має право анулювати або зупинити дію спеціального дозволу на користування надрами користувача, до кінцевого бенефіціарного власника якого застосовано спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) у вигляді анулювання або зупинення дії спеціальних дозволів на користування надрами відповідно до Закону України «Про санкції» за двох умов:

1)з дня застосування таких санкцій сплинуло 30 днів;

2)через 30 днів з дня видання указу Президента України про застосування відповідної санкції особа, до якої її застосовано, залишається кінцевим бенефіціарним власником юридичної особи, що є власником відповідного спеціального дозволу на користування надрами.

Отже, прийняттям наведеної правової норми, законодавець передбачив нову підставу для анулювання або зупинення дії спеціального дозволу на користування надрами. Однак, з метою забезпечення реалізації принципів правової визначеності та законних очікувань, передбачив 30-денний строк для вчинення надрокористувачем дій щодо зміни кінцевого бенефіціарного власника, до якого застосовано санкції.

Таке розуміння правової норми узгоджується з практикою ЄСПЛ та відповідає названим принципам, оскільки надає можливість законодавчому органу визначити додаткову підставу для анулювання або зупинення спеціального дозволу, обумовлену ситуацією сьогодення, та надрокористувачу уникнути її застосування. До того ж, таке розуміння нормативно-правового регулювання відповідає меті, обраній Україною, як державою, та її громадянами, що європейської інтеграції, яка, у тому числі, передбачає сталість нормативного регулювання підприємницької діяльності на території України, що, у свою чергу, забезпечує прогнозованість ведення бізнесу та інвестиційну привабливість України, як держави.

Суд відзначає, що на момент прийняття оскаржуваного наказу існували зазначені вище умови.

Тим часом, приймаючи оскаржуваний наказ 28 березня 2023 року день набрання чинності наведеної правової норми, відповідач позбавив позивача надрокористувача можливості вчинити дії щодо зміни кінцевого беніфіціарного власника, яка закріплена у зазначеній правовій нормі.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що оскаржуваний наказ прийнятий відповідачем передчасно.

Відповідно до приписів частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За результатами розгляду справи суд уважає, що спірний наказ в оскаржуваній частині прийнятий без дотримання визначених у пунктах 3 та 10 частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріїв.

Відповідно до частин 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Доводи відповідача, наведені у відзиві та додаткових поясненнях, а також озвучені представником відповідача у судовому засіданні, не спростовують висновків суду.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, пункт 29).

Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у цій справі.

Підсумовуючи викладене вище, суд приходить до висновку, що наказ відповідача в оскаржуваній частині є протиправним, а тому підлягає скасуванню.

Оскільки за результатами розгляду справи суд дійшов висновку про визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу в частині саме з наведених вище підстав, а не зазначених ТОВ «Межиріченський ГЗК» у позовній заяві, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства.

Відповідно до частини 1 та 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позов містить вимогу немайнового характеру, яка хоча і частково, але підлягає задоволенню, тому розмір компенсації судових витрат суд визначає виходячи з кількості (а не розміру) задоволених/незадоволених позовних вимог.

Такий механізм розподілу витрат зі сплати судового збору застосовано Верховним Судом у рішенні від 16 червня 2020 року у справі №620/1116/20.

Відповідно до частини 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Станом на день постановлення рішення по суті спору на підтвердження розміру витрат, понесених позивачем у зв`язку з розглядом справи, суду надано платіжні доручення про сплату судового збору в розмірі 805,21 грн та 2684,00 грн.

Відповідно до положень підпункту 1 пункту 3 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» від 08 липня 2011 року №3674-VI з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин, за подання до адміністративного суду позову немайнового характеру юридична особа сплачує судовий збір у розмірі 1 прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Однак, під час подання позовної заяви ТОВ «Межиріченський ГЗК» сплатило судовий збір на 805,21 грн більше, ніж визначено наведеною правовою нормою.

Положеннями статті 7 названого Закону передбачено, що сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Отже, питання повернення надмірно сплаченої суми судового збору може бути вирішено судом після подання позивачем клопотання про його повернення.

Будь-яких інших доказів щодо розміру витрат на правничу допомогу позивачем не надано.

Таким чином поверненню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень відповідача підлягає сума сплаченого судового збору в розмірі 2684,00 грн.

Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 262, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Межиріченський гірничо-збагачувальний комбінат» задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати пункт 1 наказу Державної служби геології та надр України «Про зупинення дії спеціальних дозволів на користування надрами та внесення змін до наказів Держгеонадр» від 28 березня 2023 року №178 в частині зупинення дії спеціального дозволу на користування надрами №2694 від 03 червня 2002 року, наданого Товариству з обмеженою відповідальністю «Межиріченський гірничо-збагачувальний комбінат» (пункт 2 Додатку 1 до наказу Державної служби геології та надр України «Про зупинення дії спеціальних дозволів на користування надрами та внесення змін до наказів Держгеонадр» від 28 березня 2023 року №178).

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби геології та надр України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Межиріченський гірничо-збагачувальний комбінат» 2684 (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири) гривні 00 копійок судового збору.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом 30 днів з дати його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.

Суддя Т.О. Окис

(Повний текст рішення складений 29 червня 2023 року.)