Ухвала

від 21.06.2023 по справі 914/3277/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

21 червня 2023 року

м. Київ

cправа № 914/3277/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Сухового В.Г. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.,

за участю секретаря судового засідання Денисевича А.Ю.

представників учасників справи:

від позивача: не з`явився,

від відповідача-1: не з`явився,

від відповідача-2: не з`явився

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Єдине Місто" на рішення Господарського суду Львівської області від 06.07.2022 (Бортник О.Ю.) та постанову Західного апеляційного господарського суду від 09.03.2023 (Матущак О.І., Марко Р.І., Скрипчук О.С.) у справі №914/3277/21

за позовом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Єдине Місто" до: 1) Фізичної особи-підприємця Лаби Романа Ярославовича; 2) Бібрської міської ради Львівського району Львівської області про визнання протиправними та скасування рішень

ВСТАНОВИВ:

Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Єдине Місто" (далі - Позивач) звернулося в Господарський суд Львівської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Лаби Романа Ярославовича (далі - Відповідач-1), Бібрської міської ради Львівського району Львівської області (далі - Відповідач-2) про визнання незаконними та скасування рішень Відповідача-2 №375 від 12.10.2012 "Про затвердження технічної документації із землеустрою по інвентаризації земель під об`єктами комунальної власності у м. Бібрка" в частині закріплення за об`єктами нерухомості наступних площ, а саме: за багатоквартирним будинком по вул.Генерала Тернавського, 10, земельну ділянку площею 0,0469 га та за будівлею друкарні по вул. Генерала Тернавського, 8, земельну ділянку площею 0,0375 га; №651 від 28.11.2013 "Про проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки, що у м.Бібрка по вул.Тарнавського,8 для передачі у власність шляхом викупу ФОП Лабі Р.Я." в частині надання Відповідачу-1 дозволу на продаж шляхом викупу земельної ділянки несільськогосподарського призначення, площею 0,0375 га для обслуговування друкарні в м.Бібрка по вул. Генерала Тернавського, 8.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Виконавчого комітету Бібрської міської ради народних депутатів №3 від 13.01.1977 за будинком №8 по вул.Шевченка (на даний час вул. Тарнавського, 10) у м.Бібрка закріплено та зареєстровано присадибну ділянку (прибудинкову територію) площею 733,0 м2 у конфігурації згідно графічного матеріалу, доданого до рішення. Натомість, спірними рішеннями протиправно вилучено із прибудинкової території Позивача площею 733,0 м2 частину цієї ділянки на користь Відповідача-1.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 06.07.2023, яке залишено без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 09.09.2023, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, мотивовано тим, що Позивач не звертався до органу місцевого самоврядування з вимогою про передачу йому у власність чи у користування земельної ділянки комунальної власності, якої стосуються спірні рішення. Докази державної реєстрації за Позивачем (особами, правонаступником яких є Позивач) права власності, чи будь-якого іншого майнового права на спірну земельну ділянку або її частину, в матеріалах справи відсутні. Суд відхилив посилання Позивача на рішення Виконавчого комітету Бібрської ради депутатів трудящих №3 від 13.01.1977, оскільки з рішення не вбачається, що землекористувачами, за якими зареєстрована спірна земельна ділянка, є мешканці житлових будинків як фізичні особи або юридична особа. Крім того, судами взято до уваги те, що Відповідач-1 є власником об`єкта нерухомості на спірній земельній ділянці площею 0,0375 га, а тому слід враховувати приписи статей 120, 121 ЗК України (у редакції, чинній на час прийняття спірних рішень).

Позивач подав касаційну скаргу на рішення та постанову судів попередніх інстанцій, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

У касаційній скарзі зазначено, що судами попередніх інстанцій прийнято рішення та постанову без урахування висновку щодо застосування статті 1, частини першої статті 4 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку", частини п`ятої статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", частини другої статті 382 ЦК України, частин першої та другої статті 42, статей 152, 155 ЗК України, статті 19 Конституції України, Положення про порядок встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для спорудження житлових будинків, рішення Конституційного Суду України №7-рп/2009 від 16.04.2009 у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справах №448/1586/17, №354/738/14, №300/864/19.

Судами не враховано, що рішенням від 13.01.1977 земельну ділянку площею 733,0 м2 надано в користування, закріплено та зареєстровано за будинком №8 по вул.Шевченка у м.Бібрка, але судами попередніх інстанцій не застосовано до спірних правовідносин статті 16, 20 ЗК Української РСР у редакції, чинній станом на 13.01.1977.

Судами не дано належної оцінки акту приймання-передачі житлового будинку від 11.10.2019, з якого вбачається про передачу Позивачу прибудинкової території площею 733,0 м2, який підтверджує приналежність спірної земельної ділянки як прибудинкової території саме Позивачу.

Висновки судів попередніх інстанцій про те, що Позивач не звертався до Відповідача-2 із заявами про надання в користування земельної ділянки, прибудинкової території та не завершив оформлення прав на неї, не надав актів про право користування, а відтак права Позивача оспорюваними рішеннями не порушені, не ґрунтуються на матеріалах справи, зроблені без наведення спростування доводів Позивача з цього приводу та із неправильним застосуванням норми статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та без урахування рішень Європейського суду з прав людини.

Відповідач-1 надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити рішення та постанову судів попередніх інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення з тих підстав, що Позивачем не доведено, що спірна земельна ділянка належить йому на праві власності чи користування, тобто, не доведено, що спірними рішеннями порушено права Позивача як власника чи користувача земельної ділянки. Крім того, на час прийняття спірних рішень, Позивача, як юридичної особи, не існувало (дата реєстрації Позивача - 12.09.2019).

Відповідач-2 відзив на касаційну скаргу не надав, що у відповідності до частини третьої статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваних судових рішень у даній справі у касаційному порядку.

Учасники справи у судове засідання своїх представників не направили, хоча були повідомлені про дату, час і місце судового засідання належним чином (ухвалу Верховного Суду від 25.05.2023, якою відкрито касаційне провадження та призначено до розгляду касаційну скаргу у відкритому судовому засіданні на 21.06.2023, представник Позивача (скаржника) отримав 25.05.2023 о 18:34, про що свідчить довідка Суду від 26.05.2023 про доставку документа в кабінет електронного суду адвоката Шпунт М.Б., Відповідач-1 отримав 07.06.2023 та Відповідач-2 отримав 06.06.2023, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень), із заявами до суду про відкладення розгляду касаційної скарги із зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки представників у судове засідання або з клопотаннями про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини четвертої статті 197 ГПК України не зверталися.

Враховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", а також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги Позивача за відсутності представників сторін.

Частиною першою статті 300 ГПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Як встановили суди попередніх інстанцій, відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 26.07.2010, Відповідач-1 на підставі договору купівлі-продажу від 15.07.2010 є власником будівлі друкарні за адресою: вул.Тарнавського, 8, м.Бібрка, Перемишлянського району Львівської області, а відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 09.04.2015 Відповідач-1 є власником будівлі торгово-офісних приміщень площею 380,5 м2 за вказаною адресою.

Відповідачем-2 12.10.2012 прийнято рішення №375 "Про затвердження технічної документації із землеустрою по інвентаризації земель під об`єктами комунальної власності у м. Бібрка", яким закріплено (встановлено) за багатоквартирним будинком №10 по вул. Генерала Тарнавського у м. Бібрка земельну ділянку площею 0,0469 га, а за будівлею друкарні по вул. Генерала Тарнавського, 8 у м. Бібрка земельну ділянку площею 0,0375 га.

Між Відповідачами 18.01.2013 укладено договір оренди землі, предметом якого є земельна ділянка несільськогосподарського призначення у м. Бібрка по вул.Тарнавського, 8, площею 0,0375 га, у тому числі 0,0168 га під будівлями, 0,0207 га під двором. Строк дії договору 5 років. Право оренди земельної ділянки Відповідачем-1 зареєстровано 18.10.2013 (витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 23.10.2013).

Відповідно до довідки №2628 від 04.09.2013 Бібрського міського голови та землевпорядника, станом на 04.09.2013 земельна ділянка по вул.Тарнавського, 8 у м. Бібрка, площею 0,0375 га, яка надавалася Відповідачу-1 в оренду для обслуговування об`єкта нерухомого майна, нікому іншому в користування Відповідачем-2 не надавалася.

28.11.2013 Відповідачем-2 прийнято рішення №651 "Про проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки що у м. Бібрка по вул. Тарнавського, 8 для передачі у власність, шляхом викупу, ФОП Лабі Роману Ярославовичу", яким Відповідачу-1 надано дозвіл на продаж шляхом викупу земельної ділянки несільськогосподарського призначення, площею 0,0375 га в м. Бібрка по вул.Тарнавського, 8, для обслуговування будівлі друкарні.

Звертаючись з позовом, як встановили попередні судові інстанції, Позивач посилався на те, що рішенням Виконавчого комітету Бібрської міської ради народних депутатів №3 від 13.01.1977 за будинком №8 по вул. Шевченка (на даний час по вул.Тарнавського, 10) у м. Бібрка закріплено та зареєстровано присадибну ділянку (прибудинкову територію) площею 733,0 м2 у конфігурації згідно графічного матеріалу, доданого до рішення. Натомість, спірними рішеннями Відповідача-2 №375 від 12.10.2012 та №651 від 28.11.2013 протиправно вилучено із прибудинкової території Позивача площею 733,0 м2 частину цієї ділянки на користь Відповідача-1.

Приймаючи рішення у справі, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спірні рішення Відповідача-2 відповідають вимогам статей 12, 116, 122 ЗК України в редакції, чинній на час їх прийняття. Рішення виконавчого комітету Бібрської ради депутатів трудящих №3 від 13.01.1977, яким закріплено та зареєстровано за будинком №8 по вул.Шевченка у м.Бібрка присадибну ділянку площею 733,0 м2, частина якої, як зазначає Позивач, спірними рішеннями протиправно вилучена на користь Відповідача-1, суди відхилили як підставу для визнання за Позивачем права користування земельною ділянкою, виходячи з такого.

Статтею 13 ЗК Української РСР (в редакції, чинній на момент прийняття рішення виконавчого комітету Бібрської ради депутатів трудящих від 13.01.1977) визначено, що земля в Українській РСР надається в користування: колгоспам, радгоспам, іншим сільськогосподарським, кооперативним, громадським підприємствам, організаціям і установам; промисловим, транспортним, іншим несільськогосподарським державним, кооперативним, громадським підприємствам, організаціям і установам; громадянам СРСР. У випадках, передбачених законодавством Союзу РСР, земля може надаватися в користування і іншим організаціям та особам.

Відповідно до статті 16 ЗК Української РСР надання земельних ділянок у користування здійснювалося в порядку відведення. Відведення земельних ділянок провадиться на підставі постанови Ради Міністрів УРСР або рішення виконавчих комітетів обласної, районної, міської, селищної і сільської Рад народних депутатів в порядку, встановлюваному законодавством Союзу РСР і Української РСР. У постановах або рішеннях про надання земельних ділянок вказується мета, для якої вони надаються, і основні умови користування землею. Надання земельної ділянки, що є в користуванні, іншому землекористувачеві провадиться тільки після вилучення даної ділянки в порядку, передбаченому статтями 37-41 цього Кодексу. Порядок порушення і розгляду клопотань про надання земельних ділянок встановлюється Радою Міністрів Української РСР.

Згідно зі статтею 20 ЗК Української РСР відповідно до Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчується державними актами на право користування землею. Форми актів встановлюються Радою Міністрів СРСР. Право короткострокового тимчасового користування землею засвідчується рішенням органу, який надав земельну ділянку в користування. Право довгострокового тимчасового користування землею засвідчується актами, форма яких встановлюється Радою Міністрів Української РСР. Зазначені документи видаються після відводу земельних ділянок в натурі. Право землекористування громадян, які проживають в сільській місцевості, засвідчується записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій та по господарських книгах сільських Рад, а в містах і селищах міського типу в реєстрових книгах виконавчих комітетів міських, селищних Рад депутатів трудящих.

Відповідно до статті 21 ЗК Української РСР видача державних актів на право користування землею, а також актів на право довгострокового тимчасового користування землею провадиться виконавчими комітетами районних (міських) Рад депутатів трудящих, незалежно від того, на підставі рішення якого виконавчо-розпорядчого органу державної влади надана земельна ділянка.

Суди попередніх інстанцій, зважаючи на наведені норми права, а також надавши оцінку доказам, наявним у матеріалах справи, дійшли висновку про те, що Позивачем не доведено належними доказами, що землекористувачами, за якими відповідно до рішення від 13.01.1977 зареєстрована спірна земельна ділянка, є особи, визначені статтею 13 ЗК Української РСР, тобто організації або фізичні особи, тоді як площа присадибної ділянки закріплена та зареєстрована за будинком, про що також Позивач зазначає у позовній заяві.

Крім того, відсутні також докази здійснення відведення Позивачу земельної ділянки за рішенням від 13.01.1977 в порядку, визначеному статтею 16 ЗК Української РСР, а також докази, що свідчать (стверджують) про наявність у Позивача права землекористування (статті 20, 21 ЗК Української РСР). Як встановили суди попередніх інстанцій, Позивач не звертався до органу місцевого самоврядування з вимогою про передачу йому у власність чи у користування земельної ділянки комунальної власності, якої стосуються спірні рішення і докази державної реєстрації за Позивачем (особами, правонаступником яких є Позивач) права власності, чи будь-якого іншого майнового права на спірну земельну ділянку або її частину в матеріалах справи відсутні.

Звертаючись до Верховного Суду з касаційною скаргою, Позивач оскаржує рішення та постанову судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Згідно з правовою позицією, викладеною у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц та від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Обґрунтовуючи підставу оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник посилається на те, що судами попередніх інстанцій прийнято рішення та постанову без урахування висновку щодо застосування статті 1, частини першої статті 4 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку", частини п`ятої статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", частини другої статті 382 ЦК України, частин першої та другої статті 42, статей 152, 155 ЗК України, статті 19 Конституції України, Положення про порядок встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для спорудження житлових будинків, рішення Конституційного Суду України №7-рп/2009 від 16.04.2009 у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справах №448/1586/17, №354/738/14, №300/864/19.

Так, Верховний Суд у справі №448/1586/17 дійшов висновку, що у разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку, земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки та прибудинкові території можуть передаватись лише об`єднанням власників будинків для обслуговування існуючого житлового будинку (будинків) відповідно до земельного законодавства. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.

У справі №354/738/14 Верховний Суд зазначив, що власник з дотриманням положень статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, в яких на підставі цих рішень виникли права.

Також, Верховний Суд здійснив касаційний перегляд справи №300/864/19, в якій зазначив, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.

Отже, зважаючи на те, що у цій справі №914/3277/21 таких обставин, які були встановлені у справах №448/1586/17, №354/738/14, №300/864/19 судами попередніх інстанцій не встановлено, і, приймаючи рішення у цій справі, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, встановив, що Позивач не звертався до органу місцевого самоврядування з вимогою про передачу йому у власність чи у користування земельної ділянки комунальної власності, якої стосуються спірні рішення (статті 16, 20, 21 ЗК Української РСР); доказів державної реєстрації за Позивачем (особами, правонаступником яких є Позивач) права власності, чи будь-якого іншого майнового права на спірну земельну ділянку або її частину немає (стаття 382 ЦК України); суди відхилили посилання Позивача на рішення Виконавчого комітету Бібрської ради депутатів трудящих №3 від 13.01.1977, оскільки з рішення не вбачається, що землекористувачами, за якими зареєстрована спірна земельна ділянка, є мешканці житлових будинків як фізичні особи або юридична особа (стаття 13 ЗК Української РСР), а площа присадибної ділянки, як зазначає і сам Позивач в позовній заяві, закріплена та зареєстрована за будинком, тому зазначене свідчить про відмінність установлених фактичних обставин у справах №448/1586/17, №354/738/14, №300/864/19 та у цій справі №914/3277/21 і, як наслідок, їх неподібність.

З огляду на наведене, суд касаційної інстанції відхиляє посилання скаржника на те, що судами попередніх інстанцій прийнято рішення та постанову без урахування висновку щодо застосування статті 1, частини першої статті 4 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку", частини п`ятої статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", частини другої статті 382 ЦК України, частин першої та другої статті 42, статей 152, 155 ЗК України, статті 19 Конституції України, Положення про порядок встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для спорудження житлових будинків, рішення Конституційного Суду України №7-рп/2009 від 16.04.2009 у подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом у справах №448/1586/17, №354/738/14, №300/864/19, оскільки висновки, зазначені у наведених скаржником справах зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у вказаних справах та у цій справі №914/3277/21 подібними.

Посилання скаржника на те, що судами не враховано, що рішенням від 13.01.1977 земельну ділянку площею 733,0 м2 надано в користування, закріплено та зареєстровано за будинком №8 по вул.Шевченка у м.Бібрка, але судами попередніх інстанцій не застосовано до спірних правовідносин статті 16, 20 ЗК Української РСР у редакції, чинній станом на 13.01.1977, спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень.

Доводи скаржника про те, що судами не дано належної оцінки акту приймання-передачі житлового будинку від 11.10.2019, з якого вбачається про передачу Позивачу прибудинкової території площею 733,0 м2, який підтверджує приналежність спірної земельної ділянки як прибудинкової території саме Позивачу, колегія суддів відхиляє, оскільки такі доводи стосуються питання дослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 287, пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України), тоді як підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі, скаржником зазначено пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України. При цьому, судами попередніх інстанцій відхилено посилання Позивача на акт від 11.10.2019 та зазначено, що такий акт не є рішенням органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у користування комунальному підприємству, Позивачу чи будь-якій іншій юридичній особі чи фізичним особам.

Також, скаржник посилається на те, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що Позивач не звертався до Відповідача-2 із заявами про надання в користування земельної ділянки, прибудинкової території та не завершив оформлення прав на неї, не надав актів про право користування, а відтак права Позивача оспорюваними рішеннями не порушені, не ґрунтуються на матеріалах справи, зроблені без наведення спростування доводів Позивача з цього приводу та із неправильним застосуванням норми статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та без урахування рішень Європейського суду з прав людини.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Пайн Велі Девелопмент Лтд та інші проти Ірландії" від 23.10.1991 зазначено, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосувати до захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним та розраховувати на певний стан речей.

Колегія суддів зазначає, що судами попередніх інстанцій не встановлювалися обставини щодо "правомірного очікування" Позивача, оскільки за результатами розгляду справи суди дійшли висновку про те, що Позивач не звертався до органу місцевого самоврядування з вимогою про передачу йому у власність чи у користування земельної ділянки комунальної власності, якої стосуються спірні рішення, а докази державної реєстрації за Позивачем (особами, правонаступником яких є Позивач) права власності, чи будь-якого іншого майнового права на спірну земельну ділянку або її частину, в матеріалах справи відсутні.

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на наведене, колегія суддів, відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Позивача.

Керуючись ст.ст. 234, 235, 296 ГПК України, Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Єдине Місто" на рішення Господарського суду Львівської області від 06.07.2022 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 09.03.2023 у справі №914/3277/21 закрити.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Суховий

Судді І. Берднік

В. Зуєв