Постанова

від 22.06.2023 по справі 523/12530/21

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/2272/23

Справа № 523/12530/21

Головуючий у першій інстанції Мурманова І. М.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.06.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,

при секретарі: Узун Н.Д.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від15 листопада 2021 року за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність Головного державного виконавця Першого Суворовського відділу Державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального Управління міністерства юстиції (м. Одеси) Тріфонова Олександра Юрійовича, стягувач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Укркредит», -

встановив:

09 липня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність головного державного виконавця Першого Суворовського відділу Державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального Управління міністерства юстиції (м. Одеси).

В обґрунтування скарги заявник зазначив, що згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно йому стало відомо, що постановою АВ №991136 від 01.03.2011 державним виконавцем Першого Суворовського ВДВС Крицькою В.А., накладено арешт на все нерухоме майно заявника. Згідно відповіді Першого Суворовського ВДВС від 29.06.2021, зазначено що арешт на все майно боржника була накладено під час перебування на примусовому виконанні у відділі виконавчого листа №2-н-1337/10 від 22.10.2010 виданого Суворовським районним судом м. Одеси про стягнення з ОСОБА_1 , на користь ТОВ «Укркредит» грошової суми в розмірі: 31 709 грн 41 коп. Також, зазначено, що 20березня2012 року Державним виконавцем Шевченко Д.В. на підставі п.2.ч.1 ст. 47 ЗУ «Про виконавче провадження» виконавчий документ повернуто стягувачеві. Заявник зазначає, що не зняття арешту з майна боржника у виконавчому провадженні при поверненні виконавчого документа стягувачеві є протиправною бездіяльністю органу державної виконавчої служби. На підставі викладеного просить визнати відмову державного виконавця/іншої посадової особи Першого Суворовського відділу Державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального Управління міністерства юстиції (м. Одеси) щодо не зняття арешту із майна ОСОБА_1 неправомірною та зобов`язати Перший Суворовський відділ Державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального Управління міністерства юстиції (м. Одеси) звільнити з під арешту та заборони відчуження належне ОСОБА_1 майно, яке обтяжено на підставі постанови АВ №991136 від 01.03.2011.

В судове засідання заявник ОСОБА_1 не з`явився, при цьому звернувся до суду з клопотанням про розгляд справи без участі заявника, у якому зазначив, що скаргу підтримує в повному обсязі та просить її задовольнити з підстав що в ній викладені (а.с.52-53).

Стягувач Товариство з обмеженою відповідальністю «Укркредит», та Головний державний виконавець Першого Суворовського відділу Державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального Управління міністерства юстиції (м. Одеси) Тріфонов Олександр Юрійович, дії якого оскаржуються в судове засідання не з`явились, про час та місце слухання справи були повідомлені належним чином та своєчасно, про причини не явки суд не повідомили.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2021 рокуу задоволенні скарги ОСОБА_1 , стягувач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Укркредит», на бездіяльність Головного державного виконавця Першого Суворовського відділу Державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального Управління міністерства юстиції (м. Одеси) Тріфонова Олександра Юрійовича відмовлено.

В апеляційній скарзі заявник ОСОБА_1 просить ухвалу суду першої інстанції скасувати й постановити нове судове рішення, яким скаргу задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи.

Згідно із ч. 2 ст.372ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Сторони про розгляд справи сповіщались належним чином та завчасно. Явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою.

Якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу у даному судовому засіданніза відсутності всіх учасників цієї справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга заявника ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, оскільки ухвала суду постановлена з дотриманням норм процесуального права.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що,здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

У відповідності до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтями 447, 448 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. Про подання скарги суд повідомляє відповідний орган державної виконавчої служби, приватного виконавця не пізніше наступного дня після її надходження до суду.

Чинним законодавством України у разі невиконання судових рішень, які набрали законної сили, передбачена процедура їх примусового виконання.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 04 листопада 2010 року №2677-VІ, що набрав законної сили 08 березня 2011 року, в редакції чинної на час проведення виконавчих дій, виконавче провадження це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом. Іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього закону та інших законів, а також рішенням, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідноіз частини 1 статті 6 вказаного Закону, державний виконавець зобов`язаний використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускатиу своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб.

У частинах 1 та 2 статті 11 вказаного Закону зазначено, що державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі виконавчий документ), у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відомості з Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна, тип обтяження: арешт нерухомого майна, реєстраційний номер: 10936793, зареєстровано: 14.03.2011, підстава: постанова АВ №991136 від 01.03.2011. видавник: Перший Суворовський ВДВС Одеського МУЮ, старший державний виконавець Крицька В.А.. Об`єкт обтяження: невизначене майно, все нерухоме майно. Власник: ОСОБА_1 (а.с.26-27).

Згідно листа Першого Суворовського відділу Державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального Управління міністерства юстиції (м. Одеси) від 29.06.2021 вих. №2729 вбачається, що арешт нерухомого майна було накладено постановою про арешт нерухомого майна та оголошення заборони на його відчуження АВ 991136від 01.03.2021, що належить боржнику ОСОБА_1 в рамках примусового виконання виконавчого листа №2-1337/10 від 22.10.2010 виданого Суворовським районним судомм. Одеси, про стягнення з ОСОБА_1 , на користь ТОВ «Укркредит» грошової суми в розмірі: 31 709 грн 41 коп. Також, в листі зазначено, що 20.03.2012 Державним виконавцем Шевченко Д.В., відповідно до п.2ч.1 ст. 47 Закону Україну «Про виконавче провадження» (редакція 2012 року) винесена постанову про повернення виконавчого документу стягувачу. В листі, окремо звернуто увагу на те, що визначеною статтею не передбачено права державного виконавця зняти арешт із майна (коштів) боржника. Також, зазначено, що відповідно до Порядку роботи з документами в органах державної виконавчої служби, виконавче провадження знищено у порядку Закону (а.с.29).

В скарзі заявник зазначає та посилається на норму ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження», якою передбачені дії державного виконавця у разі закінчення виконавчого провадження.

Разом з цим, суд не може прийняти дані доводи до уваги, оскільки згідно відомостей наданих державною виконавчою службою, виконавче провадження було повернуто стягувачу відповідно до п.2ч.1 статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (редакція 2012 року), що є відмінними поняттями по відношенню до закінчення провадження відповідно до норм Закону України «Про виконавче провадження».

Так, відповідно статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (редакція 2012 року) передбачає повернення виконавчого документа стягувачу з наступних підстав:1. Виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо:1) є письмова заява стягувача;2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатнимитощо.

Згідно із частини 2 цієї статті про наявність обставин, зазначених у частині першій цієї статті, державний виконавець складає акт.

У разі повернення виконавчого документа з підстав, передбачених частиною першою цієї статті, стягувачу повертаються невикористані суми внесеного ним авансового внеску разом із звітом державного виконавця про його використання.

В частині 4 цієї статті зазначено, що про повернення стягувачу виконавчого документа та авансового внеску державний виконавець виносить постанову з обов`язковим мотивуванням підстав її винесення, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. Копія постанови у триденний строк надсилається сторонам і може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.

Частиною 5 цієї статті передбачено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону.

Отже, законом, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, було передбачено зняття арешту з майна боржника у випадку закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, а не у випадку повернення виконавчого документа стягувачу.

Таким чином, у випадку повернення виконавчого документа стягувачеві державний виконавець позбавлений права самостійно зняти арешт, накладений на майно боржника.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що державним виконавцем не було порушено вимог закону та його дії щодо не зняття арешту з майна боржника на час вчинення виконавчої дії були правомірними, оскільки на час повернення виконавчого документа стягувачеві 20 березня 2012 року правових підстав для зняття арешту у державного виконавця не було.Таким чином, в даному випадку дії державного виконавця були вчинені відповідно до закону в межах наданих йому повноважень, тобто є правомірними, скарга ОСОБА_1 , в якій він просить визнати дії (бездіяльність) державного виконавця неправомірними та зобов`язати його зняти арешт та накладену заборону відчуження належного йому майна задоволенню не підлягає. Отже, законом не передбачено зобов`язання судом державного виконавця під час розгляду скарги у порядку статті 447 ЦПК України зняти арешт з майна.

З наведеного вбачається, що ОСОБА_1 обрав не вірний спосіб захисту свого порушеного права, оскільки відповідно до норм статті 60 Закону України «Про виконавче провадження» (редакція 2012 року) передбачає, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутись до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття арешту з нього. При цьому відповідно до частини 5 статті 60 Закону України «Про виконавче провадження» у всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.

З огляду на зазначене, суд першої інстанції правильно зазначив, що питання про звільнення належного ОСОБА_1 , майна з-під арешту може бути вирішено шляхом пред`явлення ним позову безпосередньо до особи, в інтересах якої накладено арешт, що, на думку суду, буде відповідає положенням ст. ст. 15, 16 ЦК України, оскільки в силу закону боржник не вправі звертатися з позовом до державного виконавця чи державної виконавчої служби, а не інших осіб, діями чи бездіяльністю яких порушуються його права.

Посилання заявника ОСОБА_1 в апеляційній скарзі про те, що ухвала суду першої інстанції є незаконною та необґрунтованою, оскільки судом безпідставно не задоволено скаргу, не приймаються до уваги за таких підстав.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно доКонституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановленіКонституцієюта законами України. Суд застосовує при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Одним з елементів здійснення принципу справедливого судочинства є принципи «рівності вихідних умов», дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді, а також принцип обґрунтованості судового рішення.

У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеженняне буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формальногоставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ляПрадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У частині 3 статті 451 ЦПК України зазначено, якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Так, розглядаючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 03 травня 2023 року у справі №463/3251/22 (провадження №61-61-13094св22) зробив наступний правової висновок: «Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.

Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

При цьому, в порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статті 19 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.

Так, відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

У разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».

Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 травня 2021 року в справі №712/12136/18 (провадження №61-4726сво19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі №643/3614/17 (провадження №14-479цс19) дійшла висновку про те, що вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції (пункт 37).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі №905/386/18 (провадження №12-85гс19) зазначено, що відповідачем у справах за позовами про звільнення з-під арешту майна є боржник абоособа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна.При цьому орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 185 ЦПК України заява повертається у випадку, коли заяву подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписано особою або підписано особою, яка не має права її підписувати. Або особою, посадове становище якої не вказано.

Таким чином, установивши, що заявник як спадкоємець після смерті свого батька ОСОБА_3 не був залучений стороною виконавчого провадження № НОМЕР_2, в межах якого був накладений арешт на майно останнього, заяву про заміну боржника у виконавчому провадженні не подавав, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що ОСОБА_1 не є суб`єктом права на подачу такої скарги в порядкустатті 447 ЦПК України, тобто не може звертатись зі скаргою на дії державного виконавця в межах виконавчого провадження ВП № НОМЕР_2, яке завершене, та обґрунтовано повернули йому скаргу.

Водночас суди попередніх інстанцій правомірно звернули увагу ОСОБА_1 на те, що законом у цьому випадку передбачений інший спосіб судового захисту його порушеного права, яке може бути захищене в порядку позовного провадження шляхом подання позову про визнання права власності на спадкове майно і зняття із нього арешту, відповідачами у якому мають бути особи, в інтересах яких накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна.

Аналогічний висновок викладене у постанові Верховного Суду від 06 лютого 2023 року у справі №463/2924/22».

Аналізуючи зазначені норми права, застосовуючи положення Європейської конвенції з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, правовий висновок Верховного Суду,колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що заявник не був залучений стороною виконавчого провадження, в межах якого був накладений арешт на майно останнього, заяву про заміну боржника у виконавчому провадженні не подавав, тому заявник не є суб`єктом права на подачу такої скарги в порядкустатті 447 ЦПК України, тобто не може звертатись зі скаргою на дії державного виконавця в межах виконавчого провадження, яке завершене.

Отже, суд першої інстанції всебічно та повно з`ясував обставини, які мають значення для справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та правильно виходив з наявності законних підстав для відмови у задоволенні скарги на дії державного виконавця немає.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11Конвенції(див. вищепункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (GarciaRuiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення процесуального питання.

Тому, законних підстав для скасуванняухвали суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, яким задовольнити скаргу в повному обсязінемає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

п остановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 29 червня 2023 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький

А.І.Дришлюк

Р.Д.Громік