Постанова

від 30.06.2023 по справі 127/18239/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

30 червня 2023 року

місто Київ

справа № 127/18239/20

провадження № 61-1589св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Державне підприємство «Вінницька лісова науково-дослідна станція», Вінницька районна державна адміністрація,

треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Вінницька міська рада, Державне агентство лісових ресурсів,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 17 січня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Якименко М. М., Шеремети Т. М., Сала Т. Б.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у серпні 2020 року звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Вінницька лісова науково-дослідна станція»

(далі - ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція»), Вінницької районної державної адміністрації, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Вінницька міська рада, Державне агентство лісових ресурсів, у якому з урахуванням уточнень просив:

- визнати за ним право на земельну ділянку, площею 0, 0500 га, на якій розташований об`єкт нерухомого майна, а саме квартира АДРЕСА_1 , яка належить йому, ОСОБА_1 , припинивши право постійного користування ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція» на частину земельної ділянки, площею 0, 0500 га, що перебуває в постійному користуванні на підставі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою від 27 квітня 2010 року, серія ЯЯ 018367, розташованою на АДРЕСА_2 , площею 5, 9769 га, для ведення лісового господарства;

- визнати недійсним розпорядження Вінницької районної державної адміністрації від 07 квітня 2008 року № 554 в частині затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, які посвідчують право постійного користування земельними ділянками ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція» на території Якушинецької сільської ради Вінницької області за межами населеного пункту та видання державного акта на земельну ділянку, площею 0, 0500 га;

- скасувати рішення державного реєстратора від 02 листопада 2020 року № 54893684 та припинити право постійного користування ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція» на земельну ділянку, кадастровий номер 0520688900:01:020:0057, розташовану на АДРЕСА_2 , площею 0, 0500 га;

- визнати недійсним державний акт від 27 квітня 2010 року, серія ЯЯ № 018367, виданий ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція» на право постійного користування земельною ділянкою, розташованою на АДРЕСА_2 , площею 5, 9769 га, для ведення лісового господарства.

Позов обґрунтовував тим, що він разом зі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 є співвласниками об`єкта нерухомого майна, який розташований на земельній ділянці, що на цей час перебуває в постійному користуванні ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція».

На час ухвалення Вінницькою районною державною адміністрацією оспорюваного розпорядження про передачу в користування земельної ділянки позивач був власником об`єкта нерухомого майна, тому передача іншій особі в постійне користування земельної ділянки під належним йому об`єктом нерухомості порушує його права та інтереси.

ОСОБА_1 зазначав, що на законних підставах, добросовісно, безперервно, відкрито, з дозволу лісової станції з 1969 року користується земельною ділянкою, а тому відповідно до статті 119 Земельного кодексу України

(далі - ЗК України) він набув право на землю за набувальною давністю.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція» заперечувало проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами.

Стислий виклад змісту рішення суду першої інстанції

Рішенням від 22 вересня 2022 року Вінницький міський суд Вінницької області частково задовольнив позов ОСОБА_1 .

Суд визнав за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку, площею 0, 0500 га, на якій розташований об`єкт нерухомого майна - квартира АДРЕСА_1 , належна ОСОБА_1 , припинивши право постійного користування ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція» на частину земельної ділянки, площею 0, 0500 га, кадастровий номер 0520688900:01:020:0057, що перебуває у постійному користуванні на підставі державного акта від 27 квітня 2010 року, серія ЯЯ № 018367, на право постійного користування земельною ділянкою, розташованою на АДРЕСА_2 , площею 5, 9769 га, для ведення лісового господарства, на підставі варіанта № 2 додатка № 2 до висновка від 04 березня 2022 року № 616, складеного експертом Товариства з обмеженою відповідальністю «Подільський центр судових експертиз»

(далі - висновок).

Визнав недійсним розпорядження Вінницької районної державної адміністрації від 07 квітня 2008 року № 554 в частині затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, які посвідчують право постійного користування земельними ділянками ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція» на території Якушинецької сільської ради Вінницької області, за межами населеного пункту та видання державного акта на земельну ділянку, площею 0, 0500 га, відповідно до варіанта № 2 додатка № 2 до висновка.

В іншій частині вимог позову відмовив.

Скасував рішення державного реєстратора від 02 листопада 2020 року № 54893684 та припинив право постійного користування ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція» на земельну ділянку, площею 0, 0500 га, кадастровий номер 0520688900:01:020:0057, розташовану на АДРЕСА_2 , визначену в додатку № 2 варіанта № 2 до висновка.

Визнав недійсним державний акт від 27 квітня 2010 року, серія ЯЯ № 018367, на право постійного користування ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція» земельною ділянкою, розташованою на АДРЕСА_2 , площею 5, 9769 га, для ведення лісового господарства.

Здійснив розподіл судових витрат.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що будинковолодіння на АДРЕСА_2 є садибою; відповідно до статті 30 ЗК України (в редакції 1992 року), статті 120 ЗК України, статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) одночасно з переходом права на об`єкт нерухомості відбувся перехід права власності на земельну ділянку, потрібну для його обслуговування. Відтак, за висновками суду першої інстанції, передача земельної ділянки в постійне користування ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція» під належним ОСОБА_1 об`єктом нерухомого майна та видача правовстановлюючого документа на земельну ділянку іншій особі порушує права та інтереси позивача.

Стислий виклад змісту рішення суду апеляційної інстанції

Постановою від 17 січня 2023 року Вінницький апеляційний суд задовольнив апеляційні скарги ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція», першого заступника керівника Вінницької обласної прокуратури в інтересах держави в особі Вінницької обласної військової адміністрації, Вінницької районної державної адміністрації, скасував рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 22 вересня 2022 року та ухвалив нове рішення.

Суд відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1

Здійснив розподіл судових витрат.

Апеляційний суд встановив, що в будинку на АДРЕСА_2 є декілька квартир, одна з яких, під АДРЕСА_3 , належить позивачу та членам його сім`ї на праві власності.Спірна земельна ділянка, право власності на яку суд першої інстанції визнав за позивачем, нікому у власність передана не була і право власності на неї не було набуте як попереднім користувачем, так відповідно і ОСОБА_1 . Тобто земельна ділянка ознак права приватної власності не набула, тоді як для можливості застосування правила переходу правового титулу земельна ділянка має бути визначена як об`єкт права приватної власності, а не визначатися на підставі судової експертизи у цивільній справі, в якій вирішується цивільно-правовий спір.

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не були власниками спірної земельної ділянки, оскільки немає рішення уповноваженого органу про передання ділянки у власність чи користування. Власником спірної земельної ділянки є держава, а ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція» є її постійним користувачем.

На час ухвалення судом першої інстанції судового рішення повноваження власника земельної ділянки, кадастровий номер 0520688900:01:020:0057, здійснювала Вінницька обласна державна адміністрація, яка не була залучена до участі у справі.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 27 січня 2023 року із використанням засобів поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 17 січня 2023 року, ухвалити нове рішення, яким змінити рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 22 вересня 2022 року, визнавши за ОСОБА_1 право на земельну ділянку, площею 0, 0500 га, на якій розташований об`єкт нерухомого майна - квартира АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_1 , припинивши право постійного користування ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція» на частину земельної ділянки, площею 0, 0500 га, що перебуває в постійному користуванні на підставі державного акта від 27 квітня 2010 року, серією ЯЯ 018367, на право постійного користування земельною ділянкою, розташованою на АДРЕСА_2 , площею 5, 9769 га, для ведення лісового господарства.

В іншій частині рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 22 вересня 2022 року просить залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначив те, що:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18), у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 910/20774/17, від 27 лютого 2019 року у справі № 913/661/17, від 06 березня 2019 року у справі № 914/2687/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 307/3902/14-ц

(провадження № 61-444св18), від 27 листопада 2019 року

у справі № 461/2328/16-ц (провадження № 61-42538св18), від 15 січня 2020 року у справі № 204/9373/14-ц (провадження № 61-2287св19), від 29 вересня 2021 року у справі № 128/2949/17

(провадження № 61-4427св20), та у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, щодо принципу цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований;

- суд апеляційної інстанції не дослідив докази, що мають істотне значення для правильного вирішення спору;

- суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки заявник просив визнати за ним право на земельну ділянку, натомість суд визнав право власності.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція», Вінницька обласна державна адміністрація та прокурор - перший заступник керівника Вінницької обласної прокуратури в інтересах держави в особі Вінницької обласної військової прокуратури, Вінницької районної військової адміністрації у березні 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслали до Верховного Суду відзиви, у яких просили касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 14 лютого 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі.

За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 є власниками квартири АДРЕСА_1 .

Відповідно до наказу Вінницької лісової науково-дослідної станції від 04 січня 1998 року попередньому користувачу ОСОБА_4 надано в довгострокове користування земельну ділянку під городи, площею 0, 0600 га. Наказом від 04 січня 1999 року позивачу ОСОБА_1 (сину ОСОБА_4 ), у зв`язку зі смертю батька, передано в постійне користування земельну ділянку, площею 0, 11 га (під город 0, 0600 га та 0, 0500 га під фруктово-ягідний сад).

Рішенням Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області від 29 червня 1999 року ОСОБА_1 надано земельну ділянку під город, площею 0, 0600 га, в довгострокове користування строком на 10 років, яка розташована на території Вінницької лісової науково-дослідної станції, у зв`язку зі смертю попереднього користувача ОСОБА_4 .

Рішенням від 15 жовтня 2007 року, яке набрало законної сили, Ленінський районний суд м. Вінниці скасував частково пункт 1 рішення Вінницької обласної ради від 24 липня 1998 року № 18 в частині віднесення до заповітної зони території, площею 0, 1001 га, на якій розташований приватний будинок АДРЕСА_2 , що перебуває у власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2

20 листопада 2007 року Вінницька лісова науково-дослідна станція на підставі рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 15 жовтня 2007 року надала згоду на передання та подальше оформлення зазначеної земельної ділянки в постійне користування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 згідно з чинним законодавством.

Розпорядженням Вінницької районної державної адміністрації від 13 лютого 2008 року № 215 ОСОБА_1 надано дозвіл на складання проєкту землеустрою на земельну ділянку, площею 0, 0900 га, для ведення садівництва.

Розпорядженням Вінницької районної державної адміністрації від 07 квітня 2008 року № 554 затверджено технічну документацію, що посвідчує право постійного користування земельними ділянками та вирішено видати ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція» державний акт на право постійного користування землею для ведення лісового господарства, площею 539, 7668 га, з них 5, 9767 га, за рахунок земель лісогосподарського призначення, які перебувають у користуванні дослідної станції на території Якушинецької сільської ради за межами населеного пункту.

27 квітня 2010 року ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція» видано державний акт, серія ЯЯ, № 018367, на право постійного користування земельною ділянкою, площею 5, 9767 га, кадастровий номер 0520688900:01:020:0057, розташованою на АДРЕСА_2 .

На підставі постанови Верховної Ради України від 13 травня 2015 року № 401 «Про зміну і встановлення меж м. Вінниці і Вінницького району» земельну ділянку, площею 0,1001 га, на АДРЕСА_4 , на яку претендує ОСОБА_1 , включено в межі м. Вінниці, що підтверджується листом Департаменту архітектури, містобудування та кадастру Вінницької міської ради від 31 жовтня 2016 року.

Рішенням державного реєстратора від 02 листопада 2020 року № 54893684 за ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція» зареєстровано інше речове право (право постійного користування) на земельну ділянку кадастровий номер 0520688900:01:020:0057, розташовану на АДРЕСА_2 .

Згідно з висновком судової земельно-технічної експертизи від 04 березня 2022 року № 616 на земельній ділянці, щодо якої Вінницька районна державна адміністрація прийняла розпорядження від 07 квітня 2008 року № 554 та видала державний акт на право постійного користування землею, серія ЯЯ, № 018367, знаходиться майно, належне позивачу та для обслуговування якого потрібна земельна ділянка, площею 0, 0500 га.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 пред`явив позов з підстав, передбачених статтею 120 ЗК України та статтею 377 ЦК України, посилаючись на те, що він, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є власниками частини будинковолодіння АДРЕСА_2 , а саме квартири АДРЕСА_3 , тому має право на земельну ділянку для обслуговування належної йому частини будинковолодіння.

Суд апеляційної інстанції не встановив підстав для задоволення позову. Суд виснував, що спірна земельна ділянка нікому у приватну власність не була передана, право приватної власності на неї не було набуте як попереднім користувачем, так відповідно і позивачем у справі. Земельна ділянка не набула ознак права приватної власності, тоді як для можливості застосування правила переходу правового титулу ділянка має бути визначена як об`єкт права приватної власності, а не визначатися на підставі судової експертизи у цивільній справі.

Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду з таких підстав.

Стаття 30 ЗК України 1990 року в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду разом із цими об`єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення.

При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об`єктів.

Право власності або право користування земельною ділянкою у перелічених випадках посвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу.

Чинне законодавство, зокрема стаття 377 ЦК України, передбачає, що до особи, яка набула право власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, право власності на який зареєстровано у визначеному законом порядку, або частку у праві спільної власності на такий об`єкт, одночасно переходить право власності (частка у праві спільної власності) або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об`єкт, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта, у порядку та на умовах, визначених Земельним кодексом України.

Також відповідно до чинних на теперішній час правил, викладених у частинах десятої, одинадцятої статті 120 ЗК України, у разі набуття права власності на жилий будинок (крім багатоквартирного), розміщений на землях державної або комунальної власності, що перебувають у користуванні іншої особи, та необхідності поділу земельної ділянки, площа земельної ділянки, що формується, не може бути меншою, ніж максимальний розмір земельних ділянок відповідного цільового призначення, визначених статтею 121 цього Кодексу (крім випадків, якщо формування земельної ділянки в такому розмірі є неможливим або не відповідає нормам законодавства).

Якщо об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), інша будівля або споруда), об`єкт незавершеного будівництва розміщений на земельній ділянці державної або комунальної власності, що не перебуває у користуванні, набувач такого об`єкта нерухомого майна зобов`язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об`єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт, що належить йому на праві власності, у порядку, передбаченому статтями 118, 123 або 128 цього Кодексу. Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, зобов`язаний передати земельну ділянку у власність або користування набувачу в порядку, встановленому цим Кодексом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 661/3925/16-а (провадження № 11-949апп18) зроблено висновок про те, що набуття певного речового права на земельну ділянку особою, яка набула право власності на нерухоме майно, розміщене на цій земельній ділянці, відбувається шляхом переходу від попереднього власника нерухомого майна в тому ж обсязі, або відповідно до рішення органу місцевого самоврядування.

Також у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що правило, передбачене статтею 120 ЗК України, стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розташовану на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Чинне на час набуття ОСОБА_4 та ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_1 , тобто на 26 грудня 1998 року, законодавство передбачало принцип єдності нерухомого майна та земельної ділянки, розташованої під цим об`єктом нерухомості, й передбачало, що при переході права власності на будівлю і споруду разом із цими об`єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою. Водночас чинним на той час законодавством було врегульовано, що право власності або право користування земельною ділянкою у наведеному випадку посвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу, тобто посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Подібні за змістом норми права передбачені також і у чинному на час розгляду судами справи, що переглядається, законодавстві.

Отже, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що передумовою виникнення права на земельну ділянку має бути рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, які діють від імені власника, про передання земельної ділянки у власність чи користування особи.

Водночас, як встановив суд апеляційної інстанції, в матеріалах справи немає відповідного рішення уповноваженого органу щодо передання спірної земельної ділянки для обслуговування частини багатоквартирного будинку - квартири АДРЕСА_1 - у власність чи користування ОСОБА_4 чи ОСОБА_5 .

Тож ці особи не набули прав на спірну земельну ділянку, ця ділянка належить до земель державної власності та перебуває у постійному користуванні ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція».

Суд апеляційної інстанції встановив, що у будинку АДРЕСА_4 є три квартири, одна з яких, а саме № 1, належить на праві власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , тобто будинок є багатоквартирним. Тоді як чинне законодавство виключає можливість переходу права на земельну ділянку у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна в багатоквартирному будинку в порядку, передбаченому статтею 120 ЗК України та статтею 377 ЦК України.

Верховний Суд у постанові від 29 березня 2023 року у справі № 592/13784/20 (провадження № 61-17067св21) зазначив, що земельна ділянка може надаватися для обслуговування житлового будинку, а не квартири, тому власник квартири в будинковолодінні особисто не набуває права власності чи права користування земельною ділянкою.

У постанові від 18 березня 2019 року у справі № 263/68/17

(провадження № 61-13354св18) Верховний Суд зробив висновок про те, що приписами земельного законодавства не передбачено можливості передання у власність чи користування окремим співвласникам багатоквартирних будинків земельної ділянки, на якій розташований багатоквартирний жилий будинок, або її частини.

Враховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що з набуттям позивачем права власності на нерухоме майно, яке розташоване на спірній земельній ділянці, до ОСОБА_5 як до власника цього нерухомого майна не перейшло право власності на спірну земельну ділянку, оскільки не ухвалювалося відповідне рішення уповноваженого державного органу про передання її у власність чи користування позивачу або попередньому землекористувачу. Власником спірної ділянки є держава, а ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція» є її постійним користувачем.

Верховний Суд врахував, що лише факт звернення особи до компетентного органу з метою реалізації нею свого права на отримання земельної ділянки не підтверджує виникнення у такої особи обґрунтованого права на звернення до суду в разі надання у власність чи користування земельної ділянки, на яку вона претендувала, іншій особі. Вирішення питання про передачу особі у власність чи користування земельної ділянки має здійснюватися із дотриманням принципів добросовісності та розумності.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц (провадження № 14-301цс18) сформулювала висновок про те, що рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку.

У постановах Верховного Суду, зокрема, від 11 листопада 2020 року

у справі № 472/1282/17 (провадження № 61-41390св18), від 09 червня 2021 року у справі № 128/1329/18 (провадження № 61-18426св19), від 13 червня 2022 року у справі № 278/2592/20

(провадження № 61-11128св21), від 30 червня 2022 року у справі № 700/305/20 (провадження № 61-4429св21) та від 01 липня 2022 року у справі № 700/309/20 (провадження № 61-11769св21), зроблено висновки про те, що за наявності двох або більше бажаючих отримати земельну ділянку державної чи комунальної власності у власність чи користування, першочергове право на таке отримання має особа, на підставі проєкту землеустрою якої сформована відповідна ділянка, якщо для цього не існує законних перешкод.

Відповідно до матеріалів справи, що переглядається, ані попередній землекористувач ОСОБА_4 , ані позивач ОСОБА_5 не зверталися до уповноваженого органу із заявою про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для обслуговування належного їм нерухомого майна у власність чи користування.

Водночас у грудні 2007 року саме на підставі проєкту землеустрою, складеного на замовлення ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція», земельній ділянці, площею 5, 9767 га, до якої входить спірна земельна ділянка, на яку претендує позивач, присвоєно кадастровий номер 0520688900:01:020:0057, та 27 квітня 2010 року здійснено державну реєстрацію цієї ділянки.

Отже, земельну ділянку, площею 5, 9767 га, кадастровий номер 0520688900:01:020:0057 сформовано на підставі проєкту землеустрою ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція».

Суд апеляційної інстанції правильно врахував, що позивач не надав доказів на підтвердження того, що земельна ділянка, площею 0, 0500 га, на яку він претендує, набула ознак об`єкта права раніше грудня 2007 року, та взагалі набула таких ознак. Тобто суд не встановив обставин, які б свідчили про те, що за квартирою АДРЕСА_1 була закріплена земельна ділянка для обслуговування нерухомого майна, яка мала визначену площу та конфігурацію, й компетентний орган державної влади чи орган місцевого самоврядування ухвалював рішення про передання такої земельної ділянки у власність чи надання її користування позивачу.

Отже, при приватизації квартири ОСОБА_4 та ОСОБА_1 спірна земельна ділянка ознак об`єкта права власності не набула, ці особи не були її власниками чи користувачами, тому право на землю підлягало оформленню в загальному порядку, тобто шляхом звернення до уповноваженого органу, прийняття цим органом рішення про передачу ділянки у власність чи користування та оформлення відповідного права згідно з вимогами законодавства.

Відтак, оскільки земельну ділянку, площею 5, 9767 га, кадастровий номер 0520688900:01:020:0057, до якої увійшла ділянка, на яку претендує позивач, сформовано на підставі проєкту землеустрою ДП «Вінницька лісова науково-дослідна станція», тому саме це підприємство мало легітимні сподівання та правомірні очікування на закінчення процедури отримання у користування земельної ділянки. Водночас ОСОБА_5 не міг мати легітимних сподівань та правомірних очікувань на отримання прав на спірну ділянку, оскільки навіть не розпочав процедуру надання йому цієї ділянки у власність чи користування.

Враховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позивач не довів порушення його прав відповідачами, тому підстав для застосування до спірних правовідносин статті 30 ЗК України 1990 року та статті 120 ЗК України немає.

ОСОБА_5 у касаційній скарзі посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18), у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року

у справі № 910/20774/17, від 27 лютого 2019 року у справі № 913/661/17, від 06 березня 2019 року у справі № 914/2687/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 307/3902/14-ц (провадження № 61-444св18), від 27 листопада 2019 року у справі № 461/2328/16-ц (провадження № 61-42538св18), від 15 січня 2020 року у справі № 204/9373/14-ц (провадження № 61-2287св19), від 29 вересня 2021 року у справі № 128/2949/17

(провадження № 61-4427св20), та у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15.

Так, у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року

у справі № 6-2цс15 зроблено такі висновки: «Аналіз змісту приписів статті 120 ЗК України у сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені правові норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

За загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

При застосуванні статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України потрібно виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності».

У постанові від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. Чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших приписах законодавства.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка потрібна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка потрібна для обслуговування об`єкта нерухомості, розташованого на ній.

У постанові Верховного Суду від 07 листопада 2018 року

у справі № 910/20774/17 зроблено висновки про те, що у розумінні статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України при виникненні в іншої особи права власності на жилий будинок, будівлю або споруду (відповідно до договору, який містить необхідні за законом істотні умови), право попереднього власника або користувача припиняється за прямою вказівкою закону без припинення у цілому договору оренди земельної ділянки. Відповідно, новий власник об`єкта нерухомості, якому переходить право оренди, набуває права оренди за чинним договором оренди, а не у порядку повторного надання земельної ділянки, тобто має місце заміна сторони у зобов`язанні. У разі переходу права власності на нерухомість заміна орендаря земельної ділянки у відповідному чинному договорі оренди землі відбувається автоматично, за прямою нормою закону, незалежно від того, чи відбулося документальне переоформлення орендних правовідносин шляхом внесення змін у договір стосовно орендаря, оскільки переоформлення лише формально відображає те, що прямо закріплено в законі. Тож після відчуження об`єкта нерухомості, розташованого на орендованій земельній ділянці, договір оренди землі у відповідній частині припиняється щодо відчужувача, однак діє на тих самих умовах стосовно нового власника нерухомості, який з моменту набуття такого права набуває також права оренди земельної ділянки, на якій це майно розміщене, а отже й відповідні права та обов`язки орендаря.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 913/661/17, від 06 березня 2019 року у справі № 914/2687/17, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

У постановах від 20 листопада 2019 року у справі № 307/3902/14-ц (провадження № 61-444св18), від 27 листопада 2019 року

у справі № 461/2328/16-ц (провадження № 61-42538св18), від 15 січня 2020 року у справі № 204/9373/14-ц (провадження № 61-2287св19) Верховний Суд зазначив, що аналіз частин першої, другої статті 120 ЗК України та частини першої статті 377 ЦК України свідчить про те, що перехід права власності на земельну ділянку відбувається одночасно з переходом права на об`єкт нерухомості, що відповідає принципу «superficies solo cedit» - збудоване на землі слідує за нею.

У постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 128/2949/17 (провадження № 61-4427св20) зроблено висновки про те, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди «superficies solo cedit» (збудоване приростає до землі) має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом, мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

У справі, що переглядається, висновки суду апеляційної інстанції не суперечать наведеним заявником у касаційній скарзі висновкам Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду та Верховного Суду України, з огляду на відмінність фактичних обставин. Так у справі, що переглядається, апеляційний суд не встановив підстав для застосування статті 30 ЗК України 1990 року та статті 120 ЗК України, оскільки спірна земельна ділянка не набула ознак об`єкта речового права, позивач не звертався до уповноваженого органу з клопотанням про передачу спірної земельної ділянки для обслуговування належного йому об`єкта нерухомості у власність чи користування, тобто ОСОБА_1 не довів порушення його прав.

Апеляційний суд звернув увагу на те, що на момент ухвалення судом першої інстанції рішення про часткове задоволення позову земельна ділянка, площею 5, 9767 га, кадастровий номер 0520688900:01:020:0057, була зареєстрована за державою в особі Вінницької обласної державної адміністрації, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, проте її не було залучено до участі у справі, що переглядається.

Касаційна скарга не містить підстав касаційного оскарження та доводів на спростування зазначеного висновку суду апеляційної інстанції.

Також Верховний Суд врахував, що ОСОБА_1 пред`явив цей позов з підстави, передбаченої статтею 119 ЗК України, посилаючись на те, що він на законних підставах добросовісно, безперервно, відкрито з дозволу лісової станції з 1969 року користується земельною ділянкою, а тому набув право на землю за набувальною давністю.

Наведена стаття визначає, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно протягом п`ятнадцяти років користуються земельною ділянкою, але не мають документів, що засвідчують наявність у них прав на зазначену земельну ділянку, можуть звернутися до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу такої земельної ділянки у їхню власність. Набуття громадянами права власності на земельну ділянку за давністю користування здійснюється в порядку безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами згідно із статтею 118 цього Кодексу в межах норм, визначених статтею 121 цього Кодексу.

Отже, стаття 119 ЗК України не надає суду повноважень визнавати за особою право на земельну ділянку за давністю користування (набувальною давністю) в судовому порядку. У такому випадку громадяни мають звернутися до уповноважених органів з клопотанням про передачу такої земельної ділянки у їхню власність та набуття права власності на земельну ділянку за давністю користування здійснюється виключно в порядку безоплатної приватизації ділянок, передбаченому статтею 118 ЗК України.

Проте, як зазначалося, ОСОБА_1 не звертався до уповноваженого органу державної влади з клопотанням про передачу спірної земельної ділянки для обслуговування належного йому об`єкта нерухомості у його власність чи користування.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не дослідив докази, що мають істотне значення для правильного вирішення спору, не підтвердилися та зводяться до незгоди з ухваленим судовим рішенням апеляційного суду, а також до необхідності здійснити переоцінку досліджених судом апеляційної інстанції доказів, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, визначених у статті 400 ЦПК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, в той час, як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами попередніх інстанцій норм права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, що переглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин.

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції повністю з`ясував фактичні обставини справи, належно надав оцінку поданим учасниками справи доказам та зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Оскільки Верховний Суд не встановив підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції, якою скасовано рішення суду першої інстанції та відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 , тому Суд не надає оцінку доводам касаційної скарги про вихід за межі позовних вимог судом першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої апеляційним судом, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваного судового рішення. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення Європейського суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, з урахуванням відсутності повноважень у суду касаційної інстанції встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуване судове рішення не суперечить наведеним у касаційній скарзі правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстав для розподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 17 січня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак