Рішення

від 15.06.2023 по справі 754/15599/19

СОЛОМ'ЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Провадження № 2/760/4964/23

Справа № 754/15599/19

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15.06.2023 м. Київ

Солом`янський районний суд міста Києва в складі: головуючого судді - Зуєвич Л.Л., за участю:

помічника судді - Божко Ю.В.,

представника позивача - ОСОБА_1 (ордер від 27.07.2022),

представника відповідача - ОСОБА_2 (ордер від 25.07.222),

відповідача - ОСОБА_3 (особисто, паспорт),

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві матеріали цивільної справи ОСОБА_4 /далі - ОСОБА_4 / (РНОКПП: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_3 /далі - ОСОБА_3 / (РНОКПП: НОМЕР_2 ; адреса: АДРЕСА_2 ) про стягнення 1 782 475,00 грн за борговою розпискою від 06.07.2010,

В С Т А Н О В И В:

Рух справи

28.12.2019 вказана позовна заява, датована 24.10.2019, за підписом позивача, надійшла до Деснянського районного суду міста Києва.

В позові ставиться питання про стягнення з відповідача грошової суми у розмірі 1 782 475,00 грн за борговою розпискою від 06.07.2010 та 9 605,00 грн судових витрат.

Заочним рішенням від 11.03.2020 Деснянського районного суду міста Києва позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення боргу було задоволено; стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_3 кошти в розмірі 1 782 475,00 грн; стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_3 судові витрати в розмірі 9 605,00грн.

Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 03.12.2021, скасовано заочне рішення за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення боргу і призначено справу до судового засідання в порядку загального позовного провадження з викликом сторін.

Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 14.01.2022 позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення боргу - передано за підсудністю на розгляд Солом`янському районному суду міста Києва.

23.02.2022 вказана справа з супровідним листом Деснянського районного суду міста Києва від 11.02.2022 надійшла до Солом`янського районного суду міста Києва.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.04.2022 для розгляду зазначеної позовної заяви визначено суддю Зуєвич Л.Л.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 25.04.2022 вказану позовну заяву прийнято до розгляду в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 28.07.2022.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 28.07.2022 у підготовчому засіданні оголошувалась перерва до 24.11.2022 з метою витребування доказів.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 24.11.2022 підготовче провадження у справі закрито, справу призначено до розгляду по суті на 20.04.2023.

20.04.2023 судом було розпочато розгляд справи по суті, у якому оголошувалось перерва до 15.06.2023.

У судове засідання, призначене на 15.06.2023, з`явились представники сторін та відповідач (особисто), які підтвердили вимоги та доводи, викладені у письмових заявах, які подавались до суду.

Під час судового розгляду справи здійснювалось фіксування судового засідання технічними засобами в порядку ст. 247 ЦПК України.

Доводи позову

В позові, зокрема, вказується, що 06.07.2010 ОСОБА_3 (відповідач) надано письмову розписку ОСОБА_4 (позивач) про те, що він отримав в борг гроші в сумі 40 000 грн. Загальний борг складає 70 000 доларів США та 40 000 грн. Суму в розмірі 40 000 грн зобов`язується повернути в першу чергу. Дата повернення позики в розписці не вказана. Оригінал розписки від 06.07.2010 написаний власноручно та підписаний ОСОБА_3 .

Зазначається, що на момент звернення до суду з позовною заявою офіційний курс гривні до долара США становить 2 489,25 грн за 100 доларів США. Враховуючи це, 70 000 доларів США відповідно до курсу НБУ на день звернення з позовом до суду становить 1 742 475 грн. Загальна сума боргу відповідача перед позивачем становить 1 782 475 грн. (40 000 грн. + 1 742 475 грн.).

Позивачем зауважується, що розпискою не встановлено строк для повернення позики, а відповідно до ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України, якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Також, зазначається, що 11.09.2019 позивачем направлено відповідачу три листи з письмовими вимогами (з зворотнім повідомленням, з описом вкладення) про необхідність повернення боргу на три відомі адреси місяця його попереднього проживання чи перебування.

Наголошується, що своєю поведінкою відповідач ігнорує законні вимоги позивача, чим порушує його права та законні інтереси.

Щодо правової позиції відповідача

У відзиві на позов (а.с. 152-155) відповідач просить у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовити повністю.

Так, у відзиві вказується, що позовні вимоги позивача до відповідача є необґрунтованими та безпідставними, оскільки зобов`язання за борговою розпискою від 06.07.2010 припинені їх повним виконанням у період із листопада 2011 по червень 2016 року.

Зазначається, що повернення позики відбувалось відповідачем у період із 20 по 30 число кожного місяця протягом 2011-2016 років рівними платежами в сумі 15 000 грн./в місяць. Сторонами було досягнуло згоди, що відповідач повертає позику у гривнях і у Позивача ніколи не виникало жодних і нарікань з приводу повернення йому позики у національній валюті.

Зі слів відповідача, за період із листопада 2011 року по червень 2016 року відповідач повертав позивачу грошові кошти в сумі 15 000,00 грн щомісяця, а всього сплачено 840 000 грн. У розписці вказано, що в першу чергу буде повернуто гривневий борг в сумі 40 000 грн. Ця сума боргу в 40 000 грн була повернута відповідачем у період листопад 2011 січень 2012 року (15 000 грн + 15 000 грн. + 15 000 грн = 45 000 грн) і частина коштів 5 000 грн (= 45 000 грн - 40 000 грн) у січні 2012 року була частковим погашенням валютної складової боргу. Повернуто 71 141 долари США. Курс валют підтверджується роздруківками із сайту Національного Банку України, які додаються.

Отже, як стверджує відповідач, він повернув позивачу позику в 40 000 грн та 70 000 дол США у повному обсязі, навіть більше.

При цьому, вказується, що відповідач весь час повертав кошти позивачу за адресою стоматологічної клініки ПП «Берегиня» м. Київ, просп. Відрадний, 16/50, де відповідач працював і надалі працює директором та є разом із позивачем учасниками цього приватного підприємства із частками со 50 % кожен.

Зауважується, що відповідач щомісяця позичав ці кошти у працівників ПП «Берегиня» - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , а також кожен раз повертав позивачу кошти у присутності цих свідків. Присутність свідків була обумовлена тим, що вони мали бажання переконатись, до позичені відповідачем кошти будуть виплачені саме в рахунок боргу перед позивачам (для того відповідач позичав кошти), а також тому, що позивач кожен раз відмовлявся писати відповідачу розписку про отримання коштів від відповідача чи у інший спосіб письмово фіксувати це, але вимагав виконання зобов`язання за борговою розпискою. Іншого виходу ніж повертати кошти у присутності свідків не було.

Таким чином, як стверджує відповідач, повернення грошових коштів підтверджується показами свідків - працівників ПП «Берегиня» лікаря-стоматолога ОСОБА_6 та лікаря-стомаіголога ОСОБА_5 (нотаріальні заяви вказаних працівників як свідків додасться), а також показами відповідача як свідка.

Фактичне повернення відповідачем коштів позивачу за розпискою, на думку відповідача, підтверджується також зверненням відповідача до Солом`янського РУ ГУ МВС України в місті Києві у 2016 році про вимагання позивачем грошових коштів. Адже після повного розрахунку відповідачем перед позивачем за розпискою від 06.07.2010 у червні 2016 року, позивач знову приїжджав у клініку у липні - серпні 2016 році та вимагав від відповідача повернути борг. Відповідач змушений був викликати наряд міліції і за зверненням відповідача у Солом`янському районному управлінні міліції відбирались пояснення у відповідача, позивача, працівників ПП «Берегиня» та проводились інші процесуальні дії. Відповідач подав заяву в поліцію про ці факти і після цього позивач припинив тероризувати відповідача.

За таких обставин, на думку відповідача, зобов`язання відповідача перед позивачем за борговою розпискою виконані у повному обсязі і припинились на підставі ст. 599 ЦК України, а тому у задоволенні позовних вимог за даним позовом необхідно відмовити.

Крім того, у запереченнях, які надійшли до суду 01.09.2022 відповідач звертає увагу на те, що у борговій розписці від 06.07.2010 вказано дату початку розрахунків відповідачем із позивачем - з 01.08.2010. Витяг щодо ПП «Берегиня» від 04.08.2022 року із відомостями про всі проведені реєстраційні дії щодо ПП «Берегиня» додається.

Таким чином, як вважає відповідач, строк позовної давності за позовними вимогами позивача до відповідача, який не згоден із проведеними розрахунками, розпочався для нього щонайпізніше 01.09.2016. Якщо ж позивач заперечує будь-які розрахунки з боку відповідача, тоді такий строк слід рахувати із 02.08.2010, бо у розписці вказано про початок розрахунків із 01.08.2010.

При цьому, зауважується, що позивач звернувся до суду з позовом 24(28).10.2019 (позов підписано 24 жовтня, а відмітка канцелярії на позовній заяві - 28 жовтня), тобто з пропуском три річного строку позовної давності, встановленого ст.ст. 256, 257 ЦК України.

Відповідач просить суд застосувати позовну давність та відмовити у задоволенні позовних вимог позивача до відповідача повністю, внаслідок пропуску строку позовної давності позивачем.

З огляду на викладене, відповідач вважає, що письмова вимога позивача від 11.09.2019 погасити «заборгованість» за розпискою від 06.07.2010 року, направленої ним поштою 12.09.2019 за місцем роботи відповідача (ПП «Берегиня») і на яку вказує позивач у позовній заяві, - юридичного значення не має, бо вона не є першою вимогою позивача і надсилалась відповідачу після спливу строків позовної давності у спірних правовідносинах.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши обставини справи, оцінивши докази на підтвердження таких обставин в їх сукупності, суд встановив наступне.

За змістом наявної в матеріалах справах копії розписки від 06.07.2010 за підписом ОСОБА_3 (а.с. 7), оригінал якої було оглянуто судом безпосередньо у судовому засіданні, вказується:

«Я ОСОБА_7 одалживаю у ОСОБА_8 суму в 40 000 грн на ремонт кабинета.

Общий долг 70 000 $ + 40 000 грн.

Суму в 40 000 грн обв`язуюсь возвратить в первую очередь.

Переоформление документов на ПП «Берегиня» с 01.08.10»

Також, позивачем до справи долучено копію вимоги про повернення позики за борговою розпискою від 11.09.2019, яка направлялась ОСОБА_3 на адреси реєстрації ( АДРЕСА_3 ) та роботи ( АДРЕСА_4 ), за змістом якої вказано наступне:

«06.07.2010 року, я, ОСОБА_4 , надав Вам у борг грошові кошти в розмірі 70 000 (сімдесят тисяч) доларів США та 40 000 (сорок тисяч) гривень, на підтвердження чого Вами було складено боргову розписку.

Станом на сьогоднішній день Ви не виконали свого зобов`язання щодо повернення боргу за вищевказаною розпискою.

В борговій розписці не вказана дата повернення боргу. В той же час, відповідно до ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України, якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Враховуючи викладене, на підставі ч. 1 ст. 1049 ЦК України, вимагаю:

1. Протягом тридцяти днів від дня пред`явлення даної вимоги повернути мені грошові кошти, що були надані Вам у борг згідно боргової розписки від 06.07.2010 року у розмірі 70 000 (сімдесят тисяч) доларів США та 40 000 (сорок тисяч) гривень.

У випадку невиконання Вами даної вимоги буду вимушений звернутись за захистом своїх прав до суду, що потягне за собою додаткові витрати з Вашої сторони.»

При цьому, позивачем долучено докази направлення такої вимоги (а.с. 9-17).

Як вбачається з наявної в матеріалах справи копії статуту приватного підприємства «Берегиня» (код ЄДРПОУ: 30023797) /а.с. 71-83/, співвласниками ПП «БЕРЕГИНЯ» є: ОСОБА_4 , паспорт серії НОМЕР_3 , виданий Ватутінським РУ ГУ МВС України в м. Києві 04 грудня 1996 року, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , який мешкає за адресою: АДРЕСА_5 , та ОСОБА_3 , паспорт серії НОМЕР_4 , виданий Ватутінським РУ ГУ МВС України в м. Києві 28 жовтня 1998 року, ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , який мешкає за адресою: АДРЕСА_6 .

Згідно з витягом від 04.08.2022 з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, який долучено до заперечень відповідача від 29.08.2022, перелік засновників (учасників) ПП «Берегиня», ідентифікаційний код: 30023797, наступний:

-ОСОБА_4 , Місцезнаходження: АДРЕСА_3 , Розмір частки засновника (учасника): 290500,00

-ОСОБА_3 , Місцезнаходження: АДРЕСА_7 , Розмір частки засновника (учасника): 290500,00.

Відповідно до нотаріальної завіреної заяви ОСОБА_6 від 15.11.2021 (а.с.108-109) вказується таке:

«Я, ОСОБА_6 , працював на посаді лікаря-стоматолога у Приватному підприємстві «Берегиня» із 2008 року по 2019 рік.

На початку 2011 року мені стало відомо від директора ПП «Берегиня» гр. ОСОБА_3 , що він позичив у ОСОБА_4 кошти в сумі 70 000,00 доларів США та 40 000,00 грн. для ремонту та облаштування клініки, про що написав розписку від 06.07.2010 року. ОСОБА_4 я також знаю особисто, так як він є співвласником ПП «Берегиня» разом із ОСОБА_3 .

Так як у ОСОБА_3 не було коштів повернути борг ОСОБА_4 , він звернувся до мене та іншого лікаря-стоматолога нашої клініки ОСОБА_5 аби ми позичили ОСОБА_3 необхідні кошти. Ми погодились і дійшли згоди про те, що я та ОСОБА_5 щомісяця будемо давати ОСОБА_3 по 7 500 грн. кожен, щоб він передавав ці кошти ОСОБА_4 для повернення боргу за його розпискою від 36.07.2010 року. Також ми домовились, що будемо присутніми під час передачі коштів, щоб переконатись у тому, що ОСОБА_3 передає всю суму ОСОБА_4 .

Починаючи із березня 2011 року і до червня 2016 року я щомісяця передавав по 7 500 грн. ОСОБА_3 та був свідком того, як ці кошти він передавав ОСОБА_4 в рахунок погашення свого боргу. Кошти передавались із двадцятого по тридцяте число кожного місяця. ОСОБА_4 знав, що ОСОБА_3 бере кошти у мене та ОСОБА_5 , щоб розрахуватись із ОСОБА_4 .

Я кожен раз бачив як ОСОБА_4 щомісяця отримував кошти від ОСОБА_3 , які я йому давав, перераховував їх при мені у стоматологічному кабінеті, де я працюю, але кожен раз відмовлявся писати ОСОБА_3 на його прохання розписку про те, що ОСОБА_4 отримував грошові кошти.

Мені відомо про те, що станом на кінець червня 2016 року за рахунок отриманих від мене коштів ОСОБА_3 повернув ОСОБА_4 свою позику в сумі 390000 грн.

Коли у липні 2016 року ОСОБА_4 знову приїхав за коштами на ПП «Берегиня», стався скандал і ОСОБА_3 викликав міліцію. Він стверджував, що повністю повернув борг ОСОБА_4 у червні і більше нічого не винен. Приїжджав неарячд міліції і я надавав письмові пояснення про те, як ОСОБА_3 погашав заборгованість перед ОСОБА_4 . Письмові пояснення надавали також ОСОБА_9 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Вказані вище факти і обставини мені відомі, так як я був їх учасником і спостерігав безпосередньо.»

Також, в матеріалах справи наявна копія нотаріально завіреної заяви ОСОБА_5 від 01.12.2021 (а.с. 120), в якій вказується наступне:

«Я, ОСОБА_5 , працюю на посаді лікаря-стоматолога у Приватному підприємстві «Берегиня» із 01. 08.1999 року і поданий час.

На початку 2011 року мені стало відомо зі слів директора ГІГІ «Берегиня» гр. ОСОБА_3 , що він позичив у гр. ОСОБА_4 кошти в сумі 70 000,00 (сімдесят тисяч), 00 доларів США та 40 000,00 (сорок тисяч), 00 гривень для ремонту та облаштування клініки, про що він написав розписку.

ОСОБА_4 я також знаю особисто, так як він є співвласником ПП «Берегиня» разом із ОСОБА_3 .

Так як у ОСОБА_10 не було коштів повернути борг ОСОБА_4 , він звернувся до мене та іншого лікаря-стоматолога нашої клініки ОСОБА_11 , аби ми позичили ОСОБА_12 необхідні кошти. Ми погодились і дійшли згоди про те, що я та ОСОБА_6 щомісяця будемо давати ОСОБА_3 по 7 500,00(сім тисяч п`ятсот),00 гривень - кожен, щоб він передавав ці кошти ОСОБА_4 . Також ми домовились, що будемо присутніми під час передачі коштів.

Починаючи з листопада 2011 року і до червня 2016 року я щомісяця передавав по 7 500,00(сім тисяч п`ятсот),00 гривень ОСОБА_3 та був особисто свідком того, як ці кошти він передавав ОСОБА_4 .

Кошти передавались із двадцятого по тридцяте число кожного місяця.

Я кожен раз бачив як ОСОБА_4 щомісяця отримував кошти від ОСОБА_3 в сумі 7 500,00(сім тисяч п`ятсот),00 гривень, які я давав останньому. ОСОБА_4 перераховував ці кошти у моїй присутності у стоматологічному кабінеті, де я працюю.

Вказані вище факти і обставини мені відомі, так як я їх спостерігав безпосередньо.»

Згідно з довідкою Солом`янського управління поліції Головного управління поліції у м. Києві (а.с. 110), вказується, що вона видана громадянину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 , про те, що він дійсно звертався до органів та підрозділів Національної поліції України з приводу конфлікту ОСОБА_13 . Звернення ОСОБА_3 зареєстровано в Солом`янському управлінні поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві до журналу єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події за № 66064 від 01.09.2016.

Суть спору у даній справі зводиться до того, що позивач стверджує, що відповідач грошових коштів, отриманих за розпискою від 06.07.2010 не повернув, натомість відповідач наполягає на їх повному поверненні у період з листопада 2011 року по червень 2016 року.

При цьому, факт повернення відповідач підтверджує своїми показами, як свідка та нотаріально завіреними заявами ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , в яких вказується, що вони були свідками повернення коштів.

Щодо обставин ненадання позивачем розписок про отримання повернутих коштів та повернення оригіналу розписки після повернення всієї суми позичених коштів, відповідач пояснив, що позивач категорично відмовлявся від їх надання.

Стосовно вказівки в розписці від 06.07.2010 «Переоформление документов на ПП «Берегиня» с 01.08.10» позивач вказав, що дана фраза означала, що відповідач в рахунок забезпечення виконання зобов`язання за розпискою мав переписати на позивача свою частку в ПП «Берегиня», співвласниками якого є сторони у справі.

Відповідач надав пояснення, що вказівка в розписці від 06.07.2010 «Переоформление документов на ПП «Берегиня» с 01.08.10» означала, що у разі, якщо в строк до 06.08.10 визначені в розписці грошові кошти ним не будуть повернуті, то з 06.08.10 він зобов`язався переписати на позивача в рахунок такого зобов`язання свою частку в ПП «Берегиня».

Обидві сторони у справі зазначили, що в подальшому відповідач свою частку в ПП «Берегиня» на позивача не переписав.

Мотиви, з яких виходить суд при розгляді цієї справи та застосовані ним норми права

За загальним правилом ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених ч. 1 ст. 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

За змістом ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до п. 1 ч. 2, ч. 3 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини; цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Згідно з ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Як зазначено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19.04.2023 у справі № 755/7216/21 (провадження № 61-1307св23):

«Законодавець визначив, що розписка позичальника може бути доказом укладення договору позики та його умов.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання у позику грошових коштів є документами, якими підтверджується як умови домовленості сторін та зміст зобов`язань, так і засвідчується отримання позичальником від позикодавця погодженої сторонами грошової суми.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Схожі за змістом правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18) та від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).

Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.

Наявність оригіналу боргової розписки у позивача (кредитора) свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.

Схожі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13; від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14».

ОСОБА_3 факт підписання ним розписки від 06.07.2010 не заперечується, наявна в матеріалах справи копія розписки під сумнів не ставиться, проте заперечується обставина неповернення визначеної в ній суми коштів. При цьому, відповідач у справі факт наявності у позивача оригіналу відповідної розписки не заперечує та не спростовує. Вказує, що позивач категорично відмовився її повертати, як і надавати письмові розписки при отриманні грошових коштів від відповідача частинами у 2011-2016 роках.

При цьому, факт повернення відповідач підтверджує своїми показами, як свідка та нотаріально завіреними заявами ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , в яких вказується, що вони були свідками повернення коштів.

У постанові Верховного Суду від 18.07.2018 у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18) викладену правову позицію про те, що поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов`язання за договором позики.

Частинами 3, 4 ст. 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.

При цьому, суд бере до уваги, що відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18), ст. 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.03.2021 у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20).

Як вказано у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Згідно з абзацом першим частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Таким чином, за умови відсутності в матеріалах справи належних та допустимих доказів повернення відповідачем грошових коштів за розпискою від 01.06.2010, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_4 обґрунтованими.

Разом з тим, суд враховує, що відповідачем у справі зроблено заяву про застосування позовної давності.

Як зазначено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16 (провадження № 12-90гс19), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208 цс 18), від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18) якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19)).

Позивач у справі поважних причин пропуску позовної давності не навів, вважаючи, що позов подано в межах позовної давності, оскільки розпискою від 06.07.10 не встановлено строк для повернення позики; позивачем направлено відповідачу три листи з письмовими вимогами (з зворотнім повідомленням, з описом вкладення) про необхідність повернення боргу лише 11.09.2019; позов у справі подано у жовтні 2019 року.

Відповідач у справі вважає, що вказівка в розписці від 06.07.2010 «Переоформление документов на ПП «Берегиня» с 01.08.10» означала дату початку розрахунків відповідачем із позивачем - з 01.08.2010. Таким чином, як вважає відповідач, строк позовної давності за позовними вимогами позивача до відповідача, який не згоден із проведеними розрахунками, розпочався для нього щонайпізніше 01.09.2016. Якщо ж позивач заперечує будь-які розрахунки з боку відповідача, тоді такий строк слід рахувати із 02.08.2010, бо у розписці вказано про початок розрахунків із 01.08.2010. При цьому, зауважується, що позивач звернувся до суду з позовом 24(28).10.2019 (позов підписано 24 жовтня, а відмітка канцелярії на позовній заяві - 28 жовтня), тобто з пропуском три річної позовної давності, встановленого ст.ст. 256, 257 ЦК України.

Представник позивача заперечував проти такого тлумачення вказаного допису.

Відповідач стверджував, що вказівка в розписці від 06.07.2010 «Переоформление документов на ПП «Берегиня» с 01.08.10» ним була зроблена під диктовку позивача.

Відповідно до ч. 1 ст. 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до ст. 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.

Як зазначено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 02.11.2020 у справі № 642/8193/16-ц (провадження № 61-17080св19):

«Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення.

Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.

Аналіз змісту договору купівлі-продажу свідчить, що правила встановленні статтею 213 ЦК України не дозволяють визначити зміст відповідної умови договору купівлі-продажу щодо порядку проведення розрахунку.

Оскільки ці правила не дають можливості визначити справжній зміст відповідної умови договору купівлі-продажу щодо порядку проведення розрахунку, тому потрібно застосовувати тлумачення contra proferentem.

Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови. Це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які «не були індивідуально узгоджені» (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір «під переважним впливом однієї зі сторін» (under the diminant sinfluence of the party).

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

До аналогічного висновку з приводу тлумачення умов договору правочинів дійшов Верховний Суд у постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц».

Аналіз змісту розписки від 06.07.2010 свідчить, що правила встановленні статтею 213 ЦК України не дозволяють визначити зміст відповідної умови договору позики.

Оскільки ці правила не дають можливості визначити справжній зміст відповідної умови договору купівлі-продажу щодо порядку проведення розрахунку, тому потрібно застосовувати тлумачення contra proferentem.

Враховуючи наведене, а також те, що позивачем не доведено, що текст розписки складався не ним, а відповідач наполягає на тому, що такий текст ним записано саме під диктовку позивача, суд бере до уваги тлумачення відповідача в частині вказівка в розписці від 06.07.2010 «Переоформление документов на ПП «Берегиня» с 01.08.10» в розрізі початку здійснення розрахунків.

При цьому, суд також бере до уваги, що фактично переоформлення документів на виконання такої вказівки не відбулось.

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 28.12.2022 у справі № 216/4295/20 (провадження № 61-6062св22) перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права. Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності, при цьому саме на позивача покладений обов`язок доведення тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (див. постанову Верховного Суду від 26.10.2022 у справі № 752/10864/19 (провадження № 61-17278св21).

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19), від 19.11.2019 у справі № 911/3677/17 (провадження № 12-119гс19), від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17 зроблено наступні висновки:

«Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше».

Враховуючи наведене, суд вважає, що при зверненні з позовом у жовтні 2019 року про стягнення боргу за розпискою від 06.07.2010 позивачем було пропущено позовну давність.

У зв`язку з наведеним суд вважає за можливе відмовити у задоволенні позовних вимог у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Положеннями пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, N 303-A, п. 29).

У зв`язку з встановленими судом обставинами, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З огляду на результат розгляду справи (відмову у позові) судові витрати позивача у справі покладаються на нього ж.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 2-13, 76-81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення 1 782 475,00 грн за борговою розпискою від 06.07.2010, - відмовити.

Рішення може бути оскаржено безпосередньо (ч. 1 ст. 355 ЦПК України) до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 354 ЦПК України).

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду (ч. 2 ст. 354 ЦПК України).

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч. 2 ст. 358 ЦПК України (ч. 3 ст. 354 ЦПК України).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано (ч. 1 ст. 273 ЦПК України).

У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч. 2 ст. 273 ЦПК України).

Суддя Л. Л. Зуєвич