Ухвала

від 21.06.2023 по справі 446/478/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

21 червня 2023 року

м. Київ

справа № 446/478/19

провадження № 61-10817св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство «Українська залізниця» від імені якого діє регіональна філія «Львівська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця»,

відповідачі: Кам`янка-Бузька міська рада, ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства «Українська залізниця» від імені якого діє регіональна філія «Львівська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23 грудня 2020 року в складі судді Костюк У. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 19 вересня 2022 року в складі колегії суддів Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року акціонерне товариство «Українська залізниця» від імені якого діє регіональна філія «Львівська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі також - АТ «Українська залізниця», позивач) звернулося до суду із позовом до Кам`янка-Бузької міської ради Львівської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення Кам`янка-Бузької міської 4 сесії 6 скликання № 10 від 28 січня 2011 року та державного акта на право власності на земельну ділянку серія ЯЛ № 506931 від 06 червня 2011 року.

Позов мотивувало тим, що з метою оформлення правовстановлюючих документів на право постійного користування землями смуги відведення залізниці, в межах міста Кам`янка-Бузька Кам`янка-Бузького району Львівської області, державним територіально-галузевим об`єднанням «Львівська залізниця» (далі - ДТГО «Львівська залізниця) була розроблена технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 21,1055 га ДТГО «Львівська залізниця» під існуючими об`єктами залізничного транспорту за напрямком «Львів-Ківерці» від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах міста Кам`янка-Бузька Кам`янка-Бузького району Львівської області. Роботи щодо розроблення даної технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель виконувались у 2015 році КТ НВФ «Нові технології». В результаті польового обстеження виявлено, що на земельній ділянці смуги відведення залізниці частково розташовані суміжні земельні ділянки, які знаходяться в приватній власності громадян. Так, згідно зведеного інвентаризаційного плану земельної ділянки смуги відведення ДТГО «Львівська залізниця» на ділянці «Львів - Ківерці» від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах міста Кам`янка-Бузька Кам`янка-Бузького району Львівської області погодженого в тому числі відділом Держземагентства у Кам`янка-Бузькому районі Львівської області, встановлено, що ОСОБА_1 відповідно до рішення Кам`янка-Бузької міської ради 4 сесії 6 скликання № 10 від 28 січня 2011 року та виданого на його підстав Державного акта на право власності на земельну ділянку серія ЯЛ № 506931 від 06 червня 2011 року передано у власність земельну ділянку площею 0,1259 га в межах м. Кам`янка-Бузька (кадастровий номер - 4622110100:01:012:0059). Частина цієї земельної ділянки площею 0,0974 га перетинається з земельною ділянкою смуги відведення залізниці. Позивач вважає рішення Кам`янка-Бузької міської ради 4 сесії 6 скликання № 10 від 28 січня 2011 року та Державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЛ № 506931 від 06 червня 2011 року такими, що суперечать законодавству, порушують права позивача на користування наданою йому відповідно до чинного законодавства земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна та забезпечення безпеки руху.

Згідно плану меж смуги відведення лінії Львів-Ківерці Львівської залізничної дороги в адміністративних межах Кам`янка-Бузького району Львівської області, розробленого проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1956 році, який є належним доказом землекористування позивачем спірною частиною земельної ділянки, ширина смуги відведення на вказаній ділянці перегону становить 30 м від осі колії. Земельна ділянка ОСОБА_1 частково входить у ширину смуги відведення залізниці і загальна площа перетину земельної ділянки ОСОБА_1 в смузі відведення залізниці 0,0974 га. На земельній ділянці, розміри якої визначені зазначеним планом смуги відведення, розташований об`єкт залізничного транспорту за напрямком «Львів-Ківерці» від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах міста Кам`янка-Бузька Кам`янка-Бузького району Львівської області», яка є державною власністю і перебуває на балансі ДТГО «Львівська залізниця». До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність належать землі під державними залізницями. Посилаючись на викладені обставини, позивач просив суд:

- визнати недійсним рішення Кам`янка-Бузької міської ради 4 сесії 6 скликання № 10 від 28 січня 2011 року;

- визнати недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЛ № 506931 від 06 червня 2011 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23 грудня 2020 року відмовлено в задоволенні позовних вимог АТ «Українська залізниця».

У задоволенні позову відмовлено за спливом позовної давності. Позивачем пропущено позовну давність, оскільки як встановлено, роботи щодо розроблення «Технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 21,1055 га ДТГО «Львівська залізниця» під існуючими об`єктами залізничного транспорту за напрямком «Львів-Ківерці» виконувались в 2015 році КТ НВФ «Нові технології». В результаті польового обстеження та при аналізі наданої інформації з електронної бази Державного земельного кадастру встановлено, що на земельній ділянці смуги відведення залізниці частково розташовані суміжні земельні ділянки, які знаходяться в приватній власності громадян та встановлено, що у зв`язку із цим права позивача порушено. Отже, перебіг трирічного строку позовної давності почався 2015 року та закінчився в грудні 2018 року, із вказаним позовом позивач звернувся 28 лютого 2019 року.

Судом визнано необґрунтованими доводи позивача про те, що про порушення свого права позивачу стало відомо лише 29 лютого 2016 року в день складання акту № 13 про виконання внутрішнього зобов`язання з інвентаризації земельних ділянок згідно внутрішнього зобов`язання Л/П-142774-НЮ від 15 грудня 2014 року між виконавцем Філії «Проекто-вишукувальний інститут залізничного транспорту» ПАТ «Українська залізниця» та позивачем як замовником, оскільки перебіг позовної давності починається з часу, коли позивач дізнався про порушення свого права.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 19 вересня 2022 року апеляційну скаргу АТ «Українська залізниця» задоволено частково. Рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23 грудня 2020 року змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що задоволення позовних вимог позивача із якими він звернувся, не призведе до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема, повернення у володіння або користування спірної земельної ділянки. Враховуючи правові висновки Верховного Суду у зазначеній категорії справ та обставини цієї справи, належним способом захисту прав позивача може бути звернення до суду з вимогами про витребування майна із чужого незаконного володіння, за умови доведеності, що позивач був позбавлений права володіння (користування) земельною ділянкою, або усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, у разі доведеності, що позивачу чиняться перешкоди у реалізації цих прав.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зробив правильні висновки про відмову у задоволенні позову, однак з інших підстав, оскільки у задоволенні позову слід відмовити з підстав обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав. Тому рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23 грудня 2020 року змінено шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції постанови апеляційного суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2022 року до Верховного Суду, АТ «Українська залізниця», посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю; провести розподіл судових витрат.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Українська залізниця» на рішення Кам`янка-Бузького районного суду Львівської області від 23 грудня 2020 року та на постанову Львівського апеляційного суду від 19 вересня 2022 року, та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Вказана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою від 31 травня 2023 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу АТ «Українська залізниця»мотивувало тим, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права щодо визначення та застосування позовної давності у спірних правовідносинах та відповідні висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема висловлені у постановах Верховного Суду України: від 29 жовтня 2014 року у провадженні № 6-152цс14, від 01 липня 2015 року у провадженні № 6-178гс15, та у постановах Верховного Суду: від 08 травня 2018 року у справі № 911/2534/17, 15 травня 2018 року у справі № 911/3210/17, від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц.

Також апеляційним судом помилково відмовлено у задоволенні позовних вимог у зв`язку із обранням позивачем неналежного способу захисту його прав. Висновки щодо застосування такого способу захисту як витребування майна - віндикації викладені у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16. Разом із цим, у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року в справі № 720/1657/16-ц у подібних правовідносинах викладений висновок, що заявлений позивачем спосіб захисту у даній справі є належним.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиція інших учасників

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Позивач на підтвердження права постійного користування землями смуги відведення, зокрема, в адміністративних межах м. Кам`янка-Бузька та Кам`янка-Бузького району Львівської області надав план меж смуги відведення лінії Львів-Ківерці Львівської залізничної дороги від 36 до км 59, розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1956 році. Позивачем також надано технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 21,1055 га ДТГО «Львівська залізниця» під існуючими об`єктами залізничного транспорту за напрямом Львів-Ківерці від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м для забезпечення функціонування залізничного транспорту в межах міста Кам`янка-Бузька Кам`янка-Бузького району Львівської області.

Рішенням 4-ої сесії 6 скликання Кам`янка-Бузької міської ради Львівської області № 10 від 28 січня 2011 року відповідачу ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,1259 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

На підставі зазначеного рішення Кам`янка-Бузькою міською радою Львівської області ОСОБА_1 видано Державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЛ № 506931 від 06 червня 2011 року. Відповідач ОСОБА_1 є належним землекористувачем, постійно користується земельною ділянкою.

На замовлення ДТГО «Львівська залізниця» була розроблена технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки загальною площею 21,1055 га під існуючими об`єктами залізничного транспорту за напрямом «Львів-Ківерці» від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах міста Кам`янка-Бузька Кам`янка-Бузького району Львівської області. Роботи щодо розроблення даної технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель виконувалися в 2015 році КТ НВФ «Нові технології». В результаті виконаних робіт встановлено, що площа земельних ділянок ДТГО «Львівська залізниця» на ділянці «Львів-Ківерці» від 40 км + 325 м до 43 км + 157 м в адміністративних межах міста Кам`янка-Бузька Кам`янка-Бузького району (нині - Львівського району) Львівської області становить 21,1055 га. При польовому обстеженні виявлено, що частина земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_1 саме площею 0,0974 га накладається на смугу відведення залізниці.

Частина земельної ділянки, що перебуває у власності ОСОБА_1 є частиною відведення залізниці, що підтверджується: технічною документацією із землеустрою щодо інвентаризації площею 21,1055 га ДТГО «Львівська залізниця» під існуючим об`єктом за напрямком «Львів-Ківерці» в адміністративних межах міста Кам`янка-Бузька Кам`янка-Бузького району Львівської області; планом меж смуги відведення лінії «Львів-Ківерці» Львівської залізниці в адміністративних межах Кам`янка-Бузького району 1956 року та така належить до земель транспорту. ПАТ «Українська залізниця» в особі ДТГО «Львівська залізниця» є належним користувачем цієї спірної земельної ділянки відповідно до законодавства.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України вказано, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що наявні підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

За статтями 55, 56 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Матеріалами справи встановлено, що предметом спору у даній справі є: визнання недійсним рішення Кам`янка-Бузької міської ради 4 сесії 6 скликання № 10 від 28 січня 2011 року, за яким ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,1259 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; визнання недійсним виданого на підставі цього рішення Державного акта на право власності на земельну ділянку серія ЯЛ № 506931 від 06 червня 2011 року.

Звертаючись з позовними вимогами до суду, АТ «Укрзалізниця» від імені якої діє регіональна філія «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» зазначала, що частина земельної ділянки площею 0,0974 га, яка надана у приватну власність ОСОБА_1 перетинається із земельною ділянкою смуги відведення залізничного транспорту, що перебуває у користуванні залізниці.

Встановлено, що позовні вимоги заявлені позивачем, у тому числі, з підстав порушення міською радою норм Земельного кодексу України при виділенні земельної ділянки, власником якої на момент звернення до суду з цим позовом є ОСОБА_1 . Всупереч вимогам частини четвертої статті 84 Земельного кодексу України, якою встановлено заборону передавати землі державної власності із земель під державними залізницями у приватну власність, міська рада здійснила таку передачу, чим порушила права та охоронювані законом інтереси позивача як землекористувача. Передача у власність фізичної особи ( ОСОБА_1 ) спірної земельної ділянки є незаконною, оскільки право власності на спірну земельну ділянку не могло виникнути у відповідача, так як вона за цільовим призначенням належить до земель транспорту і є власністю держави.

За таких обставин мають бути визнані недійсними відповідне рішення міської ради та виданий на його підставі Державний акт.

Справи з подібними правовідносинами, зокрема предметом позову, неодноразово перебували предметом перегляду Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у постановах: від 14 квітня 2021 року у справі № 450/2352/18, від 14 квітня 2021 року у справі № 450/2410/18, від 01 вересня 2021 року у справі № 444/2315/18, від 22 вересня 2021 року у справі № 444/2344/18, від 09 лютого 2022 року у справі № 444/2593/18, від 10 травня 2022 року в справі № 444/2318/18, від 18 травня 2022 року у справі № 444/2300/18, від 22 червня 2022 року у справі № 450/2348/18, від 15 липня 2020 року в справі № 720/1657/16-ц, від 06 жовтня 2021 року в справі № 715/2402/18, від 15 лютого 2023 року в справі № 444/2313/18-ц, від 01 лютого 2023 року в справі № 446/484/19, від 19 квітня 2023 року в справі № 444/2343/18, від 31 серпня 2022 року в справі № 191/4018/18, від 10 жовтня 2021 року в справі № 450/2421/18, від 08 грудня 2021 року в справі № 466/6683/14, від 09 вересня 2022 року в справі № 450/2417/18, від 24 листопада 2021 року в справі № 444/2305/18 за позовом АТ «Українська залізниця» до власників земельних ділянок про визнання рішення сільської/селищної/міської рад недійсним/незаконним та його скасування висловив різні висновки про застосування норми права у подібних правовідносинах в частині ефективного (належного) способу захисту прав позивача.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначає порушене, невизнане чи оспорюване право або охоронюваний законом інтерес, які потребують судового захисту.

Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Аналогічні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).

Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити належний позов до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15).

Отже, підставою для відмови у задоволенні позовних вимог може бути: 1) неналежний спосіб захисту, заявлений позивачем; 2) сплив позовної давності (про застосування наслідків якої заявлено) у разі визнання позову обґрунтованим; 3) необґрунтованість позовних вимог.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді.

Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача.

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках, закріплені у частині другій статті 16 ЦК України. Глава 29 ЦК України передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України).

Перелік способів захисту земельних прав викладений у частині третій статті 152 ЗК України. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним зазначеною частиною, або ж іншим способом, який передбачений законом.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Цивільне законодавство розрізняє право володіння як складову повноважень власника (частина перша статті 317 ЦК України), як різновид речових прав на чуже майно (пункт 1 частини першої статті 395 ЦК України) та як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Враховуючи специфіку речей в обороті,володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.

Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Тобто, особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього повноваження власника, зокрема набуває і право володіння (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц(провадження № 14-2цс21) зазначено, що питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц(провадження № 14-2цс21) зазначено, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень, зокрема, Земельного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади; у такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. У таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов).

Власник земельної ділянки може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини та вимагаючи повернути таку ділянку.

Аналогічні правові висновки щодо належного способу захисту порушеного права викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17-ц (провадження № 14-317цс19), від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість, до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18)).

Щодо наявності виключної правової проблеми.

Відмова у задоволенні позовних вимог АТ «Українська залізниця» ((про оскарження (визнання недійсним/незаконним та скасування) рішення органу місцевого самоврядування (сільської/селищної/міської ради) та виданого на його підставі Державного акта на право приватної власності (або іншого правовстановлючого документа)) з підстав неналежного (неефективного) способу захисту.

Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у постановах від 14 квітня 2021 року у справах № 450/2352/18, № 450/2410/18, від 01 вересня 2021 року у справі № 444/2315/18, від 22 вересня 2021 року у справі № 444/2344/18, від 09 лютого 2022 року у справі № 444/2593/18, від 10 травня 2022 року в справі № 444/2318/18, від 18 травня 2022 року у справі № 444/2300/18, від 22 червня 2022 року у справі № 450/2348/18 за позовом АТ «Українська залізниця» до власників земельних ділянок про, зокрема, визнання рішення сільської ради незаконним та його скасування, вже вказував на те, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним (неналежним), оскільки задоволення цих вимог не може привести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його володіння або користування спірної земельної ділянки.

Зокрема, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2021 року в справі № 450/2421/18 зазначив, що задоволення позовних вимог АТ «Укрзалізниця» про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету сільської ради, визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю, яке вже було реалізоване і вичерпало свою дію, не призведе до поновлення прав позивача, відновлення володіння, користування або розпорядження спірною земельною ділянкою, а тому такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача, яке потребуватиме додаткових засобів судового захисту. Виходячи із встановлених обставин належним способом захисту може бути звернення до суду з вимогами про витребування майна із чужого незаконного володіння, за умови доведеності, що позивач був позбавлений права володіння (користування) земельною ділянкою, або усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, у разі доведеності, що позивачу чиняться перешкоди в реалізації цих прав.

Тому в зазначених постановах Верховного Суду при розгляді справ у подібних правовідносинах зі справою, яка переглядається, викладена позиція Верховного Суду щодо відмови у задоволенні позовних вимог АТ «Українська залізниця» саме з підстав обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту.

Визнання належним (ефективним) способом захисту АТ «Українська залізниця» оскарження (визнання недійсним/незаконним та скасування) рішення органу місцевого самоврядування (сільської/селищної/міської ради) та виданого на його підставі Державного акта на право приватної власності (або іншого правовстановлючого документа).

Розглядаючи спір, що виник у подібних правовідносинах, зокрема того самого позивача (АТ «Українська залізниця») з таким самим предметом позову, Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду дійшов протилежного висновку щодо ефективного (належного) способу захисту, обраного позивачем.

1. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 15 липня 2020 року у справі № 720/1657/16-ц (на яку посилається заявник касаційної скарги - АТ «Українська залізниця» у справі, яка переглядається) за позовом ПАТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» до Новоселицької міської ради Чернівецької області, ОСОБА_1, головного управління Держгеокадастру у Чернівецькій області про:

- визнання незаконними та скасування: рішення Новоселицької міської ради Чернівецької області 27 сесії 6 скликання № 27/8 від 29 грудня 2012 року про передачу ОСОБА_1 у приватну власність шляхом викупу земельну ділянку для обслуговування нежитлових будівель площею 0,4648 га, рішення Новоселицької міської ради Чернівецької області 27 сесії 6 скликання № 27/9 від 29 грудня 2012 року про передачу ОСОБА_1 у приватну власність шляхом викупу земельну ділянку для обслуговування нежитлових будівель площею 0,6688 га;

- визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 16 грудня 2013 року, укладеного на підставі рішення Новоселицької міської ради Чернівецької області 27 сесії 6 скликання № 27/8 від 29 грудня 2012 року (між ОСОБА_1 та територіальною громадою м. Новоселиця в особі Новоселицької міської ради Чернівецької області) та скасування державної реєстрації права на земельну ділянку за кадастровим номером 7323010100:01:009:0333 у Державному реєстрі прав;

- визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, від 16 грудня 2013 року, укладеного на підставі рішення Новоселицької міської ради Чернівецької області 27 сесії 6 скликання № 27/9 від 29 грудня 2012 року (між ОСОБА_1 та територіальною громадою м. Новоселиця в особі Новоселицької міської ради Чернівецької області) та скасування державної реєстрації права на земельну ділянку за кадастровим номером 732300100:01:009:0334 у Державному реєстрі прав;

- зобов`язання відділу Держгеокадастру скасувати у Поземельний книзі щодо земельних ділянок за вказаними кадастровими номерами шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про його скасування; залишив касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Верховний Суд погодився із висновком апеляційного суду про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог, оскільки оспорюваними рішеннями та договорами купівлі-продажу земельних ділянок порушено право позивача на користування земельною ділянкою спеціального призначення.

Разом із цим, у даній постанові Верховний Суд, вказуючи на те, що позивачем обрано належний спосіб захисту його прав зазначив таке:

«Відповідно до пункту «б» частини четвертої статті 84 ЗК України (у редакції Закону України від 25 жовтня 2001 року № 2768-III) до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі під державними залізницями, об`єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що спірні земельні ділянки належать до земель державної власності.

Отже, майно залізниці є державною власністю і, як встановлено апеляційним судом, зазначене майно закріплене за позивачем на праві повного господарського відання (пункт 4.2 Статуту).

Відповідно до частин першої та четвертої статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності.

Згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до глави 29 цього Кодексу.

Таким чином, Залізниця не є власником земельних ділянок, наданих їй для потреб організації транспортного сполучення, а є правомірним володільцем та користувачем таких ділянок. Будучи титульним володільцем земельних ділянок, зокрема й тих, що становлять предмет спору, заявник вправі вимагати надання судового захисту такому праву на рівні з власником, а також із застосуванням таких способів захисту, які законом надано власнику такого майна.

Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У пункті 114 постанови від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. У пунктах 83-86 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе володільцем майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

За таких обставин, позивачем обрано належний спосіб захисту, оскільки оскарження рішень міської ради та визнання недійсним договору купівлі-продажу поновлює титульне володіння позивача спірною земельною ділянкою».

2. Верховний Суд у складі у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 жовтня 2021 року у справі № 715/2402/18 (в якому міститься посилання на постанову Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 720/1657/16-ц) за позовом АТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» до Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області, ОСОБА_1, третя особа - головне управління Держгеокадастру у Чернівецькій області про: визнання незаконним та скасування рішення Глибоцької селищної ради від 29 квітня 2014 року № 321-36/14 про продаж ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0603 га; визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку кадастровий номер 7321055100:01:004:0290 у державному реєстрі; скасування запису у Поземельній книзі щодо земельної ділянки кадастровий номер 7321055100:01:004:0290 шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про його скасування, задовольняючи частково касаційну скаргу АТ «Українська залізниця», скасовуючи постанову апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції зазначив, зокрема, таке:

«Верховний Суд також не може погодитися з висновками суду апеляційної інстанції про те, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не є ефективним.

Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України 2004 року, аналогічні приписи закріплені у частинах першій і другій статті 4 ЦПК України).

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18)).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Майно залізниці є державною власністю і закріплено за позивачем на праві повного господарського відання (пункт 4.2 Статуту).

Відповідно до частин першої та четвертої статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності.

Згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Таким чином, Залізниця не є власником земельних ділянок, наданих їй для потреб організації транспортного сполучення, а є правомірним володільцем та користувачем таких ділянок. Будучи титульним володільцем земельних ділянок, зокрема й тих, що становлять предмет спору, заявник вправі вимагати надання судового захисту такому праву на рівні з власником, а також із застосуванням таких способів захисту, які законом надано власнику такого майна.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду

від 15 липня 2020 року у справі № 720/1657/16-ц.

Оскільки оскаржуване рішення Глибоцької селищної ради, а також укладений на його підставі між Глибоцькою селищною радою та ОСОБА_1 договір купівлі-продажу, який став підставою для реєстрації за нею речового права на спірну земельну ділянку є первинною підставою вибуття спірної земельної ділянки з володіння землекористувача АТ «Укрзалізниця», висновки апеляційного суду про те, що визнання незаконним та скасування такого рішення селищної ради та укладеного на його підставі договору купівлі-продажу не забезпечить ефективного захисту порушеного права держави, не є обґрунтованими».

3. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 31 серпня 2022 року в справі № 191/4018/18 погодився з рішеннями судів про задоволення позовних вимог АТ «Українська залізниця», а саме визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування, визнання незаконним та скасування державного акту, скасування державної реєстрації права власності. Подібний висновок щодо захисту прав позивача, порушеного внаслідок накладення земельних ділянок, шляхом визнання недійсними рішення сільської ради, державного акта на право власності на земельну ділянку і скасування його державної реєстрації наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 540/861/16-ц (провадження № 14-660цс19).

4. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01 лютого 2023 року в справі № 446/484/19 зазначив, що апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним рішення міської ради та визнання недійсним державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, проте помилився щодо мотивів такої відмови. Тому оскаржену постанову апеляційного суду Верховний Суд змінив, виклавши її мотивувальну частини у редакції цієї постанови, та зазначивши, що позивач не просив визнати недійсним рішення виконкому Кам`янка-Бузької міської ради народних депутатів від 20 червня 2000 року № 222 та державний акт на право постійного користування землею серії ЛВ № 000918 від 15 січня 2001 року, тому враховуючи принцип диспозитивності, у задоволенні позовних вимог, заявлених АТ «Українська залізниця» у відповідній редакції, належить відмовити саме із цих підстав.

Відмова у задоволенні позову АТ «Українська залізниця» з підстав спливу позовної давності.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 15 лютого 2023 року в справі № 444/2313/18-ц погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги про скасування рішення органу місцевого самоврядування та державного акту на право власності є обґрунтованими, оскільки частина спірної земельної ділянки накладається на земельну ділянку залізничного транспорту, яка перебуває у користуванні АТ «Українська залізниця», а тому Малехівська сільська рада не мала законних повноважень розпоряджатися землями такої категорії. Разом із тим, суд касаційної інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для застосування спливу позовної давності у цій справі з огляду на те, що АТ «Українська залізниця» фактичномогло та повинно було довідатися про порушення своїх прав раніше ніж у 2015 році.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 08 грудня 2021 року в справі № 466/6683/14 зазначив, що дійшовши висновку про обґрунтованість позовних вимог про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування державної реєстрації права власності, апеляційний суд встановивши пропуск позовної давності позивачем, правильно застосував до спірних правовідносин її наслідки.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 вересня 2022 року в справі № 450/2417/18 вказав, що встановивши правовий статус та належність земельної ділянки, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що селищна рада не мала права вилучати її на користь третьої особи, відтак визнав, що право позивача є порушеним. Оскільки позивачем не надано суду належних і допустимих доказів на спростування презумпції можливості та обов`язку знати про стан своїх майнових прав, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, зробив обґрунтований висновок про пропуск позивачем позовної давності за вимогою про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради та про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги за закінченням позовної давності. Інші позовні вимоги є похідними від цієї вимоги, а тому також не підлягають задоволенню.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19 квітня 2023 року в справі № 444/2343/18 змінив мотиви постанови суду апеляційної інстанції, яким було відмовлено у задоволенні позовних вимог про скасування рішення органу місцевого самоврядування та державної реєстрації права власності на земельну ділянку у зв`язку з пропуском строку позовної давності. Зазначив, що апеляційний суд виходив з того, що частина спірної земельної ділянки належить до земель державної власності, а саме до земель залізничного транспорту, які не можуть передаватись у приватну власність, тому сільська рада не мала законних підстав щодо розпорядження землями такої категорії. Таким чином, суд дійшов висновку, що є підстави для скасування оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування. Водночас суд апеляційної інстанції зробив висновок, що у відзивах на позовну заяву представник відповідачів заявив про застосування наслідків спливу позовної давності до заявлених позовних вимог, тому в позові слід відмовити відповідно до статей 257, 261, 267 ЦК України. Верховний Суд зазначив, що в цілому правильним є висновок апеляційного суду про пропуск позивачем позовної давності, однак з мотивів, викладених у цій постанові.

Завдання цивільного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи, що звернулася до суду з позовом, а судами встановлено таке порушення прав позивача.

Як зазначено у статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідно до статті 1 Конституції Україна є правовою державою.

Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (статті 3 Конституції України).

Головним обов`язком держави є утвердження та забезпечення прав і свобод людини; забезпечення прав і свобод, крім усього іншого, потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004).

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права, на якому буде засноване судове рішення.

Одним із елементів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. Відсутність ясності та двозначність формулювань приписів не може гарантувати їх однакове застосування та захист від свавілля.

ЄСПЛ у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06, пункти 50-56) зазначив, зокрема, що верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції; відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.

Аналіз прецедентної практики ЄСПЛ дає підстави дійти висновку, що критеріями, за якими визначається якість норми національного права, є такі: доступність норми права, що визначається можливістю фізичних та юридичних осіб, до яких вона звернена, ознайомитись зі змістом норми права; передбачуваність її застосування, тобто її формулювання є достатньо чіткими з урахуванням специфіки відповідних суспільних відносин, щоб дати змогу учасникам суспільних відносин передбачати в розумних межах у світлі особливостей конкретних обставин наслідки того чи іншого діяння; наявність гарантій проти її свавільного застосування.

Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики.

Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.

Колегія суддів звертає увагу й на те, що виключна правова проблема має оцінюватися з врахуванням кількісного та якісного вимірів.

Кількісний відбиває той факт, що вона наявна не в одній якійсь конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, зокрема, у судах першої та апеляційної інстанції, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

З погляду якісного критерію на виключність правової проблеми можуть вказувати: 1) відсутність чи неефективність процесуальних механізмів її вирішення, що зумовлює необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (процесуальний аспект); 2) відсутність чи неефективність матеріальних гарантій реалізації, охорони та захисту фундаментальних прав і свобод, внаслідок чого обґрунтованість обмежень останніх може зумовлювати необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (матеріальний аспект).

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов`язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти. З одного боку - негативне зобов`язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов`язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території.

У конкретному випадку справа має принципове значення, а виключна правова проблема полягає в тому, який спосіб захисту прав АТ «Українська залізниця» у подібних правовідносинах є ефективним (належним).

З огляду на викладене, виключна правова проблема полягає у вирішенні питання, чи є ефективним (належним) способом захисту права АТ «Українська залізниця» у подібних правовідносинах:

- оскарження (визнання недійсним/незаконним та скасування) рішення органу місцевого самоврядування (сільської/селищної/міської ради) та виданого на його підставі Державного акта на право приватної власності (або іншого правовстановлючого документа) на спірну земельну ділянку та/або;

- витребування майна із чужого незаконного володіння (спірної земельної ділянки) (віндикаційний позов) або;

- усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (спірною земельною ділянкою) (негаторний позов).

Незважаючи на врахування кількісного та якісного показників, які можуть вказувати на таку проблему, до уваги слід брати й те, що це нова правова проблема, яка раніше не вирішувалася, буде мати важливе значення для судової практики.

У зв`язку із цим колегія суддів вважає, що: 1) справа має принципове значення; 2) судове рішення Великої Палати Верховного Суду необхідне для подальшого розвитку права та забезпечення єдності судової практики, оскільки справа має принципове значення, так як йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією з метою завбачливого прояснення незрозумілих правових питань за допомогою судового рішення на авторитетному рівні.

З урахуванням наведеного та керуючись статтями 402-404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 446/478/19 (провадження № 61-10817св22) за позовом акціонерного товариства «Українська залізниця» від імені якого діє регіональна філія «Львівська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» до Кам`янка-Бузької міської ради, ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення Кам`янка-Бузької міської ради 4 сесії 6 скликання № 10 від 28 січня 2011 року та державного акта на право власності на земельну ділянку.

Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук