Постанова

від 14.06.2023 по справі 761/17557/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

14 червня 2023 року

м. Київ

справа № 761/17557/15-ц

провадження № 61-17903св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури Нагальнюка Романа Васильовича на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 лютого 2021 року у складі судді Юзькової О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2015 року перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 18 грудня 2012 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , витребувати від ОСОБА_3 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_1 .

Позов прокурора мотивований тим, що під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12012110100001133 йому стало відомо, що квартира АДРЕСА_1 вибула з комунальної власності внаслідок шахрайських дій невстановлених осіб. На підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 30 листопада 2007 року, якою визнано мирову угоду у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про поділ спільного сумісного майна, за ОСОБА_1 визнано право власності на спірну квартиру. 28 листопада 2012 року Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна здійснило реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на зазначену квартиру.

18 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар К. Ю. (далі - приватний нотаріус Бондар К. Ю.), зареєстрований у реєстрі за № 4358 (№ 4359).

31 липня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу зазначеної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Осипенком Д. О. (далі - приватний нотаріус Осипенко Д. О.), зареєстрований у реєстрі за № 5587.

З відповіді Гребінківського районного суду Полтавської області прокурору стало відомо, що протягом 2007 року цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про поділ спільного сумісного майна до суду не надходила та судом не розглядалась.

Під час проведення досудового розслідування ОСОБА_1 пояснив, що в суді він не був, позов не подавав, намірів вчиняти дії щодо спірного майна не мав. ОСОБА_2 зазначила, що під час укладення договору вважала, що підписує папери щодо відкриття фірми.

Посилаючись на наведене, прокурор просив:

визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 18 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Бондар К. Ю. на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України),

витребувати від ОСОБА_3 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 55,60 кв. м, житловою площею 28,10 кв. м, вартістю 406 000,00 грн, на підставі статті 388 ЦК України.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Шевченківський районний суд міста Києва своїм рішенням від 03 лютого 2021 року залишив позов прокурора без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивоване неможливістю встановлення обставин, на які посилався прокурор та які були викладені у протоколах допиту свідків в межах кримінального провадження № 12012110100001133, оскільки відсутній вирок суду за наслідками розгляду цього кримінального провадження, що у встановленому порядку набрав законної сили.

Суд першої інстанції, урахувавши правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 та від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 виходив з того, що належним способом захисту порушеного права власника нерухомого майна, є витребування цього майна у останнього набувача на користь власника.

Задовольняючи вимоги про витребування спірної квартири у ОСОБА_3 , який є добросовісним набувачем такого майна, суд першої інстанції виходив з положень частини першої статті 388 ЦК України, проте у матеріалах справи відсутні докази, що територіальна громада міста Києва є власником спірного майна, зокрема згідно з відомостями Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 13 травня 2019 року № 056/93?9986 право власності за територіальною громадою міста Києва на квартиру АДРЕСА_1 не зареєстровано.

Посилаючись на висновок Верховного Суду, який викладений у постанові від 18 березня 2020 року у справі №199/7375/16?ц, суд першої інстанції наголосив, що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Отже, задоволення віндикаційного позову і витребування спірної нерухомості у відповідача як добросовісного набувача на користь Київської міської ради призведе до порушення вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція).

Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів, що власником спірної квартири є територіальна громада міста Києва, а також і обставин, за наявності яких закон визначає право витребування у добросовісного набувача спірної квартири, а тому підстави для витребування спірної квартири у ОСОБА_3 відсутні.

Київський апеляційний суд своєю постановою від 22 вересня 2021 року змінив рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 лютого 2021 року, виклавши мотивувальну частину рішення суду в редакції цієї постанови.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що право власності на збудоване до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (03 серпня 2004 року) нерухоме майно набувається в порядку, який існував на час його будівництва, а не виникає у зв`язку із здійсненням державної реєстрації права власності на нього в порядку, передбаченому цим законом, як офіційного визнання державою такого права. Суд першої інстанції не врахував, що на підставі рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13 січня 1992 року № 26 житловий будинок маневреного фонду АДРЕСА_2 включений до переліку об`єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва, а тому висновок суду першої інстанції про недоведеність позивачем перебування спірної квартири у власності територіальної громади міста Києва з посиланням на відсутність державної реєстрації права власності за територіальною громадою міста Києва згідно з вимогами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є помилковим.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірної квартири, оскільки до придбання майна, він вчинив усі можливі дії щодо перевірки в державних реєстрах об`єкта нерухомості і мав «правомірні очікування»/«законні сподівання» вчиняти певні дії направлені на придбання нерухомості відповідно до виданих державними органами витягів з державного реєстру прав на нерухоме майно, а тому у нього не було підстав вважати угоду ризикованою та сумнівною. Апеляційний суд зауважив, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що витребування спірного нерухомого майна у добросовісного набувача призведе до покладення на нього індивідуального та надмірного тягаря внаслідок втручання держави у мирне володіння майном, набутого ним у встановленому законом порядку, що буде порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка їх подала

У листопаді 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури Нагальнюка Р. В. на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року, у якій він просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження 14-208цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158цс19), постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 904/9530/16, від 06 листопада 2019 року у справі № 641/1689/15-ц (провадження № 61?31143св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 757/36411/17-ц (провадження № 61-2093св19), від 22 січня 2020 року у справі № 754/14094/17 (провадження № 61-5800св19), від 04 березня 2020 року у справі № 199/4343/17 (провадження № 61-36669св18), від 04 листопада 2020 року у справі № 761/46340/16?ц, від 23 грудня 2020 року у справі № 755/174/18 (провадження № 61-5167св19), від 14 квітня 2021 року у справі № 753/11965/19 (провадження № 61-1157св21).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин положення статей 203, 215 ЦК України та не врахували, що договір купівлі-продажу від 18 грудня 2012 року суперечить положенням статей 317, 319, 328, 658 ЦК України, а тому підлягає визнанню недійсним, оскільки ОСОБА_1 не міг набути право власності на спірну квартиру на підставі неіснуючого судового рішення, а отже, не мав права укладати оспорюваний договір купівлі-продажу.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку, що витребування спірної квартири у ОСОБА_3 порушить його права як добросовісного набувача, оскільки добросовісність не виключає можливості витребування власником свого майна на підставі статті 388 ЦК України за умови, що майно вибуло із володіння власника не з його волі. Відсутність рішення органу місцевого самоврядування, спрямованого на відчуження спірного майна, вказує на відсутність у власника такого волевиявлення. ОСОБА_3 не позбавлений можливості відновити своє право у спосіб звернення до ОСОБА_2 з вимогою про відшкодування збитків відповідно до статті 661 ЦК України, а тому втручання у право власності ОСОБА_3 не може вважатися непропорційним та таким, що порушує вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Доводи інших учасників справи

У грудні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 , поданий в її інтересах адвокатом Пльоткою П. Ю., в якому він просив касаційну скаргу першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури Нагальнюка Р. В. залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

У березні 2023 року до Верховного Суду надійшли пояснення першого заступника керівника Київської міської прокуратури, де він зазначає, що правовідносини, пов`язані з вибуттям майна з комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а відсутність рішення органу місцевого самоврядування про передачу спірної квартири та вибуття її на підставі неіснуючого судового рішення, такому суспільному інтересу не відповідають. Вибуття майна із комунальної власності поза волею територіальної громади унеможливлює передачу спірної квартири у користування найменш забезпеченим та найбільш соціально потребуючим категоріям населення цієї територіальної громади.

На думку прокурора, зазначене свідчить про дотримання справедливої рівноваги (балансу) між загальним інтересом громади та інтересами ОСОБА_3 як особи, яка страждає від такого втручання, і яка не позбавлена можливості відновити своє право у спосіб звернення до ОСОБА_2 з вимогою про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України, а тому втручання у право власності ОСОБА_3 не може вважатись непропорційним та таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції. Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 18 травня 2022 року у справі № 202/3508/20 (провадження № 61-16077св21).

Прокурор наголошує у поясненнях на тому, що невідкладно після проголошення судом апеляційної інстанції оскаржуваної постанови у цій справі ОСОБА_3 вжив заходів щодо зняття арешту зі спірної квартири та здійснив її продаж. Ухвалою від 21 листопада 2023 року Верховний Суд у цій справі відкрив касаційне провадження. В цей же день, 21 листопада 2023 року право власності на спірну квартиру зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю «Іоніс Груп 2021» на підставі договору купівлі-продажу від 23 листопада 2021 року. Вказані дії на переконання прокурора свідчать про недобросовісну поведінку відповідача.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Верховний Суд своєю ухвалою від 23 листопада 2021 року відкрив касаційне провадження у цій справі і витребував її з Шевченківського районного суду міста Києва.

У вересні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд своєю ухвалою від 04 жовтня 2022 року призначив справу до розгляду.

Верховний Суд своєю ухвалою від 12 жовтня 2022 року провадження у цій справі зупинив до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21).

Верховний Суд своєю ухвалою від 15 березня 2023 року провадження у цій справі поновив.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» затверджено Перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).

Рішенням виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 10 червня 1991 року № 433 «Про внесення змін в плануванні квартир будинку капремонту по АДРЕСА_3 » згідно зі статтею 101 ЖК УРСР ОСОБА_6 з родиною з 2-х осіб ( ОСОБА_6 , чоловік дочки - ОСОБА_7 ) відселено тимчасово та надано після ремонту будинку № 12 ? АДРЕСА_5 ізольовану двокімнатну квартиру № 12 , площею 36,0 кв. м (а. с. 33-120, т. 2).

16 грудня 1991 року виконавчим комітетом Ленінської районної Ради народних депутатів міста Києва на підставі рішення виконкому Ленінської районної Ради депутатів трудящих від 10 червня 1991 року № 433 ОСОБА_6 з родиною із двох осіб було видано ордер № 40/91 на право тимчасового проживання в квартирі АДРЕСА_6 , житловою площею 28,7 кв. м на час капітального ремонту будинку АДРЕСА_7 (а. с.10, т. 1).

Суди встановили, що на підставі рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13 січня 1992 року № 26 «Про формування комунального майна міста та районів» було затверджено перелік комунального майна, яке перебуває у власності міста, зокрема, житловий будинок маневреного фонду, що розташований на АДРЕСА_2 (а. с. 37-44, т. 2).

Згідно з листом Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 30 вересня 2011 року № 19-П-1774 квартира належала до комунальної власності та під час проведення КП «ЖЕК «Центральна» компанії з переукладання договорів із споживачами житлово-комунальних послуг у відповідності до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 529 підприємством здійснилась інвентаризація та оновлення бази даних щодо споживачів, в результаті чого було встановлено, що відповідальний наймач у квартирі АДРЕСА_1 відсутній у зв`язку із смертю власника особового рахунку (а. с. 8, т. 1).

Листом Комунального підприємства «Житлово-експлуатаційна контора «Центральна» Шевченківської районної у м. Києві ради від 25 липня 2012 року № 666 було повідомлено, що спірна квартира знаходиться у комунальній власності. Згідно з ордером № 40/19 на право тимчасового проживання ОСОБА_6 з родиною в кількості двох осіб була надана зазначена квартира на час проведення капітального ремонту будинку АДРЕСА_7 ). На час надання відповіді ОСОБА_6 померла, наразі у квартирі зареєстрованих осіб немає (а. с. 30, т. 2).

18 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу спірної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Бондар К. Ю. За умовами цього договору право власності на квартиру АДРЕСА_1 у ОСОБА_1 виникло на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 30 листопада 2007 року, право власності, яке зареєстроване в реєстрі прав власності на нерухоме майно: витяг про державну реєстрацію прав, виданий Комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» 28 листопада 2012 року за номером 36443471, реєстраційний номер 38344848, номер запису 6777 в книзі д. 916-228, зареєстровано в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 28 листопада 2012 року (а. с. 17-20, т. 1).

Зі змісту копії ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 30 листопада 2007 року у справі № 2-893/07р. за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про поділ спільного сумісного майна, затверджено укладену сторонами мирову угоду. За ОСОБА_1 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_8 (а. с.15, т. 1).

21 липня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Осипенко Д. О. та зареєстрований у реєстрі за № 6687. Відповідно до умов цього договору ОСОБА_2 (продавець) передала у власність, а ОСОБА_3 (покупець) прийняв та оплатив квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно зі змістом цього договору власником спірної квартири є ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Бондар К. Ю. 18 грудня 2012 року за № 4358 (а. с. 21?22, т.1).

Звертаючись до суду із цим позовом, прокурор вказував, що оспорюваний договір купівлі-продажу від 18 грудня 2012 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є недійсним, оскільки не відповідає вимогам статей 203, 207, 215 ЦК України. Вважаючи, що цей правочин є недійсним, прокурор послався на відповідь Гребінківського районного суду Полтавської області, згідно з якою справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про поділ спільного сумісного майна на розгляд до суду не надходила та відповідно не розглядалась. Водночас, прокурор посилався на покази ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , надані під час досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12012110100001133 від 14 грудня 2012 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, де кожен з них вказував на те, що правочини щодо купівлі-продажу спірної квартири були формальними, і вони не мали наміру вчиняти будь-які правочини щодо цього майна.

Відповідно до листа Гребінківського районного суду Полтавської області від 30 січня 2013 року за № 2-669, справа № 2-893/07 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про поділ спільного сумісного майна протягом 2007 року до Гребінківського районного суду Полтавської області не надходила та не розглядалася (а. с.16, т.1).

Аналогічна за змістом відповідь надана Гребінківським районним судом Полтавської області 31 жовтня 2016 року на запит керівника Київської місцевої прокуратури № 10 (а. с. 171, т.1).

Відповідно до копії витягу з матеріалів кримінального провадження № 12012110100001133 від 21 липня 2014 року, 14 грудня 2012 року зареєстрована заява ОСОБА_4 про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України. Згідно з фабулою вказаного витягу, зокрема, зазначено, що невстановлена особа подала до БТІ м. Києва ухвалу Гребінківського районного суду Полтавської області, яка не відповідає дійсності, від 30 листопада 2007 року про поділ спільного сумісного майна (а. с. 7, т.1).

З витягу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 13 червня 2015 року вбачається, що 28 листопада 2012 року здійснено реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 30 листопада 2007 року. 28 грудня 2012 року здійснено реєстрацію переходу прав власності на цю квартиру за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 18 грудня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Бондар К. Ю. (а. с. 45, т.1).

Згідно з відповіддю Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 24 січня 2017 року, наданої на запит керівника Київської місцевої прокуратури № 10, убачається, що на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві», додатку № 3 до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 31 січня 2011 року № 121 «Про реалізацію районними в місті Києві державними адміністраціями окремих повноважень», розпорядженням Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 09 лютого 2011 року № 80 «Про закріплення майна за Комунальним підприємством «Керуюча дирекція», комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» є балансоутримувачем житлових будинків комунальної власності територіальної громади міста Києва у Шевченківському районі, в тому числі і житлового будинку АДРЕСА_2 . Також вказано, що з 01 листопада 2001 року орган приватизації Шевченківського району міста Києва станом на 26 січня 2017 року не проводив приватизацію квартири АДРЕСА_1 (а. с.184-185, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції повністю не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суд першої інстанції ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, виходив з недоведеності належності спірної квартири територіальній громаді в інтересах якої діє Київська міська рада.

Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову у позові, погодився з такими висновками суду, проте змінив судове рішення щодо мотивів відмови у задоволенні позовних вимог прокурора.

Апеляційний суд вказав на помилковість висновків суду першої інстанції про відсутність доказів на підтвердження права власності на спірну квартиру за територіальною громадою міста Києва. Водночас, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що відповідач ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, а тому витребування спірної квартири у нього призведе до порушення положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки в цьому випадку у зв`язку з придбанням цього майна за ринковою вартістю на нього буде покладено індивідуальний та надмірний тягар внаслідок втручання держави у мирне володіння майном, набутого ним у встановленому законом порядку.

Колегія суддів Верховного Суду частково погоджується з висновками суду апеляційної інстанції та висновками суду першої інстанції, враховуючи таке.

Щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу

Звертаючись до суду з цим позовом, прокурор просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 18 грудня 2012 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Бондар К. Ю., з підстав передбачених статтею 230 ЦК України.

Відмовляючи у задоволенні вказаних позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що під час розгляду справи встановлено та не заперечувалось учасниками справи, що відповідач ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірного майна, доказів зворотного учасниками справи суду не надано.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19) звертає увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Схожі за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) та від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц (провадження № 14-288цс18).

Отже, належним способом захисту права в цьому випадку є саме витребування майна у останнього набувача на користь його власника.

Відтак у зв`язку із зазначеним, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в цій частині підлягають залишенню без змін.

Щодо витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 388 ЦК України)

Згідно з частиною першою статті 60 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97 «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон) територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, зокрема, нежитлові приміщення, та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Відповідно до частини п`ятої статті 60 Закону органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції.

Згідно з пунктом 31 частини першої статті 26 Закону до виключної компетенції пленарного засідання міської ради відноситься прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення.

Власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (статті 319, 321 ЦК України).

Згідно зі статтею 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частина перша статті 388 ЦК України).

Відповідно до змісту наведеної норми випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передання майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. У той же час покупець не може бути визнаний добросовісним набувачем, якщо на момент укладення відплатної угоди щодо спірного майна мали місце претензії третіх осіб, про які покупцю було відомо і які згодом були в установленому порядку визнані правомірними.

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Судами встановлено, що квартира АДРЕСА_8 вибула із володіння територіальної громади на підставі ухвали Гребінківського районного суду Полтавської області від 30 листопада 2007 року у справі № 2?893/07р. за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про поділ спільного сумісного майна, якою за ОСОБА_1 визнано право власності на спірну квартиру (а. с.15, т. 1).

Листом Гребінківського районного суду Полтавської області від 30 січня 2013 року за № 2-669 повідомлено що, справа № 2-893/07 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про поділ спільного сумісного майна протягом 2007 року до Гребінківського районного суду Полтавської області не надходила та не розглядалася (а. с.16, т.1).

В подальшому, на підставі вказаного судового рішення спірна квартира була неодноразово відчужена за відплатними договорами.

З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірне нерухоме майно вибуло із володіння Київської міської ради поза волею власника, а тому відповідно до частини першої статті 388 ЦК України міська рада має право на витребування його у кінцевого власника.

Щодо втручання у мирне володіння майном

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша - виражається в першому реченні першого абзацу цієї статті та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном; друга - міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями; третя - міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (серед багатьох інших, рішення у справах «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, заяви № 23759/03 та № 37943/06; «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, заява № 39766/05; «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, заява № 61333/00; «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, заява № 19336/04) напрацьовано три критерії (принципи), які потрібно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

Принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14?256цс18)).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно з принципами диспозитивності та змагальності сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами (зокрема, і щодо подання зустрічного позову), несуть ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням ними процесуальних дій, а суд не розглядає не ініційовані сторонами питання (пункти 4 і 5 частини третьої статті 2, частини перша - четверта статті 12, частини перша та третя статті 13 ЦПК України). Якщо кінцевий набувач розпорядився процесуальними правами та не заявив зустрічний позов про надання належного відшкодування шкоди у зв`язку з вимогою про витребування майна, це не позбавляє його права заявити цей позов у разі ініціювання повернення майна власнику. Навіть у випадку повернення майна від кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до проміжного набувача, у якого він придбав майно, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України.

Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14?473цс18), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19).

Апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції в частині мотивів, погодився з доводами прокурора, викладеними у апеляційній скарзі, вказавши на помилковість висновків суду першої інстанції, щодо доведеності належності спірної квартири до комунальної власності територіальної громади міста Києва, інтереси якої представляє Київська міська рада, та дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира вибула з її власності поза її волею. Апеляційний суд вказав, що відсутність реєстрації за позивачем права власності на спірну квартиру, яка була об`єктом комунальної власності не свідчить про те, що вказана квартира не була власністю територіальної громади.

Водночас апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах позовних вимог, перевіряючи доводи апеляційної скарги прокурора, та, вирішуючи питання щодо втручання у право на мирне володіння ОСОБА_3 власністю, гарантоване статтею 1 Першого протоколу Конвенції, виходив з того, що право власності територіальної громади на спірне майно, в інтересах якої виступає Київська міська рада, підлягає захисту саме шляхом витребування майна у кінцевого власника. Проте, ОСОБА_3 як кінцевий власник спірної квартири є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна, оскільки до придбання спірної квартири він зробив всі можливі перевірки в державних реєстрах об`єкту нерухомості і мав «правомірні очікування»/«законні сподівання» вчиняти певні дії щодо придбання нерухомості відповідно до виданих державними органами витягів з державного реєстру прав на нерухоме майно і у нього не було жодної підстави вважати ці угоди ризикованими та сумнівними.

Апеляційний суд, вважаючи вимоги прокурора непропорційним втручанням держави у мирне володіння належним ОСОБА_3 спірним майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, виходив з того, що позбавлення його як добросовісного набувача права на спірну квартиру без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування є порушенням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини. Водночас, апеляційним судом враховано, що окрім спірної квартири у ОСОБА_3 іншого помешкання, придатного до проживання у місті Києві, немає.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що встановлені обставини справи свідчать про добросовісність дій ОСОБА_3 є передчасними і не ґрунтуються на нормах матеріального права.

Судами встановлено, що 28 листопада 2012 року ОСОБА_1 зареєстрував право власності на спірну квартиру на підставі ухвали Гребенківського районного суду Полтавської області від 30 листопада 2007 року та 18 грудня 2012 року на підставі договору купівлі-продажу відчужив вказану квартиру ОСОБА_2 за ціною 137 670,00 грн, яка в подальшому, 31 липня 2013 року уклала з ОСОБА_3 договір купівлі?продажу цієї квартири, вчинивши продаж за ціною 406 000,00 грн.

Поза увагою судів першої та апеляційної інстанцій залишено те, що за обставин цієї справи, безпідставно зареєструвавши за собою право власності на спірне нерухоме майно, ОСОБА_1 без відома та волі територіальної громади менш ніж за місяць відчужив його ОСОБА_2 , яка в свою чергу через шість місяців здійснила його відчуження ОСОБА_3 .

Відповідач ОСОБА_3 , ознайомившись зі змістом документів, що стосуються спірного приміщення, врахувавши перехід права власності від одних набувачів майна до інших, а також, що такий перехід від попереднього власника відбувся у незначний проміжок часу, оцінивши всі ризики, пов`язані з придбанням цього приміщення, набуваючи у власність спірне майно, мав би проявити розумну обачність при укладенні правочину купівлі-продажу спірної квартири. Тим більше, відповідно до пункту 4 абзацу п`ятому продавець стверджувала, що у спірній квартирі зареєстрована повнолітня особа ОСОБА_4 , що підтверджується довідкою Комунального підприємства «Житлово-експлуатаційна контора «Михайлівська» від 31 липня 2013 року № 623.

Суди не встановили обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_3 , через витребування у нього спірного майна нестиме «індивідуальний надмірний тягар», адже жодних доказів, що вказане житло є його єдиним місцем проживання матеріали справи не містять, отже висновки апеляційного суду в цій частині ґрунтуються на припущеннях.

Навпаки відповідач ОСОБА_3 , в інтересах якого діяли представники, у запереченнях та відзиві на позовну заяву (а.с. 154-156, т. 1, 83-88, т. 2, 112?114, т. 2) зазначав як свою адресу « АДРЕСА_9 ». У вказаних процесуальних зверненнях відповідач ОСОБА_3 не зазначав про те, що спірна квартира є його єдиним житлом. Лише у відзиві на апеляційну скаргу від 17 вересня 2021 року (а.с. 89-90, т. 3) відповідач ОСОБА_3 , в інтересах якого діяв адвокат Нечитайленко О. В., вказав, що іншого помешкання, придатного для проживання у нього на території Києва немає, не підтвердивши це належними та допустимими доказами.

Крім того, жодні судові повістки, які направлялись на адреси відповідача ОСОБА_3 : АДРЕСА_9 та АДРЕСА_6 , не були йому вручені та повертались, в тому числі, з відмітками про відсутність адресата за вказаною адресою.

Також під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій ОСОБА_3 не навів вмотивованих обґрунтувань, підтверджених належними доказами, настання для нього негативних наслідків як особи, яка постраждала від втручання, у разі витребування спірного майна.

Отже без дослідження належних та допустимих доказів настання негативних наслідків для ОСОБА_3 , апеляційний суд дійшов таких висновків передчасно.

У березні 2023 року, прокурор звертаючись до Верховного Суду з клопотанням про поновлення провадження у справі, у своїх поясненнях зазначив, що Шевченківський районний суд міста Києва своєю ухвалою від 27 жовтня 2021 року у справі, що переглядається, за клопотанням представника ОСОБА_3 скасував заходи забезпечення позову у цій справі.

Разом з тим, Шевченківський районний суд міста Києва своєю ухвалою від 01 листопада 2021 року у справі № 761/37817/21 за клопотанням адвоката Бурлакова О. М. скасував арешт спірної квартири у кримінальному провадженні № 12012110100001133 від 14 грудня 2012 року, накладений Шевченківським районним судом міста Києва ухвалою від 29 липня 2015 року у справі № 761/21182/15-к.

Верховний Суд своєю ухвалою від 21 листопада 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 та витребував матеріали справи з суду першої інстанції.

В цей же день, 23 листопада 2021 року, відповідач ОСОБА_3 відчужив спірну квартиру ТОВ «Іоніс Груп 2021» на підставі договору купівлі-продажу.

Судами встановлено, що спірне майно вибуло з володіння територіальної громади з порушенням вимог, встановлених законами України, ОСОБА_1 , а також наступні власники спірного приміщення, не набули права власності на цю квартиру у встановленому законом порядку, а відтак доводи прокурора, викладені ним у касаційній скарзі про втручання в мирне володіння майном, без зазначення конкретних обставин, підтверджених належними доказами, заслуговують на увагу.

Отже, суду першої інстанції при новому розгляді справи, слід встановити усі підстави та послідовність набуття майна у власність, а також обставини вибуття спірного майна із володіння органу місцевого самоврядування у сукупності з іншими доказами, урахувавши забезпечення права кінцевого власника на мирне володіння майном, врахувати принцип пропорційності втручання у таке володіння з дотриманням рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства) та інтересами особи, яка зазнала такого втручання.

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 61?235цс18) та від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20).

Поряд з цим важливим у цій справі, у сукупності з іншими доказами, є дослідження дотримання справедливого балансу між інтересами позивача, який діє в інтересах територіальної громади міста Києва, з власності якої вибула спірна квартира поза її волею, та відповідача ОСОБА_3 щодо розпорядження цією квартирою в розрізі необхідності забезпечення житлом пріоритетних категорій громадян в умовах воєнного стану.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на вищевикладене, не встановили у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, не надали належної оцінки поданим сторонами доказам у їх сукупності та дійшли передчасного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює переоцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Вказані у касаційній скарзі доводи знайшли своє підтвердження щодо порушення норм матеріального та процесуального права при ухваленні судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень.

Оскільки недоліки, допущені судами, не можуть бути усунуті при касаційному розгляді справи, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду першої інстанції необхідно об`єктивно перевірити обґрунтованість позовних вимог, доводів апеляційної скарги та сприяти вирішенню заявлених у справі вимог, надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень як в цілому, так і кожному доказу окремо, мотивуючи відхилення або врахування кожного доказу.

Доводи, наведені у позовній заяві та апеляційній скарзі, підлягають перевірці, оскільки судові процедури повинні бути справедливими.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1 - 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Отже, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

У постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено такий висновок, що «якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу першого заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Київської міської ради задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року в частині вирішення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння скасувати, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 03 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 вересня 2021 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук