Постанова

від 22.06.2023 по справі 910/12667/22

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" червня 2023 р. Справа№ 910/12667/22

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко О.В.

суддів: Станіка С.Р.

Шаптали Є.Ю.

за участю секретаря судового засідання Сабалдаш О.В.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 22.06.2023

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Добро Логістик» на рішення Господарського суду міста Києва від 02.03.2023

у справі № 910/12667/22 (суддя Мудрий С.М.)

за позовом Фізичної особи-підприємця Андрусишин Олени Іванівни

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Добро Логістик»

про стягнення 452 650,29 грн

В С Т А Н О В И В :

Фізична особа-підприємець Андрусишин Олена Іванівна звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Добро Логістик» про стягнення 452 650,29 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у листопаді 2020 року між сторонами укладено усний договір надання транспортних послуг. Відповідач надав позивачу рахунки на оплату транспортних послуг на загальну суму 431 170,00 грн.

Позивачем перераховано відповідачу попередню оплату в сумі 431 170,00 грн, проте, в порушення умов договору відповідачем транспортних послуг надано не було.

У зв`язку з чим позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення з відповідача коштів в розмірі 431 170,00 грн, 3% річних в розмірі 2 304,00 грн та інфляційних втрат в розмірі 19 176,29 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.03.2023 позовні вимоги задоволено частково.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Добро Логістик» на користь Фізичної особи-підприємця Андрусишин Олени Іванівни основний борг у розмірі 431 170 грн 00 коп., 3% річних у розмірі 2 268 грн 07 коп., інфляційні втрати у розмірі 13 872 грн 89 коп., витрати на вчинення інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи у розмірі 218 грн. 96 коп. та судовий збір у розмірі 5 174 грн. 04 коп. В іншій частині позову відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги щодо стягнення з відповідача коштів в розмірі 431 170,00 грн, суд виходив з встановленого факту перерахування позивачем коштів та фактичного ненадання відповідачем відповідних послуг.

Також, здійснивши перерахунок заявлених позивачем інфляційних втрат та трьох процентів річних, суд дійшов висновку, що такі вимоги підлягають частковому задоволенню в розмірі, встановленому судом, а саме: 13 872,89 грн - інфляційні втрати, 2 268,07 грн - три процента річних.

Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю «Добро Логістик» 20.03.2023 (згідно поштового трекера на конверті) звернулося до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, у якій просить суд скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 02.03.2023 у справі № 910/12667/22 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Апелянт вважає оскаржуване рішення таким, що прийняте з порушенням норм матеріального права та на підставі не повністю досліджених доказів.

Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до наступного:

- відповідачем було надано позивачеві транспортні послуги, за результатом надання яких відповідачем було виписано та зареєстровано в ЄРПН податкові накладні; №113 від 16.11.2020 на суму 80020,00 грн, №114 від 24.11.2020 на суму 111120,00 грн, №115 від 30.11.2020 на суму 240030,00 грн, які відповідно до квитанції №1 прийнято та зареєстровано контролюючим органом;

- відповідачем не було надано документів на підтвердження надання транспортних послуг, оскільки йому не було відомо про судовий розгляд справи, у зв`язку з чим відповідачем надано разом з апеляційною скаргою документи на підтвердження своєї позиції, які останній просить долучити до матеріалів справи та врахувати під час апеляційного розгляду.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 910/12667/22 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В. судді: Станік С.Р., Шаптала Є.Ю.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2023 витребувано у Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/12667/22. Відкладено вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, які визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України, за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Добро Логістик» на рішення Господарського суду міста Києва від 02.03.2023 у справі № 910/12667/22.

10.04.2023 до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи № 910/12667/22.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.04.2023 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Добро Логістик» на рішення Господарського суду міста Києва від 02.03.2023 у справі № 910/12667/22 залишено без руху. Надано строк для усунення недоліків.

19.04.2023 на виконання ухвали суду про залишення апеляційної скарги без руху через канцелярію Північного апеляційного господарського суду надійшла заява скаржника про усунення недоліків з доказами доплати судового збору.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.04.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Добро Логістик» на рішення Господарського суду міста Києва від 02.03.2023 у справі № 910/12667/22, розгляд справи призначено на 01.06.2023.

02.05.2023 через канцелярію Північного апеляційного господарського суду від Фізичної особи-підприємця надійшов відзив на апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Добро Логістик», у якому позивач заперечив проти доводів апеляційної скарги, яку просив суд залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу зводяться до наступного:

- відповідач був обізнаний із судовим провадженням, оскільки здійснювалось ознайомлення з матеріалами справи;

- відповідачем належним чином не обґрунтовано поважність причин неподання доказів до суду першої інстанції, які були у розпорядженні відповідача та могли бути подані до суду;

- надані відповідачем податкові накладні не підтверджують зміст та обсяг господарських операцій та не є підтвердженням реальності господарських операцій з послуг перевезення.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 16.05.2023 розгляд справи № 910/12667/22 призначено на 22.06.2023.

15.06.2023 до канцелярії суду від відповідача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи листа Державної податкової служби України від 25.05.2023 №13106/6/99-00-04-02-01-06.

У судове засідання 22.06.2023 з`явились представники позивача та відповідача, надали свої пояснення.

Представник відповідача підтримав подану апеляційну скаргу та просив її задовольнити.

Представник позивача просив суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Щодо клопотання скаржника про визнання поважними причин неподання доказів, доданих до апеляційної скарги та долучення їх до матеріалів справи суд зазначає наступне.

До апеляційної скарги відповідачем додано докази, які не було подано останнім до суду першої інстанції, а саме:

- податкову накладну №113;

- податкову накладну №114;

- податкову накладну №115;

- картка рахунку 361 ТОВ «Добро Логістик»;

- роздруківка переписки з позивачем.

У судовому засіданні відповідач підтримав вказане клопотання та просив суд долучити додані докази та врахувати їх під час апеляційного розгляду. Позивач у свою чергу заперечував про долучення доказів, доданих до апеляційної скарги.

В обгрунтування причин неможливості подання вказаних доказів апелянт посилається на те, що відповідачу не було відомо про судовий розгляд, оскільки, лист суду разом з ухвалою про відкриття провадження повернувся на адресу суду, а директор товариства мобілізований.

Перевіривши матеріали справи, судова колегія встановила, що судом першої інстанції було вчинено необхідні дії, спрямовані на належне повідомлення відповідача про розгляд справи, зокрема поштова кореспонденція направлялась судом першої інстанції на належну юридичну адресу відповідача, однак ухвала Господарського суду міста Києва від 14.12.2022 про відкриття провадження у справі повернута до суду у зв`язку з: «адресат відсутній за вказаною адресою».

При цьому, представник відповідача ознайомлювався з матеріалами справи 03.03.2023, у той час як рішення суду було винесено 02.03.2023.

Отже, виходячи з наведеного, відповідач не мав можливості подати суду першої інстанції свої заперечення щодо позовних вимог та докази на підтвердження своєї правової позиції.

Частиною восьмою статті 80 ГПК України встановлено, що докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

За змістом частин 1-3 статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Відповідно до висновку щодо застосування статей 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом у постанові від 18.06.2020 у справі №909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку - відповідача).

Отже, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що скаржник в апеляційній скарзі на виконання вимог частини 4 статті 80, пункту 6 частини 2 статті 258, частини 3 статті 269 ГПК України заявив про долучення доказів, навів їх перелік та належним чином обґрунтував підстави неподання зазначених доказів у встановлений строк до суду першої інстанції, а отже, дотримався встановленого процесуальним законодавством порядку подання доказів до суду апеляційної інстанції.

На підставі викладеного, оскільки відповідач не приймав участі під час розгляду справи у суді першої інстанції, не мав можливості висловити свої заперечення на поданий позов, враховуючи військовий стан в країні, колегія суддів приймає подані скаржником докази та вважає за можливе врахувати такі докази під час розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Згідно до ч.1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.

Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін з наступних підстав.

В обґрунтування поданого позову позивач зазначив, що між Фізичною особою-підприємцем Андрусишин Оленою Іванівною та Товариством з обмеженою відповідальністю «Добро Логістик» у листопаді 2020 року укладено усний договір надання транспортних послуг.

Відповідно до зазначеного договору, відповідач зобов`язується надати транспортні послуги після отримання попередньої оплати згідно рахунку на оплату послуг.

Позивач стверджує, що ним здійснено виконання усної домовленості шляхом перерахування коштів на рахунок відповідача, а у свою чергу відповідач не надав оплачені послуги.

У зв`язку з наведеним, позивач просив стягнути з відповідача перераховану суму, застосувавши приписи ст. 1212 Цивільного кодексу України, оскільки перераховані кошти отримані без достатніх правових підстав.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовується незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Положення цієї глави застосовується також до вимог про:

1) повернення виконаного за недійсним правочином;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Аналіз ст. 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що передбачений нею вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.

У матеріалах справи відсутні докази того, що позивач в односторонньому порядку відмовлявся від договору або що договір був розірваний сторонами чи визнаний недійсним у судовому порядку.

Відтак, оскільки між сторонами у справі існують договірні відносини, а кошти, які позивач просить стягнути як невикористаний аванс, набуті відповідачем за наявності правової підстави, їх не може бути витребувано відповідно до положень ст. 1212 ЦК України як безпідставне збагачення.

У цьому разі договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень ч. 1 ст.1212 ЦК України.

Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2018 року у справі № 910/9072/17.

При цьому, судом враховано висновок Великої Палати Верховного Суду, що викладений у постанові від 15.06.2021 (справа № 904/5726/19), щодо обов`язку надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia. Отже, суд у випадку неправильного використання норм законодавства позивачем, дослідивши фактичні обставини справи, може застосувати саме ті норми, які регулюють встановлені правовідносини.

Відповідно до ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші угоди.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (ст. 626 ЦК України).

Частинами 1, 2 ст. 180 Господарського кодексу України визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до п. 1 ст. 181 ГК України господарський договір укладається в порядку, встановленому ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (ч. 1 ст. 639 ЦК України).

За загальним правилом відповідно до ст. 208 ЦК України правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі.

При цьому, відповідно до ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Згідно зі ст. 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (ч. 2 ст. 640 ЦК України).

У свою чергу, відповідно до ст. 641 ЦК України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття.

Отже, як було зазначено вище, між позивачем та відповідачем у листопаді 2020 року укладено усний договір надання транспортних послуг, відповідно до якого відповідач зобов`язується надати транспортні послуги після отримання попередньої оплати згідно рахунку на оплату послуг.

З матеріалів справи вбачається, що Товариством з обмеженою відповідальністю «Добро Логістик» виставлено фізичній особі-підприємцю Андрусишин Олені Іванівні рахунки на оплату транспортних послуг, а саме: рахунок на оплату № 316 від 24 листопада 2020 р. на суму 240 030,00 грн., рахунок на оплату № 317 від 24 листопада 2020 р. на суму 111 120,00 грн., рахунок на оплату № 318 від 16 листопада 2020 р. на суму 80 020,00 грн (а.с. 28,29).

Фізичною особою-підприємцем Андрусишин Оленою Іванівною здійснено перерахування коштів відповідно до виставлених рахунків, що підтверджується: платіжним дорученням №402 від 07.12.2020 на суму 40 030,00 грн. (призначення платежу: оплата за транспортні послуги згідно з рахунком №316 від 30.11.2020), квитанцією № Н2ВА-Т6КА-19СВ-091Х від 10.12.2020 на суму 200 000,00 грн. (призначення платежу: оплата згідно з рахунком №316 від 30.11.2020), платіжним дорученням №400 від 07.12.2020 на суму 111 120,00 грн. (призначення платежу: оплата за транспортні послуги згідно з рахунком №317 від 24.11.2020), платіжне доручення №401 від 07.12.2020 на суму 80 020,00 грн. (призначення платежу: оплата за транспортні послуги згідно з рахунком №318 від 16.11.2020).

З викладеного вбачається, що між сторонами був укладений договір про надання транспортних послуг у спрощений спосіб.

При цьому, зі змісту апеляційної скарги вбачається, що відповідач проти вказаного не заперечує.

Позивач стверджує, що відповідачем не було надано транспортних послуг, які узгодженні в усному договорі та оплачені в розмірі, передбаченому в рахунках про оплату.

Відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Відповідно до ст. 906 ЦК України збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом.

Стаття 905 ЦК України передбачає, що строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.

Матеріали справи не містять інформації щодо встановлення договором строку настання обов`язків по наданню послуг та оплаті наданих послуг.

Відповідно до ст. 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Зазначене також кореспондується з нормами статей 525, 526 ЦК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

04.09.2022 представником позивача направлено на адресу відповідача претензію про повернення перерахованих коштів, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями опису вкладення у лист, фіскальним чеком та поштовою накладною (а.с.5 - зворотній бік), та яку, як зазначає позивач, отримано відповідачем 08.09.2022.

На зазначену вимогу позивач не отримав відповідь.

Як зазначив суд першої інстанції, матеріали справи не містять доказів надання відповідачем послуг, що були передбачені відповідно до укладеного договору у спрощений спосіб.

При цьому, будь-яких вимог позивача відповідачу з виконання договору укладеного у спрощений спосіб з транспортних послуг про які зазначено у виставлених відповідачем позивачу рахунках, матеріали справи також не містять.

Натомість, у поданій апеляційній скарзі відповідач проти вказаного висновку заперечує, посилаючись на те, що за результатом надання транспортних послуг відповідачем було виписано та зареєстровано в ЄРПН податкові накладні; №113 від 16.11.2020 на суму 80020,00 грн, №114 від 24.11.2020 на суму 111120,00 грн, №115 від 30.11.2020 на суму 240030,00 грн, які відповідно до квитанції №1 прийнято та зареєстровано контролюючим органом.

Крім того, відповідач посилається на те, що позивач, не долучивши такі податкові накладні, ввів суд в оману щодо ненадання транспортних послуг, однак судова колегія сприймає критично такі твердження з огляду на те, що такі податкові накладні подавались саме відповідачем до ГУ ДПС у місті Києві у Голосіївському районі та не могли бути в розпорядженні позивача.

Щодо доводів відповідача про надання позивачеві послуг, що підтверджується податковими накладними, судова колегія зазначає наступне.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в України» первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію.

Частиною 2 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в України» визначено, що первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність».

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 21.02.2018 у справі № 910/5226/17.

Первинні документи податкового та бухгалтерського обліку мають відповідати вимогам, передбаченим статтею 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», Положенням про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку (затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року №88, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05 червня 1995 року за №168/704).

Згідно із пунктом 2.1 Розділу 2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 р. № 88, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 р. за № 168/704 первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

З викладеного вбачається, що надані відповідачем податкові накладні не можуть бути належним підтвердженням факту надання позивачеві послуг.

Як було зазначено вище, між сторонами було укладено усний договір транспортних послуг, а позивач в обгрунтування своїх вимог посилається на невиконання відповідачем своїх зобов`язань щодо надання таких послуг, які позивачем було оплачено згідно виставлених рахунків.

Відповідно до Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених Наказом Міністерства транспорту України 14.10.1997 №363 (у редакції чинній у 2016 році), товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи.

Матеріали справи не містять товарно-транспортних накладних чи інших первинних документів (подорожній лист), що зафіксували би факт здійснення господарської операції щодо надання транспортних послуг та відповідно підтверджували би виконання відповідачем взятих на себе зобов`язань.

За таких обставин, судова колегія дійшла висновку, що відповідачем не надано належних доказів, а саме - первинних документів (зокрема, товарно-транспортних накладних), оформлених відповідно до вказаних вище приписів, з яких вбачалось би за можливе встановити реальність господарської операції, що відповідно ставить під сумнів реальний характер господарської операції, та як наслідок - виконання відповідачем своїх зобов`язань за договором.

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За змістом статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).

За приписами ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже, відповідачем не доведено належними та достатніми доказами виконання умов договору та відповідно не спростовано доводи позивача щодо ненадання транспортних послуг.

За викладених обставин, з огляду на підтверджений та встановлений факт перерахування позивачем коштів та відсутність належних доказів надання відповідачем відповідних послуг, колегія суддів визнає обґрунтованим висновок суду першої інстанції наявність підстав для задоволення позовної вимоги про стягнення з відповідача коштів в розмірі 431 170,00 грн.

Щодо заявлених позивачем вимог про стягнення з відповідача 2 304,00 грн трьох процентів річних та 19 176,29 грн інфляційних втрат.

Відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Для визначення суми трьох процентів річних та інфляційних втрат позивач зазначив період за який здійснюється нарахування, а саме: з 15.09.2022 по день прийняття рішення у цій господарській справі. Також позивач повідомив суд, що вимоги щодо стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат в заявленому розмірі розраховані на день подання позовної заяви.

Позивач, обґрунтовуючи дату початку періоду нарахування трьох відсотків річних та інфляційних втрат, повідомляє про отримання вимоги відповідачем 08.09.2022, що підтверджується поштовим відправленням № 05050 96785008.

Однак, матеріали справи містять докази направлення претензії та її отримання відповідачем 09.09.2022 (трекінг поштового відправлення №05050 96785008).

Отже, як правильно зазначив суд першої інстанції, враховуючи зазначене та приписи ст. 530 ЦК України, початок виникнення грошового зобов`язання у відповідача настав 17.09.2022.

Позовна заява була сформована в системі «Електронний суд» 19.11.2022 і відповідно зазначена дата є днем подання позовної заяви.

Враховуючи наведене, судом першої інстанції правильно встановлено період нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат з 17.09.2022 по 19.11.2022.

Оскільки позивачем не надано розрахунку суми трьох процентів річних та інфляційних втрат, судом першої інстанції здійснено перерахунок заявлених вимог, для встановлення правомірного розміру суми, що підлягає стягненню з відповідача, відповідно до якого розмір суми інфляційного збільшення становить 13 872,89 грн, а розмір трьох процентів річних становить 2 268,07 грн.

Також судом враховано, що сторонами під час апеляційного перегляду оскаржуваного рішення не надано заперечень щодо наведених розрахунків суду.

Відтак, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції в тому, що вимоги щодо стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних підлягають задоволенню в розмірі, встановленому судом, а саме: 13 872,89 грн - інфляційні втрати, 2 268,07 грн - 3% річних.

Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог, які відповідачем не було спростовано належними доказами, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню частково, з урахуванням наведених вище судом перерахунків сум інфляційних втрат та 3% річних.

Апеляційний господарський суд, перевіривши матеріали справи та дослідивши доводи учасників справи, дійшов висновку, що судом першої інстанції за результатами розгляду справи було прийнято законне та вмотивоване рішення на підставі належних та допустимих доказів, а скаржником в апеляційній скарзі вищенаведені висновки суду першої інстанції не спростовано.

Отже, апеляційний господарський суд не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення Господарського суду міста Києва від 02.03.2023 у справі №910/12667/22.

Щодо розподілу судових витрат.

Позивачем було заявлено до стягнення з відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 18 000,00 грн та витрати на вчинення інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи в загальному розмірі 229,87 грн.

Відповідно до ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу та витрати пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частин 1-4 ст. 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, у тому числі гонорару адвоката за представництво в суді, та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Судом перевірено, що на підтвердження розміру понесених витрат на правничу допомогу позивач надав акт-розрахунок обсягу наданої професійної правничої допомоги з детальним описом робіт (надання послуг), виконаних адвокатом від 23.01.2023.

Однак, як правильно зазначив суд першої інстанції, з огляду на приписи ст. 126 ГПК України, належним доказом підтвердження надання правничої допомоги є договір, на підставі якого діяв адвокат і який визначає умови та порядок надання правничої допомоги.

Натомість, у матеріалах справи відсутній договір про надання правничої допомоги, отже обставини, на які посилається позивач щодо підтвердження розміру понесених витрат на професійну правничу допомогу, не мають в повній мірі належного доказового підтвердження, тому за правильним висновком суду першої інстанції вимога про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 18 000,00 грн не підлягає задоволенню.

Разом з цим, на підтвердження витрат на вчинення інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи в загальному розмірі 229,87 грн позивачем надано: платіжне доручення № 1229407754 від 09.08.2022 на суму 120,00 грн., фіскальний чек від 04.09.2022 на суму 34,92 грн., фіскальний чек від19.11.2022 на суму 34,92 грн., фіскальний чек від 05.02.2023 на суму 40,00 грн.

Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи наведене, вимога про стягнення витрат на вчинення інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи в загальному розмірі 229,87 грн. підлягає задоволенню з урахуванням ст. 129 ГПК України.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року).

Згідно з ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23.06.1993).

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.

У Рекомендаціях R (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно принципів цивільного судочинства, що направлені на удосконалення судової системи, наголошується на тому, що суд повинен, принаймні в ході попереднього засідання, а якщо можливо, і протягом всього розгляду, відігравати активну роль у забезпеченні швидкого судового розгляду, поважаючи при цьому права сторін, в тому числі і їх право на неупередженість. Зокрема, він повинен володіти повноваженнями proprio motu, щоб вимагати від сторін пред`явлення таких роз`яснень, які можуть бути необхідними; вимагати від сторін особистої явки, піднімати питання права; вимагати показань свідків, принаймні в тих випадках, коли мова йде не тільки про інтереси сторін, що беруть участь у справі, тощо. Такі повноваження повинні здійснюватися в межах предмета розгляду.

Обов`язок доказування, встановлений статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п. 33 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б. В. проти Нідерландів» від 27.10.1993).

Згідно частини першої, третьої статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

У відповідності до ст. 42 ГПК України учасники справи користуються рівними процесуальними правами. Учасники справи мають право подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 02.03.2023 прийняте за повного з`ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, а також з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Таким чином, у задоволенні апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Добро Логістик» слід відмовити, а оскаржуване рішення Господарського суду міста Києва від 02.03.2023 - залишити без змін.

Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст. 129, 232-241, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Добро Логістик» на рішення Господарського суду міста Києва від 02.03.2023 у справі №910/12667/22 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 02.03.2023 у справі №910/12667/22 - залишити без змін.

3.Судові витрати (судовий збір) за розгляд апеляційної скарги покладаються на Товариство з обмеженою відповідальністю «Добро Логістик».

4. Матеріали справи №910/12667/22 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до ст.ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 07.07.2023.

Головуючий суддя О.В. Тищенко

Судді С.Р. Станік

Є.Ю. Шаптала