Рішення

від 19.07.2023 по справі 140/8189/23

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 липня 2023 року ЛуцькСправа № 140/8189/23

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого-судді Мачульського В.В.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Луганській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Державна служба України з лікарських засобів та контролю за наркотиками про стягнення заробітної плати,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , позивач) звернулася з позовом до Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Луганській області ( далі відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Державна служба України з лікарських засобів та контролю за наркотиками (далі третя особа) про стягнення з Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Луганській області на користь ОСОБА_1 заробітну плату за період з 19 липня 2022 року по 1 грудня 2022 року включно у розмірі 17299,57 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач з 12.09.2016 перебуває на посаді головного спеціаліста сектору державного контролю лікарських засобів, медичної продукції та обігу наркотичних засобів психотропних речовин та прекурсорів Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Луганській області. Протягом періоду працевлаштування періодично перебувала у відпустці без збереження заробітної плати. Остання така відпустка була надана на підставі п.18 ч.1 ст.25 Закону України «Про відпустки», відповідно до якого відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов`язковому порядку працівникам на період проведення у відповідному населеному пункті антитерористичної операції, заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях з урахуванням часу, необхідного для повернення до місця роботи, але не більш як сім календарних днів після прийняття рішення про припинення антитерористичної операції, заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях. Пункт 18 частини 1 статті 25 Закону України «Про відпустки» виключено на підставі закону «2352-ІХ від 01.07.2022, який набрав чинності з 19.07.2022. Проте відповідач не вжив жодних заходів щодо зміни правового становища позивача як службовця, у зв`язку з чим після 19.07.2022 позивач продовжувала перебувати з відповідачем у трудових відносинах, однак будь які виплати з вказаної дати не нараховувались та не здійснювались звини роботодавця.

Зазначає, що відповідач листом від 22.12.2022 повідомив, що наказом від 02.12.2022 призупинено трудові відносини з позивачем на період воєнного стану. Також було повідомлено, що у відповідача не було відомостей про місцезнаходження позивача в період з 19.07.2022 по 02.12.2022. Крім того, було запропоновано позивачу надати пояснення щодо того, з яких причин не врегульовано відносини з роботодавцем після закінчення відпустки без збереження заробітної плати згідно п.18 ч.1 ст.25 Закону України «Про відпустки».

В подальшому 09.01.2023 представником позивача було скеровано на адресу відповідача адвокатський запит з проханням надати відомості чи нараховувалась головному спеціалісту сектору державного контролю лікарських засобів, медичної продукції та обігу наркотичних засобів психотропних речовин та прекурсорів Кравцовій М.Л. заробітна плата в період з 19.07.2022 по 02.12.2022. У відповідь на дане звернення відповідач листом від 12.01.2023 повідомив представника позивача, що за вказаний період позивачу не нараховувалась заробітна плата, оскільки остання свої функціональні обов`язки та жодної роботи в службі не виконувала. За вказаний період оформлена неявка з нез`ясованих причин.

Позивач вказує, що будь яких винних дій не вчиняла. Відповідач не знаходиться за місцем своєї реєстрації, будь які засоби зв`язку з ним відсутні. В той же час позивач ні місця свого проживання ні засобів зв`язку не змінювала. Також вважає, що на неї не покладено обов`язку доручати собі виконання завдань чи виконувати доручення, що є прерогативою вищого керівництва відповідача.

Зазначає, що оплата праці за період простою здійснюється з урахуванням статті 113 Кодексу законів про працю України та відповідно до постанови Кабінету міністрів України від 07.03.2022 №221 «Деякі питання оплати праці працівників державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, що фінансуються або дотуються з бюджету в умовах воєнного стану», а саме: керівник органу, підприємства, установи та організації, до припинення чи скасування воєнного стану в Україні в межах фонду заробітної плати, передбаченого у кошторисі, може самостійно визначати розмір оплати часу простою працівників, але не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові тарифного розряду (посадового окладу).

На підставі вищевикладеного вважає, що відповідав протиправно не виплатив їй заробітну плату за період з 19.07.2022 по 02.12.2022 в сумі 17299,57 грн., у зв`язку з чи просить суд стягнути її в судовому порядку.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 03.05.2023 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі; судовий розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у ній матеріалами відповідно до статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) (а.с.40-41).

У відзиві на позовну заяву №17-02.1/02/05.12-23 який надійшов на адресу суду електронним зав`язком 11.05.2023 (а.с.18-20), а також поштовим зв`язком 17.05.2023 представник відповідача позовних вимог не визнав та просить відмовити у його задоволенні, мотивуючи тим, що позивач з 2014 року, після перереєстрації установи в місто Рубіжне, фактично не працювала в Державній службі з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Луганській області, у зв`язку із відпусткою без збереження заробітної плати матері, дитина якої потребує домашнього догляду на підставі власної заяви у термін до 24.10.2015 року. Надалі знаходилась у відпустці без збереження заробітної плати згідно п.18 ч.1 ст.25 Закону України «Про відпустки». На момент прийняття рішення (28.02.2022) про зміну умов праці фактично працюючих співробітників Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Луганській області (оголошення простою), позивач знаходилась у відпустці без збереження заробітної плати, то її статус не змінився, а з 19.07.2022 оформлено неявку з нез`ясованих причин, так як ОСОБА_1 не надала інформацію про місце свого перебування.

Зазначає, що враховуючи інтенсивні бойові дії на території міста Рубіжне евакуювати Державну службу з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Луганській області не було можливо, у зв`язку з чим всі контактні дані в тому числі позивача залишилися в особовій справі в сейфі місті Рубіжному. У грудні 2022 року відповідач дізнався поштову адресу позивача, та надіслано останньому лист де пропонувалося надати пояснення, щодо її місця знаходження у період з 19.07.2022 по 02.12.2022, проте жодних пояснень позивач своєму роботодавцеві не надала.

Відповідач вважає, що відповідно до статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата обчислюється у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Однак починаючи з 19.07.2022 по 02.12.2022 ОСОБА_1 свої функціональні обов`язки та будь якої іншої роботи (у тому числі дистанційної) в Державній службі з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Луганській області не виконувала, таким чином підстав для нарахування заробітної плати відсутні.

В поданій до суду відповіді на відзив від 05.05.2023 позивач заперечив з приводу доводів відзиву та підтримав свою позицію викладену позовній заяві, просив позов задовольнити (а.с.36-37).

Інших заяв по суті справи від сторін не надходили. Сторони скористались своїм правом щодо подачі заяв по суті справи.

Перевіривши письмовими доказами доводи сторін, викладені у заявах по суті справи, суд встановив такі обставини.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , є внутрішньо переміщеною особою з Луганської області до Волинської області, що підтверджується довідкою від 23.10.2014 №764-240 (а.с.10).

Позивач з 12.09.2016 перебуває у трудових відносинах з Державною службою з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Луганській області.

Також судом встановлено та не заперечується відповідачем те, що позивачу надана відпустка без збереження заробітної плати у відповідності до статті п.18 ч.1 ст.25 Закону України «Про відпустки».

Державною службою з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Луганській області було надіслано ОСОБА_1 лист повідомлення №59-01.1/02/05.12-22 від 22.12.2022 у якому зазначено, що відповідно до ст. 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 №2136, наказом Служби від 02.12.2022 №15 «Про призупинення дії трудового договору» (погодженого Луганською обласною державною адміністрацією обласною військовою цивільною адміністрацією згідно листа від 21.12.2022 №3541) оголошено про призупинення з ОСОБА_1 трудових відносин. Зазначено, що вищевказаний лист діє на строк не більше ніж період дії воєнного стану, тому після припинення або скасування такого трудові відносини будуть поновлено та необхідно буде приступити до виконання своїх посадових обов`язків. Також в даному листі відповідач просив надати пояснення, а саме:

- щодо місцезнаходження позивача у період з 19.07.2022 по 02.12.2022;

- щодо причин не отримання від позивача, на офіційну електронну адресу Служби, як єдиного офіційного засобу зв`язку, жодних заяв,звернень, повідомлень, тощо щодо вирішення статусу після закінчення відпустки без збереження заробітної плати, згідно статті 25 п.18 Закону України «Про відпустки» (на час АТО) (а.с.6).

09.01.2023 представник позивача звернувся до Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Луганській області адвокатським запитом про надання чи нараховувалась головному спеціалісту сектору державного контролю лікарських засобів, медичної продукції та обігу наркотичних засобів психотропних речовин та прекурсорів ОСОБА_1 заробітна плата в період з 19.07.2022 по 02.12.2022.

Листом від 12.01.2023 №3-01.1/03.1/05.13-23, Державна служба з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Луганській області повідомила представника позивача, що за вказаний період ОСОБА_1 не нараховувалась заробітна плата, оскільки остання свої функціональні обов`язки та жодної роботи в службі позивач не виконувала. За вказаний період оформлена неявка з нез`ясованих причин. Крім того, повідомлено, що у зв`язку із інтенсивними бойовими діями на території Луганської області та окупацією міста Рубіжного, на даний час, немає фізичної можливості надати копію заяви ОСОБА_1 про відпустку без збереження заробітної плати , зазначене питання може бути вирішене тільки після де окупації міста Рубіжного (а.с.7).

Отже, з матеріалів справи слідує, що спір між сторонами виник у зв`язку із не нарахуванням відповідачем заробітної плати позивачу за період з 19.07.2022 по 02.12.2022, оскільки Законом України №2352-ІХ виключено п.18 ч.1 ст.25 Закону України «Про відпустки», який набрав чинності з 19.07.2022.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.

Згідно частини 2 статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї і практику Європейського суду, як джерела права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Статтею 13 Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України, статті 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12 червня 2018 у справі №826/4406/16, від 26 червня 2018 у справі №802/1064/17-а, від 03 липня 2018 у справі №826/16634/16.

Поряд з цим, слід відмітити, що звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Статтею 19 Конституції України визначено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 38 Конституції України громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Згідно з частиною першою статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Законом України від 02 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» (далі - Закон № 1669) визначено тимчасові заходи для забезпечення підтримки суб`єктів господарювання, які здійснюють діяльність на території проведення АТО та осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення.

Згідно зі ст. 1 Закону № 1669 період проведення антитерористичної операції - час між датою набрання чинності Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

Територія проведення антитерористичної операції - територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014.

Пунктом 5 статті 11 Закону № 1669 передбачено обов`язок Кабінету Міністрів України у десятиденний строк з дня опублікування цього Закону затвердити перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14.04.2014р. № 405/2014 у період з 14 квітня 2014 року до її закінчення.

Розпорядженням від 30.10.2014 № 1053-р Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалась антитерористична операція» затверджено перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція. Місто Рубіжне віднесено до переліку населених пунктів, на території яких проводилася АТО.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1079-р від 05 листопада 2014 року було зупинено дію розпорядження Кабінету Міністрів України № 1053-р від 30 жовтня 2014 року, проте, постановою Окружного адміністративного суду м. Києва по справі № 826/18327/14 від 26 січня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 2 квітня 2015 року, розпорядження Кабінету Міністрів України № 1079-р від 5 листопада 2014 року визнано нечинним.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України К/800/19383/15 від 28.07.2015 року постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 26.01.2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 02.04.2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02 грудня 2015 року №1275-р затверджено новий перелік населених пунктів, на території яких здійснювалась антитерористична операція, у якому, серед інших населених пунктів, також є м. Рубіжне Луганської області.

Як слідує з довідки від 23.10.2014 №764-240 фактичне місце проживання/перебування позивача є м. Луцьк, проте місце її роботи та реєстрації відповідача знаходиться у м. Рубіжне Луганської області.

Відповідно до статті 153 КЗпП України власник або уповноважений ним орган не має права вимагати від працівника виконання роботи, поєднаної з явною небезпекою для життя, а також в умовах, що не відповідають законодавству про охорону праці. Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров`я або людей, які його оточують, і навколишнього середовища. На власника або уповноважений ним орган покладається систематичне проведення інструктажу (навчання) працівників з питань охорони праці, протипожежної охорони.

Закон України «Про відпустки» встановлює державні гарантії права на відпустки працівників, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Підпунктом 18 частини1 статті 25 Закону України «Про відпустки» встановлено, що працівникам на період проведення у відповідному населеному пункті антитерористичної операції, заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях з урахуванням часу, необхідного для повернення до місця роботи, але не більш як сім календарних днів після прийняття рішення про припинення антитерористичної операції, заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях (в редакції Закону України «Про внесення змін до статті 25 Закону України «Про відпустки» від 15.01.2015 р. № 121-VIII та із змінами, внесеними згідно із Законом № 2443-VIII від 22.05.2018 року).

Суд зазначає, що цю зміну було внесено з метою уникнення масових звільнень працівників, які переміщуються з районів проведення антитерористичної операції або залишаються в таких районах і не мають можливості виходити на роботу у зв`язку із загрозою для життя та здоров`я.

Згідно з наказом Антитерористичного центру при СБУ від 07.10.2014 № 33/6/а «Про визначення районів проведення антитерористичної операції та термінів її проведення» Донецька та Луганська області з 07.04.2014 визначені в цілому як райони проведення антитерористичної операції.

Як зазначено вище, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02 грудня 2015 року №1275-р затверджено перелік населених пунктів, на території яких здійснювалась антитерористична операція, тобто здійснювалась у минулому часі, до яких було віднесено м. Рубіжне Луганської області.

Таким чином, пункт 18 частини 1 статті 25 Закону України «Про відпустки» викладено у новій редакції, згідно якої відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов`язковому порядку працівникам на період проведення у відповідному населеному пункті антитерористичної операції, заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях з урахуванням часу, необхідного для повернення до місця роботи, але не більш як сім календарних днів після прийняття рішення про припинення антитерористичної операції, заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях.

На підставі зазначеної статті, відповідачем ОСОБА_1 надано відпустку без збереження заробітної плати з 2014 року, відповідно до пункту 18 частини 1 статті 25 Закону України «Про відпустки».

Разом з тим, пункт 18 частини 1 статті 25 Закону України «Про відпустки» виключено Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-ІХ від 01.07.2022, який набрав чинності 19.07.2022.

Як встановлено судом відповідачем вживались заходи, щодо повідомлення позивача про зміну у трудових відносинах шляхом надіслання лист повідомлення №59-01.1/02/05.12-22 від 22.12.2022, у якому повідомлено ОСОБА_1 про призупинення з останньою трудових відносин з 02.12.2022, а також з проханням надати пояснення, проте відповідь від позивача не надавалась.

У матеріалах справи відсутні докази того, що у період з 19.07.2022 по 02.12.2022 позивач виконувала функціональні обов`язки у Державній службі з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Луганській області та враховуючи те, що позивач із відповідною заявою після зміни її статусу у трудових відносинах не звертався, відтак необхідно дійти висновку, що у позивача відсутні підстави для отримання заробітної плати за вищевказаний період.

Суд не бере до уваги посилання позивача на постанову Кабінету Міністрів України від 07.03.2022 № 221 «Деякі питання оплати праці працівників державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, що фінансуються або дотуються з бюджету, в умовах воєнного стану» щодо встановлення у межах кошторису апарату відповідача оплату праці в розмірі двох третин посадового окладу для працівників, які знаходяться в простої, з огляду на таке.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначаються Законом України «Про державну службу».

Статтею 5 вказаного Закону передбачено, що відносини, які виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до статті 34 Кодексу законів про працю України, простійце зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.

У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця.

Статтею 113 Кодексу законів про працю України передбачено, що час простою не з вини працівника, в тому числі на період оголошення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу).

Отже, поняття «простій» законодавчо визначено як призупинення роботи, що викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.

Тобто, простій є винятковим випадком у процесі виробництва (діяльності підприємства чи установи), коли працівник з об`єктивної причини тимчасово не має можливості виконувати свої трудові функції. На переконання суду, війна та пов`язані з нею воєнні дії, запровадження воєнного стану є саме такими обставинами, що виникли незалежно ані від роботодавця, ані від працівника, у зв`язку з чим наявність таких обставин надає роботодавцю право оголосити простій на підприємстві.

Разом з цим на законодавчому рівні не встановлено жодних вимог та умов, які б забороняли або обмежували роботодавців у питанні прийняття ними рішення про запровадження простою під час війни. Це вказує на те, що кожний роботодавець має дискрецію у вирішенні питання про оголошення простою під час війни. Причому, простій може бути оголошено як для всього підприємства, так і для окремого структурного підрозділу або для окремих працівників. Припиняється простій на підставі наказу у випадку відсутності обставин, які зумовили його оголошення.

Суд зауважує, що доказів про те, що у період з 19.07.2022 по 02.12.2022 Державна служба з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Луганській області знаходилася у простої сторонами не надано.

В частині 2 статті 9 КАС України встановлено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Відповідно до частини 1 статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Згідно частиною 2 статті 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 77 цього Кодексу в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі статтею 90 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов є необґрунтованим і задоволенню не підлягає.

Згідно приписів статті 139 КАС України у випадку прийняття рішення про відмову у задоволенні позовних вимог питання щодо розподілу судових витрат судом не вирішується.

Керуючись статтями 2, 9, 72-77, 243-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної служби з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Луганській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Державна служба України з лікарських засобів та контролю за наркотиками про стягнення заробітної плати відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 (фактична адреса проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач: Державна служба з лікарських засобів та контролю за наркотиками у Луганській області (93011, Луганська область, місто Рубіжне, вулиця 30 років Перемоги, будинок 6, приміщення 5, код ЄДРПОУ 37057859).

Третя особа: Державна служба України з лікарських засобів та контролю за наркотиками (03115, місто Київ, проспект Перемоги, будинок 120-А, код ЄДРПОУ 40517815)

Головуючий

Суддя В.В. Мачульський