Постанова

від 12.07.2023 по справі 758/14609/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 758/14609/18 Головуючий у суді І інстанції Захарчук С.С.

Провадження № 22-ц/824/7050/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 липня 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.,

суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 08 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, стягнення грошової компенсації вартості частки майна,

в с т а н о в и в:

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним вище позовом, обґрунтовуючи його тим, що з 25 квітня 1998 року він перебував із відповідачкою у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано на підставі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23 вересня 2014 року.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 22 березня 2003 року сторонами за спільні кошти був придбаний садовий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 531 кв. м, на якій розташовані вищевказані об`єкти нерухомості.

29 травня 2003 року сторонами отриманий державний акт про право власності на земельну ділянку серії КВ № 144851, відповідно до якого відповідачка є власником земельної ділянки, площею 0,0531 га, за адресою: АДРЕСА_2 .

04 грудня 2003 року згідно договору купівлі-продажу за спільні кошти вони з дружиною придбали садовий будинок АДРЕСА_3 та земельна ділянка, площею 0,0635 га, на якій розташовані вищевказані об`єкти нерухомості.

16 вересня 2008 року сторонами отриманий державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 007048, відповідно до якого відповідачка є власником земельної ділянки, площею 0,0635 га, за адресою: АДРЕСА_4 .

Після придбання зазначених земельних ділянок сторони вони їх об`єднати, знести старі будинки та побудувати один новий садовий будинок з господарськими спорудами.

12 січня 2011 року вони отримали державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 039434, відповідно до якого відповідачка стала власником земельної ділянки, площею 0,1166 га, за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:91:467:0096.

У 2006 році сторони за спільні кошти побудували садовий будинок, площею 487,4 кв. м, гараж-майстерню, площею 401,7 кв. м, сарай, площею 5,1 кв. м та вбиральню, площею 2,8 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з Декларацією про готовність об`єкта до експлуатації від 28 жовтня 2011 року садовий будинок, площею 487,4 кв. м, гараж-майстерня, площею 401,7 кв. м, сарай, площею 5,1 кв. м та вбиральня, площею 2,8 кв. м є закінченим будівництвом, об`єкт готовим до експлуатації.

Після прийняття вказаного об`єкта до експлуатації відповідачка, будучи особою, на яку оформлено право власності на земельну ділянку, почала усіляко затягувати державну реєстрацію права власності, а починаючи з 2014 категорично відмовилася це робити.

Відповідно до звіту від 25 жовтня 2018 року про експертно-грошову оцінку земельної ділянки, площею 0,1166 га, що розташована у АДРЕСА_2 , кадастровий номер 8000000000:91:467:0096, ринкова вартість вказаної земельної ділянки становить 1 692 483,98 грн.

Згідно зі звітом про визначення ринкової вартості садового буднику, загальною площею 487,4 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , від 25 жовтня 2018 року, ринкова вартість вказаного будинку становить 7 052 421,29 грн.

Зазначене нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя, а тому вартість належної позивачу 1/2 частини у спільній сумісній власності подружжя становить 4 372 452,63 грн.

На початку жовтня 2018 позивач був позбавлений можливості вільно користуватися своєю часткою у спільній сумісній власності подружжя, у нього відібрали ключі та за допомогою поліції змусили залишити зазначені вище приміщення. Фактично його позбавили права власності на вищевказаний об`єкт спільної сумісної власності подружжя.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив визнати спільною сумісною власністю подружжя земельну ділянку, площею 0,1166 га за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 8000000000:91:467:0096, та садовий будинок (об`єкт незавершеного будівництва), площею 487,4 кв. м, гараж-майстерню, площею 401,7 кв. м, сарай, площею 5,1 кв. м, вбиральню, площею 2,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 ; стягнути з ОСОБА_2 на його користь компенсацію вартості 1/2 частини земельної ділянки, площею 0,1166 га, що розташована у АДРЕСА_2 , кадастровий номер 8000000000:91:467:0096, та 1/2 частини садового будинку (об`єкту незавершеного будівництва), площею 487,4 кв. м, гараж майстерню, площею 401,7 кв. м, сарай, площею 5,1 кв. м, вбиральню, площею 2,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 у розмірі 4 372 452,63 грн.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 08 листопада 2022 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач в особі представника - адвоката Євсєєва В.В. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги вказав, що суд безпідставно не взяв до уваги наданий позивачем доказ створення йому перешкод у користуванні спільною сумісною власністю саме у жовтні 2018 року. Таким доказом є відповідь Подільського УП ГУ НП у м. Києві від 11 липня 2019 року, з якої вбачається, що 05 жовтня 2019 року о 16 год. 29 хв. до Подільського УП ГУ НП у м. Києві по лінії 102 надійшов виклик, що за адресою: АДРЕСА_5 бешкетує колишній власник. Оперативним черговим по районному управлінню на місце події було направлено наряд Рупор-259, який при виїзді на виклик встановив, що між колишнім власником ОСОБА_1 та новим ОСОБА_3 виник конфлікт.

Як на підтвердження того, що позивач дізнався про своє порушене право саме 05 жовтня 2018 року, оскільки у вказаній відповіді зазначено, що ця подія відбулась 05 жовтня 2019 року (перший абзац), позивач звертає увагу, що у останньому абзаці вказаного листа чітко зазначено, що вказану подію зареєстровано до ЄО з використанням інформаційно-телекомунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України» за № 48176 від 05жовтня 2018 року та доручено виконувати відділу дільничних офіцерів поліції. Тобто, вказана подія відбулась саме 05 жовтня 2018 року, а у першому абзаці вказаного листа дата 05 жовтня 2019 року є помилковою, навіть з огляду на те, що дата вказаного листа поліції -11 липня 2019року, що унеможливлює реєстрацію події, що відбулась 05 жовтня 2019 року.

Про вказану обставину представник позивача повідомляв суд у судовому засіданні 08 листопада 2022 року, але суд залишив цю обставину без належної уваги.

Відтак, перебіг позовної давності для пред`явлення даного позову розпочався з 05 жовтня 2018 року, тобто з моменту коли позивач був фактично позбавлений свого права власності та дізнався про порушення свого права. У зв`язку із чим, суд помилково відмовив у задоволенні позову внаслідок спливу позовної давності.

Щодо неналежності доказів, а саме звітів про оцінку майна, то позивач також не погоджується із судом першої інстанції. Наголошує на тому, що ці звіти були замовлені саме відповідачкою, для яких цілей йому не відомо, але вони зберігались по місцю їх сумісного проживання у квартирі АДРЕСА_6 , отже позивач ними скористався. Відповідачка вартість майна не спростувала. Звіти подані до суду 06 листопада 2018 року, тобто до закінчення строку дії зазначених звітів - 25 квітня 2019 року, а тому повинні були взяті судом до уваги.

На адресу апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу позивача від представника відповідачки - адвоката Степаненка В.В.

Вважає оскаржуване рішення законним і обґрунтованим. Суд правомірно не взяв до уваги, керуючись статтею 78 ЦПК України, звіти про оцінку майна, які надав позивач, оскільки ці докази отримання з порушенням порядку, встановленому законом. Звіти, які були замовлені нібито відповідачкою, нею не замовлялись, і тим більше нею не підписувались. Крім того, голослівними є доводи апеляційної скарги щодо початку перебігу позовної давності, адже про те, що спільне майно перебувало в оренді позивачу було відомо з 2009 року. Оскільки порушення свого права на користування позивач пов`язував саме з орендою спільного сумісного майна, то це порушення відбулось ще в 2009 році.

При апеляційному розгляді справи представник позивача - адвокат Швирков О.С. підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі, та просив її задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити у вказаній справі нове судове рішення про задоволення позову з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Представник відповідачки - адвокат Степаненко В.В. заперечив щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі, та просив залишити її без задоволення, оскільки аргументи позивача не спростовують обставин, які були встановлені судом при розгляді справи та висновків, викладених у рішенні суду. Вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального права та з дотримання норм процесуального законодавства, просив залишити його без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін в судовому засіданні, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд першої інстанції при розгляді справи встановив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 25 квітня 1998 року, який було розірвано відповідно до рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23 вересня 2014 року (а.с. 8-9, т. 1).

За час шлюбу, а саме 22 березня 2003 року сторонами були придбані садовий будинок з відповідними господарськими та побутовими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_7 та земельну ділянку, площею 531 кв. м, на якій розташовані вищевказані об`єкти нерухомості (а.с. 10-12, т. 1).

Також, 04 грудня 2003 року сторонами придбані садовий будинок АДРЕСА_3 та земельна ділянка, площею 0,0635 га, на якій розташовані вищевказані об`єкти нерухомості (а.с. 13-14, т. 1).

Згідно з Декларацією про готовність об`єкта до експлуатації від 28 жовтня 2011 року садовий будинок, площею 487,4 кв. м, гараж-майстерня, площею 401,7 кв. м, сарай, площею 5,1 кв. м та вбиральня, площею 2,8 кв. м є закінченим будівництвом, об`єкт готовим до експлуатації (а.с. 24-26, т. 1).

Суд встановив, що між сторонами не існує спору щодо належності будинку та земельної ділянки їм на праві спільної сумісної власності.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущена позовна давність у три роки після розірвання шлюбу, оскільки шлюб сторони розірвали у 2014 році, а з позовом позивач звернувся у листопаді 2018 року. Суд не прийняв до уваги лист начальника Подільського УП ГУ НП у м. Києві від 11 червня 2019 року, отриманий на виконання ухвали від 16 травня 2019 року, як належний доказ того, що позивач був позбавлений права користування належною йому частиною нерухомого майна.

Крім того, суд першої інстанції у своєму рішенні також навів мотиви, за яких він відмовив у задоволенні позову і по суті спору. Так, суд виходив з того, що строк дії звітів про визначення вартості спільного майна подружжя, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, закінчився 25 квітня 2019 року, відповідачка заперечує ту обставину, що зазначені звіти були складені на її замовлення, а позивач не зміг пояснити природу їх походження. З врахуванням наведених обставин, районний суд дійшов висновку про те, що розмір частки ОСОБА_1 у спільному майні подружжя на суму 4 372 452,63 грн не підтверджений належними та допустимими доказами, а тому правових підстав для задоволення позову про стягнення з ОСОБА_2 на його користь компенсації вартості майна немає.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає з огляду на наступне.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Позивач пред`явив позов на захист свого права власності на майно, набуте в період шлюбу з відповідачкою, посилаючись на те, що це право порушене відповідачкою.

Відповідно до статі 264 ЦПК України суд першої інстанції мав вирішити чи мали місце обставини (факти) якими обґрунтовувались вимоги та заперечення, та якими доказами це підтверджується, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Суд першої інстанції при розгляді даного спору мав встановити, чи є спірне майно спільним сумісним майном подружжя, чи порушене право власності позивача, чи підлягає майно поділу в обраний позивачем спосіб.

І лише після встановлення порушеного права позивача, суд мав вирішити, чи підлягає це порушене право судовому захисту, чи поданий позов в межах позовної давності.

Відповідачка визнавала, що спірне майно набуте в період шлюбу і є спільним сумісним майном подружжя. Однак не визнавала, що позивач має право на його поділ, оскільки позов подав за спливом позовної давності. Крім того, відповідачка вважала надані позивачем звіти про оцінку майна недопустимим доказом, оскільки із їх змісту вбачається, що вони зроблені на її замовлення, однак вона не замовляла виготовлення таких звітів, а отже підстава для їх виготовлення була відсутня. Оскільки ці докази одержані з порушенням порядку, встановленому законом, вважала, що вони не можуть бути прийняті судом.

Разом із тим, суд першої інстанції у своєму рішенні спочатку відмовив у задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності, після чого вдався до оцінки наданих позивачем доказів, визнав їх недопустимими і відмовив також і по суті спору, що є взаємовиключним і недопустимим при ухваленні рішення у цивільній справі.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).

Згідно роз`яснень, які містяться у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106,107 СК) чи дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого власності (частина друга статті 72 СК).

Відповідно до положень частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За роз`ясненнями, що містяться в абзаці 3 пункту 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Отже, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами сплила, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Аналогічний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 травня 2018 року в справі № 369/6892/15-ц, у постанові від 31 жовтня 2018 року в справі № 367/6105/16-ц та у постанові від 16 червня 2020 року в справі № 372/266/15-ц.

Суд першої інстанції зазначене не врахував, відмовляючи у задоволенні позову з посиланням на положення частини другої статті 72 СК України, тобто з підстав пропуску позивачем строку позовної давності, не дослідив обґрунтованість позовних вимог, зокрема, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду та чи існує у нього право вимагати у відповідачки грошової компенсації у вигляді 1/2 частки вартості спільного сумісного майна, що має суттєве значення для правильного вирішення справи й з огляду на те, що відмовляти в позові через пропуск без поважних причин строку для звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим.

Таким чином суд першої інстанції на зміст статей 256, 267 ЦК України, відповідно до яких відмова у позові через сплив без поважних причин строку звернення до суду можлива лише в тому разі, коли позов доведеним і обґрунтованим, уваги не звернув, внаслідок чого ухвалив у справі судове рішення, яке відповідає вимогам законності і обґрунтованості.

Спірні правовідносини регулюються такими нормами матеріального права.

Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Відповідно до змісту статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналогічне положення закріплене в частині другій статті 372 ЦК України.

Згідно зі статтею 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Аналогічно вирішує питання виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності і стаття 370 ЦК України, відповідно до якої співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.

Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом бо є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу) співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Частина друга статті 183 ЦПК України визначає, що неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

З наведених норм права вбачається, що спільне сумісне майно подружжя підлягає поділу в натурі і лише у випадку неподільності майна одному із подружжя присуджується грошова компенсація.

Разом із тим, позивач пред`явив позов, в якому не ставив питання про поділ спільного сумісного майна у визначений законом спосіб, а саме в натурі, не наводив аргументів і не надавав доказів, що спірне нерухоме майно є неподільним, а просив стягнути з відповідачки грошову компенсацію належної йому частки у спільному сумісному майні у розмірі, визначеному у звітах про оцінку майна.

З врахуванням наведеного, позовні вимоги не підлягали задоволенню не з підстав недопустимості наданого доказу вартості майна, а з підстав невідповідності заявлених позовних вимог нормам матеріального права.

Оскільки судовим розглядом встановлено, що право позивача не порушене і у задоволенні позову відмовлено по суті, є зайвим відмова у задоволенні позову підстав пропуску позовної давності.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з мотивів, наведених в цьому рішенні, а саме з підстав пропуску позивачем встановленого законом строку позовної давності та недоведеності позовних вимог не відповідає матеріалам справи, ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а відтак не може бути залишене в силі та відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України підстав для нового розподілу судових витрат позивача у цій справі немає, оскільки як і в суді першої інстанції у задоволенні позовних вимог відмовлено, а змінюються лише мотиви такої відмови.

Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 08 листопада 2022 року змінити, виклавши його мотивувальну частину щодо підстав для відмови у задоволенні позову в редакції цієї постанови.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 17 липня 2023 року.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: Т.О. Писана

Д.О. Таргоній