Постанова

від 03.07.2023 по справі 760/20811/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 760/20811/21 головуючий у суді І інстанції Коробенко С.В.

провадження № 22-ц/824/7495/2023 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 липня 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді -Березовенко Р.В., суддів:Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,

з участю секретаря Потапьонок К.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником - адвокатом Некрасовим Олексієм Сергійовичем, на ухвалу Солом`янського районного суду м. Києва від 06 грудня 2022 року у справі за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя,-

В С Т А Н О В И В:

У провадженні Солом`янського районного суду міста Києва перебуває цивільна справа за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя.

28 жовтня 2022 року представниця відповідачки ОСОБА_2 - ОСОБА_3 подала до суду заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру, що на праві власності належить ОСОБА_1 , яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Представниця відповідачки наполягає на тому, що встановлення зазначеної заборони сприятиме запобіганню порушення прав відповідачки на час вирішення спору в суді та у разі задоволення позову забезпечить можливість його виконання.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 06 грудня 2022 року заяву задоволено. Накладено арешт на майно, яке є предметом спору, а саме на: квартиру, що на праві власності належить ОСОБА_1 , яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Не погоджуючись із вказаною ухвалою суду, ОСОБА_1 , через представника - адвоката Некрасова Олексія Сергійовича, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, неправильне встановлення обставин справи, які мають значення, просив скасувати ухвалу та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову, поданої до суду 28 жовтня 2022 року.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, зазначає, що ОСОБА_2 не просить суд визнати квартиру спільною сумісною власністю подружжя, не просить вчинити жодні дії з квартирою, а лише наполягає, що оскільки даний об`єкт нерухомості був придбаний через рік після розлучення, то, «за здогадкою ОСОБА_2 » без подання жодних доказів, кошти, що були сплачені ОСОБА_1 були спільною сумісною власністю подружжя. Апелянт наголошує, що квартира не є предметом спору, вимоги про визнання права власності або його оспорення не заявлялося. Вважає, що позивачкою, окрім припущень щодо походження коштів на купівлю квартири, жодних реальних доказів суду надано не було.

Також апелянт звертав увагу апеляційного суду на те, що ОСОБА_2 просила стягнути половину коштів від вартості квартири. Натомість суд першої інстанції наклав арешт не в межах половини вартості, а на всю квартиру, що також, на думку апелянта, вказує на неспівмірність заходів забезпечення позову.

В ухвалі про відкриття апеляційного провадження учасникам справи було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.

29 травня 2023 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив ОСОБА_2 , поданий представником - адвокатом Конончук Зоряною Володимирівною.

У вказаному відзиві представниця позивачки за зустрічним позовом просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін. Зазначала, що стосується обґрунтованості чи необґрунтованості збільшення позовних вимог ОСОБА_2 , то суд їх не оцінює під час вирішення питання про забезпечення позову. Вказує, що по справі проводиться підготовче судове провадження, жодні докази судом не досліджувались, тому на даній стадії суд першої інстанції позбавлений можливості встановлювати обґрунтованість позовних вимог за зустрічним позовом. Відтак, вважає, що посилання апелянта на «здогадки» ОСОБА_2 в апеляційній скарзі є передчасними та неконструктивними.

Щодо доводу про те, що арештована в порядку забезпечення позову квартира не є предметом позову, вказує на правові позиції Верховного Суду, які, на думку апелянта, визначають, що в порядку забезпечення позову про стягнення грошової суми арешт може бути накладено на нерухоме майно, яке не є предметом спору.

У судовому засіданні представник апелянта підтримав апеляційну скаргу та просив заяву про забезпечення позову залишити без задоволення.

Представник заявника просив апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з такого.

Задовольняючи заяву представниці відповідачки ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про забезпечення позову, суд першої інстанції вважав, що у разі відчуження спірного майна, яке є предметом даного спору, буде порушено право відповідачки на ефективний захист своїх інтересів.

При цьому суд першої інстанції враховував, що вид забезпечення позову є співмірним із заявленими позивачкою за зустрічним позовом вимогами, не порушує прав Відповідача за зустрічним позовом на користування майном, у той час як його відчуження в подальшому може утруднити виконання рішення суду про поділ спірного майна подружжя.

Колегія апеляційного суду повною мірою погоджується з висновком суду першої інстанції, зважаючи на таке.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається, як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав, або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся чи має намір звернутися до суду.

Відповідно до п.1, 2 ч.1 ст. 150 ЦПК України, позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно.

Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22.12.2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Таким чином, постановляючи ухвалу суд першої інстанції, на переконання апеляційного суду, повністю дотримався вимог ст. ст. 149, 150, 153 ЦПК України та положень постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову".

Судом встановлено, що ОСОБА_1 звернулася до суду з зустрічним позовом про поділ майна подружжя, предметом якого є, крім іншого спірна квартира.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, врахувавши суть спору, що виник між сторонами, можливість реальної загрози невиконання або утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, відповідність виду забезпечення позову заявленим позовним вимогам, правильно дійшов до висновку про обґрунтованість заяви, оскільки між сторонами дійсно існує спір, який перебуває на розгляді у суді, а спірне нерухоме майно, щодо якого накладено арешт, є предметом спору щодо визнання його спільною сумісною власністю подружжя та стягнення відповідної компенсації в порядку поділу.

Апеляційний суд вважає, що таке втручання держави у право на мирне володіння майном у даному випадку, є виправданим та вкрай необхідним, оскільки воно спрямовано виключно на забезпечення цивільного судочинства. Арешт майна полягає у позбавленні можливості лише розпоряджатись цими об`єктами нерухомого майна та не призведе до жодних негативних наслідків. Вжиття цього процесуального заходу не порушить вимоги ч.1 ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а навпаки сприятиме захисту права позивача на справедливий суд, гарантованого ч.1 ст.6 цієї ж Конвенції.

При цьому колегія суддів зазначає, що адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Такі заходи мають на меті, зокрема, запобігти невиправданому розширенню кола осіб, прав та інтересів яких стосуватиметься судове рішення, а відтак - утрудненню чи неможливості виконання цього рішення.

При цьому апеляційний суд зазначає, що оскільки предметом зустрічного позову є визнання спірної квартири спільною сумісною власністю подружжя та її поділ шляхом стягнення компенсації, вбачається, що обраний судом першої інстанції вид забезпечення позову - накладення арешту на майно, що належить відповідачу за зустрічним позовом є цілком співмірним.

Апеляційний суд бере до уваги висновки Верховного Суду, викладені в справі №905/448/22від 03 березня 2023 року.

Так, суд касаційної інстанції не погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що накладення арешту на майно має стосуватися саме майна, яке належить до предмета спору, з таких підстав.

Виконання в майбутньому судового рішення у справі про стягнення грошових коштів, у разі задоволення позовних вимог, безпосередньо пов`язане з обставинами наявності у боржника присудженої до стягнення суми заборгованості.

Заборона відчуження або арешт майна, які накладаються судом для забезпечення позову про стягнення грошових коштів, мають на меті подальше звернення стягнення на таке майно у разі задоволення позову.

При цьому обраний вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним.

Можливість накладення арешту на майно, не обмежуючись грошовими коштами відповідача, в порядку забезпечення позову у спорі про стягнення грошових коштів є для позивача додатковою гарантією того, що рішення суду у разі задоволення позову буде реально виконане та позивач отримає задоволення своїх вимог.

Крім того, у разі задоволення позову у справі про стягнення грошових коштів боржник матиме безумовну можливість розрахуватись із позивачем, за умови наявності у нього грошових коштів у необхідних для цього розмірах, без застосування процедури звернення стягнення на майно боржника.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.06.2022 у справі № 908/2382/21 дійшов висновку про необхідність відступити від висновків щодо застосування, зокрема, статті 137 ГПК України про неможливість накладення арешту на (нерухоме) майно відповідача в порядку забезпечення позову про стягнення коштів, викладених у низці постанов Верховного Суду.

Окрім того, подібні висновки про те, що у справах, де предметом спору є стягнення грошових коштів, накладення арешту на нерухоме майно є належним видом забезпечення позову, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18.

Отже, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції про те, що заходи забезпечення позову є необхідними, достатніми та співмірними із заявленими позовними вимогами є цілком обґрунтовані.

Окрім того, колегія суддів наголошує, що забезпечення позову є тимчасовим обмеженням щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача. Таке тимчасове обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову.

Викладене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 14 лютого 2022 року в справі № 367/3628/21 (провадження № 61-14886св21).

Довід апелянта про те, що позивачкою, окрім припущень щодо походження коштів на купівлю квартири, жодних реальних доказів суду надано не було, апеляційний суд вважає передчасним, оскільки апеляційний суд надає оцінку висновків суду першої інстанції лише щодо наявності або відсутні підстав для забезпечення позову, а не щодо обґрунтованості та доведеності позовних вимог.

Крім того, на думку апеляційного суду не заслуговують на увагу доводи представника апелянта щодо наявності у відповідача за зустрічним позовом іншого майна (грошових коштів), за рахунок яких можливе відшкодування компенсації за частину квартири у разі задоволення зустрічного позову, оскільки такі доводи нічим не підтверджені і не можуть безумовно свідчити про існування таких засобів на час ухвалення судового рішення про поділ майна подружжя.

Переглядаючи справу,колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, порушення судом норм процесуального права при його постановленні, на переконання апеляційного суду, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи і спростовуються наявними у справі доказами.

Згідно ст. 375 ЦПК України, апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу, а судове рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувана ухвала не підлягає скасуванню, як така, що постановлена з додержанням вимог закону.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Некрасовим Олексієм Сергійовичем, - залишити без задоволення.

Ухвалу Солом`янського районного суду м. Києва від 06 грудня 2022 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: О.Ф. Лапчевська

Г.І. Мостова