Постанова

від 25.07.2023 по справі 910/7826/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 липня 2023 року

м. Київ

cправа № № 910/7826/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників

позивача: не з`явились,

відповідача: Князєв С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лісовий регіон"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.03.2023

та рішення Господарського суду міста Києва від 09.11.2022

у справі № 910/7826/21

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лісовий регіон"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Аспектенерго"

про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Лісовий регіон" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Аспектенерго", з урахуванням заяви про зміну предмету позову, про: визнання неправомірними дій відповідача щодо поставки позивачу товару (лісопродукції) за договором поставки №01/08/18 від 01.08.2018 без узгоджених додатків (специфікацій) (п.1.1. договору), які є невід`ємною частиною договору, та поставці партій товару (лісопродукції) без товаросупровідних документів щодо їх поставки (п.п.5.5., 5.5.1.) у період з червня 2019 року по лютий місяць 2020 року; зобов`язання відповідач вчинити дії по наданню позивачу нарочно або поштою додатків (специфікацій) (п.1.1. договору), які є невід`ємною частиною договору поставки партій товару по договору поставки №01/08/18 від 01.08.2018 та товаросупровідних документів на поставку товару (лісопродукції) (п.п.5.5., 5.5.1.) за період з червня 2019 року по лютий місяць 2020 року, які підтверджують поставку позивачу товару(лісопродукції) на суму 11 914 022,97 грн з ПДВ.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ТОВ «Аспектенерго» (продавцем) не було надано разом з партіями відвантаженого товару за договором оригіналів додатків (специфікацій), товаросупровідних документів (карантинних сертифікатів, податкових накладних, актів прийому-передачі, товарних накладних), що, за твердженням позивача, унеможливило виконання ним своїх обов`язків як покупця з проведення повного розрахунку за поставлений товар.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.11.2022 (суддя Приходько І.В.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.03.2023 (колегія суддів у складі: Тищенко А.І. - головуючий, Іоннікова А.І., Михальська Ю.Б.), у задоволенні позову відмовлено.

Судами обох інстанцій встановлено, що 01.08.2018 між ТОВ "Аспектенерго" (продавець) та ТОВ "Лісовий регіон" (покупець) укладено договір № 01/08/18, відповідно до п. 1.1 якого продавець зобов`язався поставити, а покупець прийняти та оплатити лісопродукцію (товар), найменування, ціна, кількість, якісні показники і терміни поставки якого визначені у додатках (специфікаціях).

Згідно з п.3.1. договору загальна кількість товару, що поставляється продавцем, складається з суми усіх кількостей товару, зазначених у додатках (специфікаціях) до даного договору.

Загальна сума договору складається з суми усіх додатках (специфікаціях), які є невід`ємними частинами цього договору. Умови оплати зазначаються додатках (специфікаціях), які є невід`ємними частинами цього договору (пункти 4.1., 4.4. договору).

Згідно з п. 5.1. договору поставка товару проводиться партіями в асортименті, кількості, по цінам, з якісними характеристиками та у строки, погоджені сторонами в додатках (специфікаціях) до даного договору. Під партією товару сторони приймають різну кількість товару однорідного по своїм якісним показникам, який супроводжується одним документом про якість і/або одним товаросупроводжуючим документом.

Умови поставки узгоджуються окремо в кожному додатку (специфікації) з урахуванням умов і застережень, які містяться в даному договорі (п.5.2. договору).

Відповідно до п. 5.5. договору по кожній партії товару продавець спрямовує покупцеві наступні товаросупровідні документи: карантинний сертифікат, податкову накладну, акт прийому-передачі, товарну накладну.

Допускається передача перерахованих вище документів факсимільним зв`язком з подальшим наданням оригіналів (нарочно або поштою).

Покупець зобов`язаний протягом 10 днів з моменту отримання повернути продавцю к оформлений акт прийому-передачі товару та товарну накладну. У разі неповернення акта прийому-передачі товару та товарної накладної продавцю та/або ненаданні заперечень по акту та накладній у встановлений для оформлення строк, акт прийому-передачі товару та товарна накладна вважаються оформленими з боку покупця (п.5.5.1. договору).

За твердженням позивача, спір у справі виник у зв`язку тим, що ТОВ «Аспектенерго» не було надано разом з партіями відвантаженого товару за договором оригіналів додатків (специфікацій), товаросупровідних документів (карантинних сертифікатів, податкових накладних, актів прийому-передачі, товарних накладних), що унеможливило виконання своїх обов`язків покупцем з проведення повного розрахунку за поставлений товар.

За вказаних обставин, позивач звернувся з позовом до суду у даній справі.

Відповідач проти заявлених позовних вимог заперечив та зазначив, що належним чином виконав всі свої зобов`язання за договором щодо надання відповідних документів, а тому позовні вимоги вважає безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено правомірності та законності позовних вимог, так само як і фактів порушення власних прав та інтересів відповідачем у справі.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

В обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник посилається на те, що суд першої та апеляційної інстанції у судових рішеннях не надали належної правової оцінки фактичним обставинам справи щодо належності чи неналежності виконання відповідачем своїх зобов`язань за договором та доводам позивача про те, чи відповідає поставлена лісопродукція умовам поставки, які були визначені умовами договору №01/08/18 від 01.08.2018. Разом з тим, подаючи позов до суду позивач не заявляв вимоги про встановлення юридичних фактів та не мав на меті досягти такого наслідку за зверненням до суду зі своїми вимогами, що в свою чергу, спростовує відповідні висновки суду апеляційної інстанції про неналежність способу захисту.

Скаржником умотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - судом апеляційної інстанції не враховано висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 25.02.2020 у справі № 910/7546/19, щодо застосування ст. 5 ГПК України та ст.ст. 11, 509 ЦК України за якою зобов`язання мають виконуватися належним чином і відповідно мають бути захищені від будь яких порушень в судовому порядку.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.06.2023 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 25.07.2023 та надано строк на подання відзиву на касаційну скаргу до 14.07.2023.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не надходило відзиву на касаційну скаргу у встановлений в ухвалі від 28.06.2023 строк.

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла таких висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Реалізуючи передбачене ст. 55 Конституції України право на судовий захист, особа, звертаючись до суду, вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Зазначені правові позиції неодноразово висловлювались Верховним Судом, та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).

Таким чином, під ефективним засобом (способом) захисту слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, по захист якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (схожі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 зазначено, що за ч. 2 ст. 5 ГПК України суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у своєму рішенні спосіб захисту, який не встановлений законом, лише за умови, що законом не встановлено ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу. Отже, суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18.

Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити (аналогічна позиція викладена у постанові колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18, від 11.02.2020 у справі № 922/1159/19).

Суд також звертається до правової позиції, викладеної у пункті 42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі №925/642/19 в якій вказано, що, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах його позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Колегія суддів звертає увагу на те, що у постанові від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що вимога надати акт приймання-передачі електроенергії за відповідним договором купівлі-продажу не може бути предметом позову, оскільки такий акт є підтвердженням наявності чи відсутності фактів передачі однією стороною та прийняття іншою стороною предмета договору (в цій справі - електроенергії). Тобто такий акт є лише доказом виконання сторонами обов`язків за договором, а підписання акта не може розглядатись як окремий обов`язок щодо виконання сторонами договірних зобов`язань.

Предметом позову не може бути встановлення обставини, зокрема, обов`язок оформлення документів, які виступають доказами у справі. Так, акти приймання-передачі товару підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів, які входять до підстав позову. В цьому аспекті Велика Палата Верховного Суду підтримує висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені в ухвалі від 20.06.2018 про те, що ініціювання розгляду справ про зобов`язання підписати акт приймання-передачі товару може передбачати намір позивача встановити преюдиціальні обставини (факти) для подальшого пред`явлення позову про стягнення заборгованості за поставлений товар. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов таких висновків, зокрема, виходячи з того, що між сторонами цього спору одночасно вирішується спір в іншій справі № 905/819/17 Господарського суду Донецької області за позовом ПАТ «Донбасенерго» до ПрАТ «ДТЕК ПЕМ-Енерговугілля» про стягнення заборгованості за тим же Договором № АУП-20-07/0003 (який є підставою позову в зазначеній справі) за період травень 2015 року - лютий 2017 року, тобто за період, який охоплює і період, зазначений у справі № 905/1926/16 (травень 2015 року - квітень 2016 року).

Отже Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій не врахували, що вимога щодо встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення. Господарські суди порушують провадження у справах за позовами, в основі яких правова вимога - спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин.

Захист майнового чи немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов`язання утриматись від їх вчинення.

Як вбачається з текстів оскаржених судових рішень у справі № 910/7826/21, суди врахували вказані висновки та обґрунтовано зазначили, що вимога щодо зобов`язання відповідача надати додатки (специфікації) та товаросупровідні документи, що передбачені договором поставки, не може бути предметом позову, оскільки визначений позивачем перелік документів є підтвердженням наявності чи відсутності фактів передачі однією стороною та прийняття іншою стороною предмета договору (в цій справі - лісопродукції). Тобто така документація є лише доказом виконання сторонами обов`язків за договором, а надання чи ненадання окремих документів при фактичні передачі товару (яка само по собі не оспорюється позивачем) не може розглядатись як окремий обов`язок щодо виконання сторонами договірних зобов`язань, в тому числі істотних умов договору.

Відтак, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що заявлені позивачем у цій справі вимоги про зобов`язання відповідача щодо надання додатків (специфікацій) поставки партій товару по договору та товаросупровідних документів на поставку товару за період з червня 2019 року по лютий 2020 року, які підтверджують поставку товару на суму 11 914 022,97 грн, не приводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.

Водночас, вимога щодо встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Отже, окреме зобов`язання щодо надання товаросупровідної документації не може бути предметом позову, оскільки такі документи є підтвердженням наявності чи відсутності фактів передачі однією стороною та прийняття іншою стороною предмета договору; обсягу переданого предмету договору. Тобто такі документи є лише доказом виконання сторонами обов`язків за договором, а примусове надання таких документів не може розглядатись як окремий обов`язок щодо виконання сторонами договірних зобов`язань.

До того ж суди звернули увагу на те, що вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача надати документацію щодо поставки товару у період з червня 2019 року по лютий місяць 2020 року не є достатньо визначеною, оскільки не містить чіткої конкретики щодо вичерпного переліку витребуваної позивачем документації (зважаючи на існування значної кількості документації, що вже фактично підписана обома сторонами у заявлений період), тоді як приписами п. 9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" передбачено, що резолютивна частина рішення ні за яких умов не повинна викладатись альтернативно.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками судів про те, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не є належним та ефективним у розумінні наведених вище норм, оскільки задовольнивши таку вимогу суд не здійснить жодного захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин та не відновить порушене право - право позивача на належне виконання сторонами умов договору поставки №01/08/18 від 01.08.2018. Вказана вимога, у разі її задоволення, не створить для відповідача будь-яких обов`язків по відношенню до позивача та фізично не може буде виконана в порядку виконавчого провадження.

Вказаного скаржник у касаційній скарзі не спростував.

Що ж до постанови Верховного Суду від 25.02.2020 у справі № 910/7546/19, то у ній взагалі відсутні висновки щодо належності або неналежності способу захисту.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до положень ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки в ході касаційного розгляду не було виявлено неправильного застосування судами норм матеріального права чи порушень норм процесуального права, то і підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень у касаційному провадженні, яке відкрито з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 с. 287 ГПК України, також не має, у зв`язку з чим касаційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржувана постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів підлягають залишенню без змін.

Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржувані судові рішення, судові витрати, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на заявника касаційної скарги.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Лісовий регіон" залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.03.2023 та рішення Господарського суду міста Києва від 09.11.2022 у справі № 910/7826/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.