Ухвала

від 28.07.2023 по справі 145/965/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

28липня 2023 року

м. Київ

справа № 145/965/22

провадження № 61-8364ск23

Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Краснощокова Є. В., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою «Будинок культури» Тиврівської селищної ради на постанову Вінницького апеляційного суду від 27 квітня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до «Будинок культури» Тиврівської селищної ради про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

31 травня 2023 року «Будинок культури» Тиврівської селищної ради подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Вінницької області від 27 квітня 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2023 року касаційну скаргу «Будинок культури» Тиврівської селищної ради на постанову Вінницької області від 27 квітня 2023 року залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги, а саме для: подання до Верховного Суду підписаної касаційної скарги у новій редакції, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 ЦПК України підстави (підстав) та яка відповідає вимогам статті 392 ЦПК України, додати до неї копії скарги та доданих до неї матеріалів відповідно до кількості учасників справи; уточнення прохальної частини касаційної скарги, яка відповідає повноваженням суду касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги (стаття 409 ЦПК України).

На виконання вимог наведеної ухвали Верховного Суду від 20 червня 2023 року «Будинок культури» Тиврівської селищної ради подав до Верховного Суду касаційну скаргу у новій редакції, у якій зазначає, що апеляційний суд не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 27 липня 2021 року у справі № 357/4897/20 та від 12 листопада 2020 року у справі № 369/9301/19, а також не дослідив зібрані у справі докази, що є підставами касаційного оскарження, передбаченими пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначено, що процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року в справі № 147/66/17 (провадження № 14-95цс20) зроблено висновок, що під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

У справі № 357/4897/20 фізична особа звернулася до суду з позовом до відділу культури і туризму міської ради, в якому просила визнати протиправним та скасувати наказ про звільнення із займаної посади, поновити на посаді директора та викладача-методиста по класу домри музичної школи, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення до дня поновлення на роботі, а також відшкодувати моральну шкоду. Позовні вимоги мотивовані тим, що її звільнено із займаної посади директора Музичної школи та викладача-методиста по класу домри за сумісництвом на підставі пункту 3 частини першої статті 41 КЗпП України, а саме за вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням цієї роботи. Позивач вважала своє звільнення незаконним, оскільки аморального проступку не вчиняла.

Верховний Суд зробив висновок, що підставою для звільнення за пунктом 3 частини першої статті 41 КЗпП України є не будь-який аморальний проступок, а такий, що несумісний із продовженням цієї роботи. Оскільки законодавцем не визначено критеріїв визначення межі між проступками, сумісними і не сумісними з продовженням роботи, тому суд зобов`язаний з метою виконання завдання цивільного судочинства самостійно надати оцінку і встановити, чи є аморальний проступок, за який звільнено працівника, таким, що сумісний із продовженням роботи з урахуванням конкретних обставин справи. У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій надали перевагу одному доказу - відеозапису подій, які мали місце 06 лютого 2020 року, водночас не здійснили безпосереднє дослідження інших доказів, наявних у матеріалах справи, зокрема, акта службового розслідування разом з доданими до нього додатками, загальна кількість яких становить 233. Також суди дійшли необґрунтованих висновків про відсутність підстав для здійснення допиту безпосередніх свідків подій, які мали місце 06 лютого 2020 року, та які могли повідомити суду перебіг обставин того дня, зокрема щодо поведінки позивача.

У постанові Верховного Суду від 12 листопада 2020 року у справі № 369/9301/18 зроблено висновок, що для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності. Поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника. Обов`язок доведення вини працівника у порушенні трудової дисципліни на підприємстві покладено на роботодавця. Крім встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи є з`ясування поважності причин його відсутності.

У наведеній справі Верховний Суд зазначив, що пояснення щодо відсутності на роботі, які стали причиною звільнення, у позивача не відбиралися, з наказом про поновлення на роботі від 15 березня 2018 року, про скасування наказу про звільнення, його не ознайомлено, а наявні в матеріалах справи докази щодо оскарження наказу про звільнення з роботи від 14 березня 2018 року свідчать про те, що позивач вважав себе таким, що перебуває у стані вимушеного прогулу, у зв`язку зі звільненням. При цьому умовами роботи позивача не визначено його постійне місце роботи із зазначенням періоду часу перебування в цьому місці. За змістом Положення про організацію роботи відповідача, спеціалісти виконують свою роботу шляхом надання послуг з представництва в судах та інших органах, виконують роботу за межами офісу, що виключає можливість бути присутнім на роботі в одному визначеному місці, крім випадків, визначених графіком чергувань. Однак відповідачем такого графіку чергувань, з якого б вбачалось, в який час і в якому місці чергування здійснює саме позивач, до суду надано не було. Крім того, встановлено, що лист-вимога про надання пояснень про відсутність на роботі був вручений позивачу саме за місцем здійснення ним представництва в Києво-Святошинському районному суді Київської області. З огляду на викладене суди дійшли обґрунтованого висновку про незаконність звільнення позивача за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України та наявність правових підстав для його поновлення на роботі.

Разом з тим, згідно обставин цієї справи, ОСОБА_1 звільнено на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України (за прогул без поважних причин). Апеляційний суд встановив, що позивач хоч і була відсутня на робочому місці 21 липня 2022 року з 12 год по 17:20 год, проте така відсутність була з поважних причин, оскільки вона виконувала вдома роботу, яку не могла виконувати на робочому місці через відсутність створених умов. На підтвердження чого матеріали справи містять докази, а відповідачем цей факт не спростовано. Апеляційний суд зробив висновок, що визначальними факторами для вирішення питання про законність звільнення з роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності. Законодавством не визначено перелік обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати будь-які докази з числа передбачених ЦПК України. При цьому апеляційний суд врахував висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

З урахуванням змісту позовних вимог, характеру спірних правовідносин та встановлених судами обставин у цій справі висновки щодо застосування норм права, які викладені у наведених постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними до правовідносин в цій справі, а доводи касаційної скарги зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

При цьому пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України не є самостійною підставою для відкриття касаційного провадження, оскільки заявлені у касаційній скарзі підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 цього Кодексу, не визнана обґрунтованованою.

З огляду на зазначене, недоліки, вказані в ухвалі Верховного Суду від 20 червня 2023 року, не усунуто.

Відповідне невиконання вимог процесуального закону при поданні касаційної скарги унеможливлюють вирішення питання про відкриття касаційного провадження у справі.

Відповідно до частини другої статті 393 ЦПК України у разі якщо касаційна скарга оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 392 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу, про що суддею постановляється відповідна ухвала.

За змістом статті 185 ЦПК України, якщо скаржник не усунув недоліки скарги у строк, встановлений судом, скарга вважається неподаною і повертається скаржнику.

Повернення касаційної скарги не перешкоджає повторному зверненню до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення скарги.

Керуючись статтями 185, 260, 393 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу «Будинок культури» Тиврівської селищної ради на постанову Вінницького апеляційного суду від 27 квітня 2023 року вважати неподаною та повернути скаржнику.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя Є. В. Краснощоков