Постанова

від 08.08.2023 по справі 749/183/22

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

08 серпня 2023 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 749/183/22

Головуючий у першій інстанції Чигвінцев М. С.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/917/23

Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого-судді Висоцької Н.В.,

суддів: Мамонової О.Є., Шитченко Н.В.

із секретарем Шкарупою Ю.В.,

учасники справи: позивач ОСОБА_1 ,

відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Щорського районного суду Чернігівської області від 24 квітня 2023 року (місце ухвалення м. Сновськ, дата складання повного судового рішення 27.04.2023) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу та зустрічним позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору позики удаваним,

В С Т А Н О В И В :

У травні 2022 року представник ОСОБА_1 адвокат Приходько О.С. звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики. В обґрунтування позову посилалась на те, що 03.08.2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладено договори позики, за умовами яких відповідачі отримали від позивача грошові кошти в сумі 270000 грн на строк до 31.12.2021.

Вказує, що факт укладення договору, передачі грошей позивачем та отримання їх відповідачами підтверджується розписками від 03.08.2021, складеними відповідно до вимог ст. 1047 ЦК України.

Позивач посилається, що станом на 23.05.2022 за договором позики виникла заборгованість у розмірі 325695,36 грн, яка складається із: суми боргу 292549 грн, інфляційного збільшення 31847,92 грн, 3% річних 1298,44 грн.

У позові представник ОСОБА_1 адвокат Приходько О.С. з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог (а.с. 108-110 т. 1) просить:

стягнути солідарно зі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 279084,52 грн, з яких 270000 грн сума боргу, 7886,16 грн сума інфляційних втрат, 1198,36 грн три відсотки річних;

стягнути солідарно зі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 23287,05 грн, з яких: 20000 витрати на професійну правничу допомогу, 3287,05 грн судовий збір;

повернути ОСОБА_1 з Державного бюджету України судовий збір, надмірно сплачений за подання позовної заяви у розмірі 466,10 грн.

Ухвалою Щорського районного суду від 30.05.2022 накладено арешт на:

земельну ділянку надану для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться в Чернігівській області, Сновський район, Новомлинівська сільська рада, площею 1,3684 га, кадастровий номер 7425884500:03:000:0055 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1175498074258) право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_3 ;

земельну ділянку надану для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться в Чернігівській області, Сновський район, Новомлинівська сільська рада, площею 0,9788 га, кадастровий номер 7425884500:03:000:0500 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1175427374258) право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_2 ;

земельну ділянку надану для ведення особистого селянського господарства, площею 2 га, кадастровий номер 7425884500:03:000:1107 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2253362974258) право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_2 ;

земельну ділянку надану для ведення особистого селянського господарства, площею 1,75 га, кадастровий номер 7425884500:01:000:0365 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2253350474258) право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_2 ;

земельну ділянку надану для ведення особистого селянського господарства, площею 2 га, кадастровий номер 7425884500:03:000:1066 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1421376274258) право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_2 ;

земельну ділянку надану для ведення особистого селянського господарства, площею 3,3226 га, кадастровий номер 7425884500:03:000:0380 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 86687174258) право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_2 ;

житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 67.1 кв.м., право власності на який зареєстровано за ОСОБА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 17192644, підстава виникнення права власності: свідоцтво про право власності від 18.12.2006 року, видане виконкомом Новомлинської сільської ради).

У червні 2022 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулись до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , у якому просять визнати удаваним договір позики, укладений 03.08.2021 між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з ОСОБА_1 , та визнати цей договір договором купівлі-продажу транспортного засобу.

В обґрунтування зустрічного позову посилались на те, що постійно проживають в с. Нові Млини Корюківського району Чернігівської області, ведуть сімейне фермерське господарство, орендують в односельців земельні ділянки та обробляють їх.

Зазначають, що влітку 2021 року вони продали свій комбайн «Нива СК-5» меншої потужності і підшуковували собі інший, більш потужніший комбайн для придбання і їх знайомий ОСОБА_4 запропонував придбати комбайн у ОСОБА_1 , вони погодилися його придбати за умови, що кошти за комбайн ними будуть виплачені частинами до кінця 2021 року, при цьому позивач ОСОБА_1 попросив почекати із поверненням комбайну, оскільки йому необхідно було зібрати свій урожай.

Вказують, що 03.08.2021 відповідачі поїхали до с. Смичин за комбайном, щоб забрати його, але ОСОБА_1 поставив умову, що в рахунок підтвердження виконання ними зобов`язання із розрахунку за придбаний комбайн, написати розписки, про те, що вони винні йому грошові кошти, які мають віддати до 31.12.2021 року. Відповідачі планували зібрати врожай, реалізувати його, а за отримані кошти розрахуватися за купівлю комбайну та оформити купівлю комбайну належним чином. Крім того, як зазначають позивачі, ОСОБА_1 повідомив, що не є власником комбайну, але питання з документами врегулює найближчим часом.

Проте, позивачі наголошують, що після здійсненого ремонту комбайн не працював і було вирішено його повернути продавцю, проте ОСОБА_1 відмовився повернути розписки мотивуючи, що наразі вони у нього відсутні, проте в червні 2022 року вони отримали з суду позовну заяву про стягнення боргу за договорами позики.

Тому вважають, що фактично грошові кошти, зазначені у розписці, передані не були хоч і договір позики був підписаний сторонами, він був укладений для приховування фактично укладеного договору купівлі-продажу транспортного засобу із розстроченням платежу, що в силу положень ст. 235 ЦПК України, є підставою для визнання такого правочину удаваним.

Ухвалою Щорського районного суду від 06.07.2022 прийнято до спільного розгляду позовну заяву ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору позики удаваним з позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу, об`єднано в одне провадження (а.с. 117-118 т. 1).

Рішенням Щорського районного суду від 24.04.2023 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу, задоволено.

Стягнуто солідарно зі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у загальній сумі 279 084 грн 52 коп., з яких: 270 000 грн сума боргу, 7 886 грн 16 коп.- сума інфляційних витрат, 1 198 грн 36 коп. 3 % річних.

Стягнуто солідарно зі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 3783 грн 70 коп. та витрати за надання професійної правничої допомоги в сумі 20 000 грн 00 коп.

Повернуто ОСОБА_1 надлишково сплачений судовий збір в сумі 466 грн 10 коп.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору позики удаваним відмовлено.

Рішення суду обґрунтовано тим, що відповідачами належними та допустимими доказами не спростовано факт написання розписки й відповідно факт отримання коштів у позику, а посилання на те, що даний договір позики є удаваним не знаходить свого підтвердження, тому суд дійшов висновку, що вимога ОСОБА_1 про стягнення з відповідачів суми боргу в сумі 279 084 грн 52 коп. підлягає задоволенню, а в зустрічному позові ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору позики удаваним відмовити.

Також за висновком суду, відповідачами було допущено прострочення виконання зобов`язання, а тому нарахування неустойки слід починати з 01.01.2022 року по 23.02.2022 і згідно положень ст. 611, 625 ЦК України її розмір складає: 270000 грн основна сума заборгованості, 7886, 16 грн сума інфляційних втрат, 1198,36 грн 3 % річних. Будь-яких доказів, які б спростовували проведений позивачем розрахунок заборгованості відповідачем суду не надано.

Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулись з апеляційною скаргою, в якій просять скасувати рішення Щорського районного суду від 24.04.2023 і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первісного позову і про задоволення зустрічного позову.

За доводами апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції є необґрунтованим і підлягає скасуванню, підставою для цього є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм матеріального права та процесуального права.

Вказують, що 19.07.2022 під час підготовчого судового засідання ОСОБА_2 було заявлено клопотання про допит ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в якості свідків, про що не заперечувала представник позивача, проте вказане клопотання судом залишилось не вирішеним, у зв`язку з чим вони не змогли реалізувати своє право на дачу показів в якості свідків.

Крім того, зазначають, що судом першої інстанції було задоволено клопотання про допит ОСОБА_1 в якості свідка, проте під час судового засідання 14.09.2022 всупереч ч. 5, 6 ст. 230 ЦПК України суд не попередив ОСОБА_1 під розписку про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання.

За доводами скарги, 19.07.2022 судом першої інстанції було долучено до матеріалів справи у якості доказу флеш носій із відеозаписами, проте 24.04.2023 під час дослідження судом матеріалів справи зазначений флеш носій судом досліджений не був всупереч ч. 2 ст. 238 ЦПК України.

Також заявники вказують, що в судовому засіданні під час підготовчого судового засідання 10.08.2022 було задоволено клопотання про виклик та допит в якості свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , допит яких мав важливе значення для встановлення дійсних обставин справи, проте належним чином повідомлені свідки в судові засідання 14.09.2022, 05.10.2022 без поважних причин не з`явились та не повідомили про причини такої неявки. Вважають, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив в задоволенні клопотання про вжиття до них заходів процесуального примусу, передбачені ст. 143 ЦПК України.

Крім того, заявники наголошують, що судом першої інстанції було необґрунтовано відмовлено в задоволенні клопотання в судовому засіданні 05.10.2022 про проведення в судовому засіданні огляду мобільного телефону ОСОБА_2 , на якому містились фотографії та інформація про дату створення вказаних фотографій (03.08.2021) на спростування тверджень ОСОБА_1 про передачу комбайну в користування через місяць після отримання коштів (03.08.2021) та на підтвердження того, що саме в день складення розписок, 03.08.2021, комбайн був переданий.

Також заявники не погоджуються з висновком суду першої інстанції про стягнення з них на користь ОСОБА_1 витрат на правову допомогу у розмірі 20000 грн, вказуючи, що зазначена сума є завищеною та не відповідає критеріям обґрунтованості та розумності їх розміру.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Приходько О.С. просить залишити без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , а рішення Щорського районного суду від 24.04.2023 -без змін та стягнути зі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 15000 грн. Вказує, що факт укладення договору, передачі грошових коштів та отримання їх відповідачем підтверджується розпискою відповідно до ст. 1047 ЦК України, оригінал якої був наданий суду на підтвердження невиконання відповідачами своїх зобов`язань. В обґрунтування доводів відзиву заявник посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 15.01.2020 у справі № 209/3022/16-ц, від 14.11.2018 у справі № 2-383/2010, від 11.11.2015 у справі № 6-1967цс15. Також зазначає, що в судовому засіданні відповідачі підтвердили, що самостійно, особисто, без примусу, обману, насильства, власноручно написали боргову розписку про отримання грошових коштів та зобов`язались повернути їх до 31.12.2021, а також підтвердили те, що обов`язок повернути грошові кошти за розпискою ними не виконано. Вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в задоволенні клопотання про допит в якості свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , оскільки відповідачі не змогли надати відомості відповідно ч. 4 ст. 147 ЦПК України і відповідачі мали можливість повторно звернутись з таким клопотанням. Вважає також обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання про проведення в судовому засіданні огляду мобільного телефону відповідача, оскільки ними не було доведено достовірність та належність цього доказу. Крім того, наголошує, що відповідачами не надано належних доказів на підтвердження укладення удаваного правочину, не спростували презумпцію правомірності правочину, не виконали встановленого процесуальним законом обов`язку доведення обставин, на які вони посилались у відзиві на позов та зустрічній позовній заяві, зокрема не доведено факту застосування до відповідачів психічного тиску з боку позивача, вчинення оспорюваного правочину проти своєї волі, наявності умислу у діях ОСОБА_1 та того, що надаючи розписку, вони помилялись щодо обставин, які мають істотне значення. Також посилається, що позивач змушений був звернутись за правовою допомогою адвоката та сплатив кошти за написання відзиву на апеляційну скаргу у розмірі 15000 грн, які підлягають стягненню з відповідачів.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, обговоривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, враховуючи наступне.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Пунктом 4 частини 1 статті 376 ЦПК України передбачено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Частиною 4 статті 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Судом встановлено, що згідно письмових розписок від 03.08.2021 ОСОБА_2 , ОСОБА_3 отримали в борг від ОСОБА_1 кошти у сумі 270000 грн, які зобов`язались повернути до 31.12.2021 (а.с. 102 т. 1).

Згідно розрахунку, наданого ОСОБА_1 , станом на 23.02.2023 розмір заборгованості відповідачів складає 279084,52 грн, яка розрахована на підставі ст. 625 ЦК України, з яких: сума основного боргу 270000 грн, інфляційні витрати 7886,16 грн, 3% річних 1198,36 грн (а.с. 108-110 т. 1).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що в обумовлений розпискою строк ОСОБА_2 , ОСОБА_3 зобов`язання зі сплати суми позики не виконали.

Звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , посилаючись на положення ст. 202, 203, 235 ЦК України, зазначали, що договір позики був укладений для приховування фактично укладеного між сторонами договору купівлі-продажу транспортного засобу із розстроченням платежу.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідачами належними та допустимими доказами не спростовано факт написання розписки й відповідно факт отримання коштів у позику, а посилання на те, що даний договір позики є удаваним не знаходить свого підтвердження, тому суд дійшов висновку, що вимога ОСОБА_1 про стягнення з відповідачів суми боргу в сумі 279 084 грн 52 коп. підлягає задоволенню, а в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору позики удаваним відмовити.

Також за висновком суду, відповідачами було допущено прострочення виконання зобов`язання, а тому нарахування неустойки слід починати з 01.01.2022 року по 23.02.2022 і згідно положень ст. 611, 625 ЦК України її розмір складає: 270000 грн основна сума заборгованості, 7886, 16 грн сума інфляційних втарт, 1198,36 грн 3 % річних. Будь-яких доказів, які б спростовували проведений позивачем розрахунок заборгованості відповідачем суду не надано.

Апеляційний суд частково погоджується з висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов`язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов`язання є його порушенням.

Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Зазначені висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 06.06.2022 у справі № 591/1517/18.

Згідно з частиною першою статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Положення частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-284 цс 17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц, постанови Верховного Суду від 06 листопада 2020 року у справі № 921/317/18.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції належним чином оцінивши докази, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , як позичальники, належним чином взяті на себе зобов`язання за договором позики, укладеним 03.08.2021 з ОСОБА_1 не виконали, унаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі 279084,52 грн ( 270000 грн основна сума боргу, 7886,16 грн інфляційні витрати, 1198,36 грн 3% річних), яка підлягає стягненню солідарно зі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .

З таким розрахунком заборгованості погоджується і суд апеляційної інстанції, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не надано суду першої інстанції і не представлено апеляційному суду належних доказів на спростування вказаного розрахунку заборгованості за договором позики. Свого розрахунку вказаних складових боргу за договором позики ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не надано.

Також апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про стягнення зі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 інфляційних втрат, оскільки предметом договору позики є грошові кошти, виражені в гривневому еквіваленті та позивач скористався своїм процесуальним правом, пред`явивши вимогу щодо стягнення заборгованості за договором позики в гривневому еквіваленті, тому відповідно до положень ст. 611, 625 ЦК України нарахування індексу інфляції на таку заборгованість є правомірним.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що стягнення неустойки за прострочення виконання зобов`язання за договором позики слід обчислювати за період з 01.01.2022 по 23.02.2022, виходячи із сум невиконаного грошового зобов`язання щомісяця. Розрахунок перевірений судом першої та апеляційної інстанцій, він відповідає обставинам справи та вимогам чинного законодавства, підстав для зменшення цих сум з урахуванням визначеної суми боргу не вбачається.

Таким чином, встановлено наявність укладеного між сторонами договору позики від 03.08.2021, а саме розписок, що написані власноручно та підписані ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів в розмірі 270000 грн, які позичальники зобов`язались повернути до 31.12.2021. А за своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, що видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Зазначений висновок узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, що викладені у постановах від 27.05.2020 у справі №583/97/19 та від 19.05.2021 у справі №128/891/20-ц.

Також апеляційний суд враховує, що в ході розгляду справи судом першої інстанції та апеляційним судом, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не було спростовано дані обставини та не надано суду доказів на підтвердження виконання взятих на себе зобов`язань у повному обсязі або частково.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 щодо залишення судом першої інстанції без задоволення клопотання про допит їх в якості свідків та те, що при допиті ОСОБА_1 як свідка не було попереджено при кримінальну відповідальність не можуть бутити підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки вони не впливають на правильність висновків суду першої інстанції у розумінні положень статті 89 ЦПК України, враховуючи, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Крім того, як убачається з матеріалів справи, заявлені клопотання про допит ОСОБА_2 , ОСОБА_3 вирішено судом першої інстанції в судових засіданнях 19.07.2022 та 10.08.2022, що підтверджується протоколами судових засідань та ухвалами суду першої інстанції від 19.07.2022 та від 10.08.2022 (а.с. 164-168, 169-171, 192-195, 196-198 т. 1).

Також апеляційний суд враховує, що ОСОБА_1 як учасник справи надавав свої пояснення у судовому засіданні 14.09.2022 по суті позовних вимог та поставлених судом та учасниками справи питань.

Необґрунтованими є твердження заявників про необґрунтовану відмову суду першої інстанції щодо застосування до свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 заходів процесуального примусу, оскільки судом першої інстанції відмовлено в застосуванні заходів процесуального примусу свідків у зв`язку ненаданням відомостей щодо них у порядку ч. 4 ст. 147 ЦПК України. З повторним клопотанням про допит вказаних свідків з данням всієї необхідної інформації заявники до суду не звертались.

Не можуть бути взяті до уваги апеляційним судом і доводи апеляційної скарги про те, що судом відмовлено в задоволенні клопотання заявників про огляд огляду мобільного телефону ОСОБА_2 , на якому містились фотографії та інформація про дату створення вказаних фотографій (03.08.2021) на спростування тверджень ОСОБА_1 про передачу комбайну в користування через місяць після отримання коштів (03.08.2021) та на підтвердження того, що саме в день складення розписок, 03.08.2021, комбайн був переданий, враховуючи те, що заявниками не доведено достовірність та належність цього доказу у розумінні ст. 77, 79, 80, 81, 89 ЦПК України.

Не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції твердження заявників про те, що судом не був досліджений приєднаний до матеріалів справи флеш носій з відеозаписами, оскільки при ухваленні рішення судом досліджуються всі наявні в матеріалах справи докази відповідно до положень ст. 229, 235 ЦПК України та оцінює їх за своїм внутрішнім переконанням на підставі ст. 89 ЦПК України.

Не можуть бути підставою для скасування рішення суду твердження заявників про удаваність укладеного правочину на підставі ст. 235 ЦК України, враховуючи наступне.

Згідно з частиною 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно із частинами першою - третьої, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

З аналізу статей 202, 203, 235 ЦК України вбачається, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, тобто на набуття зміну або припинення відповідних прав та обов`язків, що обумовлені цим правочином. Вчинення сторонами правочину для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, не визначено підставою для визнання його недійсним. Однак удаваний правочин може бути визнаний недійсним, зокрема, у разі його невідповідності вимогам законодавства, яке регулює правовідносини щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Тобто для того, щоб визнати той чи інший правочин недійсним, позивач у справі має довести, що такий правочин саме в момент його укладання, зокрема, суперечив ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За змістом статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону визначені параграфом 2 глави 16 ЦК України.

Так, у статті 235 ЦК України передбачено правові наслідки удаваного правочину. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин за своєю формою прикриває реальний правочин.

Ознакою удаваного правочину є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі для обох учасників.

Для вчинення удаваного правочину необхідна спільна мета двох сторін приховати інший правочин, який бажають вчинити обидві сторони та настання відповідних результатів. Таким чином, обов`язковою ознакою удаваного правочину є фактичне встановлення між сторонами правочину інших правовідносин ніж ті, щодо яких його було оформлено.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків. Єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі норм, що регулюють цей правочин (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2022 року в справі № 607/5148/20 (провадження № 61-5177св22).

Встановивши при розгляді справи, що певний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), суд на підставі частини другої статті 235 ЦК України має виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цей останній правочин. Якщо він суперечить закону, суд має прийняти рішення про визнання його недійсним із застосуванням, за необхідності, відповідних правових наслідків.

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Заперечуючи щодо дійсності договорів позики, відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 зазначали, що насправді між сторонами укладено договір купівлі-продажу транспортного засобу (комбайну) із розстроченням платежу.

Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визначити правочин, який насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним. Таким чином, вимоги про визнання удаваним договору спрямовані на встановлення обставин, які є підставою для вирішення спору та підлягають з`ясуванню судом під час вирішення спору (пункти 43, 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц, провадження № 14-498цс18).

Звертаючись з позовом про визнання договорів позики удаваними, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не заявляли вимоги про визнання договорів позики недійсними, при цьому у зустрічній позовній заяві не визначено та не обґрунтовано, які наслідки удаваного правочину необхідно застосувати до спірних правовідносин.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції вірно врахував, що підстави для визнання спірних договорів позики удаваними правочинами відсутні, внаслідок чого суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що зустрічний позов задоволенню не підлягає.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, а зводяться лише до переоцінки доказів.

Суд правильно встановив характер правовідносин сторін у справі та застосував норми матеріального права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених позовних вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для скасування судового рішення.

Разом з тим, дійшовши правильного висновку щодо наявності підстав для стягнення зі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 заборгованості за договорами позики та відсутність підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання правочину удаваним, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про стягнення судових витрат за розгляд справи з відповідачів у солідарному порядку, враховуючи наступне.

Солідарне зобов`язання є інститутом цивільного права і на нього поширюється дія норм ЦК України, який визначає це поняття через "солідарну вимогу" та "солідарний обов`язок" відповідно ст. ст. 541-544 ЦК України.

Солідарне зобов`язання є різновидом цивільно-правових зобов`язань із множинністю осіб, які характеризуються тим, що у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний з них має право пред`явити боржникові вимогу в повному обсязі, а у разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників, так і від будь-кого з них окремо.

Солідарна відповідальність у зобов`язальному праві це - відповідальність кількох боржників перед кредитором, при якій кредиторові надається право на свій розсуд вимагати виконання зобов`язання у повному обсязі або частково від усіх боржників разом або від кожного з них окремо.

При цьому, як солідарне зобов`язання, так і солідарна відповідальність виникають лише у випадках, встановлених договором або законом.

Судове рішення не може бути підставою виникнення солідарності, оскільки судовим рішенням утверджуються права осіб, а не створюються заново. Судове рішення не може створювати й солідарну відповідальність там, де вона не випливає з самого правовідношення, яке зумовило виникнення спору.

Отже, слід дійти висновку, що судом першої інстанції у даній справі було помилково ототожнено інститут розподілу судових витрат (судового збору, витрат на професійну правничу допомогу), закріплених в ЦПК України, з солідарним обов`язком та відповідальністю, які є інститутами цивільного права і виникають лише у випадку передбаченому законом або договором згідно ст. 541 ЦК України.

Таким чином, якщо позов майнового характеру задоволено солідарно за рахунок двох і більше відповідачів, то судові витрати розподіляються між відповідачами у визначених частках. Солідарне стягнення суми судових витрат, до яких належать судовий збір та витрати на професійну правничу допомогу, законом не передбачено.

Колегія суддів апеляційного суду звертає увагу, що суд позбавлений можливості розподілити витрати по оплаті судового збору та витрати на професійну правничу допомогу шляхом їх солідарного стягнення з відповідачів, у випадку задоволення позову про солідарне стягнення з них заборгованості. Натомість, суд здійснює такий розподіл відповідно до вимог Закону, зокрема, ст. ст. 137, 141 ЦПК України. Вказане не було враховано судом першої інстанції при вирішенні питання щодо здійснення розподілу судових витрат.

Враховуючи вищевикладені обставини та зазначені норми права, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції постановлене із порушенням норм процесуального права в частині вирішення питання розподілу судових витрат, тому підлягає зміні в цій частині шляхом викладення у новій редакції резолютивної частини рішення про стягнення судових витрат зі сплати судового збору по 1891,85 грн з кожного відповідача та витрат на професійну правничу допомогу у сумі по 10000 грн з кожного. В іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.

У відзиві на апеляційну скаргу представником ОСОБА_1 - адвокатом Приходько О.С. заявлено клопотання про стягнення витрат на правову допомогу в апеляційному суді у розмірі 15000 грн.

Відповідно до пунктів першого та другого частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

При визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 02.07.2020 у справі № 362/3912/18, від 30.09.2020 у справі № 201/14495/16-ц.

Відповідно до висновку Верховного Суду викладеного у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Процесуальними нормами встановлено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів.

На підтвердження витрат на правову допомогу представником ОСОБА_1 - адвокатом Приходько О.С. у порядку, встановленому ст. 141 ЦПК України, надано ордер на надання правничої (правової) допомоги (а.с. 175 т. 2), договір про надання правової допомоги від 04.07.2023 (а.с. 171-172 т. 2), додатковий договір до договору про надання правової допомоги від 04.07.2023 (а.с. 173 т. 2), квитанцію № 04072023 про отримання готівкових грошових коштів від 04.07.2023 за надання правової допомоги згідно договору та додаткового договору на суму 15000 грн (а.с. 174 т. 2).

Згідно п. 2.1 додаткового договору правова допомога, що надається клієнту включає в себе: складання відзиву на апеляційну скаргу; складення процесуальних документів, заяв по суті справи, клопотань; участь у судовому розгляді в Чернігівському апеляційному суді.

Пунктом 3 додаткового договору сторони погодили розмір гонорару у фіксованій сумі у розмірі 15000 грн.

Такий розмір витрат на правничу допомогу колегія суддів апеляційного суду вважає завищеним.

ОСОБА_1 в передбаченому частиною восьмою статті 141 ЦПК України порядку надано належні та допустимі докази на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу у розмірі 15000 грн, проте апеляційний суд враховує складність справи, обсяг наданих адвокатських послуг у суді апеляційної інстанції та витрачений адвокатом час, виходячи з критерію розумності та співмірності, доходить висновку, що витрати на правничу допомогу в сумі 15000 грн є неспівмірними з розумною необхідністю витрат для цієї справи у суді апеляційної інстанції, а тому підлягають зменшенню до 10000 грн і підлягають стягненню зі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 по 5000 грн з кожного.

Керуючись ст. 141, 367, 368, 374, 376 ч. 1 п. 4, 381-384, 389,390 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Щорського районного суду Чернігівської області від 24 квітня 2023 року змінити в частині розподілу судового збору та витрат на надання професійної правничої допомоги, виклавши абзаци 3,4 резолютивної частини рішення у наступній редакції:

«Стягнути зі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі по 1891,85 грн з кожного.

Стягнути зі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати за надання професійної правничої допомоги в сумі по 10000,00 грн з кожного».

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Стягнути зі ОСОБА_2 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_3 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) витрати за надання професійної правничої допомоги в суді апеляційної інстанції в сумі по 5000,00 грн з кожного.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту.

Повний текст судового рішення складено 09.08.2023.

Головуючий Судді :