Постанова

від 14.08.2023 по справі 461/768/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

14 серпня 2023 року

місто Київ

справа № 461/768/22

провадження № 61-9763св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - Львівська національна академія мистецтв,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 березня 2022 року, ухвалене суддею Зубачик Н. Б., та постанову Львівського апеляційного суду від 11 травня 2023 року, прийняту колегією суддів у складі Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивачки

ОСОБА_1 у січні 2022 року звернулася до суду із позовом до Львівської національної академії мистецтв, у якому просила:

- визнати незаконним та скасувати наказ ректора Львівської національної академії мистецтв від 13 січня 2022 року № 06 тр «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 »;

- зобов`язати Львівську національну академію мистецтв виплатити ОСОБА_1 заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи.

Позивачка обґрунтовувала свої вимоги тим, що вона з 10 травня 2000 року працює на посаді старшого лаборанта кафедри соціально-гуманітарних наук Львівської національної академії мистецтв. Наказом відповідача від 13 січня 2022 року № 06 тр «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » її відсторонено від роботи без збереження заробітної плати з 13 січня 2022 року на період карантину і відсутності щеплення проти COVID-19.

На переконання позивачки, зазначений наказ підлягає скасуванню, оскільки є незаконним та таким, що грубо порушує її права.

Зазначила, що відмова надавати інформацію про проходження вакцинації від COVID-19 не може бути підставою для відсторонення від роботи, адже така інформація є конфіденційною. Вважала, що законодавством не передбачено порядку відсторонення працівників у зв`язку з нездійсненням щеплення від COVID-19.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач відзив на позов ОСОБА_1 до суду першої інстанції не надав.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 29 березня 2022 року Галицький районний суд м. Львова відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що держава, запровадивши обов`язкове відсторонення педагогічних працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок із забезпечення безпеки життя і здоров`я усіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей. За таких обставин суд виснував, що право ОСОБА_1 на працю у навчальному закладі було тимчасово правомірно обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки у позивачка не має щеплення проти COVID-19.

Суд наголосив, що втручання у виді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має правомірну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.

Суд дійшов висновку, що у діях відповідача немає порушення права позивачки на працю, передбаченого приписами статті 43 Конституції України, та інших нормативно-правових актів, а тому вважав позов необґрунтованим, безпідставним та таким, що не підлягає задоволенню.

Постановою від 11 травня 2023 року Львівський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Галицького районного суду м. Львовавід 29 березня 2022 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що встановивши, що позивачка, яка підлягала обов`язковій вакцинації, не маючи протипоказань, від такої відмовилася, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в позові.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Позивачка ОСОБА_1 30 червня 2023 року із використанням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 березня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 травня 2023 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявниця, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначила як підстави касаційного оскарження згаданих судових рішень те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених:

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), за змістом яких відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими. У кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, потрібно виходити не тільки з Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153

(далі - Перелік № 2153), але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник (кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форма організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням). У разі, якщо відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати;

у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 (провадження № 61-13444св19), згідно з якими у разі незаконного, неправомірного відсторонення працівника від роботи він має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу;

у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц (провадження № 61-14794св18), від 07 жовтня 2020 року у справі № 523/14396/19 (провадження № 61-10657св20), від 18 січня 2023 року у справі № 752/23602/20

(провадження № 61-12064св22), щодо оподаткування та обчислення сум, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середнього заробітку за час вимушеного прогулу;

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 13/51-04 (провадження № 12-67гс19), у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20 (провадження № 61-3438сво21), щодо закриття провадження у зв`язку з відсутністю предмета спору.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відповідач відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 до Верховного Суду не подав.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 12 липня 2023 року Верховний Суд поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, відкрив касаційне провадження у справі.

За правилами частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

За обставинами справи позивачка не погоджується з її відстороненням від роботи у зв`язку з нездійсненням нею обов`язкового щеплення або ненаданням медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, вважаючи, що такі дії суперечать законодавству, яке регулює порядок та підстави відсторонення працівників у разі непроходження обов`язкової вакцинації.

Тож Верховний Суд у вирішенні цього спору в цілому та поставленого перед ним завдання визначив основною правовою проблемою, яка підлягає розв`язанню, з`ясування підстав та умов, за яких працівник має проходити обов`язкове щеплення проти COVID-19 відповідно до закону, а також підстав для відсторонення працівника від роботи у разі відмови або ухилення від проходження обов`язкової вакцинації.

Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до закону

Частиною шостою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.

Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21

(провадження № 14-82цс22)).

Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону

Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлено права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90) (далі - Положення про МОЗ України), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення).

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено

Перелік № 2153.

До цього Переліку увійшли працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим

пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти

COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано у Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженій наказом Міністерства охорони здоров`я України від 14 квітня 1995 року № 66

(далі - Інструкція № 66).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 (з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ України від 30 серпня 2011 року № 544) подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що приписи абзацу шостого частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (пункт 11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21

(провадження № 14-82цс22)).

Щодо законності ненарахування працівникові заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

У зв`язку із викладеним у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи потрібно виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 ((провадження № 14-82цс22)).

Чи переслідувало втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя легітимну мету, як це передбачено змістом пункту 2 статті 8 Конвенції

Наказом МОЗ України від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ України від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19.

11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 Всесвітня організація охорони здоров`я офіційно визнала пандемію

COVID-19.

Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211) Кабінет Міністрів України у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції.

У подальшому, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції, постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423, від 25 квітня 2023 року № 383 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 червня 2023 року). Наведеними постановами встановлено низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.

24 грудня 2020 року МОЗ України видало наказ № 3018, яким затвердило Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках (далі - Дорожня карта).

Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.

Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом МОЗ України від 27 жовтня 2021 року № 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено.

Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22)).

Враховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21

(провадження № 14-82цс22), щодо законності проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірності відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, Верховний Суд під час вирішення цієї справи не вважає за потрібне окремо наводити мотиви цих обставин, які є ідентичними у всіх справах розглядуваної категорії.

Щодо пропорційності втручання у приватне життя

За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), розглядаючи цю категорію справ, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача.

Критерії оцінки пропорційності Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

Зокрема, потрібно враховувати такі обставини:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Щодо пропорційності втручання у приватне життя у спірних правовідносинах

Застосовуючи наведені критерії оцінки пропорційності втручання у приватне життя позивачки, Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, суди встановили такі фактичні обставини справи.

ОСОБА_1 працює у Львівській національній академії мистецтв на посаді старшого лаборанта кафедри соціально-гуманітарних наук з 10 травня 2000 року.

Наказом Львівської національної академії мистецтв від 13 січня 2022 року № 06 тр «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » позивачку відсторонено від роботи без збереження заробітної плати з 13 січня 2022 року на період карантину через відсутність щеплення проти COVID-19.

Позивачка відповідно до їх трудових функцій повинна контактувати з іншими співробітниками відповідача та студентами.

В оцінці правомірності відсторонення позивачки від роботи за встановлених фактичних обставин справи Верховний Суд врахував, що держава зобов`язана вживати ефективні заходи - зокрема, правове регулювання та відповідну адміністративну практику - з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України захворювання на COVID-19. Через поширення цієї хвороби під загрозою опинилося життя і здоров`я людей, фундаментальні конституційні цінності.

Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров`я є найбільш тісно пов`язаними.

Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя.

Згідно з частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування.

Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя.

Аналізуючи зазначені вимоги законодавства та враховуючи, що ОСОБА_1 як старший лаборант кафедри за своєю посадою має службову необхідність у контактуванні з іншими працівниками цього закладу, здобувачами освіти, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню, а іншу форму організації роботи (зокрема, дистанційну або надомну) відповідач організувати позивачці не може, протилежного позивачка під час розгляду справи не довела, тому академія правомірно змушена ухвалити рішення про відсторонення позивачки від роботи.

З огляду на те, що за позивачкою на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновлюється одразу після усунення нею причин, що зумовили її відсторонення від роботи та після її допуску до роботи (виконання робіт), отже, Верховний Суд не встановив порушення права позивачки на працю, передбаченого у статті 43 Конституції України.

У постанові від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20 Верховний Суд наголосив на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначив, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню так, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Отже, на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Застосовуючи стандарт переваги більш вагомих доказів, суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтовані та цілком очевидні висновки, що принцип пропорційності втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя не було порушено в результаті відсторонення її від роботи у зв`язку з непроходженням обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19 на час до моменту, коли буде усунуто причини такого відсторонення. За обставинами справи, що переглядається, загроза створення небезпеки оточуючим діями позивача (її бездіяльністю) переважає над метою обмеження втручання у право на повагу до її приватного життя.

У цій справі позивачка не довела, а суди не встановили обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивачки від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя.

Щодо інших доводів касаційної скарги

Позивачка не довела, що пройшла обов`язкове щеплення або отримала медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти

COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, що підтверджувало б протиправність дій роботодавця, тому доводи заявниці, що документально не підтверджений факт відмови від проведення щеплення за наявності позиції позивачки про відмову у наданні таких доказів роботодавцеві, не впливають на правильність вирішення спору.

Доказів проходження обов`язкового щеплення або медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, як до відсторонення, так і у розумний строк після відсторонення від роботи, позивачка до суду не надала, а отже, не довела, що дії відповідача не відповідали умовам та підставам відсторонення працівника від роботи.

Тож підлягають відхиленню доводи заявниці, що факт її відмови/ухилення від проведення обов`язкового профілактичного щеплення не підтверджений.

В оцінці доводів заявниці того, що інформація про проходження щеплення є конфіденційною інформацією, Верховний Суд врахував таке.

За правилами статті 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні.

Тобто медичну таємницю становлять, зокрема, факт звернення до лікаря чи діагноз, а в документах про вакцинацію цих відомостей немає, тому посилання позивача на те, що документи про проходження обов`язкового щеплення становлять медичну таємницю, є безпідставними.

Оцінивши встановлені судами обставини справи, Верховний Суд врахував, що поведінка заявниці переконливо доводить, що вона відмовилася надавати роботодавцеві докази проходження обов`язкового щеплення або медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, тому за обставин ненадання таких відомостей роботодавцеві обґрунтованим є прийняття рішення про відсторонення працівника від роботи.

Враховуючи, що Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що відсторонення ОСОБА_1 було правомірним, то немає підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Тож у цій частині оскаржувані судові рішення не суперечать правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), Верховного Суду у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц (провадження № 61-14794св18), від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 (провадження № 61-13444св19), від 07 жовтня 2020 року у справі № 523/14396/19

(провадження № 61-10657св20), від 18 січня 2023 року у справі № 752/23602/20 (провадження № 61-12064св22).

Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, зроблених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 13/51-04 (провадження № 12-67гс19), у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20 (провадження № 61-3438сво21), щодо закриття провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, то Верховний Суд врахував, що заявниця не просить закрити провадження у справі з підстав відсутності предмета спору, з цих підстав суди також провадження не закривали, чого не встановив і Верховний Суд.

Тож підстав для застосування правових висновків Верховного Суду щодо закриття провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору у спірних правовідносинах Верховний Суд не встановив.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Підсумовуючи, Верховний Суд зробив висновок, що обов`язковість щеплень є втручанням у право особи на повагу до приватного життя, яке гарантоване статтею 8 Конвенції, але таке втручання є виправданим з огляду на потребу охорони громадського здоров`я інших осіб, для попередження поширення серед населення захворювання, яке належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби, тому право позивача на працю тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивачка не вакцинувалася проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, що є обов`язковим з огляду на займану нею посаду, та не надала медичну довідку належної форми про наявність абсолютних протипоказань для вакцинації.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), Верховний Суд погоджується, що відсторонення позивачки відбулося правомірно, підставно та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачкою роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність вакцинації у позивачки проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.

Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Верховний Суд виснував, що таке індивідуальне обмеження, як тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

Переглянувши у касаційному порядку судове рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального чи процесуального права, а тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду залишенню без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи, що передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив, так само як і не встановив обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають скасуванню, тому касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суді першої інстанції та постанова апеляційного суду залишенню без змін.

Розподіл судових витрат

Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то перерозподіл судових витрат за розгляд справи судом першої інстанції та апеляційний розгляд справи Верховний Суд не здійснює.

Судові витрати зі сплати судового збору, понесені заявницею у зв`язку з поданням касаційної скарги, покладаються на неї.

Керуючись статтями 409, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 березня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 травня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак