Постанова

від 16.08.2023 по справі 480/4092/22

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 серпня 2023 р. Справа № 480/4092/22Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Перцової Т.С.,

Суддів: Русанової В.Б. , Жигилія С.П. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Путивльської міської ради Путивльського району Сумської області на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 11.11.2022, головуючий суддя І інстанції: Л.М. Опімах, м. Суми, повний текст складено 11.11.22 по справі № 480/4092/22

за позовом ОСОБА_1

до Путивльської міської ради Путивльського району Сумської області

про стягнення коштів та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ

ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до Путивльської міської ради Путивльського району Сумської області (далі Путивльська МР, відповідач), у якому просив суд:

- стягнути з Путивльської МР на користь ОСОБА_1 351583,16 грн в рахунок відшкодування матеріальної шкоди та 50000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок незаконного рішення органу місцевого самоврядування;

- стягнути з Путивльської МР понесені по справі судові витрати.

В обґрунтування позовних вимог вказав, що внаслідок прийняття відповідачем п. 1.6 рішення Путивльської міської ради першої сесії сьомого скликання від 28.01.2020 № 22-МР, яке в судовому порядку визнано протиправним, позивач за період з 29.01.2020 по 01.12.2020 був позбавлений можливості виконувати обов`язки старости у селах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та Сімейкине, та отримувати належну йому заробітну плату. Враховуючи, що на виконання постанови Верховного Суду від 18.11.2021 та рішення Сумського окружного адміністративного суду від 04.06.2020 у справі № 480/1624/20 Путивльською МР прийнято рішення 21-сесії 8 скликання від 24.12.2021 № 1019-МР, яким визнано неможливим тимчасове покладення на позивача обов`язків старости (на момент набрання законної сили рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 04.06.2020 старосту вже було обрано, а час, в який існувала необхідність покладення такого виду обов`язків, сплив), наявні підстави для відшкодування ОСОБА_1 за рахунок держави матеріальної шкоди у вигляді неотриманої заробітної плати за вказаний період у сумі 351853,16 грн, виходячи з середньоденної заробітної плати 1650,62 грн, а також моральної шкоди у розмірі 50000 грн.

Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 11.11.2022 у справі № 480/4092/22 адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) до Путивльської міської ради Сумської області (код ЄДРПОУ 04058083, вул. Князя Володимира, 50, м. Путивль, Сумська область, 41500) про стягнення коштів та моральної шкоди задоволено частково.

Стягнуто з Путивльської міської ради Сумської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 351583 ( триста п`ятдесят одну тисячу п`ятсот вісімдесят три ) грн 16 коп.

В задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди відмовлено.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Путивльської міської ради Сумської області на користь ОСОБА_1 5000 грн. в рахунок відшкодування судових витрат.

Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позову, подав апеляційну скаргу, в якій, пославшись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 11.11.2022 у справі № 480/4092/22 та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

Апеляційна скарга мотивована твердженнями про залишення поза увагою судом першої інстанції недотримання позивачем строку звернення до суду, оскільки середній заробіток за час вимушеного прогулу є спеціальним видом відповідальності роботодавця, а отже не вважається заробітною платою та не є її складовою, а відтак строк звернення до суду з вимогами про його стягнення обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Враховуючи, що про порушення своїх прав позивач дізнався у лютому 2020 року, в день отримання трудової книжки, строк звернення до суду з даним позовом сплив ще у травні 2020 року.

Також пославшись на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 369/10046/18 від 10.10.2019, вказав, що оскільки позивач не звертався з вимогою поновити його на роботу чи стягнути середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу, а відповідачем, як роботодавцем не приймалось відповідного розпорядження про поновлення на роботі, застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) є помилковим.

Стягнутий судом першої інстанції розмір витрат на правову допомогу, апелянт вважав таким, що не підтверджений жодними доказами, внаслідок не надання до суду жодних квитанцій, платіжних доручень про сплату відповідних послуг.

Позивач у надісланому до суду відзиві на апеляційну скаргу заперечував проти задоволення її вимог, просив рішення суду залишити без змін, як законне і обґрунтоване. Щодо строку звернення до суду з позовом вказав, що навіть, якщо погодитись з позицією апелянта щодо початку перебігу для позивача 3-місячного строку звернення до суду 12 лютого 2020, то останній день такого строку припадає на 12 травня 2020 року, тобто, на час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19). Отже, з урахуванням пункту 1 глави Х1Х «Прикінцевих положень» КЗпП України, строк звернення до суду, визначений ст. 233 КЗпП України, продовжується на строк дії такого карантину, і не закінчився навіть до цього часу.

Пославшись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19, зауважив, що за своїм змістом середній заробіток за час вимушеного прогулу є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, а тому твердження апелянта про відсутність підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є помилковим.

Зазначив, що незаконне рішення органу місцевого самоврядування призвело до того, що за період з 29.01.2020 по 01.12.2020 (до закінчення повноважень обов`язків старости) позивач був позбавлений можливості виконувати обов`язки старости у селах Козаче, Малушине та Сімейкине, у зв`язку з чим перебував у вимушеному прогулі, за період якого суд цілком обґрунтовано стягнув на його користь середню заробітну плату.

Також не погодився з доводами апелянта про відсутність підстав для стягнення витрат на професійну правничу допомогу адвоката, оскільки відповідно до вимог ст.134 КАС України, в порядку розподілу судових витрат, суд правильно стягнув на користь позивача 5000 грн, понесених ним витрат на професійну правничу допомогу адвоката, належно обґрунтувавши своє рішення.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Згідно з частиною 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач був обраний сільським головою Козаченської сільської ради Путивльського району Сумської області на виборах депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, що відбулися 25 жовтня 2015 року строком на 5 років ( а.с. 8-11).

Відповідно до рішення першої сесії сьомого скликання Путивльської міської ради від 28.01.2020 №1-МР повноваження позивача, як сільського голови, завершилися на підставі ч. 2 ст. 8 Закону України "Про добровільне об`єднання територіальних громад".

Рішенням Путивльської міської ради Путивльського району Сумської області від 28.01.2020 №22-МР до обрання старост на перших виборах старост Путивльської міської об`єднаної територіальної громади виконання обов`язків старости покладено у селах Козаче, Малушине та Сімейкине на ОСОБА_4 , яка здійснювала повноваження Козаченського сільського голови, до об`єднання територіальних громад. Не погодившись з цим рішенням позивач оскаржив його до суду.

Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 04 червня 2020 року адміністративний позов до Путивльської міської ради Путивльського району Сумської області про визнання протиправним рішення та зобов`язання вчинити дії задоволено. Визнано протиправним пункт 1.6 рішення Путивльської міської ради Сумської області першої сесії сьомого скликання від 28.01.2020р. № 22-МР про покладення виконання обов`язків старости у селах Козаче, Малушине та Сімейкине на ОСОБА_4 , яка здійснювала повноваження Козаченського сільського голови до об`єднання. Зобов`язано Путивльську міську раду Путивльського району Сумської області розглянути питання щодо покладення на позивача обов`язків старости у селах Козаче, Малушине та Сімейкине до обрання старост на перших виборах старост Путивльської міської об`єднаної територіальної громади, як на особу, яка здійснювала повноваження Козаченського сільського голови до об`єднання, та прийняти рішення у відповідності до вимог чинного законодавства (а.с. 14-17).

Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 18 січня 2021 року рішення Сумського окружного адміністративного суду від 04 червня 2020 року по даній справі скасоване (а.с. 18-20).

Постановою Верховного Суду від 18 листопада 2021 року постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 18 січня 2021 року скасовано, залишено в силі рішення Сумського окружного адміністративного суду від 04 червня 2020року (а.с.21-24).

На виконання постанови Верховного Суду та рішення Сумського окружного адміністративного суду відповідач 24 грудня 2021 року Путивльська міська рада прийняла рішення № 1019-МР, відповідно до якого прийняла до відома, що пункт 1.6 рішення Путивльської міської ради Путивлського району Сумської області від 28.01.2020 № 22-МР про покладення виконання обов`язків старости у селах Козаче, Малушине та Сімейкине на ОСОБА_4 , яка здійснювала повноваження сільського голови до об`єднання визнано судом протиправним, визнала, що покладення на позивача обов`язків старости у селах Козаче, Малушине та Сімейкине до обрання старост на перших виборах старост Путивльської міської об`єднаної територіальної громади, як на особу, яка здійснювала повноваження Козаченського сільського голови до об`єднання на момент набрання законної сили рішення Сумського окружного адміністративного суду від 04 червня 2020 р. відповідно до вимог чинного законодавства є не можливим ( а.с. 25).

Вважаючи, що відповідач повинен був відшкодувати позивачу в якості матеріальної шкоди середню заробітну плату за період з 29.01.2020 по 01.12.2020, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції, врахувавши, що позивач у період з 28.01.2020 по 01.12.2020 мав здійснювати обов`язки старости Козаченського старостинського округу, однак внаслідок дій відповідача, які визнано протиправними в судовому порядку, був позбавлений такої можливості, що в свою чергу зумовило вимушений прогул позивача, який тривав 10 місяців і три робочих дні, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з Путивльської міської ради Сумської області на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 351583грн.

Крім того, на переконання суду, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, а відтак у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто всіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача компенсації моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що рішення, яким позивачу була завдана моральна шкода, було предметом судового розгляду у межах іншої адміністративної справи, а предметом цього розгляду є стягнення середнього заробітку, тобто між шкодою і протиправними діяннями відповідача стосовно заробітку відсутній причинний зв`язок, а тому і не має підстав для відшкодування такої шкоди.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України (рішення суду першої інстанції підлягає перегляду в частині задоволення позову), колегія суддів зазначає наступне.

Враховуючи, що в обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач стверджує про недотримання позивачем строку звернення до суду з даним позовом та помилкове застосування судом у даній справі ч. 2 ст. 233 КЗпП України, при вирішенні цієї справи суд повинен визначити чи входить середній заробіток за час вимушеного прогулу до структури заробітної плати та вказати, яку саме норму законодавства (частину п`яту статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України чи частину другу статті 233 Кодексу законів про працю України у відповідній редакції) необхідно застосовувати у цій категорії справ при вирішенні питання про відкриття позовного провадження.

Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

У статті 12 вказаного Закону закріплено перелік норм і гарантій в оплаті праці, який не є вичерпним. Указано, що норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов`язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров`я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв`язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюються Кодексом законів про працю України та іншими актами законодавства України. Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та Кодексом законів про працю України, є мінімальними державними гарантіями.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону № 108/95-ВР Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано в законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

За висновком Конституційного Суду України, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин, а саме відплатності праці, який отримав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов`язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо.

Такі зобов`язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону України «Про оплату праці», зокрема щодо оплати часу простою, який мав місце не з вини працівника.

Зазначене, на переконання Конституційного Суду України, дає підстави для висновку, що обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу, про що йдеться у статті 94 КЗпП України і статті 1 Закону України «Про оплату праці», та гарантовані державою виплати, передбачені у статті 12 Закону України «Про оплату праці».

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону № 108/95-ВР Конституційний Суд України вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу законів про працю України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Конституційний Суд України зробив висновок, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто всіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Тобто Конституційний Суд України фактично зробив висновок, що навіть у разі невиконання трудової функції не з власної вини, він вважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім`ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу.

Такий період невиконання трудової функції можна порівняти з простоєм.

При цьому під простоєм розуміється зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (частина перша статті 34 КЗпП України).

Тобто простій можливий як з вини роботодавця, так і за відсутності його вини. Законодавство у будь-якому випадку простою гарантує працівникам отримання частини заробітної плати.

У свою чергу, вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.

Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої обраховується згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок №100), і сама виплата, відповідно, названа середньою заробітною платою.

Відтак, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

Тобто в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.

Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати бо є заробітною платою.

Вказаний висновок узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеними у постанові від 30.08.2022 у справі №140/14364/21, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі №755/12623/19.

Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеному в постанові від 04 серпня 2022 року у справі №380/6129/20 до вимушеного прогулу прирівнюється затримка роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі (стаття 236 Кодексу законів про працю України).

Згідно із частиною другою статті 233 КЗпП України (в редакції на час подання позову) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів наголошує на тому, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, як складової належної працівнику заробітної плати, без обмеження будь-яким строком.

Посилання апелянта на висновки Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 10.10.2019 у справі № 369/10046/18, колегія суддів не приймає, оскільки відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року № 755/10947/17 зазначено, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду, яка у даній справі викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі №755/12623/19.

Водночас, враховуючи, що дана справа пов`язана з проходження служби в органах місцевого самоврядування, колегія суддів зазначає таке.

Закон України "Про добровільне об`єднання територіальних громад" регулює відносини, що виникають у процесі добровільного об`єднання територіальних громад сіл, селищ, міст, а також добровільного приєднання до об`єднаних територіальних громад.

Відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону України "Про добровільне об`єднання територіальних громад" повноваження сільських, селищних, міських рад, сільських, селищних, міських голів, обраних територіальними громадами, що об`єдналися, завершуються в день набуття повноважень сільською, селищною, міською радою, обраною об`єднаною територіальною громадою. Після завершення повноважень сільських, селищних, міських рад, обраних територіальними громадами, що об`єдналися, їхні виконавчі комітети продовжують здійснювати свої повноваження до затвердження сільською, селищною, міською радою, обраною об`єднаною територіальною громадою, персонального складу її виконавчого комітету. Протягом зазначеного строку сільський, селищний, міський голова, обраний об`єднаною територіальною громадою, очолює такі виконавчі комітети та входить до їх персонального складу. Після завершення повноважень сільського голови, який одноособово виконував функції виконавчого органу сільської ради у територіальній громаді, що увійшла до об`єднаної територіальної громади, відповідні функції одноособово виконує сільський, селищний, міський голова, обраний об`єднаною територіальною громадою, з дня набуття ним повноважень до затвердження відповідною сільською, селищною, міською радою персонального складу її виконавчого комітету.

За приписами ч. 1 ст. 8-3 Закону України "Про добровільне об`єднання територіальних громад" повноваження сільської, селищної ради та сільського, селищного голови територіальної громади, що приєдналася до сільської, селищної об`єднаної територіальної громади, припиняються з моменту офіційного оголошення відповідною територіальною виборчою комісією на сесії сільської, селищної ради об`єднаної територіальної громади рішення про підсумки додаткових виборів та визнання повноважень не менше половини депутатів від територіальної громади, що приєдналася, обраних на виборах до сільської, селищної ради об`єднаної територіальної громади.

Повноваження сільської, селищної ради, її виконавчого комітету та сільського, селищного голови територіальної громади, що приєдналася до міської об`єднаної територіальної громади, припиняються з дня набрання чинності рішенням сільської, селищної ради та рішенням міської ради об`єднаної територіальної громади про добровільне приєднання до об`єднаної територіальної громади. З моменту припинення повноважень сільської, селищної ради повноваження міської ради поширюються на територію територіальної громади, що приєдналася до міської об`єднаної територіальної громади.

З моменту припинення повноважень сільського, селищного голови територіальної громади, що приєдналася до об`єднаної територіальної громади, повноваження сільського, селищного, міського голови об`єднаної територіальної громади поширюються на територію територіальної громади, що приєдналася до об`єднаної територіальної громади.

Сільський, селищний голова територіальної громади, що приєдналася до об`єднаної територіальної громади, виконує обов`язки старости відповідно до закону на період повноважень ради об`єднаної територіальної громади поточного скликання. За ним зберігаються розмір та умови оплати праці, що були йому встановлені як сільському, селищному голові до приєднання.

Пунктом 3 Прикінцевих положень Закону України Про добровільне об`єднання територіальних громад визначено, що у селах, селищах, в яких знаходилися органи місцевого самоврядування територіальних громад, що об`єдналися, обов`язки старости до обрання на перших виборах старости виконує особа, яка здійснювала повноваження сільського, селищного голови відповідної територіальної громади до об`єднання.

Таким чином, законодавець визначив, що після об`єднання громад обов`язки старости до обрання на перших виборах старости має виконувати лише особа, яка здійснювала повноваження сільського, селищного голови відповідної територіальної громади до об`єднання.

Колегією суддів встановлено, що звернення позивача до суду з даним позовом було зумовлено фактичним невиконанням відповідачем зобов`язальної частини рішення Сумського окружного адміністративного суду від 04.06.2020 у справі № 480/1624/20, яким визнано протиправним пункт 1.6 рішення Путивльської міської ради Сумської області першої сесії сьомого скликання від 28.01.2020р. № 22-МР про покладення виконання обов`язків старости у селах Козаче, Малушине та Сімейкине на ОСОБА_4 , яка здійснювала повноваження Козаченського сільського голови до об`єднання та зобов`язано Путивльську міську раду Путивльського району Сумської області розглянути питання щодо покладення на позивача обов`язків старости у селах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та Сімейкине до обрання старост на перших виборах старост Путивльської міської об`єднаної територіальної громади, як на особу, яка здійснювала повноваження Козаченського сільського голови до об`єднання, та прийняти рішення у відповідності до вимог чинного законодавства.

Зазначене рішення постановою Верховного Суду від 18.11.2021 у справі № 480/1624/20 залишено в силі.

У вказаній постанові, суд касаційної інстанції підтвердив, що аналіз правових норм Закону України «Про добровільне об`єднання територіальних громад» свідчить про те, що навіть після закінчення повноважень у голови відповідної ради, внаслідок створення ОТГ, останній продовжує здійснювати функції виконавчого органу такої ради та виконує обов`язки старости до обрання на перших виборах нового старости.

Так, судами у справі № 480/1624/20 встановлено, що до об`єднання Путивльської міської об`єднаної територіальної громади повноваження Козаченського сільського голови здійснював ОСОБА_1 , а не ОСОБА_4 , остання лише тимчасово виконувала обов`язки сільського голови на період відпустки ОСОБА_1 .

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування пункту 1.6. оскаржуваного рішення, оскільки обов`язки старости до обрання на перших виборах старости повинен виконувати не секретар ради, а особа, яка була вибрана відповідною територіальною громадою, ким у розглядуваній справі є ОСОБА_1 .

Відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає, що судами у справі № 480/1624/20 встановлено протиправність дій Путивльської МР щодо не покладення на ОСОБА_1 , як голови Козаченської сільської ради, тимчасових обов`язків старости у селах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та Сімейкине.

Отже, у період з 29.01.2020 (наступний день, за днем припинення повноважень ОСОБА_1 , як голови Козаченської сільської ради) по 01.12.2020 (день затвердження ОСОБА_4 на посаді старости Козаченського старостинського округу) в силу вищенаведених висновків Верховного Суду у справі №480/1624/20 виконання обов`язків старости у селах ОСОБА_2 , Малушине та Сімейкине мало бути покладено саме на позивача.

Однак, у зв`язку з протиправними діями відповідача, який не поновив порушене право позивача на виконання постанови Верховного Суду від 18.11.2021 у справі № 480/1624/20 та фактично ухилився від прийняття рішення та вжиття відповідних дій щодо відшкодування позивачу, належної йому заробітної плати за період з 29.01.2020 по 30.11.2020 включно, позивач не отримав належну йому заробітну плату, що і слугувало підставою звернення до суду з даним позовом.

Колегія суддів зазначає, що за встановлених у справі обставин, враховуючи визнання в судовому порядку протиправним пункт 1.6 рішення Путивльської міської ради Сумської області першої сесії сьомого скликання від 28.01.2020р. № 22-МР про покладення виконання обов`язків старости у селах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та Сімейкине на ОСОБА_4 , відповідач повинен був прийняти рішення про покладення відповідних обов`язків на позивача в минулому, за період з 29.01.2020 по 30.11.2020, та виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу, що зумовлений протиправними діями відповідача.

Відсутність такого рішення відповідача, яким ОСОБА_1 було б безпосередньо поновлено на посаді старости у селах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та Сімейкине, зумовлено не тією обставиною, що позивач не порушував питання про його поновлення на такій посаді, як стверджує апелянт, а протиправними діями відповідача, який при первісному визначенні особи, на яку тимчасово покладались обов`язки, обрав не ОСОБА_1 , а ОСОБА_4 .

Саме внаслідок первісного протиправного неприйняття відповідачем рішення про покладення на позивача обов`язків старости у селах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та Сімейкине та в подальшому не вчинення відповідних дій на виконання рішень судів щодо розгляду питання щодо покладення на позивача обов`язків старости у селах Козаче, Малушине та Сімейкине до обрання старост на перших виборах старост Путивльської міської об`єднаної територіальної громади з посиланням на обрання старости, ОСОБА_1 був позбавлений можливості порушити питання про його поновлення на цій посаді.

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 235 КЗпП Україниу разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимогЗакону України"Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно зі ст. 240-1 КЗпП України у разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язує ліквідаційну комісію або роботодавця (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Одночасно орган, який розглядає трудовий спір, визнає працівника таким, якого було звільнено запунктом 1 статті 40цього Кодексу. На такого працівника поширюються пільги і компенсації, передбаченістаттею 49-3цього Кодексу для вивільнюваних працівників, а його зайнятість забезпечується відповідно доЗакону України "Про зайнятість населення".

Враховуючи, що у даній справі на позивача без законної на то підстави, всупереч п. 3 Прикінцевих положень Закону України Про добровільне об`єднання територіальних громад, не було покладено обов`язків старости у Селах Козаче, ОСОБА_3 та Сімейкине, а час, протягом якого він був позбавлений можливості виконувати трудову функцію, зумовлений виною саме Путивльської МР, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону України «Про оплату праці» (із змінами і доповненнями) порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, підпунктом «з» пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок № 100), встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.

Пунктом 2 вказаного Порядку № 100 визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до пункту 5 цього Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 цього ж Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Як зазначалось вище, днем припинення повноважень позивача, як Козаченського сільського голови, є 28.01.2020. Отже, двома попередніми місяцями перед звільненням є листопад 2019 року (21 робочий день) та грудень 2019 року (21 робочий день).

Так, як вбачається з архівної довідки в особових рахунках нарахування заробітної плати робітникам та службовцям Козаченської сільської ради, виданої виконавчим комітетом Путивльської МР КУ «Путивльській міський трудовий архів», заробітна плата позивача за останні два відпрацьовані повністю місяці перед звільненням (листопад-грудень 2019 року) становила 37406,25 грн та 31920,00 грн відповідно, тобто середньомісячна заробітна плата позивача склала 34663,13 грн ((37406,25 +31920,00)/2).

Так, у листопаді 2019 року та грудні 2019 року було усього 42 робочих дні, отже середньоденна заробітна плата позивача за два повністю відпрацьованих місяці склала 1650,62 грн (37406,25 +31920,00)/42).

Отже, враховуючи, що першим робочим днем після припинення повноважень позивача мав бути 29.01.2020, а перші вибори, на яких обрано старосту та якими припинено покладання обов`язків старости сел Козаче, Малушине та Сімейкине, є 01.12.2020, то на період часу вимушеного прогулу позивача з 29.01.2020 по 30.11.2020 припадає всього 211 робочих днів.

З урахуванням викладеного, стягненню з відповідача на користь позивача підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 348280,82 грн. (1650,62 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 211 днів (робочі дні за час вимушеного прогулу)) з відповідним відрахуванням обов`язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів.

Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно достатті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Суд, у цій справі, також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (п. 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України порушення норм процесуального права є підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч. 4 ст. 317 КАС України).

Беручи до уваги, що суд першої інстанції під час вирішення спірних правовідносин помилився в частині визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який належить стягнути на користь позивча, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Сумського окружного адміністративного суду від 11.11.2022 по справі № 440/4092/22 слід змінити, виклавши абзац 3 резолютивної частини рішення в наступній редакції: «Стягнути з Путивльської міської ради Сумської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 348280,82 грн».

Щодо вимоги позивача про стягнення судових витрат на правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини 1, пункту 1 частини 3 статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За приписами частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (частина 7 статті 139 КАС України).

Відповідно до частин 3 та 4 статті 143 КАС України, якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п`ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Частинами 3, 4 статті 134 КАС України визначено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що розмір суми витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу та вартості виконаних робіт, витрати на проведення яких понесені в межах розгляду конкретної судової справи. При цьому розмір витрат має бути співмірним із складністю виконаних адвокатом конкретних робіт та часом, витраченим на виконання цих робіт.

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятій статті 134 КАС України. Так, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 5 статті 134 КАС України).

Згідно з частиною 6 статті 135 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 7 статті 135 КАС України).

З аналізу положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, пов`язаних безпосередньо з розглядом певної судової справи, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат.

Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 цього Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Так, надаючи оцінку понесеним позивачем витратам на правничу допомогу колегія суддів зазначає, що суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Також, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19).

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/WestAllianceLimited» проти України, заява № 19336/04, п. 269).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу на суму 10000,00 грн представником позивача до матеріалів справи надано договір про надання правової допомоги № 1 від 20.06.2022, квитанцію № 1 на суму 10000, ордер на надання правової допомоги ВМ№ 1027959 від 26.07.2022.

Так, відповідно до пункту 1.1 вказаного договору № 1 від 20.06.2022 про надання правової допомоги, укладеного між адвокатом Кондратенко С.Ю. та Волоченко О.О., адвокат зобов`язується скласти документи по суті справи та представляти інтереси клієнта в Сумському окружному адміністративному суді при розгляді адміністративної справи за позовом ОСОБА_1 до Путивльської МР про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної незаконним рішенням органу місцевого самоврядування під час проходження та звільнення з публічної служби.

За умовами п. 2.1. договору за надання правової допомоги клієнт зобов`язується оплатити адвокату гонорар у розмірі 10000 грн.

На підтвердження сплати за отримані послуги надано до матеріалів справи копію квитанції №1 на суму 10000 грн від 20.06.2022.

Колегія суддів зазначає, що на виконання вимог ч. 7 ст. 134 КАС України обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При цьому, колегія суддів зауважує, що при розгляді питання про відшкодування витрат на правничу допомогу учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань і саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони (саме така позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).

Так, відповідач, як в суді першої інстанції так і в апеляційній скарзі заперечував проти заявленого позивачем розміру витрат на правничу допомогу з посиланням на непідтвердження їх понесення належними документами, зокрема детальним описом виконаних робіт, актом прийому-передачі та платіжним дорученням.

Вирішуючи питання обґрунтованості розміру заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу та пропорційності їх складності правовому супроводу справи у КАС, колегія суддів, враховуючи заперечення відповідача, зазначає наступне.

Як вбачається зі змісту договору про надання правової допомоги № 1 від 20.06.2022, адвокат та клієнт домовились про фіксований гонорар за виконання юридичних послуг.

Отже розмір винагороди за надання правової допомоги, визначений у договорі у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг тавитраченого адвокатом часу.

Матеріалами справи підтверджується факт отримання позивачем послуг адвоката та понесення ним витрат в суді першої інстанції наступними документи: позовна заява з додатками, відповідь на відзив, копія квитанції від 20.06.2022 № 1 про сплату Воловченком О.О. 10000 грн за надання правової допомоги

При цьому, відповідь на відзив від 26.07.2022 підписано особисто представником позивача Кондратенко С.Ю., а в позовній заяві від 20.06.2022 Кондратенко С.Ю. зазначена, як представник позивача за договором правничої допомоги.

Відповідач у запереченнях на позовну заяву зазначив, що відповідно до частини четвертоїстатті 134 КАС Україниу випадку наявності витрат на оплату послуг адвоката позивач повинен подати детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Колегія суддів з огляду на умови договору про надання правової допомоги, враховуючи підтвердження матеріалами справи участь адвоката у представленні інтересів позивача у даній справі, зокрема складання і підписання адвокатом процесуальних документів, дійшов висновку, що в даній конкретній справі витрати на правову допомогу у визначеному судом першої інстанції розмірі 5000 грн є реальними, підтвердженими матеріалами справи.

Щодо відсутностідетального опису робіт на виконання положень частини четвертоїстатті 134 КАС України, суд апеляційної інстанції звертає увагу на зміст цієї норми, яка запроваджена «для визначення розміру витрат», в той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником позивача, а отже є визначеним. Доводів відповідача щодо неспівмірності витрат на правову допомогу матеріали справи не містять.

Аналогічна правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду від 28.12.2020 у справі № 640/18402/19.

Щодо посилання відповідача на ненадання позивачем доказів фактичної сплати за надані послуги з правничої допомоги, слід зауважити, що питання застосування частини сьомої статті 139 КАС України щодо доведеності розміру витрат на правничу допомогу з метою їх розподілу неодноразово було предметом дослідження у Верховному Суді. Так, відповідно до постанов Верховного Суду від 29 жовтня 2020 року (справа № 686/5064/20), від 5 березня 2021 року (справа № 200/10801/19-а), від 16 березня 2021 року (справа №520/12065/19), постанови Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 3 жовтня 2019 року (справа № 922/445/19), у яких сформульовано правовий висновок про відшкодування витрат незалежно від їх фактичної сплати стороною/третьою особою.

Таке правозастосування випливає з нової процедури відшкодування витрат на професійну правову допомогу, імплементованої у КАС України з 15 грудня 2017 року, однією з особливостей якої є те, що відшкодуванню підлягають витрати незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки належить сплатити.

Наведений підхід щодо визнання фактично здійсненими витрат за відсутності факту оплати вбачається також із практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Так, у рішенні по справі «Бєлоусов проти України» (Заява №4494/07) ЄСПЛ дійшов висновку, що витрати, які мають бути сплачені за договором адвокату, слід розглядати як фактично понесені, зазначивши наступне: «...хоча заявник ще не сплатив адвокатський гонорар, він має сплатити його згідно із договірними зобов`язаннями. Отже, представник заявника має право висувати вимоги щодо сплати гонорару згідно з договором. Відповідно Суд вважає витрати за цим гонораром «фактично понесеними» (див. вищезазначене рішення у справі «Савін проти України» (Savin v. Ukraine), п. 97)».

З огляду на вищенаведене, твердження відповідача про відсутність підстав для задоволення вимог позивача в частині відшкодування витрат на правничу допомогу у зв`язку з ненаданням доказів оплати вказаних послуг не узгоджується з нормами чинного процесуального законодавства та вищенаведеними висновками Верховного Суду.

Аналогічний правовий висновок, викладено у постанові Верховного Суду від 30.09.2021 по справі №520/8862/19.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що з урахуванням наявних в матеріалах справи документів в системному зв`язку з кількістю, якістю складених представником позивача процесуальних документів, підготовлених та поданих доказів, розмір витрат на правничу допомогу у розмірі 5000 грн є співмірним та обґрунтованим.

Керуючись ст.ст.134, 139, ч.4 ст.241, ст.ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу Путивльської міської ради Путивльського району Сумської області - задовольнити частково.

Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 11.11.2022 по справі № 480/4092/22 - змінити, виклавши абзац 3 резолютивної частини рішення в наступній редакції: «Стягнути з Путивльської міської ради Сумської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 348280,82 грн».

В іншій частині рішення Сумського окружного адміністративного суду від 11.11.2022 по справі № 440/4092/22 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя Т.С. Перцова Судді В.Б. Русанова С.П. Жигилій