Постанова

від 15.08.2023 по справі 300/105/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 серпня 2023 рокуЛьвівСправа № 300/105/23 пров. № А/857/7645/23

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого суддіЗаверухи О.Б.,

суддівГінди О.М., Ніколіна В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Верховинської районної державної адміністрації Івано-Франківської області про визнання дій протиправними, зобов`язання до вчинення дій,

суддя (судді) в суді першої інстанції Чуприна О.В.,

час ухвалення рішення не зазначено,

місце ухвалення рішення м. Івано-Франківськ,

дата складання повного тексту рішення не зазначено,

В С Т А Н О В И В:

10 січня 2023 року ОСОБА_1 звернулась в суд з адміністративним позовом до Управління соціального захисту населення Верховинської районної державної адміністрації Івано-Франківської області, в якому просила: визнати протиправною відмову у видачі їй посвідчення члена сім`ї загиблого як вдові ліквідатора другої категорії на підставі пункту 1 частини 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; зобов`язати невідкладно видати їй як особі, на яку поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», посвідчення члена сім`ї загиблого.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що є вдовою ліквідатора другої категорії, померлого через захворювання, пов`язаного з виконанням обов`язку військової служби по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції (далі Чорнобильська АЕС), тому має право на компенсації та пільги, встановлені Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» і Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Стверджує, що перебувала у зареєстрованому шлюбі із померлим ОСОБА_2 , який брав участь в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 41 день, а саме із 29 березня 1987 року по 08 травня 1987 року. Вказує, що експертним висновком Львівської регіональної міжвідомчої експертної комісії від 04 жовтня 2013 року підтверджено, що захворювання, яке призвело до смерті ОСОБА_2 , пов`язане з виконанням обов`язків військової служби по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Зазначає, що 25 жовтня 2022 року звернулась до Управління соціального захисту населення Верховинської районної державної адміністрації Івано-Франківської області із заявою про видачу їй посвідчення члена сім`ї загиблого на підставі пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Проте, відповідач, листом від 24 листопада 2022 року за № Д-290, відмовив їй у видачі такого посвідчення, мотивуючи тим, що соціальний захист дружини померлого громадянина з числа учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, смерть якого пов`язана із захворюванням, отриманим під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, здійснюється відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Вважає таку відмову є протиправною, оскільки пункт 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» поширюється також і на членів сім`ї військовослужбовців, які померли внаслідок захворювання, одержаного в період проходження військової служби. При цьому, у розумінні абзаців 4, 7 пункту 1 статті 10 наведеного Закону до членів сімей загиблих (тих, які пропали безвісти) військовослужбовців, партизанів та інших осіб, зазначених у цій статті, належать, зокрема, один з подружжя, який не одружився вдруге.

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2023 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що пункт 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» визначає умови, за наявності яких загиблий/померлий повинен бути ветераном війни за переліком осіб, визначених в статтях 6 і 7 цього Закону. Системний аналіз пункту 1 частини 2 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» дає підстави для висновку, що обов`язковими умовами, за яких особу можна віднести до інвалідів війни, є наявність інвалідності, доказів залучення такої особи до військовослужбовців та отримання інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи. Виходячи із встановлених обставин справи ОСОБА_2 в розумінні статті 4 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не був особою з інвалідністю внаслідок війни, а відповідно і ветераном війни, позаяк за життя ОСОБА_2 не встановлено інвалідність внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи. Таким чином, ОСОБА_2 у встановленому порядку не набув статусу особи з інвалідністю внаслідок війни відповідно до статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», тому він не належить до ветеранів війни, а на членів його сім`ї чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не поширюється. Відтак, позивач не має право на встановлення статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни та отримання посвідчення члена сім`ї загиблого, а відповідач правомірно відмовив у задоволенні її заяви про видачу такого посвідчення.

Не погодившись з прийнятим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким адміністративний позов задовольнити повністю.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що Розділ II Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» визначає поняття і зміст статусу ветеранів війни (учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни) та осіб, на яких поширюється дія його положень. Вказує, що наведені приписи свідчать про те, що чинність цього Закону поширюється також і на членів сім`ї військовослужбовців, які померли внаслідок захворювання, одержаного в період проходження військової служби (у тому числі під час виконання обов`язків військової служби по ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи). Вважає, що за наявних матеріалів справи, суд першої інстанції міг застосувати належний спосіб захисту її порушеного права та зобов`язати відповідача встановити заявлений статус та видати відповідне посвідчення, посилаючись на його дискреційні повноваження. Зазначає, що оскільки пункт 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» поширюється також і на членів сім`ї військовослужбовців, які померли внаслідок захворювання, одержаного в період проходження військової служби.

Суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження) (п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України).

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу з наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували у шлюбі, який зареєстровано 13 лютого 1988 року, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 від 13 лютого 1988 року (а.с.11).

ОСОБА_2 був учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 2-ої категорії, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_2 від 12 серпня 1993 року (категорія 2), копією військового квитка НОМЕР_3 від 17 листопада 1977 року, а також копією архівної довідки № 17530 від 29 червня 1993 року (а.с. 6, 7, 12).

Згідно з поясненнями позивача, наведених у позовній заяві, що не заперечується відповідачем, ОСОБА_2 помер, після чого 26 квітня 2013 року був знятий з обліку в Єдиному державному автоматизованому реєстрі осіб, які мають право на пільги, як учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС (категорія 2) (а.с.9 зворот).

Експертним висновком Львівської регіональної міжвідомчої експертної комісії по встановленню причинного зв`язку захворювань та інвалідності з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та їх професійного характеру від 04 жовтня 2013 року за № 15079 встановлено, що смерть ОСОБА_2 пов`язана з виконанням обов`язку військової служби по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (а.с.10).

Після смерті ОСОБА_2 позивач набула статусу дружини, опікуна дітей померлого громадянина із числа ліквідаторів категорії 2А, смерть якого пов`язана з Чорнобильською катастрофою, що підтверджується копією посвідчення № НОМЕР_4 від 24 жовтня 2013 року (а.с.5).

25 жовтня 2022 року позивач звернулась до Управління соціального захисту населення Верховинської районної державної адміністрації Івано-Франківської області із заявою про видачу їй посвідчення члена сім`ї загиблого на підставі пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (а.с.8).

Управління соціального захисту населення Верховинської районної державної адміністрації Івано-Франківської області, розглянувши вказане звернення позивача, листом від 24 листопада 2022 року за № Д-290, відмовило ОСОБА_1 у видачі такого посвідчення, мотивуючи тим, що соціальний захист дружини померлого громадянина з числа учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, смерть якого пов`язана із захворюванням, отриманим під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, здійснюється відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» Вказано, що статус особи з інвалідністю внаслідок війни ОСОБА_2 з видачею відповідного посвідчення не надавався у зв`язку із відсутністю інвалідності у заявника, пов`язаної із виконанням обов`язків військової служби по ліквідації аварії на ЧАЕС (а.с.9).

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції прийшов до висновку про безпідставність позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з обґрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав.

Правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них визначає Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (далі Закон № 3551-XII, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Єдиною підставою, якою позивач як дружина померлого військовослужбовця мотивує власні вимоги, є наявність у неї права на спірний статус і відповідно посвідчення, що визначена в пункті 1 статті 10 Закону № 3551-XІІ.

Згідно з пунктом 1 статті 10 Закону № 3551-XІІ, до сімей загиблих (померлих) ветеранів війни належать сім`ї осіб, зазначених у статтях 6 і 7 цього Закону, які загинули (пропали безвісти) або померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час захисту Батьківщини або виконання інших обов`язків військової служби (службових обов`язків), а також внаслідок захворювання, пов`язаного з перебуванням на фронті або одержаного в період проходження військової служби (у тому числі на території інших держав) під час воєнних дій та конфліктів.

Колегія суддів звертає увагу на те, що вказана частина норми закону визначає умови, за наявності яких загиблий/померлий повинен бути ветераном війни за переліком осіб, визначених в статтях 6 і 7 Закону № 3551-XІІ.

Статтею 4 Закону №3551-XII визначено, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать:

- учасники бойових дій (стаття 6 Закону № 3551-XІІ);

- особи з інвалідністю внаслідок війни (стаття 7 Закону № 3551-XІІ);

- учасники війни (статті 8, 9 Закону № 3551-XІІ).

Проаналізувавши положення статей 6, 8 і 9 Закону № 3551-XІІ, суд апеляційної інстанції зазначає, що такі не містять в собі будь-яких посилань на осіб, що брали участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

При цьому, відповідний перелік осіб визначений в пунктах 1, 2, 9 частини 2 статті 7 Закону № 3551-XІІ (особи з інвалідністю внаслідок війни), серед яких, саме військовослужбовців стосуються приписи пункту 1 коментованої частини статті закону.

Так, згідно з пунктом 1 частини 2 статті 7 Закону № 3551-XІІ до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа: військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов`язків військової служби, пов`язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами.

При цьому зміст пункту 6 Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі № 20-РП/04 свідчить, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи бойових діях на території інших держав. Розділ ІІ Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту» визначає поняття і зміст статусу ветеранів війни (учасників бойових дій, інваліди війни, учасники війни) та осіб, на яких поширюється дія його положень. Це колишні військовослужбовці, які безпосередньо як у воєнний, так і в мирний час виконували інші обов`язки військової служби та тилового забезпечення, пов`язані з необхідністю захисту Батьківщини, у тому числі з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій.

Статтею 10 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року за № 796-XII (далі Закон № 796-XII) визначено, що учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов`язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців*, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно з приміткою до статті 10 Закону № 796-XII до військовослужбовців належать: особи офіцерського складу, прапорщики, мічмани, військовослужбовці надстрокової служби, військовозобов`язані, призвані на військові збори, військовослужбовці-жінки, а також сержанти (старшини), солдати (матроси), які перебувають (перебували) на дійсній строковій службі у збройних силах, керівний і оперативний склад органів Комітету державної безпеки, особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, а також інших військових формувань.

У період ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС діяв Закон СРСР від 12 липня 1967 року за № 1950-VІІ «Про загальний військовий обов`язок» (далі Закон № 1950-VІІ).

Разом з тим, відповідно до статей 5, 6 цього Закону (зі змінами, внесеними Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 грудня 1980 року за №3535-Х) військова служба складається з дійсної військової служби та служби в запасі Збройних Сил СРСР. Громадяни, які перебувають на дійсній військовій службі, іменуються військовослужбовцями, а ті, що перебувають у запасі, - військовозобов`язаними.

За правилами статей 7-9 цього Закону військовослужбовці і військовозобов`язані приймають військову присягу на вірність своєму народові, поділяються на солдатів, матросів, сержантів, старшин, прапорщиків, мічманів і офіцерський склад та кожному присвоюється відповідне військове звання.

Військовослужбовці і призвані на військові збори військовозобов`язані користуються всією повнотою соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод і несуть усі обов`язки громадян СРСР, передбачені Конституцією СРСР.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни здійснює Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року за № 2232-ХІІ, який набрав чинності з 12 травня 1992 року (далі Закон № 2232-ХІІ).

Відповідно до частини 9 статті 1 Закону № 2232-ХІІ щодо військового обов`язку громадяни України поділяються на такі категорії, зокрема, військовослужбовці особи, які проходять військову службу; військовозобов`язані особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.

Згідно з частиною 1 статті 16 Закону України «Про Збройні Сили України» від 06 грудня 1991 року за № 1934-ХІІ, держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців, резервістів, які виконують обов`язки служби у військовому резерві, та військовозобов`язаних, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, членів їх сімей, працівників Збройних Сил України, а також членів сімей військовослужбовців, резервістів та військовозобов`язаних, які загинули (померли), пропали безвісти, стали особами з інвалідністю під час виконання службових обов`язків або постраждали у полоні в ході бойових дій (війни), в умовах надзвичайного стану чи під час виконання службових обов`язків за межами України в порядку військового співробітництва або у складі національного контингенту чи національного персоналу у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.

Зазначене вище кореспондується зі статтею 10 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», згідно з якою до військовослужбовців належать, зокрема, військовозобов`язані, призвані на військові збори.

Таким чином, громадяни із числа військовослужбовців у період здійснення заходів з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи вважаються такими, що проходять військову службу та користуються гарантіями держави на рівні із іншими військовослужбовцями.

Із матеріалів справи слідує, що ОСОБА_2 (чоловік позивача) був учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, 2-ої категорії що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_2 від 12 серпня 1993 року (категорія 2), копією військового квитка НОМЕР_3 від 17 листопада 1977 року, а також копією архівної довідки № 17530 від 29 червня 1993 року (а.с.6, 7, 12).

Смерть ОСОБА_2 пов`язана з виконанням обов`язку військової служби по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується Експертним висновком Львівської регіональної міжвідомчої експертної комісії по встановленню причинного зв`язку захворювань та інвалідності з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та їх професійного характеру від 04 жовтня 2013 року за № 15079, копія якого міститься в матеріалах справи (а.с.10).

Суд апеляційної інстанції зазначає, що умовами для набуття статусу особи з інвалідністю внаслідок війни з підстав, встановлених пунктом 1 частини 2 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», є зокрема:

1) участь військовослужбовця у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС при виконанні обов`язків військової служби;

2) настання інвалідності внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що має підтверджуватися довідкою МСЕК про групу та причину інвалідності.

Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_2 був учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, 2-ої категорії, його смерть пов`язана з виконанням обов`язку військової служби по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, при цьому останній не був особою з інвалідністю, що не заперечується сторонами.

Системний аналіз пункту 1 частини 2 статті 7 Закону № 3551-XІІ дає підстави для висновку, що обов`язковими умовами, за яких особу можна віднести до інвалідів війни, є наявність інвалідності, доказів залучення такої особи до військовослужбовців та отримання інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

Виходячи із встановлених обставин справи, ОСОБА_2 в розумінні статті 4 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не був особою з інвалідністю внаслідок війни, а відповідно і ветераном війни, оскільки за життя ОСОБА_2 не встановлено інвалідність внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

Звертаючись до Управління соціального захисту населення Верховинської районної державної адміністрації Івано-Франківської області із заявою від 25 жовтня 2022 року про видачу посвідчення члена сім`ї загиблого, позивач, зокрема, вказала, що померлий чоловік: «…за станом здоров`я не зміг оформити пенсію, на яку мав право з набуттям 20 років, та належні статуси ліквідатора першої категорії та інваліда війни».

Таким чином, обгрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що за відсутності у померлого чоловіка ОСОБА_1 , встановленої за життя інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, останній не відноситься до осіб які є ветеранами війни і відповідно на нього не може поширюватися норми Закону № 3551-XІІ.

Стосовно доводів скаржника про те, що вона має право на отримання посвідчення члена сім`ї загиблого на підставі пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», оскільки вважає себе членом сім`ї померлого ветерана війни, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до абзацу 1 пункту 1 статті 10 Закону № 3551-XІІ до сімей загиблих (померлих) ветеранів війни належать сім`ї осіб, зазначених у статтях 6 і 7 цього Закону, які загинули (пропали безвісти) або померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час захисту Батьківщини або виконання інших обов`язків військової служби (службових обов`язків), а також внаслідок захворювання, пов`язаного з перебуванням на фронті або одержаного в період проходження військової служби (у тому числі на території інших держав) під час воєнних дій та конфліктів.

В той же час, згідно з абзацом 2 пункту 2 статті 10 Закону № 3551-XІІ до членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, зазначених у цій статті, належать один з подружжя, який не одружився вдруге, незалежно від того, виплачується йому пенсія чи ні.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 року за № 302 затверджено Положення «Про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни» (далі Положення № 302).

Пунктом 4 Положення № 302 встановлено, що членам сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, зазначеним у статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», видаються посвідчення з написом «Посвідчення члена сім`ї загиблого».

Відповідно до пункту 7 Положення № 302 «Посвідчення члена сім`ї загиблого» видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад (далі органи соціального захисту населення) за місцем реєстрації громадянина.

У спірних правовідносинах, як встановлено вище, ОСОБА_2 не відноситься до осіб з інвалідністю внаслідок війни, оскільки йому не була встановлена за життя інвалідність внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, не був ветераном війни, а, отже, не відноситься до сімей загиблих (померлих) ветеранів війни. Відповідно позивач, як дружина ОСОБА_2 , не є членом сім`ї померлого ветерана війни.

Представлені позивачем докази у своїй сукупності дають підстави вважати, що ОСОБА_2 у встановленому порядку не набув статусу особи з інвалідністю внаслідок війни відповідно до статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», тому він не належить до ветеранів війни, а на членів його сім`ї чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» не поширюється.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.

За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2023 року у справі № 300/105/23 без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя О. Б. Заверуха судді О. М. Гінда В. В. Ніколін Повне судове рішення складено 15 серпня 2023 року.