Ухвала

від 14.08.2023 по справі 443/670/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 443/670/21

провадження № 61-6096ск23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Жидачівська міська рада,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 ,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 20 вересня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 7 березня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Жидачівської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про визнання незаконним та скасування рішення,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Жидачівської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про визнання незаконним та скасування рішення.

Рішенням Жидачівського районного суду Львівської області від 20 вересня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного суду від 7 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 20 вересня 2022 року - без змін.

Не погоджуючись з рішенням Жидачівського районного суду Львівської області від 20 вересня 2022 року та постановою Львівського апеляційного суду від 7 березня 2023 року, повний текст якої складено 22 березня 2023 року, ОСОБА_1 22 квітня 2023 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначені судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху та надано заявнику десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення зазначених у ній недоліків.

Заявнику необхідно було надати суду касаційної інстанції докази сплати судового збору у розмірі 1 816 грн.

У зв`язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Воробйової І. А. на підставі службової записки Секретаря Першої судової палати Луспеника Д. Д. призначено повторний автоматизований розподіл судової справи за касаційним провадженням № 61-6096ск23.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 травня 2023 року справу за касаційним провадженням № 61-8727ск22 передано судді-доповідачу Карпенко С. О.

29 травня 2023 року на адресу Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшла заява про усунення недоліків касаційної скарги, до якої додано квитанцію про сплату судового збору у розмірі 1 816 грн.

Ухвалою Верховного Суду від 13 червня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху і надано заявнику десять днів з дня вручення цієї ухвали для усунення зазначених недоліків.

Вказані в ухвалі недоліки у встановлений судом строк усунено.

Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до статті 390 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення. Строк на касаційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині третій статті 394 цього Кодексу.

Вказана касаційна скарга подана до Верховного Суду з пропуском встановленого законом строку на касаційне оскарження і ОСОБА_1 заявляє клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень, обґрунтоване отриманням копії оскаржуваної постанови 24 березня 2023 року.

Розглянувши клопотання, касаційний суд дійшов висновку, щовказана заявником причина пропуску строку на касаційне оскарження судових рішень підтверджена наданим доказом - копією розписки, що свідчить про пропуск процесуального строку з поважних причин.

Встановлені обставини є підставою для задоволення клопотання і поновлення ОСОБА_1 строку на касаційне оскарженнярішення Жидачівського районного суду Львівської області від 20 вересня 2022 року та постанови Львівського апеляційного суду від 7 березня 2023 року.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

Підставою касаційного оскарження рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 20 вересня 2022 року та постанови Львівського апеляційного суду від 7 березня 2023 рокузаявник вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від1 червня 2021 року у справі № 925/929/19 (провадження № 12-11гс21), у постановах Верховного Суду від4 квітня 2023 року у справі № 904/9070/21, від7 березня 2018 року

у справі № 911/436/17, у постановах Верховного Суду України від4 листопада 2014 року у справі № 3-157гс14, від24 травня 2016 року у справі № 21551а16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу і може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.

Ухвалюючи рішення і відмовляючи у задоволенні позову, Жидачівський районний суд Львівської області виходив із того, що ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами, що рішенням Вільховецької сільської ради порушено її право на користування земельною ділянкою (випасання худоби) з кадастровим номером 4621585900:04:000:1246 площею 38,5519 га загального користування у селі Тейсарів, оскільки зазначена земельна ділянка не має статусу «громадське пасовище».

За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність позивачем позовних вимог.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд вважав, що судом першої інстанції не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами першої та апеляційної інстанцій за матеріалами справи встановлено, що земельна ділянка, кадастровий номер 4621585900:04:000:1246, площею 38,5519 га знаходиться на території Жидачівської об`єднаної територіальної громади Стрийського району Львівської області та відноситься до земель сільськогосподарського призначення, є комунальною власністю.

Згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Фермерське господарство «Пчани-Денькович» зареєстроване 19 березня 2010 року.

Рішенням ХХХІ сесії 7 скликання Вільховецької сільської ради Жидачівського району Львівської області № 1990 від 21 жовтня 2020 року, враховуючи значне зменшення поголів`я великої рогатої худоби в господарствах населення Вільховецької сільської ради, недопоступлення коштів до місцевого бюджету, ефективності використання земель сільськогосподарського призначення та недопущення самозаліснення сільськогосподарських угідь, ОСОБА_2 надано в оренду на 7 років із земель сільськогосподарського призначення комунальної власності без зміни цільового призначення для випасання худоби наступні земельні ділянки: кадастровий номер 4621585900:04:000:1246, площею 38,5519 га (село Тейсарів); кадастровий номер 4621585900:05:000:2040, площею 20,3637 га (село Пчани); кадастровий номер 4621585900:05:000:0170, площею 55,9000 га (село Пчани); кадастровий номер 4621585900:05:000:0112, площею 57,000 га (село Вільхівці); кадастровий номер 4621585900:04:000:1244. площею 19.5793 га (село Тейсарів).

22 жовтня 2020 року Вільховецькою сільською радою (орендодавцем) та ОСОБА_2 (орендарем) укладено договір оренди землі, за умовами якого орендодавець на підставі рішення ХХХІ сесії 7 скликання Вільховецької сільської ради Жидачівського району Львівської області № 1990 від 21 жовтня 2020 року «Про надання в оренду земельних ділянок громадянину ОСОБА_2 » надав, а орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення - код 18.00 (землі загального користування для випасання худоби) з кадастровим номером 4621585900:04:000:1246, яка розташована на території Вільховецької сільської ради Жидачівського району Львівської області (пункт 1 договору).

Пунктом 2 договору оренди землі від 22 жовтня 2020 року визначено, що в оренду передано земельну ділянку із земель сільськогосподарського призначення комунальної власності - код 18.00 (землі загального користування для випасання худоби) площею 38,5519 га, у тому числі 38,5519 га пасовища.

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 3 грудня 2020 року право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 4621585900:04:000:1246 площею 38,5519 га зареєстровано за орендарем Фермерським господарством (далі - ФГ) «Пчани-Денькович».

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 29 березня 2021 року право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 4621585900:04:000:1246 площею 38,5519 га зареєстровано за орендарем ОСОБА_2 .

З листа Управління з контролю за використанням та охороною земель Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 1 листопада 2021 року суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 порушено земельне законодавство під час використання земельних ділянок з кадастровими номерами 4621585900:04:000:1246, 4621585900:05:000:2040, 4621585900:05:000:0170, 4621585900:05:000:0112, а саме частини п`ятої статті 20 та статті 211 Земельного кодексу (далі - ЗК) України.

На ОСОБА_2 складено протокол про адміністративне правопорушення від 1 червня 2021 року, вручено припис про усунення вимог земельного законодавства від 1 червня 2021 року та прийнято постанову про накладення адміністративного стягнення від 7 червня 2021 року.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

У постанові Верховного Суду від 6 листопада 2019 року

у справі № 2340/3539/18 (провадження № К/9901/22749/19) зазначено, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Статтею 124 Конституції України визначено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі.

Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (статті 15, 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України).

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

У частині другій статті 16 ЦК України законодавець визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, а також зазначив, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За своїм призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Першочергово захист цивільних прав та інтересів полягає у з`ясуванні того, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

Суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Із статті 6 Конвенції вбачається, що доступ до правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту), кожен чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому ефективним слід розуміти спосіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 19 лютого 2009 року

у справі «Марченко М. В. проти України», заява № 4063/04 зазначено, що для реалізації права на доступ до правосуддя на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; мова повинна йти про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.

Тобто підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Отже, суд першочергово перевіряє, чи були порушені права позивача, яким способом вони мають бути поновлені і чи є відповідні позовні вимоги у справі.

У постанові Верховного Суду від 3 листопада 2021 року

у справі № 715/2316/18 (провадження № 61-3755св20) зазначено, що «правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні».

За таких обставин підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Водночас умовою звернення до суду з позовом про визнання незаконним (протиправним) рішення органу місцевого самоврядування є заінтересованість позивача.

Поняття законного (охоронюваного законом) інтересу міститься в рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року у справі № 1-10/2004, згідно з яким поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

У постановах від 20 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17

(провадження № К/9901/38991/18) (пункт 85) та від 28 травня 2020 року у справі №640/11643/19 (провадження № К/9901/4128/20) Верховний Суд навів такі ознаки «потерпілого» від порушення законного інтересу:

(а) безпосередньо йому належить законний інтерес, на захист якого подано позов; (б) має місце безпосередній негативний вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому. Зокрема, якщо позивач змушений змінити свою поведінку або існує ризик бути притягнутим до відповідальності; (в) негативний вплив є суттєвим (зокрема, позивачеві завдано шкоду); (г) існує причинно-наслідковий взаємозв`язок між законним інтересом, оскаржуваним актом та стверджуваним порушенням. Зазначені критерії не мають застосовуватись механічно та негнучким способом. Суд повинен захищати усе розмаїття законних інтересів особи, а тому у кожній конкретній справі дослідження інтересу особи через призму наведених критеріїв буде слугувати гарантією захисту таких інтересів.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої та другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Як установив суд першої інстанції, ОСОБА_1 не надала будь-яких доказів права користування спірною земельною ділянкою для потреб випасання худоби саме в межах тієї земельної ділянки, яка є предметом позову.

Суди першої та апеляційної інстанції встановили, що матеріали справи не місять доказів, які б підтверджували створення на спірній земельній ділянці громадського пасовища, яке згідно з класифікацією видів цільового призначення земель відноситься до земель загального користування.

За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність доказів порушення прав, свобод та інтересів ОСОБА_1

з підстав, заявлених у позові.

Висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову є законним і обґрунтованим, тобто таким, який відповідає завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи.

Посилання заявника на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 1 червня 2021 року у справі № 925/929/19 (провадження № 12-11гс21), у постановах Верховного Суду від4 квітня 2023 року у справі № 904/9070/21, від7 березня 2018 року у справі № 911/436/17, у постановах Верховного Суду України від 4 листопада 2014 року у справі № 3-157гс14, від24 травня 2016 року у справі № 21551а16, відхиляються касаційним судом, оскільки правовідносини у вказаній справі не є подібними із правовідносинами

у справі № 61-6096ск23.

У постанові від1 червня 2021 року у справі № 925/929/19

(провадження № 12-11гс21) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного в постановах Верховного Суду України

від 5 березня 2013 року у справі № 21-417а12, від 8 квітня 2015 року

у справі № 6-32цс15, постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 712/10864/16-а та постановах Верховного Суду

від 26 червня 2019 року у справі № 701/902/17-ц, від 3 червня 2019 року у справі № 708/933/17, від 24 лютого 2020 року у справі № 701/473/17, про те, що зміна виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися в порядку, встановленому для зміни цільового призначення такої землі. Разом з тим, користувачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення повинні використовувати такі земельні ділянки відповідно до того виду використання, за яким ці земельні ділянки були передані їм власником.

Водночас Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійсненні їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі з позовами щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

У постанові Верховного Суду від4 квітня 2023 року у справі № 904/9070/21 касаційний суд вирішував питання належного способу захисту прав позивача.

У постанові Верховного Суду від7 березня 2018 року у справі № 911/436/17 судами встановлено отримання землі в користування саме фермерським господарством поза процедурою земельних торгів, що є порушенням закону, а ототожнення фізичної особи та фермерського господарства в контексті даних правовідносин касаційний суд вважав помилковим.

Схожий за змістом висновок викладений і в постановах Верховного Суду України від 4 листопада 2014 року у справі № 3-157гс14, від24 травня 2016 року у справі № 21551а16.

Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року

у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначено, що «під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин».

З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної справи.

Велика Палата Верховного Суду вважала за потрібне конкретизувати вказаний правовий висновок, про що вказала у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Конкретизація правового висновку полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 20 вересня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 7 березня 2023 рокує необґрунтованою, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність судових рішень.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.

Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

Оскільки оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції є законними і обґрунтованими, ухваленими з правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права й підстави для їх скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 20 вересня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 7 березня 2023 року суд відмовляє.

Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 20 вересня 2022 року та постанови Львівського апеляційного суду від 7 березня 2023 року.

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жидачівського районного суду Львівської області від 20 вересня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 7 березня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Жидачівської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про визнання незаконним та скасування рішення.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко

В. М. Ігнатенко

В. А. Стрільчук