Постанова

від 17.08.2023 по справі 950/219/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

17 серпня 2023 року

місто Київ

справа № 950/219/22

провадження № 61-9720св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Лебединський заклад дошкільної освіти (ясла-садок) «Калинка» Лебединської міської ради Сумської області, Управління освіти, молоді та спорту виконавчого комітету Лебединської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Лебединського районного суду Сумської області від 13 лютого 2023 року, постановлене суддею Чхайлом О. В., та постанову Сумського апеляційного суду від 01 червня 2023 року, ухвалене колегією суддів у складі Ткачук С. С., Криворотенка В. І., Собини О. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивачки

ОСОБА_1 у січні 2022 року звернулася до суду із позовом до Лебединського закладу дошкільної освіти (ясла-садок) «Калинка» Лебединської міської ради Сумської області (далі - Лебединський ЗДО

(ясла-садок) «Калинка»), Управління освіти, молоді та спорту виконавчого комітету Лебединської міської ради Сумської області (далі - Управління освіти, молоді та спорту), у якому просила:

- визнати протиправним та скасувати наказ Лебединського ЗДО (ясла-садок) «Калинка» від 05 листопада 2021 року № 60-К «Про відсторонення від роботи», яким ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти СОVID-19 без збереження заробітної плати;

- стягнути з Управління освіти, молоді та спорту на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час відсторонення від роботи у період з 08 листопада 2021 року до момент ухвалення судового рішення

- стягнути з Управління освіти, молоді та спорту на користь ОСОБА_1 суму 3 000, 00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Позивачка обґрунтовувала свої вимоги тим, що вона перебуває у трудових відносинах з Лебединським ЗДО (ясла-садок) «Калинка», де працює на посаді підмінного вихователя.

Наказом від 05 листопада 2021 року № 60-К «Про відсторонення від роботи» її було відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти СОVID-19 без збереження заробітної плати.

Зазначений наказ Лебединський ЗДО (ясла-садок) «Калинка» прийняв посилаючись на статтю 46 КЗпП, частину другу статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб, наказ Міністерства охорони здоров`я України (далі - МОЗ України) від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (далі - наказ № 2153), пункт 41-6 Постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236.

Наказ про своє відсторонення вважає протиправним і таким, що підлягає скасуванню, оскільки відповідач повинен був дотриматись процедури відсторонення працівників від роботи відповідно до роз`яснень Міністерства економіки України, викладених у листі від 18 жовтня 2021 року

№ 4706-01/50116-01 «Щодо алгоритму дій роботодавця відносно осіб, які не дотримуються вимог щодо обов`язкової вакцинації проти СОVID-19», а саме, що роботодавець (з переліку, визначеного наказом МОЗ) зобов`язаний поінформувати всіх працівників (без винятку) про зміни істотних умов праці, пов`язані з необхідністю отримати щеплення, не пізніше ніж за 2 місяці (для державних службовців - за 30 календарних днів) до рішення щодо відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення; протягом цього строку роботодавець має створити умови для проходження працівником щеплення вакциною від гострої респіраторної хвороби СОVID-19 відповідно до законодавства; у разі, якщо працівник ухиляється або відмовляється від проходження щеплення, роботодавець має задокументувати цей факт; у разі, якщо після закінчення строку попередження, зазначеного у пункті 1 цього алгоритму, працівник продовжує ухилятись або відмовлятись від щеплення, роботодавець видає наказ (розпорядження) про відсторонення працівника від роботи відповідно до законодавства про працю; після закінчення строку відсторонення від роботи працівник має бути негайно допущений до роботи.

Стверджувала, що жодної дії, передбаченої наведеними роз`ясненнями, Лебединський ЗДО (ясла-садок) «Калинка» не вчинив.

Також зазначила, що відповідач не з`ясував ту обставину, що її організм має гіперчутливість до вакцин і вона має історію серйозних алергічних реакцій.

На підтвердження цього їй видано довідку про наявність протипоказань до вакцинації від СОVID-19.

Вважає, що спір потрібно вирішити на підставі статей 43, 92 Конституції, оскільки немає спеціального закону, який передбачає право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти СОVID-19, відсутній.

Також посилається на те, що неправомірні дії Лебединського ЗДО (ясла-садок) «Калинка» у вигляді незаконного відсторонення її від роботи та невиплати заробітної плати призвели до душевних хвилювань, оскільки порушили та обмежили можливість реалізації своїх життєвих та побутових потреб, вимагали від неї додаткових зусиль для організації свого життя.

Стислий виклад заперечень відповідача

Лебединський ЗДО (ясла-садок) «Калинка» надав до суду першої інстанції відзив, просив відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Відповідач зазначив, що всі працівники садка завчасно, більше ніж за два місяці до відсторонення, були повідомленні про необхідність здійснення щеплення від СОVID-19, серед працівників постійно проводилася роз`яснювальна робота. Заклад створив усі необхідні умови для працівників та вжив відповідних заходів для проходження ними вакцинації.

Також відповідач наголосив, що факти ухилення позивачки від проходження вакцинації задокументовані починаючи з 18 серпня 2021 року.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 13 лютого 2023 року Лебединський районний суд Сумської області відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 , здійснив розподіл судових витрат.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції відхилив доводи ОСОБА_1 про те, що мала місце зміна істотних умов праці, про що позивачка повинна була повідомлятися у строки, передбачені статтею 32 КЗпП України. Суд зазначив, що держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей. Право позивачки на працю у навчальному закладі було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки ОСОБА_1 відмовилася від обов`язкового щеплення та не надала доказів наявності у неї протипоказань проти такого щеплення.

Суд зауважив, що довідка від 15 жовтня 2021 року, видана сімейним лікарем Комунального некомерційного підприємства «Міська поліклініка № 5» Харківської міської ради (далі - КНП «Міська поліклініка № 5») Ульком В. Г. про можливу алергічну реакцію у позивачки на вакцину від COVID-19 до Лебединського ЗДО (ясла-садок) «Калинка» на підтвердження наявності відповідних протипоказань від щеплення позивачка не подавала. Докази на підтвердження протилежного матеріали справи не містять.

При цьому суд першої інстанції не взяв до увагу цю довідку, встановивши, що вона одержана з порушенням порядку, встановленого законом.

Постановою від 01 червня 2023 року Сумський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Лебединського районного суду Сумської області від 13 лютого 2023 року - без змін.

Надавши оцінку встановленим у справі обставинам, а також оцінку виконуваним позивачкою трудовим обов`язкам, зокрема об`єктивній необхідності під час їх виконання особисто контактувати з іншими людьми, а також врахувавши обставину того, що маючи контакти з іншими працівниками та дітьми, позивачка могла поширювати небезпечну вірусну інфекцію, при тому, що особисто пройти обов`язкове щеплення не погоджувалася, а тому апеляційний суд дійшов висновку про обґрунтованість висновків суду першої інстанції щодо наявності у відповідача правових підстав для відсторонення позивачки від роботи.

Суд апеляційної інстанції визнав, що відсторонення позивачки можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та втручання в права позивачки.

Апеляційний суд встановив факт складання відповідачем списків осіб, які підлягали вакцинації та передання їх медичному закладу для її проведення, тобто відповідач здійснював заходи з організації проведення вакцинації, проте позивачка не мала наміру проходити вакцинацію та не надала роботодавцеві доказів протипоказань від вакцинації.

Також суд відхилив доводи позивачки, викладені в її апеляційній скарзі, відносно того, що введення обов`язкової вакцинації від COVID-19 є зміною істотних умов праці, оскільки здійснення обов`язкової вакцинації не впливає ні на трудову функцію працівника, ні на умови оплати його праці.

Оскільки відсторонення позивачки було здійснено Лебединським ЗДО (ясла - садок) «Калинка», яке є самостійною юридичною особою та наділено правосуб`єктністю, то заявлені вимоги до Управління освіти, молоді та спорту про стягнення середнього заробітку у зв`язку з відстороненням позивачки задоволенню не підлягають, адже були заявлені до неналежного відповідача. Позивачка не обґрунтувала, якими саме діями чи бездіяльністю Управління освіти, молоді та спорту їй було завдано моральної шкоди та в чому вона полягала, а тому ця вимога також не підлягає задоволенню.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Позивачка ОСОБА_1 30 червня 2023 року із застосуванням системи «Електронний суд» направила до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Лебединського районного суду Сумської області від 13 лютого 2023 року та постанову Сумського апеляційного суду від 01 червня 2023 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявниця, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначила як підстави касаційного оскарження згаданих судових рішень те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 32 КЗпП України у подібних правовідносинах.

ОСОБА_1 наголошує на тому, що вона обіймає посаду вихователя у дошкільному навчальному закладі, для якої відповідно до вимог законодавства є притаманним систематичне проходження медичних оглядів. На її думку, стан здоров`я особи, яка обіймає аналогічну посаду, потрібно вважати істотною умовою праці.

Враховуючи, що повідомленням від 01 листопада 2021 року № 2 представник Лебединського ЗДО (ясла-садок) «Калинка» довів до відома ОСОБА_1 про обов`язок пройти щеплення проти вірусної хвороби COVID-19, вимоги щодо якого раніше не існувало, заявниця вважає, що відбулася зміна істотних умов її праці.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відповідач Управління освіти, молоді та спорту подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , просить відмовити у її задоволенні, оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Відповідач зазначає, що роботодавець дотримався усіх процедур щодо відсторонення ОСОБА_1 , обов`язок щодо проходження обов`язкової вакцинації проти вірусної хвороби COVID-19 не є істотною умовою праці, а тому до спірних правовідносин не застосовуються правила статті 32 КЗпП України.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 12 липня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

За правилами частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

За обставинами справи позивачка не погоджується з її відстороненням від роботи у зв`язку з нездійсненням нею обов`язкового щеплення або ненаданням медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, вважаючи, що такі дії суперечать законодавству, яке регулює порядок та підстави відсторонення працівників у разі непроходження обов`язкової вакцинації.

На переконання позивачки її відсторонення відбулося з порушенням вимог частини третьої статті 32 КЗпП України щодо повідомлення її про обов`язковість проходження щеплення проти вірусної хвороби COVID-19 за два місяці.

Тож Верховний Суд у вирішенні цього спору в цілому та поставленого перед ним завдання визначив основною правовою проблемою, яка підлягає розв`язанню, з`ясування підстав та умов, за яких працівник має проходити обов`язкове щеплення проти COVID-19 відповідно до закону, а також підстав для відсторонення працівника від роботи у разі відмови або ухилення від проходження обов`язкової вакцинації.

Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до закону

Частиною шостою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.

Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21

(провадження № 14-82цс22)).

Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону

Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлено права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90) (далі - Положення про МОЗ України), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення).

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено

Перелік № 2153.

До цього Переліку увійшли працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим

пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти

COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано у Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженій наказом Міністерства охорони здоров`я України від 14 квітня 1995 року № 66

(далі - Інструкція № 66).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 (з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ України від 30 серпня 2011 року № 544) подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що приписи абзацу шостого частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (пункт 11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21

(провадження № 14-82цс22)).

Щодо законності ненарахування працівникові заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

У зв`язку із викладеним у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи потрібно виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 ((провадження № 14-82цс22)).

Чи переслідувало втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя легітимну мету, як це передбачено змістом пункту 2 статті 8 Конвенції

Наказом МОЗ України від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ України від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19.

11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 Всесвітня організація охорони здоров`я офіційно визнала пандемію

COVID-19.

Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211) Кабінет Міністрів України у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції.

У подальшому, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції, постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423, від 25 квітня 2023 року № 383 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 червня 2023 року). Наведеними постановами встановлено низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.

24 грудня 2020 року МОЗ України видало наказ № 3018, яким затвердило Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках (далі - Дорожня карта).

Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.

Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом МОЗ України від 27 жовтня 2021 року № 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено.

Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22)).

Враховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21

(провадження № 14-82цс22), щодо законності проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірності відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, Верховний Суд під час вирішення цієї справи не вважає за потрібне окремо наводити мотиви цих обставин, які є ідентичними у всіх справах розглядуваної категорії.

Щодо пропорційності втручання у приватне життя

За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), розглядаючи цю категорію справ, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача.

Критерії оцінки пропорційності Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

Зокрема, потрібно враховувати такі обставини:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Щодо пропорційності втручання у приватне життя у спірних правовідносинах

Застосовуючи наведені критерії оцінки пропорційності втручання у приватне життя позивачки, Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, суди встановили такі фактичні обставини справи.

ОСОБА_1 працює в Лебединському ЗДО (ясла-садок) «Калинка» на посаді підмінного вихователя.

Повідомленням від 01 листопада 2021 року № 2 ОСОБА_1 повідомлено про те, що з 08 листопада 2021 року на період дії карантину щеплення проти COVID-19 є обов`язковим для працівників закладу. До 05 листопада 2021 року їй запропоновано надати документ, який підтверджуватиме наявність такого профілактичного щеплення або довідку про абсолютні протипоказання та попереджено, якщо до 05 листопада 2021 року один із зазначених документів не буде надано, то 08 листопада 2021 року вона буде відсторонена від роботи без збереження заробітної плати.

Оскільки позивачка не надала роботодавцю довідки про абсолютні протипоказання до проведення щеплення від COVID-19 чи документу, який підтверджує проведення щеплення проти COVID-19, наказом завідувачки Лебединського ЗДО (ясла-садок) «Калинка» від 05 листопада 2021 року

№ 60-К «Про відсторонення від роботи» ОСОБА_1 було відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти СОVID-19 без збереження заробітної плати.

Довідка від 15 жовтня 2021 року, видана сімейним лікарем КНП «Міська поліклініка № 5» Ульком В. Г. про можливу алергічну реакцію у позивачки на вакцину від COVID-19 Лебединському ЗДО (ясла-садок) «Калинка» на підтвердження наявності відповідних протипоказань від щеплення позивачкою не подавалася. Докази на підтвердження протилежного матеріали справи не містять.

Відповідно до листів КНП «Міська поліклініка № 5» від 23 лютого 2022 року № 228/0/548-22 та від 06 липня 2022 року № 445/0/548-22 у КНП «Міська поліклініка № 5» немає сімейних лікарів, первинну медичну допомогу надають лікарі-терапевти Центру первинної медичної допомоги. ОСОБА_2 ніколи не працював та не працює у зазначеному лікувальному закладі. Печатки, накладені на довідку, яка була видана ОСОБА_1 , не тотожні з офіційними печатками КНП «Міська поліклініка № 5».

Тому довідку від 15 жовтня 2021 року, надану позивачкю, суди не взяли до уваги, як таку, що одержана з порушенням порядку, встановленого законом.

В оцінці правомірності відсторонення позивачки від роботи за встановлених фактичних обставин справи Верховний Суд врахував, що держава зобов`язана вживати ефективні заходи - зокрема, правове регулювання та відповідну адміністративну практику - з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України захворювання на COVID-19. Через поширення цієї хвороби під загрозою опинилося життя і здоров`я людей, фундаментальні конституційні цінності.

Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров`я є найбільш тісно пов`язаними.

Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя.

Згідно з частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування.

Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя.

Аналізуючи зазначені вимоги законодавства та враховуючи, що ОСОБА_3 як вихователь закладу дошкільної освіти за своєю посадою має несе відповідальність за охорону життя та здоров`я, виховання й навчання дітей відповідної вікової групи, забезпечує разом із медичним персоналом збереження та зміцнення здоров`я вихованців, що зумовлює службову необхідність у контактуванні з іншими працівниками цього закладу, вихованцями, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню, а іншу форму організації роботи (зокрема, дистанційну або надомну) відповідач організувати позивачці не може, протилежного позивачка під час розгляду справи не довела, тому Лебединський ЗДО (ясла-садок) «Калинка» правомірно змушений був ухвалити рішення про відсторонення позивачки від роботи.

З огляду на те, що за позивачкою на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновлюється одразу після усунення нею причин, що зумовили її відсторонення від роботи та після її допуску до роботи (виконання робіт), отже, Верховний Суд не встановив порушення права позивачки на працю, передбаченого у статті 43 Конституції України.

У постанові від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20 Верховний Суд наголосив на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначив, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню так, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Отже, на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Застосовуючи стандарт переваги більш вагомих доказів, суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтовані та цілком очевидні висновки, що принцип пропорційності втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя не було порушено в результаті відсторонення її від роботи у зв`язку з непроходженням обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19 на час до моменту, коли буде усунуто причини такого відсторонення. За обставинами справи, що переглядається, загроза створення небезпеки оточуючим діями позивача (її бездіяльністю) переважає над метою обмеження втручання у право на повагу до її приватного життя.

У цій справі позивачка не довела, а суди не встановили обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивачки від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя.

Щодо застосування до спірних відносин приписів статті 32 КЗпП України

В оцінці доводів касаційної скарги, що ОСОБА_1 обіймає посаду вихователя у дошкільному навчальному закладі, для якої відповідно до вимог законодавства є притаманним систематичне проходження медичних оглядів, а тому, на думку заявниці, стан здоров`я особи, яка обіймає аналогічну посаду, потрібно вважати істотною умовою праці, Верховний Суд врахував, що потрібно розрізняти істотні умови праці та умови допуску до роботи за професією.

У постанові від 01 червня 2023 року у справі № 723/4239/21 (провадження № 61-111св23) Верховний Суд зазначив, що:

«Статтею 21 КЗпП України встановлено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Під істотними умовами праці розуміють (частина третя статті 32 КЗпП України):

- системи та розміри оплати праці, тобто розмір тарифної ставки або окладу (посадового окладу), доплати, премії, надбавки, заохочувальні й компенсаційні виплати, оплата роботи в нічний і надурочний час, у святкові, неробочі та вихідні дні;

- пільги, які надаються згідно зі статутом підприємства, установи, організації та колективним договором;

- режим роботи, який містить, зокрема, час початку й закінчення робочого дня (зміни), тривалість робочого дня (зміни) і робочого тижня, кількість змін на добу; час надання обідньої перерви та її тривалість; вихідні дні тощо; встановлення або скасування неповного робочого часу,

- суміщення професій, зміна розрядів і найменування посад та інше.

Перелік умов праці, які є істотними, не є вичерпним. Істотні умови праці можуть бути передбачені як трудовим договором, так і визначатися локальними документами на підприємстві (в установі, організації) - у колективному договорі, правилах внутрішнього трудового розпорядку, штатному розписі, положенні про оплату праці та інше».

Зміна істотних умов праці (розміру оплати праці, тривалості робочого часу, режиму роботи, зміну розрядів і найменування посад) можлива випадку, якщо буде доведена наявність змін в організації виробництва і праці.

Під змінами в організації виробництва і праці можна розуміти раціоналізацію робочих місць, введення нових форм організації праці, впровадження передових методів, технологій тощо.

Верховний Суд врахував, що у відповідача не відбувалися зміни в організації виробництва і праці, а відбулися зміни в умовах допуску працівника до роботи, що є відмінним від зміни істотних умов праці.

Умови допуску до роботи за професією є вимогами, яким має відповідати працівник для виконання своїх посадових обов`язків. До них належать, зокрема, освіта, вік, стаж, володіння державною мовою, проходження медичного огляду тощо.

За своїм змістом вимога щодо проходження обов`язкової вакцинації від COVID-19 є однією з умов, за дотримання якої працівник допускається до роботи. Невиконання ж цієї вимоги є перешкодою у допуску працівника до роботи і має наслідком відсторонення від роботи до моменту усунення таких обставин (проходження вакцинації, надання роботодавцю медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти

COVID-19).

Верховний Суд наголошує, що правовими наслідками відмови працівника від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці є припинення трудового договору відповідно до пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України.

У разі ототожнення обов`язкової вакцинації проти COVID-19 з істотними умовами праці наслідком має бути звільнення працівників, які відмовляються від проведення обов`язкових щеплень. Водночас у зв`язку із відмовою або ухиленням працівників від вакцинації проти COVID-19 законодавством передбачено відсторонення від роботи, що також підтверджує, що встановлення працівнику обов`язку з проходження вакцинації проти COVID-19 є не зміною істотних умов праці, а умовою допуску працівника до роботи за професією.

У зв`язку з наведеним Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню правила частини третьої статті 32 КЗпП України про те, що про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

В оцінці застосування до спірних правовідносин наведеного правила Верховний Суд виснує, що встановлення працівнику обов`язку з проходження вакцинації проти COVID-19 є не зміною істотних умов праці, а є умовою допуску працівника до роботи за професією, встановленою законодавством України у сфері охорони здоров`я, а тому у роботодавця немає обов`язку з попередження працівника про необхідність проходження щеплення не пізніше ніж за два місяці.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Підсумовуючи, Верховний Суд зробив висновок, що обов`язковість щеплень є втручанням у право особи на повагу до приватного життя, яке гарантоване статтею 8 Конвенції, але таке втручання є виправданим з огляду на потребу охорони громадського здоров`я інших осіб, для попередження поширення серед населення захворювання, яке належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби, тому право позивача на працю тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивачка не вакцинувалася проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, що є обов`язковим з огляду на займану нею посаду, та не надала медичну довідку належної форми про наявність абсолютних протипоказань для вакцинації.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), Верховний Суд погоджується, що відсторонення позивачки відбулося правомірно, підставно та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачкою роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність вакцинації у позивачки проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.

Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Верховний Суд виснував, що таке індивідуальне обмеження, як тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

Переглянувши у касаційному порядку судове рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального чи процесуального права, а тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду залишенню без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи, що передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив, так само як і не встановив обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають скасуванню, тому касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суді першої інстанції та постанова апеляційного суду залишенню без змін.

Розподіл судових витрат

Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то перерозподіл судових витрат за розгляд справи судом першої інстанції та апеляційний розгляд справи Верховний Суд не здійснює.

Судові витрати зі сплати судового збору, понесені заявницею у зв`язку з поданням касаційної скарги, покладаються на неї.

Керуючись статтями 409, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Лебединського районного суду Сумської області від 13 лютого 2023 року та постанову Сумського апеляційного суду від 01 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак