Рішення

від 16.08.2023 по справі 529/63/23

ДИКАНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 529/63/23

Провадження № 2/529/196/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 серпня 2023 року Диканський районний суд Полтавської області в складі:

головуючого судді - Кириченко О.С.,

за участі секретаря судового засідання - Бурлиги Н.Л.,

розглянувши у порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт Диканька Полтавської області цивільну справу за позовом Головного управління Держгеокадастру у Харківській області до ОСОБА_1 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Золочівської селищної ради Богодухівського району Харківської області, про витребування земельної ділянки у власність держави,

ВСТАНОВИВ:

Позивач Головнеуправління Держгеокадаструу Харківськійобласті звернувся досуду зпозовом до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки у власність держави.

В обґрунтування позову вказано, що на підставі листа Державного бюро розслідувань від 26.08.2022 № 11-02-12492/22 позивачу стало відомо про наявність порушеного права держави у зв`язку із подвійною приватизацією громадянами земельних ділянок та порушення норм статей 116, 121 Земельного кодексу України. Було з`ясовано, що Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області на підставі наказу від 08.11.2016 № 12274-СГ передано ОСОБА_2 у приватну власність для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку площею 2,0000 га з кадастровим номером 6322684000:02:002:0459, що розташована за межами населених пунктів на території Малорогозянської сільської ради Золочівського району Харківської області. Право власності на цю земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ОСОБА_3 , державним реєстратором Департаменту реєстрації Харківської міської ради 02.03.2017, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1002997063226. У подальшому вказана земельна ділянка була відчужена ОСОБА_2 у власність ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 28.03.2019, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Хаславською К.В., номер запису про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень 30918777. Було встановлено, що ОСОБА_2 попередньо вже реалізував своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 16.01.2016 № 292-СГ, відповідно до якого йому було надано у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером 6325484500:02:001:0071, площею 1,0000 га, що розташована за межами населених пунктів на території Леб`язької сільської ради Чугуївського району Харківської області. Право власності на цю земельну ділянку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ОСОБА_4 , державним реєстратором Чугуївського міськрайонного управління юстиції Харківської області 15.02.2016, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 852917563254. Позивач вказує, що спірна земельна ділянка підлягає витребуванню від відповідача ОСОБА_1 у порядку ст. 388 ЦК України у зв`язку із порушенням вимог ч. 4 ст. 116 ЗК України при безоплатній приватизації цієї земельної ділянки та відповідно у зв`язку із вибуттям спірної земельної ділянки з володіння держави у зв`язку з протиправними діями ОСОБА_2 , який повторно звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області з метою отримання безоплатно у власність земельної ділянки за одним видом цільового призначення. Посилаючись на вказані обставини, норми чинного законодавства, зокрема статтей 387, 388 ЦК України, позивач просить витребувати у відповідача ОСОБА_1 у власність держави земельну ділянку площею 2,0000 га з кадастровим номером 6322684000:02:002:0459, що розташована за межами населених пунктів на території Малорогозянської сільської ради Золочівського району Харківської області, шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права власності на цю земельну ділянку за власником - державою в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області. Позивач також просить стягнути з відповідача на свою користь сплачений судовий збір за подання позову до суду у розмірі 2 684,00 грн.

Представник позивача Головного управління Держгеокадастру у Харківській області в судове засідання не з`явився, від вказаного управління до суду надійшло клопотання про підтримання позову у повному обсязі та розгляд справи за відсутності його представника.

З поштових довідок на наявних у матеріалах справи рекомендованих листах вбачається, що надіслані судом відповідачу ОСОБА_1 рекомендовані листи з копією ухвали про відкриття провадження по справі, копією позовної заяви разом з копіями доданих до неї документів, повідомленнями про розгляд справи та судовими повістками не вручено відповідачу у зв`язку із закінченням терміну зберігання та відсутністю адресата за вказаною адресою, а тому відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України відповідач вважається повідомленим про перебування на розгляді у суді судової справи, учасником якої він являється. Крім цього, відповідач ОСОБА_1 був повідомлений про розгляд справи відповідно до ч. 11 ст. 128 ЦПК України шляхом опублікування оголошень на офіційному веб-сайті судової влади України, останнє з яких було розміщене за десять днів до дати ухвалення цього рішення. Відповідно до повідомлення Міністерства соціальної політики України, відомості про відповідача ОСОБА_1 як про внутрішньо переміщену особу відсутні.

Представник третьої особи Золочівської селищної ради Богодухівського району Харківської області в судове засідання не з`явився, до суду надійшло клопотання цієї селищної ради про підтримання позовних вимог у повному обсязі та розгляд справи за відсутності її представника.

З огляду на подані позивачем та третьою особою письмові заяви, враховуючи неявку відповідача, який був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, суд провів розгляд справи за відсутності сторін та третьої особи, на підставі наявних матеріалів у справі та без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, що передбачено ч. 2 ст. 247 ЦПК України.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд дійшов такого висновку.

З матеріалів справи вбачається, що Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області на підставі наказу від 08.11.2016 № 12274-СГ передано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у приватну власність для ведення особистого селянського господарства земельну ділянку площею 2,0000 га з кадастровим номером 6322684000:02:002:0459, що розташована за межами населених пунктів на території Малорогозянської сільської ради Золочівського району Харківської області. Право власності ОСОБА_2 на цю земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ОСОБА_3 , державним реєстратором Департаменту реєстрації Харківської міської ради 02.03.2017, номер запису про право власності: 19347266, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1002997063226 /а.с. 16-19/.

У подальшому вказана вище земельна ділянка була відчужена ОСОБА_2 у власність відповідача ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 28.03.2019, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Хаславською К.В., номер запису про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень 30918777, що підтверджується наявною у матеріалах справи Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень /а.с. 16-18/.

З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що ОСОБА_2 попередньо вже реалізував своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 16.01.2016 № 292-СГ, відповідно до якого йому було надано у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером 6325484500:02:001:0071, площею 1,0000 га, що розташована за межами населених пунктів на території Леб`язької сільської ради Чугуївського району Харківської області. Право власності на цю земельну ділянку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ОСОБА_4 , державним реєстратором Чугуївського міськрайонного управління юстиції Харківської області 15.02.2016, номер запису про право власності: 13321219, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 852917563254 /а.с. 14-15/.

Листом Державного бюро розслідувань від 26.08.2022 № 11-02-12492/22 було повідомлено позивача Головне управління Держгеокадастру у Харківській області про наявність порушеного права держави у зв`язку із подвійною приватизацією певними громадянами земельних ділянок та порушення норм статей 116, 121 Земельного кодексу України.

Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Держава забезпечує рівний захист усіх суб`єктів права власності застосуванням передбачених законодавством заходів. Регулювання, наведене в Главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.

При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.

Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.

Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна.

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)).

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).

Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

Вказані вище висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22.02.2023 у справі № 202/8669/19, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.03.2023 у справі № 910/15443/14.

Відносно добросовісності, як елементу пропорційності втручання у право відповідачів на спірне майно, суд зазначає, що у висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, вказано, що за змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

При цьому, у спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин в іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права (п. 51 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, п. 34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц).

Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20), розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

Цивільним процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, які полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів вказує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного цивільного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного цивільного суду (див. постанови Верховного суду від 13 лютого 2019 року у справі № 130/1001/17 (провадження № 51-7588км18), від 18 січня 2021 року у справі № Б-23/75-02 (н.р.Б-7346/2-19)).

Суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду.

Таким чином, в даному випадку підлягає застосуванню не висновок, що міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29.03.2023 у справі № 684/933/18, який у своєму клопотанні від 06.04.2023 відповідач просив врахувати при розгляді справи, а релевантний правовий висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від якого на час ухвалення рішення суду у даній справі Велика Палата Верховного Суду не відступила, та останні правові висновки Верховного Суду у справі щодо вирішення тотожного спору, зокрема у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22.02.2023 у справі № 202/8669/19, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.03.2023 у справі № 910/15443/14.

Судом встановлено, що право власності відповідача ОСОБА_1 на земельну ділянку, щодо якої заявлено позов про витребування, набуто на підставі договору купівлі-продажувід 28.03.2019,посвідченого приватнимнотаріусом Харківськогоміського нотаріальногоокругу ХаславськоюК.В.,номер записупро правовласності вДержавному реєстріречових правна нерухомемайно таїх обтяжень30918777,що підтверджуєтьсянаявною уматеріалах справиІнформацією зДержавного реєстру речовихправ нанерухоме майнота їхобтяжень /а.с.16-18/. Тобто відповідач ОСОБА_1 є добросовісним набувачем та спірну земельну ділянку набув за відплатним договором, а саме за договором купівлі-продажу.

На час укладення договору купівлі-продажу від 28.03.2019 діяв Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей.

Позивачем не надано суду належних та достатніх доказів, які б могли свідчити про недобросовісність відповідача ОСОБА_1 при придбанні спірної земельної ділянки. Крім того, позивачем не надано суду доказів того, що відповідач міг передбачити ризик того, що право власності продавця спірної земельної ділянки ОСОБА_2 може бути набутим незаконним шляхом.

З матеріалів справи вбачається, що право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 02 березня 2017 року, ця земельна ділянка була відчужена останнім у власність відповідача ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 28.03.2019, тобто через два роки після реєстрації свого права власності. Доказів того,що відповідач ОСОБА_1 відчужив спірнуземельну ділянкуіншій особіпозивачем ненадано. Виходячи з аналізу вказаного, суд не вбачає підстав вважати, що відповідач ОСОБА_1 знав і повинен був знати про незаконність придбання спірної земельної ділянки і міг мати якісь незаконні наміри щодо придбаної спірної земельної ділянки. За змістом ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне.

Враховуючи вказані вище встановлені судом обставини у їх сукупності, беручи до уваги те, що відповідач ОСОБА_1 як добросовісний набувач (недобросовісність якого позивачем не доведено) не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном, з метою запобігання втраті добросовісним набувачем правомірно набутого майна та запобігання непропорційного і невиправданого втручання держави у право особи на мирне володіння майном, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі.

Напідставі викладеного,керуючись ст.ст.10,12,17,81,89,141,259,263-265,273,354,355ЦПК України,суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову Головного управління Держгеокадастру у Харківській області до ОСОБА_1 , за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Золочівської селищної ради Богодухівського району Харківської області, про витребування земельної ділянки у власність держави - відмовити.

Рішення набирає законної сили через тридцять днів з дня його ухвалення, якщо на нього не буде подана апеляційна скарга учасниками справи.

Рішення може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Полтавського апеляційного суду.

Головуючий О.С. Кириченко