Постанова

від 18.08.2023 по справі 420/11746/22

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 серпня 2023 р.м. ОдесаСправа № 420/11746/22

Головуючий І інстанції: Левчук О.А.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Косцової І.П., Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2022 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення - 21.12.2022р.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Суворовського районного центру зайнятості про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

25.08.2022р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Одеського обласного центру зайнятості, в якому просив суд визнати протиправними та скасувати рішення від 21.03.2022р. та наказ від 28.03.2022р. №НТ2203208 про відмову у наданні статусу «безробітного», а також зобов`язати відповідача надати йому відповідний статус в установленому чинним законодавством порядку.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачу протиправно та безпідставно було відмовлено у наданні статусу безробітного, оскільки на час подання заяви до Центру зайнятості позивач був тільки власником корпоративних прав ПП «Семікор», що, у свою чергу, не вважається підприємництвом.

Відповідач надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.

Ухвалою суду 1-ї інстанції від 18.10.2022р. відповідача - Одеський обласний центр зайнятості замінено на належного - Суворовський районний центр зайнятості.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2022 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним вище рішенням суду першої інстанції, позивач 19.01.2023р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, було порушено норми матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21.12.2022р. та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 23.01.2023р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.

02.02.2023р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

10.03.2023р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач категорично заперечував стосовно її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та мотивовано просив оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).

Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини.

Позивач - ОСОБА_1 звернувся до Суворовського районного центру зайнятості із заявою від 21.03.2022р. щодо надання статусу «безробітного».

Наказом №НТ220321 заяву позивача задоволено та останньому надано такий статус «безробітного» з 21.03.2022р.

28.03.2022р. Суворовським районним центром зайнятості складено акт розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення №34, яким встановлено, що позивач звільнений з посади директора ПП «Семікор» 30.11.2021р. на підставі п.1 ст.36 КЗпП України (за згодою сторін). Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та даних ЄІАС встановлено, що ОСОБА_1 являється засновником ПП «Семікор», керівником та підписантом з 24.05.2010р. Відомості щодо припинення діяльності ПП «Семікор» у витязі з Єдиного державного реєстру відсутні. Отже, на момент реєстрації в Суворовському центрі зайнятості ОСОБА_1 являється засновником, керівником та підписантом ПП «Семікор», який самостійно забезпечує себе роботою, а тому не має права на отримання статусу безробітного, та відповідно на допомогу по безробіттю.

28.03.2022р. Суворовським районним центром зайнятості, на підставі вказаного вище акта прийнято рішення №НТ220328, яким було відмовлено ОСОБА_1 у наданні статусу безробітного та, як наслідок, визнано недійсним рішення від 21.03.2022р. №НТ220321

Позивач, вважаючи зазначені дії та рішення відповідача протиправними, звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи справу по суті та повністю відмовляючи у задоволенні позову, суд 1-ї інстанції виходив із того, що приймаючи оскаржуване рішення від 21.03.2022р. про відмову в наданні статусу безробітного ОСОБА_1 та наказ від 28.03.2022р. №НТ2203208, відповідач діяв на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується із наведеними висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.

Відповідно до ст.19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких, ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст.68 Конституції України, кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Зазначені вище норми означають, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, що передбачені законодавством, а у випадку невиконання таких приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.

У свою чергу, суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати виключно встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Статтею 46 Конституції України закріплено право громадяни на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або ж тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Так, з матеріалів справи вбачається, що предметом спору у цій справі - є право позивача на отримання статусу «безробітного».

Правові, економічні та організаційні засади реалізації державної політики у сфері зайнятості населення, гарантії держави відносно захисту прав громадян на працю та реалізації їхніх прав на соціальний захист від безробіття врегульовано Законом України «Про зайнятість населення» від 05.07.2012р. №5067-VI.

Згідно зі ст.1 вказаного Закону, «зайнятістю» вважається не заборонена законодавством діяльність осіб, пов`язана із задоволенням їх особистих та суспільних потреб із метою одержання доходу (заробітної плати) у грошовій або іншій формі, а також діяльність членів однієї сім`ї, які здійснюють господарську діяльність або працюють у суб`єктів господарювання, заснованих на їх власності, у тому числі безоплатно.

Зайнятість населення забезпечується шляхом встановлення відносин, що регламентуються трудовими договорами (контрактами), провадження підприємницької та інших видів діяльності, не заборонених законом (ч.3 ст.3 Закону №5067-VI).

Частиною 1 ст.4 Закону №5067-VI передбачено, що до зайнятого населення належать особи, які працюють за наймом на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, особи, які забезпечують себе роботою самостійно, у тому числі члени особистих селянських господарств, проходять військову або альтернативну (невійськову) службу, на законних підставах працюють за кордоном та які мають доходи від такої зайнятості, а також особи, які навчаються за денною або ж дуальною формою здобуття освіти у закладах загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти та поєднують навчання із роботою.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.43 Закону №5067-VI, «статусу безробітного» може набути, зокрема, особа працездатного віку до призначення пенсії (зокрема на пільгових умовах або ж за вислугу років), яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів, готова та здатна приступити до роботи.

За змістом п.2 ч.1 ст.43 Закону №5067-VI, статус безробітного надається зазначеним у ч.1 цієї статті особам за їх особистою заявою, у тому числі поданою засобами електронної ідентифікації, у разі відсутності підходящої роботи з першого дня реєстрації у територіальних органах центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, незалежно від зареєстрованого місця проживання чи місця перебування.

Порядок же реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних у територіальних органах центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, визначено Кабінетом Міністрів України у відповідній Постанові від 19.09.2018р. №792.

Так, п.14 Порядку №792 закріплено, що статус безробітного надається особам, які зазначені у ч.1 ст.43 Закону №5067-VI.

А як передбачено п.17 Порядку №792, для надання статусу безробітного особа, яка шукає роботу, подає заяву про надання статусу безробітного, пред`являє документи, зазначені в пп.1 п.4 цього Порядку, а також: трудову книжку (цивільно-правовий договір чи документ, який підтверджує припинення останнього виду зайнятості). Особа, яка втратила трудову книжку, пред`являє дублікат трудової книжки чи довідку архівної установи про прийняття та звільнення з роботи; документ про освіту; військово-обліковий документ для осіб, які звільнилися із строкової військової служби.

Форма заяви про надання статусу безробітного затверджується Мінекономіки.

У відповідності до п.22 Порядку №792, рішення про надання статусу безробітного чи відмову у наданні такого статусу приймається центром зайнятості не пізніше сьомого календарного дня з дня подання особою, яка шукає роботу, заяви про надання статусу безробітного.

Підставами для відмови у наданні статусу безробітного є, серед іншого, встановлення факту зайнятості особи, у тому числі отримання повідомлення від роботодавця про працевлаштування особи (п.23 Порядку №792).

Рішення центру зайнятості про відмову у наданні статусу безробітного може бути оскаржене в установленому законодавством порядку, що прямо передбачено п.24 Порядку №792.

У світлі доводів учасників справи, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що за визначенням, наведеним у ст.42 ГК України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відповідно до ч.1 ст.128 ГК України, громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст.58 цього Кодексу.

Частиною 3 ст.128 ГК України передбачено, що громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність: безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється; із залученням або без залучення найманої праці; самостійно або спільно з іншими особами.

Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом.

У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов`язки відповідно засновника та/або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права і обов`язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи (ч.4 ст.128 ГК України).

За змістом ст.62 ГК України, підприємством вважається самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або ж іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.

Згідно зі ст.63 ГК України, в Україні залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду діють унітарні та корпоративні підприємства, які можуть утворюватися як засновником, так і засновниками відповідно.

При цьому, ч.4 ст.63 ГК України встановлено, що унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який призначається (обирається) засновником (наглядовою радою такого підприємства у разі її утворення), керує підприємством та формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об`єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Отже, заснування приватною особою унітарного (приватного) підприємства фактично є господарською діяльністю, яка дійсно розглядається як підприємницька діяльність цієї особи.

Так, як встановлено судами обох інстанцій та підтверджується матеріалами справи, станом на 25.05.2022р. позивач ОСОБА_1 був керівником, підписантом та засновником ПП «Семікор» (код ЄДРПОУ 37136982) Тобто, як вірно зазначив суд першої інстанції, ОСОБА_1 станом на дату звернення до відповідача із заявою про отримання «статусу безробітного» фактично був «працевлаштований».

У свою чергу, внесення змін до відомостей про ПП «Семікор» (код ЄДРПОУ 37136982) до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань було здійснено лише тільки 01.11.2022р.

Що ж стосується доводів позивача про те, що на момент звернення до Суворовського районного центру зайнятості він перебував лише у статусі «засновника» ПП «Семікор» та, згідно з записами у трудовій книжці, був звільнений з підприємства, то суд апеляційної інстанції, з огляду на наявність (станом на момент звернення до відповідача із заявою та до 31.10.2022р. включно) в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вказаної вище інформації, оцінює їх критично та не приймає до уваги.

Таким чином, на підставі викладеного, судова колегія вважає, що суд 1-ї інстанції дійшов правильного висновку, що при зверненні із заявою про надання статусу безробітного позивач не повідомив центр зайнятості про те, що він є керівником, підписантом та засновником ПП «Семікор», видами діяльності якого, зокрема, є оптова торгівля деталями та приладдям для автотранспортних засобів (код КВЕД 45.31), оптова торгівля хімічними продуктами (код КВЕД 46.75) та неспеціалізована оптова торгівля (код КВЕД 46.90). Отже, за таких обставин, позивач не міг підпадати під категорію «безробітного» та, зокрема, отримувати допомогу з безробіття, адже як станом на день подання заяви про надання статусу безробітного, так і упродовж тривалого часу (до 31.10.2022р. включно) останній фактично був «засновником» та «керівником» підприємства, діяльність якого пов`язана із одержанням прибутку та у встановленому законом порядку не була припинена.

Вказаний факт позивачем в судах 2-х інстанцій фактично у будь-який спосіб спростовано не було, оскільки матеріали даної справи, зокрема, позовна заява та апеляційна скарга не містять жодних письмових пояснень та доказів того, що ПП «Семікор» було створене для некомерційної господарської діяльності та без мети отримання прибутку.

У силу ст.10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» від 15.05.2003р. №755-IV, якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

Отже, враховуючи вищевикладене, судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, вважає, що встановлені фактичні обставини дійсно свідчать саме про відсутність належних підстав для надання позивачу «статусу безробітного».

Такої ж правової позиції з цих питань дотримується і Верховний Суд, зокрема, у постановах від 15.04.2020р. у справі №756/16673/17 та від 15.05.2020р. у справі №826/20540/15.

При цьому, слід зазначити й про те, що суд 1-ї інстанції вірно відхилив доводи позивача щодо того, що останній нібито не мав змоги внести відповідні зміни до Єдиного державного реєстру у зв`язку з введенням воєнного стану, адже з матеріалів справи вбачається, що запис про звільнення був внесений до трудової книжки ще 30.11.2021р. (до введення воєнного стану), а після введення «воєнного стану» питання державної реєстрації в умовах воєнного стану були врегульовані Постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2022р. №209, яка набрала чинності з дня її опублікування та діє до дня припинення чи скасування воєнного стану.

Враховуючи викладене, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі позивача.

До того ж, слід також зазначити й про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно з положеннями ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок стосовно доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Однак, варто звернути увагу на те, що твердження позивача щодо порушення його прав також мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях та суб`єктивній думці останнього.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2022 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено: 18.08.2023р.

Головуючий у справі

суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов

Судді: І.П. Косцова

В.О. Скрипченко