Постанова

від 30.08.2023 по справі 317/1100/22

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 30.08.2023 Справа № 317/1100/22

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №317/1100/22 Головуючий у 1-й інстанції: Ачкасов О.М.

Провадження №22-ц/807/1407/23 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 серпня 2023 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого,судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Гончар М.С., Маловічко С.В., Смокотіної В.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 01 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України, третя особа: ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И В:

У червні 2022 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позову зазначила, що постановою Верховного Суду від 03 травня 2022 року по справі № 317/183/19 касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 21 липня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 29 вересня 2021 року скасовано. Позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України від 14 грудня 2018 року № 03-05/102 к у частині звільнення ОСОБА_2 з посади молодшого наукового співробітника сектору імунітету та захисту рослин відділу селекції. Поновлено ОСОБА_2 на роботі в Інституті олійних культур Національної академії аграрних наук України - на посаді молодшого наукового співробітника сектору імунітету та захисту рослин відділу селекції. Стягнуто з Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14 грудня 2018 року ( з дня звільнення) до 11 січня 2019 року ( до дня звернення до суду з позовом) у розмірі 3361, 86 грн, стягнуто 3000, 00 грн для відшкодування моральної шкоди. Судові витрати зі сплати судового збору за подання позової заяви, за подання апеляційної та касаційної скарги всього у розмірі 2377, 24 грн.

Відповідач поновив ОСОБА_2 на роботі Наказом від 27 травня 2022 року № 03-05/38к (з 15 грудня 2018 року). До роботи позивачка стала 27 травня 2022 року, відповідачем було сплачено позивачці середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14 грудня 2018 року по 11 січня 2019 у розмірі 3 361,86 грн.

Заявою від 01 червня 2022 року ОСОБА_2 звернулася до відповідача та просила сплатити (протягом 5 робочих днів) середній заробіток за час вимушеного прогулу по день поновлення на роботі (з урахуванням стягнутих судом касаційної інстанції сум коштів), тобто з 12 січня 2019 року по 27 травня 2022 року, проте відповіді від відповідача на її заяву не отримала.

У зв`язку із тим, що середній заробіток за час вимушеного прогулу з 12 січня 2019 року по день поновлення на роботі 27 травня 2022 року на момент подання позову позивачці не виплачений, вона була вимушена звернутися до суду з позовом.

На підставі вищевикладеного ОСОБА_2 просила суд стягнути з Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України на її користь 155451,95 грн середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 січня 2019 року по 27 травня 2022 року, з урахуванням податків, зборів та інших обов`язкових платежів.

Ухвалою Запорізького районного суду Запорізької області від 08 серпня 2022 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача ОСОБА_1 .

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з клопотанням про закриття провадження по справі № 317/1100/22.

Ухвалою Запорізького районного суду Запорізької області від 01 травня 2023 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття провадження у справі відмовлено у повному обсязі.

Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 01 травня 2023 року позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Стягнуто з Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 січня 2019 року по 27 травня 2022 року, з урахуванням податків, зборів та інших обов`язкових платежів у сумі 121630,75 грн.

У решті позову відмовлено.

Стягнуто з Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України на користь держави, судовий збір у розмірі 1216,30 грн.

Не погоджуючись з рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 01 травня 2023 року, Інститут олійнихкультур Національноїакадемії аграрнихнаук України подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 01 травня 2023 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Стягнути з ОСОБА_2 на користь Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України судові витрати.

Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що суд першої істанції не вірно врахував те, що спір у цій справі стосується стягненню середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Визначений судом першої інстанції час вимушеного прогулу не може охоплювати період часу з 12 січня 2019 року по 27 травня 2022 року, оскільки днем звільнення ОСОБА_2 є 14 грудня 2018 року (кадровий наказ відповідача на звільнення позивачки від 14 грудня 2018 року № 03-05/102к); днем винесення рішення суду про одночасне поновлення позивачки на роботі і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є 03 травня 2022 року (постанова Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 317/183/19). У період з 04 травня 2022 року по 27 травня 2022 року мало місце затримка виконання рішення суду про поновлення позивачки на роботі, оскільки постанову Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 317/183/19 відповідач виконав 27 травня 2022 року (наказ відповідача про одночасне поновлення позивачки на посаді і виплати на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу від 27 травня 2022 року за № 03-05/38к). Зазначає, що підставою позову, суд першої інстанції визначив наявність постанови Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 317/183/19, проте у спорі про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який є похідною складовою спору про поновлення на роботі у розумінні частини 2 статті 235 КЗпП України підставою може бути тільки незаконність звільнення з роботи. Порушення права на підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Отже, постанова Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 317/183/19 не може бути підставою у даній справі, оскільки не породжує нових спірних відносин і, відповідно, права на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Законодавство не передбачає дроблення однієї за правовою природою позовної вимоги на частини та захист їх за самостійними позовами в самостійних провадженнях, оскільки це суперечить фундамельтальним принципам судочинства-визначеності ефективності і процесуальної економії. Суд першої інстанції безпідставно і помилково застосував до заявлених позивачкою спірних відносин правовий висновок Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року, викладений у справі № 755/12623/19 та не взяв до уваги, що спірні правовідноини в них не є подібними, оскільки мають інший предмет спору, зміст позовних виог та фактичні обставини справи. Судом порушено процедуру застосування позовної давності за заявою сторони у спорі, оскільки не дослідив питання перебігу позовної давності позовної вимоги, та всупереч до частини 4 статті 267 ЦПК України безпідставно і неправомірно відмовив у застосуванні строків позовної давності.

Не погоджуючись з рішенням Запорізького районногосуду Запорізькоїобласті від01травня 2023року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення Запорізького районного суду Запорізької областівід 01травня 2023року та закрити провадження по справі. Стягнути з ОСОБА_2 на його користь судові витрати.

Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції не врахував, що справа № 317/1100/22 містить два трудові спори: про поновлення на роботі (ч.2 ст.235 КЗпП України) складовою якого є похідна вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але такий спір вже остаточно вирішено у справі № 317/183/19 (постанова Верховного Суду від 03 травня 2022 року, якою позивачку одночасно поновлено на роботі та стягнено заявлений нею середній заробіток за час вимушеного прогулу), складовою якого є частина вимушеного прогулу за період з 12 січня 2019 року 03 травня 2022 року, а також, про оплату вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі (ст.236 КЗпП України), який мав місце у період з 04 травня 2022 року по 27 травня 2022 року. Не дослідив спірні відносини в межах справи, визначив одним предметом спору та об`єднав однією позовною вимогою два різні за підставами виникнення і правовою природою спірні правовідносини, чим зумовив правову невизначеність правовідносини між сторонами та самого спору. Застосування частини 2 статті 235 КзпП України до заявлених спірних відносин у даній справі є неефективний ( неналежний) спосіб захисту, оскільки він не відповідає змісту порушеного права і процедурі його застосування. Предмет позову у справі № 317/183/19 в частині третьої позовної вимоги і у даній справі зберігається. Таким чином правовідносини, а отже і спір у даній справі і у справі № 317/183/19 є тотожними і однорідними за суб`єктним, об`єктним і змістовним критеріями, тому дана справа підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини 1 статті 255 ЦПК України.

Відповідно до відзиву на апеляційні скарги відповідача та третьої особи представник позивача ОСОБА_2 , адвокат Литвинець Ю.В. зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу та як наслідок ухвалено обгрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необгрунтованими. В зв`язку з наведеним, просить апеляційні скарги залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню.

Згідно зст. 367 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з п. 1 ч. 1ст. 374 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення зазначеним вимогам відповідає.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2 та стягуючи середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 січня 2019 року по 27 травня 2022 року у сумі 121630, 75 грн з урахуванням податків, зборів та інших обов`язкових платежів, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки постановою Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 317/183/19 було визнанно звільнення ОСОБА_2 незаконним та вона була поновлена на роботі, держава гарантує отримання нею середнього заробітку за час вимушенного прогулу, оскільки вона була незаконно позбавлена роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від неї причин та отримувати заробітну плату. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивачка поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах. Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати бо є заробітною платою, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату працю, тому до даних правовідносин застосовується положення частини другої статті 233 КЗпП України, згідно якої працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітої плати без обмеження будь-яким строком. За умов встановлення факту незаконного звільнення працівника, час вимушеного прогулу повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період за який він обраховується є сталим для звільненого працівника. Суд взяв до уваги щодо тлумачення та застовування до спірних правовідносин висновків, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у спрааі № 755/12623/19.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, виходячи з наступного.

Статтею 10ЦПКУкраїни визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію прозахистправ людиниіосновоположнихсвобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до частини першої статті 2ЦПКУкраїни завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Судом встановлено,що у період часу з 19 квітня 2016 року по 14 грудня 2018 року ОСОБА_2 працювала в Інституті олійних культур Національної академії аграрних наук України на посаді молодшого наукового співробітника сектору імунітету та захисту рослин відділу селекції (т.1 а.с.11-18).

14 грудня 2018 року її було звільнено з займаної посади згідно з наказом інституту № 03-05/102к на підставі пункту 6 частини першої ст. 36 КЗпП України (т.1 а.с.32).

Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 21 липня 2020 року, яке залишено без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 25 листопада 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_2 було відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 17 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Запорізького апеляційного суду від 25 листопада 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 29 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 21 липня 2020 року скасовано ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано пртиправним та скасовано наказ інституту олійних культур від 14 грудня 2018 рок № 03-05/102 к у частині підстав звільнення ОСОБА_2 з посади молодшого наукового співробітника імунітету та захисту рослин відділу селекції, змінивши підставу звільнення на підставі пункту 6 чатини першої статті 36 КЗпП України на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України. У задоволенні іншої чатини позовних вимог відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 317/183/19 рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 21 липня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 29 вересня 2021 року скасовано. Визнано протиправним та скасовано наказ Інституту олійних культур Наційональної академії аграрних наук України від 14 грудня 2018 року № 03-05/102к у частині звільнення ОСОБА_2 з посади молодшого наукового співробітника сектору імунітету та захисту рослин відділу селекції.

Поновлено ОСОБА_2 на посаді молодшого наукового співробітника сектору імунітету та захисту рослин відділу селекції Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України. Стягнуто з Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14 грудня 2018 року( з дня звільнення) по 11 січня 2019 року ( день звернення до суду з позовом) у розмірі 3361,86 грн. Стягнуто з Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України на користь ОСОБА_2 3000 грн для відшкодування моральної шкоди. Стягнуто з Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України на користь ОСОБА_2 судові витрати за сплату судового збору: за подання позовної заяви у розмірі 365,76 грн, за подання апеляційної скарги - 548,64 грн, за подання касаційної скарги вперше - 731,42 грн, за подання касаційної скарги після нового апеляційного розгляду справи - 731,42 грн, а всього 2377,24 грн. Постанова касаційної інстанції набрала законної сили 03 травня 2022 року (т.1 а.с.11-18).

Згідно Наказу Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України № 03-05/38к від 27 травня 2022 року, ОСОБА_2 було поновлено на посаді молодшого наукового співробітника сектору імунітету та захисту рослин відділу селекції з 15 грудня 2022 року та зазначено, що бухгалтерії необхідно виплатити ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14 грудня 2018 року по 11 січня 2019 року у розмірі 3361,86 грн, на підставі Постанови Верховного Суду від 03 травня 2022 року (провадження № 61-19081св21 справа № 317/183/19) (т.1 а.с.19).

Згідно заяви ОСОБА_2 від 31 травня 2022 року (зареєстрованої Інститутом олійних культур Національної академії аграрних наук України за вх. № 66 від 01 червня 2022 року), ОСОБА_2 просила відповідача виконати Постанову Верховного Суду від 03 травня 2022 року по справі № 317/183/19 у частині стягнення на користь позивачки грошових коштів, також просила протягом 5 днів сплатити їй середній заробіток за час вимушеного прогулу по день поновлення на роботі з урахуванням стягнутих судом касаційної інстанції сум коштів 3361,86 грн (т.1 а.с.20).

У листі Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України вих. № 136 від 29 червня 2022 року, який було направлено ОСОБА_2 , зазначено, що Постанову Верховного Суду від 03 травня 2022 року виконано у повному обсязі (а.с.38 на звороті).

Згідно постанови про відкриття виконавчого провадження № 69378043 від 12 липня 2022 року на виконання до Запорізького Відділу державної виконавчої служби у Запорізькому районі Запорізької області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) надійшов на виконання виконавчий лист № 317/183/19, виданий 24 червня 2022 року про стягнення з Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України на користь ОСОБА_2 3000 грн для відшкодування моральної шкоди та судових витрат в розмірі 2 377,24 грн.

Відповідно до листа Запорізького міського центру зайнятості від 24 вересня 2021 року за № 2610/01-19, відповідно до бази даних Єдиної інформаційно-аналітичної системи «Державна служба зайнятості України» Краснокутська Ю.В. з 08 січня 2019 року по 10 січня 2020 року перебувала на обліку як зареєстрована безробітна у Запорізькому міському центрі зайнятості. З 15 січня 2019 року по 09 січня 2020 року призначено допомогу по безробіттю, відповідно до ч.1, 3, 4 ст. 22 та ч.1 ст.23 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» (т.1 а.с.39).

Представник позивача надав розрахунок, з яким суд першої інстанції повністю погодився, та відповідно до якого до стягнення за період з 12 січня 2019 року по 27 травня 2022 року підлягає 155451,95 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу, виходячи з середньоденного заробітку позивачки 186,77 грн, з якої також виходив Верховний Суд у постанові від 03 травня 2022 року у справі № 317/183/19 стягуючи середній заробіток за час вимушеного прогулу ОСОБА_2 за період з 14 грудня 2018 року( з дня звільнення) по 11 січня 2019 року ( день звернення до суду з позовом) у розмірі 3361,86 грн .

Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Право на працю, закріплене у статті 43 Конституції України, включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону N 108/95-ВР, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

У статті 12 Закону N 108/95-ВР закріплено перелік норм і гарантій в оплаті праці, який не є вичерпним. Указано, що норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов`язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров`я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв`язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюються КЗпП України та іншими актами законодавства України. Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та КЗпП України, є мінімальними державними гарантіями.

У Рішеннівід 15жовтня 2013року N9-рп/2013у справіN1-18/2013щодо тлумаченняположень частинидругої статті233КЗпП України,статей 1,12Закону України « Прооплату праці» N 108/95-ВР Конституційний Суд України вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Конституційний СудУкраїни зробиввисновок,що уразі порушенняроботодавцем законодавствапро оплатупраці необмежується будь-якимстроком зверненняпрацівника досуду зпозовом простягнення заробітноїплати,яка йомуналежить,тобто всіхвиплат,на якіпрацівник маєправо згідноз умовамитрудового договоруі відповіднодо державнихгарантій,встановлених законодавством,зокрема йза часпростою,який мавмісце нез винипрацівника,незалежно відтого,чи булоздійснене роботодавцемнарахування такихвиплат.

Тобто Конституційний Суд України фактично зробив висновок, що навіть у разі невиконання трудової функції не з власної вини, він вважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім`ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу.

Такий період невиконання трудової функції можна порівняти з простоєм.

При цьому під простоєм розуміється зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (частина перша статті 34 КЗпП України).

Тобто простій можливий як з вини роботодавця, так і за відсутності його вини. Законодавство у будь-якому випадку простою гарантує працівникам отримання частини заробітної плати.

Усвою чергу,вимушений прогул-це час,протягом якогопрацівник звини власникаабо уповноваженогоним органубув позбавленийможливості працювати,тобто виконуватитрудову функцію.

До вимушеного прогулу прирівнюється затримка роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП України).

Середній заробіток за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.

Отже, право на заробітну плату не обмежується будь-яким строком щодо судового захисту і такий висновок прямо випливає з указаної норми.

Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої обраховується згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року N 100 (далі - Порядок N 100), і сама виплата, відповідно, названа середньою заробітною платою.

Вказане також узгоджується з пунктом 1.3 розділу 1 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року N 5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за N 114/8713 (далі - Інструкція N 114/8713) яким передбачено, що для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До фонду оплати праці включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Відповідно до підпункту 2.2.12 пункту 2.2 розділу 2 Інструкції N 114/8713 до фонду додаткової заробітної плати включається оплата за невідпрацьований час, зокрема, оплата простоїв не з вини працівника.

У розділі 3 Інструкції N 114/8713 закріплено вичерпний перелік виплат, що не належать до фонду оплати праці. Згідно з пунктом 3.9 розділу 3 вказаної Інструкції до фонду оплати праці не належать суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні.

ВІнструкції N114/8713середній заробітокза часвимушеного прогулуне віднесенодо вичерпногопереліку виплат,що неналежать дофонду оплатипраці.

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору визначено статтею 233КЗпП України (тут і далі - у редакції, чинній на дату звернення із цим позовом до суду).

Згідно з частиною першою статті 233КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Частиною другою статті 233КЗпП України визначено виняток із загальних строків для звернення за захистом суб`єктивних трудових прав працівника: у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) Велика Палата Верховного Суду, з`ясовуючи питання про те, чи можна вважати середній заробіток за час вимушеного прогулу складовою заробітної плати та чи поширюється на вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу положення частини першої статті 233КЗпП України про тримісячний строк звернення до суду, дійшла таких правових висновків.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.

Спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.

Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат.

Таким чином, у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19), задля формування єдиної судової практики щодо застосування частини другої статті 233 КЗпП України, оскільки середній заробіток за час вимушеного прогулу є, по суті, неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці. .

На думку Великої Палати Верховного Суду висловлену у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період за який він обраховується є сталим для звільненого працівника.

Таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства.

Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати бо є заробітною платою.

Отже, спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не зі своєї вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.

Згідно із частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

На підставі системного аналізу наведених положень трудового законодавства Велика Палата Верховного Суду висновує, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Також, позивач не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не розглянуті у справі про поновлення на роботі.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щоло застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Судом встановлено, що під час розгляду справи про поновлення на роботі ОСОБА_2 питання щодо стягнення на користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу було вирішено в межах заявлених нею позовних вимог за період з 14 грудня 2018 року до дня звернення до суду з позовом 11 січня 2019 рок у розмірі 3361,86 грн.

Предметом спору у даній справі ОСОБА_2 просила стягнути суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 12 січня 2019 року по день поновлення на роботі, тобто 27 травня 2022 року.

Отже, позовні вимоги ОСОБА_2 стосуються стягнення належної їй заробітної плати, яка відповідно до статті 233КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення до суду, тому доводи апеляційних скарг про відсутність у позивачки права на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 12 січня 2019 року по день поновлення на посаді 27 травня 2922 року, оскільки такі вимоги повинні розглядатися лише у справі про поновлення на роботі, щодо незастосування судом першої інстанції до даних правовідносин позовної давності є необгрунтованими та не заслуговують на увагу.

Постановою Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 317/183/19, зокрема, поновлено ОСОБА_2 на посаді молодшого наукового співробітника сектору імунітету та захисту рослин відділу селекції Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України. Стягнуто з Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14 грудня 2018 року ( з дня звільнення) по 11 січня 2019 року ( день звернення до суду з позовом) у розмірі 3361,86 грн.

27 травня 2022 року наказу Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України № 03-05/38к ОСОБА_2 поновлено на посаді молодшого наукового співробітника сектору імунітету та захисту рослин відділу селекції з 15 грудня 2022 року та виплачено ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14 грудня 2018 року по 11 січня 2019 року у розмірі 3361,86 грн, на підставі Постанови Верховного Суду від 03 травня 2022 року (провадження № 61-19081св21 справа № 317/183/19).

Роботодавець не провів оплату праці позивачки за період вимушеного прогулу за період з 12 січня 2019 року по 27 травня 2022 року.

Прицьому слідзауважити,що згідно з частиною другою статті 129Конституції України обов`язковість судового рішення є однією з основних засад судочинства.

Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (стаття 129-1 Конституції України).

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню (стаття 235 КЗпП України, стаття 430 ЦПК України).

Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно, з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави.

Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків (аналогічний висновок зазначений у постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 501/4019/21-ц, провадження № 61-9103св22).

Аналіз правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися.

Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (частина друга статті 14 ЦПК України).

Згідно зі статтею 65Закону України"Провиконавче провадження" рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується невідкладно в порядку, визначеному статтею 63 цього Закону. Рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов`язків, тобто створення умов, за яких він може їх здійснювати у порядку, що мав місце до незаконного звільнення.

Отже, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту видачі наказу про поновлення працівника на роботі та фактичного допуску працівика, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків.

Такимчином судпершої інстанціїприйшов довірного висновку,що середнійзаробіток зачас вимушеногопрогулу підлягаєстягненню заперіод з 12 січня 2019 року по 27 травня 2022 року, а доводи апеляційних скарг, що вимушений прогул позивачки мав місце лише до постановлення судового рішення Верховним Судом, тобто до 03 травня 2022 року є помилковими та не заслуговують на увагу, оскільки до вимушеного прогулу прирівнюється затримка роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП України). При цьому, слід зауважити, що поновлюючи судовим рішенням особу на посаду, суд накладає обов`язок на роботодавця виконати таке рішення без жодних умов чи дій зі сторони працівника, а роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися.

Статтею 27 Закону N 108/95-ВР передбачено, що порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 2 Порядку N 100 передбачено, що середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Відповідно до пункту 3 Порядку N 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.

Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.

Премії (в тому числі за місяць) та інші заохочувальні виплати за підсумками роботи за певний період під час обчислення середньої заробітної плати враховуються в заробіток періоду, який відповідає кількості місяців, за які вони нараховані, починаючи з місяця, в якому вони нараховані. Для цього до заробітку відповідних місяців розрахункового періоду додається частина, яка визначається діленням суми премії або іншої заохочувальної виплати за підсумками роботи за певний період на кількість відпрацьованих робочих днів періоду, за який вони нараховані, та множенням на кількість відпрацьованих робочих днів відповідного місяця, що припадає на розрахунковий період.

Згідно з пунктом 8 Порядку N 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів / годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

14 грудня 2018 року позивачку звільнено з роботи.

Тому останніми двома повністю відпрацьованими місяцями роботи позивачки є жовтень 2018 року, в якому було 22 робочих дні та листопад 2018 року , в якому було 22 робочих дні.

Згідно з розрахунку наданого позивачем вбачається, що середньоденний заробіток позивачки становить 186, 77 грн ( 4109,00 +4109.00=8218. 00 : 44).

Середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 155451, 95 грн (186.17х 835 робочих днів).

Зазначений розрахунок відповідачем не спростовано.

Крім того, постановою Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 317/183/19 було задоволено позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 14 грудня 2018 року по 11 січня 2019 року у розмірі 3361, 86 грн. Задовольняючи цю вимогу, суд виходив з наведеного у позові її обгрунтування розрахунку: 4109,00+4109,00=8218,00 (заробітна плата за два місяці, що передують звільненню відповідно до звітності відповідача до органів ПФУ); 8218/44=186,77 грн.

Тому з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12 січня 2019 року по 27 травня 2022 року в сумі 155451, 95 грн з урахуванням податків, зборів та інших обов`язкових платежів.

Водночас, суд першої інстанції стягуючи середній заробіток за час вимушеного пргулу за період з 12 січня 2019 року по 27 травня 2022 року, врахував, що ОСОБА_2 перебувала на обліку у Запорізькому міському центрі зайнятості, де вона отримувала допомогу по берробіттю у розмірі 33821, 20 грн, тому прийшов до висновку, що зазначену допомогу необхідно вирахувати із загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, тому розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає задоволенню становить 121630, 75 грн.

Враховуючи, що ОСОБА_2 не оскаржувала судове рішення, погодилась з розміром середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що становить 121630, 75 грн, тому не має підстав для перегляду судового рішення в цій частині, оскільки відповідно до положень частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

З огляду на зазначене слід зауважити, що спір про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не з власної вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці. За пред`явлення вимоги про стягнення середнього заробітку, передбаченого частиною другою статті 235 КЗпП України позивачі звільняються від сплати судового збору в усіх судових інстанціях на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI. Працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення цього середнього заробітку без обмеження будь-яким строком згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України та не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначеного частиною другою статті 235 КЗпП України.

Так як судами встановлено, що звільнення позивачки з роботи було здійснено з порушенням трудового законодавства, тому вона має право на виплату середнього заробітку за весь час вимушенного прогулу, тобто з 12 січня 2019 року по день поновлення на посаді (27 травня 2022 року).

Доводи апеляційних скарг про те, що суд першої інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовіднсинах викладених у постановах Верховного Суду від 27 квітня 2023 року у справі № 260/5932/21, у постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у спрааі № 640/18944/18, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 11-237заі18, у постанові від 06 лютого 2023 року у справі № 140/559/22, у постанові від 30 березня 2023 року у справі № 200/2737/21-а, у постанові від 19 жовтня 2022 року у справі №240/17096/21, у постанові від 06 квітня 2023 року у справі № 380/10075/21 є безпідставними та не приймаються апеляційним судом, оскільки у справах встановлені різні фактичні обставини.

Під судовим рішенням в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними ( тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19.

Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктивного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовіднсин).

Зміст правовіднносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи ( висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою дя виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторнами доказів у кожній конкретній справі, суди повині самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).

Саме по собі посилання на неоднакове застосуання положень нором матеріального права у різних справах хоч і у подіних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування тлумачення норм матеріального права.

З урахуванням вищевикладеного, вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б спростували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обгрунтованість оскаржуваного судового рішення, апеляційні скарги не містять.

Колегія суддів залишає апеляційні скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, оскільки доводи апеляційних скарг висновків суду не спростовують.

Судтакож враховуєпозицію Європейськогосуду зправ людини(васпекті оцінкиаргументів учасниківсправи уапеляційному провадженні),сформовану,зокрема усправах "Саловпроти України"(заява№ 65518/01;від 06вересня 2005року;пункт 89),"Пронінапроти України"(заява№ 63566/00;18липня 2006року;пункт 23)та "Серявінта іншіпроти України"(заява№ 4909/04;від 10лютого 2010року;пункт 58):принцип,пов`язанийз належнимздійсненням правосуддя,передбачає,що урішеннях судівта іншихорганів звирішення спорівмають бутиналежним чиномзазначені підстави,на якихвони ґрунтуються;хоча пункт1статті 6Конвенції зобов`язуєсуди обґрунтовуватисвої рішення,його неможна тлумачитияк такий,що вимагаєдетальної відповідіна коженаргумент;міра,до якоїсуд маєвиконати обов`язокщодо обґрунтуваннярішення,може бутирізною взалежності відхарактеру рішення(рішенняу справі"РуїсТоріхапроти Іспанії"(RuizTorijav.Spain)серія A.303-A;09грудня 1994року,пункт 29). Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", заява № 63566/00).

З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційні скарги залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Інституту олійних культур Національної академії аграрних наук України залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 01 травня 2023 року у цій справі залишити беззмін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повна постанова складена 06 вересня 2023 року.

Головуючий, суддя СуддяСуддяПодліянова Г.С.Гончар М.С.Маловічко С.В.