Постанова від 05.09.2023 по справі 725/1903/22

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 вересня 2023 року м. Чернівці

Справа № 725/1903/22

Провадження №22-ц/822/566/23

Чернівецький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Литвинюк І. М.

суддів: Височанської Н.К., Лисака І.Н.,

секретар - Собчук І.Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс», приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренко Ростислав Олександрович, ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс» на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 05 травня 2023 року, головуючий у І-й інстанції - Войтун О.Б.,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ТОВ «Фінансова компанія «Поліс», приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренка Р.О., ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 23 липня 2008 року між ПАТ "ВТБ БАНК" та ОСОБА_3 укладено Кредитний договір №24-096/08-КЛ.

Для забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором між ПАТ "ВТБ БАНК" та ОСОБА_1 було укладено Іпотечний договір №24-096/08-ДИ02, посвідчений 23 липня 2008 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Балацьким О.О. за №4083.

Вказувала на те, що 27 серпня 2009 року ВАТ "ВТБ Банк" звернулося до Шевченківського районного суду м. Чернівці з позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором №24-096/08-КЛ від 23 липня 2008 року у розмірі 389 851,11 доларів США. Позивачем було подано заяву про збільшення позовних вимог і кінцева сума заборгованості заявлена у розмірі 414 353,6 доларів США та рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 08 лютого 2010 року у цивільній справі №2-349/2010 позов задоволено, стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ВАТ "ВТБ Банк" заборгованість за кредитним договором в розмірі 414 353,60 доларів США, що еквівалентно 3 307 701 грн. 92 коп..

В подальшому ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 05 травня 2010 року рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 08 лютого 2010 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців у цивільній справі №2-2240/10 від 11 червня 2010 року позов ВАТ "ВТБ Банк" задоволено, стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ВАТ "ВТБ Банк" заборгованість за кредитним договором №24.096/08-КЛ від 23 липня 2008 року в розмірі 3 307 701,92 грн., що станом на 14.12.2009 року за курсом НБУ складає 414 353,60 доларів США, та судовий збір в сумі 1 700 грн.

Зазначала, що відповідно до п.1.1 Договору іпотеки цей Договір забезпечує вимоги Іпотекодержателя, що витікають з Кредитного договору №24.096/08-КЛ від 23 липня 2008 року, укладеного між Іпотекодержателем та Іпотекодавцем, а також додаткових угод до нього, що можуть бути укладені в подальшому, за умовами якого Іпотекодавець зобов`язується перед Іпотекодержателем повернути кредит в розмірі 365 000 доларів США, сплатити проценти за його користування, комісійну винагороду, неустойку (пеню, штрафи), в розмірі, строки та у випадках, передбачених Кредитним договором, а також виконати інші умови кредитного договору та відшкодувати Іпотекодержателю усі можливі збитки, понесені ним, внаслідок невиконання чи неналежного виконання умов Кредитного договору.

Як вбачається з умов іпотечного договору, позивачка уклала іпотечний договір на забезпечення кредитного договору, укладеного між нею особисто та банком. Водночас, Банк пообіцяв позивачці укласти кредитний договір з нею виключно після підписання іпотечного договору. Однак між ОСОБА_1 та банком так і не було укладено жодного Кредитного договору та вона не отримувала від Банку жодних коштів.

З інформації з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно позивачка довідалася, що 01 листопада 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренко Р.О. прийняті рішення про державну реєстрацію права власності на належне позивачці майно, а саме:

- рішення індексний номер 32158949 від 01.11.2016 року «Про державну реєстрацію прав та їх обтяжень», відповідно до якого за ТОВ «Фінансова компанія «Поліс» зареєстровано право власності на нежиле приміщення загальною площею 129,30 кв.м, що знаходяться в АДРЕСА_1 ;

- рішення індексний номер 32158555 від 01.11.2016 року «Про державну реєстрацію прав та їх обтяжень», відповідно до якого за ТОВ «Фінансова компанія «Поліс» зареєстровано право власності на нежиле приміщення загальною площею 164,70 кв.м, що знаходяться в АДРЕСА_1 (копія Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна додається).

З Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно позивачці також стало відомо, що банком було відступлено права за іпотечним договором ТОВ «Фінансова компанія «Поліс» на підставі Договору про відступлення права вимоги за договорами іпотеки та договорами застави, серія та номер:2225, виданий 01.12.2015, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тишко І.О..

Посилалася на те, що не отримувала жодних повідомлень про уступку прав чи про намір звернути стягнення на предмет іпотеки.

З даних реєстру позивачка також дізналася, що 19 листопада 2019 року право власності на спірне майно перейшло до ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 17569, виданий 19.11.2019, видавник: ОСОБА_7 , приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу.

Вважає, що відповідачем звернуто стягнення на предмет іпотеки безпідставно та всупереч встановленим вимогам законодавства.

Просила витребувати від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 нежиле приміщення загальною площею 129,30 кв.м та нежиле приміщення загальною площею 164,70 кв.м, що знаходяться по АДРЕСА_1 .

Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 05 травня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Витребувано від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 нежиле приміщення загальною площею 129,30 кв.м, що знаходиться по АДРЕСА_1 , та нежиле приміщення загальною площею 164,70 кв.м, що знаходиться по АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами не укладено кредитного договору, отже, жодних зобов`язань, в рахунок яких могло звертатися стягнення на предмет іпотеки, не існувало, звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося без жодної належної правової підстави, а відтак право власності позивача підлягає захисту шляхом витребування майна як такого, що вибуло проти її волі без належної правової підстави.

Аналіз змісту Договору іпотеки дає можливість однозначно встановити, що позивач ОСОБА_1 передала в іпотеку належне їй майно на забезпечення власних зобов`язань.

Підставою позовних вимог у даній справі позивач вказує відсутність факту укладення кредитного договору між ОСОБА_1 та ПАТ "ВТБ БАНК" .

Спірне майно перейшло до ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу, а тому підлягає витребуванню від нього.

ТОВ ФК "Поліс" не повідомляв власницю ОСОБА_1 про здійснення державної реєстрації прав на спірне майно. Оскільки ОСОБА_1 згідно з вимогами Договору іпотеки не брала кредит, на забезпечення якого уклала Договір іпотеки, то у неї не було підстав вважати, що банк може звернути стягнення на належне їй майно.

Позивачка вперше звернулася за захистом своїх прав до суду у 2017 році у справі №725/1716/17 і її права були захищені. Потім рішення судів першої та апеляційної інстанцій були скасовані Верховним судом, постанова від 25 вересня 2019 року, відтак позивачка не мала підстав звертатися з цим позовом під час розгляду справи № 725/1716/17.

На рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 05 травня 2023 року ТОВ ФК «Поліс» подало апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Посилається на те, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права.

Позовна заява містить лише одну підставу позову - укладання договору іпотеки (похідного зобов`язання) без укладання саме позивачем основного кредитного договору (основного зобов`язання).

Суд при винесенні оскаржуваного рішення проігнорував велику кількість доказів, що були надані стороною. Ряд логічних обставин та фактів, які підтверджені належними та допустимими доказами, що містяться в матеріалах справи, свідчать про те, що іпотечний договір був частиною кредитної справи щодо отримання кредитного зобов`язання саме ОСОБА_3 , а не ОСОБА_8 , яка виступала виключно як поручитель, в тому числі майновий.

Зі змісту договору та правовідносин, що склалися між сторонами, вбачається, що замість слова «Іпотекодавець» мало бути зазначено: «позичальником ОСОБА_3 ».

Боржник звернувся до банку із заявою про видачу кредиту, в якій, як забезпечення за отримані кредитні кошти, вказав нерухоме майно по АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 .

Послідовність дій боржника, позивача та банку свідчить про наявність дійсної волі у ОСОБА_1 на передачу в іпотеку нерухомого майна з метою забезпечення належного виконання зобов`язання ОСОБА_3 , що виникло на підставі кредитного договору.

Відсутні підстави для витребування нерухомого майна на користь позивача, оскільки нерухоме майно вибуло з володіння останнього на підставі укладеного правочину, який не був визнаний недійсним.

В позовній заяві від 07 травня 2020 року в рамках судової справи №725/2195/20 ОСОБА_1 самостійно, власним підписом, підтвердила твердження своїх представників, що договір іпотеки укладався, як забезпечення належного виконання основного зобов`язання за кредитним договором ОСОБА_3 .

Позивач порушує загальні засади цивільного законодавства в частині добросовісності та зловживання своїми правами, у зв`язку з чим у позові має бути відмовлено.

Позивачем пропущено строк позовної давності.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_9 вказує на те, що іпотечний договір №24-096/08-ДИ02, посвідчений 23 липня 2008 року, є двостороннім і в його преамбулі чітко визначені найменування і реквізити його сторін, який укладено між сторонами щодо передачі в іпотеку належного ОСОБА_1 майна саме і виключно в забезпечення тільки її (позивача) особистих грошових зобов`язань, які витікають з укладеного безпосередньо між позивачкою та банком кредитного договору.

Пред`явлення даного позову про витребування належного їй майна з чужого незаконного володіння спрямовано на ефективне поновлення прав позивача, тому є належним способом захисту порушеного прав.

Звернення з даним позов відбулось в межах строку позовної давності.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви, доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, судова колегія вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За положеннями статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом передбачених цим Кодексом випадках.

Матеріалами справи та судом першої інстанції встановлено, що 23 липня 2008 року між ПАТ "ВТБ БАНК" та ОСОБА_3 укладено Кредитний договір №24-096/08-КЛ.

Для забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором між ПАТ "ВТБ БАНК" та ОСОБА_1 укладено Іпотечний договір №24-096/08-ДИ02, посвідчений 23 липня 2008 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Балацьким О.О. за №4083.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 08 лютого 2010 року у цивільній справі №2-349/2010 позов ВАТ "ВТБ Банк" задоволено, стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ВАТ "ВТБ Банк" заборгованість за кредитним договором в розмірі 414 353,60 доларів США, що еквівалентно 3 307 701,92 гривень.

Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 05 травня 2010 року рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 08 лютого 2010 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці у цивільній справі №2-2240/10 від 11 червня 2010 року позов ВАТ "ВТБ Банк" задоволено, стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ВАТ "ВТБ Банк" заборгованість за кредитним договором №24.096/08-КЛ від 23 липня 2008 року в розмірі 3 307 701,92 грн, що станом на 14 грудня 2009 року за курсом НБУ складає 414 353,60 доларів США, та судовий збір в сумі 1 700 грн.

Також встановлено, що Банком було відступлено права за іпотечним договором ТОВ «Фінансова компанія «Поліс» на підставі Договору про відступлення права вимоги за договорами іпотеки та договорами застави, серія та номер: 2225, виданий 01.12.2015, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тишко І.О.

01 листопада 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренко Р.О. прийняті рішення про державну реєстрацію права власності на належне позивачу майно, а саме:

- рішення індексний номер 32158949 від 01.11.2016 року «Про державну реєстрацію прав та їх обтяжень», відповідно до якого за ТОВ «Фінансова компанія «Поліс» зареєстровано право власності на нежиле приміщення загальною площею 129,30 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ,

- рішення індексний номер 32158555 від 01.11.2016 року «Про державну реєстрацію прав та їх обтяжень», відповідно до якого за ТОВ «Фінансова компанія «Поліс» зареєстровано право власності на нежиле приміщення загальною площею 164,70 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

19 листопада 2019 року право власності на спірне майно перейшло до ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 17569, видавник: Макеєва Н.В., приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу.

Відповідно до п.1.1.Іпотечного договору №24-096/08-ДИ02 від 23 липня 2008 року цей Договір забезпечує вимоги Іпотекодержателя, що витікають з Кредитного договору №24.096/08-КЛ від 23 липня 2008 року, укладеного між Іпотекодержателем та Іпотекодавцем, а також додаткових угод до нього, що можуть бути укладені в подальшому, за умовами якого Іпотекодавець зобов`язується перед Іпотекодержателем повернути кредит в розмірі 365 000 доларів США, сплатити проценти за його користування, комісійну винагороду, неустойку (пеню, штрафи), в розмірі, строки та у випадках, передбачених Кредитним договором, а також виконати інші умови кредитного договору та відшкодувати Іпотекодержателю усі можливі збитки, понесені ним, внаслідок невиконання чи неналежного виконання умов Кредитного договору.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

У частині першій статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України).

У статті 1 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Основне зобов`язання - зобов`язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов`язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов`язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє передбачені ним цивільні права й обов`язки, допоки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Тож у разі неспростування презумпції правомірності договору, передбаченої у статті 204 ЦК України, усі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Конструкція недійсності договору потрібна для того, щоб не допускати або припиняти порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. В основі конструкції недійсності (нікчемності та оспорюваності), як правило, перебуває порушення правил ЦК України чи іншого закону.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У постанові від 25 червня 2020 року у справі № 924/233/18 Верховний Суд сформулював висновки про те, що обов`язок із доказування потрібно розуміти як врегульовану в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, яка бере участь у судовому процесі, зі збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою. На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt). Стандарт доказування «вірогідності доказів», передбачений статтею 79 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 просила витребувати спірне майно у зв`язку відсутністю основного зобов`язання, на забезпечення виконання якого укладено договір іпотеки, та безпідставності звернення стягнення на предмет іпотеки.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 450/2286/16-ц (провадження № 61-2032св19).

Відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України.

У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.

Перекваліфікація відповідного договору може мати місце, зокрема, при: (а) недійсності договору (зокрема, удаваності договору); (б) тлумаченні змісту договору. Перекваліфікація договору можлива тільки в тих випадках, коли вона відбувається в межах спору, що стосується такого договору. Саме такий висновок зумовлений тим, що по своїй суті перекваліфікація направлена на з`ясуванні справжньої волі сторін договору, який перекваліфіковується в інший. А це, відповідно, можливо зробити тільки в рамках спору щодо такого договору.

Тлумачення статті 6 ЦК України свідчить, що сторони мають право укладати договори, які не передбачені актами цивільного законодавства, за умови, що вони відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Такі договори є непонайменованими, оскільки не визначені в актах законодавства. Свої відносини в непонайменованих договорах сторони врегульовують на власний розсуд.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Так, 23 липня 2008 року між ПАТ "ВТБ БАНК" та ОСОБА_3 укладено Кредитний договір №24-096/08-КЛ, що сторонами не оспорюється.

З пункту 1 зазначеного Кредитного договору вбачається, що позичальник ОСОБА_3 отримав кредит від ВАТ ВТБ Банк у розмірі 365 000 доларів США. Виконання позичальником своїх зобов`язань за цим договором забезпечуються іпотекою нежилого комерційного приміщення магазину загальною площею 62,5 кв.м по АДРЕСА_1 , що належить позичальнику ОСОБА_3 ; іпотекою нежилого комерційного приміщення перукарні загальною площею 164,7 кв.м, що належить позичальнику ОСОБА_1 ; іпотекою нежилого комерційного приміщення стоматологічного кабінету загальною площею 129,3 кв.м, що належить позичальнику ОСОБА_1 .

Для забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором між ПАТ "ВТБ БАНК" та ОСОБА_1 укладено Іпотечний договір №24-096/08-ДИ02, посвідчений 23 липня 2008 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Балацьким О.О. за №4083.

Пунктом 1.1.Іпотечного договору №24-096/08-ДИ02 від 23 липня 2008 року визначено, що цей Договір забезпечує вимоги Іпотекодержателя, що витікають з Кредитного договору №24.096/08-КЛ від 23 липня 2008 року, укладеного між Іпотекодержателем та Іпотекодавцем, а також додаткових угод до нього, що можуть бути укладені в подальшому, за умовами якого Іпотекодавець зобов`язується перед Іпотекодержателем повернути кредит в розмірі 365 000 доларів США, сплатити проценти за його користування, комісійну винагороду, неустойку (пеню, штрафи), в розмірі, строки та у випадках, передбачених Кредитним договором, а також виконати інші умови кредитного договору та відшкодувати Іпотекодержателю усі можливі збитки, понесені ним, внаслідок невиконання чи неналежного виконання умов Кредитного договору.

Отже, за наявності ідентифікуючих ознак певної обставини правочину, якщо в такій обставині вчинена технічна помилка, до уваги мають братися саме ідентифікуючі ознаки обставини, що підтверджуються відповідними доказами, та доводять наявність такої обставини, що свідчить не про неукладеність правочину, а лише про вчинення технічної помилки, що в свою чергу не передбачає будь-яких юридичних наслідків.

З укладеного між сторонами Іпотечного договору №24-096/08-ДИ02 від 23 липня 2008 року вбачається наявність ідентифікуючих ознак, а саме, вказано предмет іпотеки, розмір основного зобов`язання, який є ідентичним, який визначено в Кредитному договорі №24-096/08-КЛ від 23 липня 2008 року, а зазначення в Іпотечному договорі №24-096/08-ДИ02 від 23 липня 2008 року про укладання кредитного договору з Іпотекодавцем ОСОБА_1 , а не з позичальником ОСОБА_3 , є технічною помилкою, а тому не передбачає будь-яких юридичних наслідків.

У постанові Верховного Суду від 19 липня 2021 року у справі № 366/302/20 (провадження № 61-322св21) зазначено, що відповідно до частини другої статті 548 ЦК України недійсне зобов`язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов`язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Це положення є базовим принципом інституту забезпечення і відоме ще з римського права як принцип акцесорності забезпечувальних зобов`язань. Акцесорний характер способів забезпечення виконання зобов`язань означає, що правочин щодо встановлення забезпечення буде мати юридичне значення тільки тоді, коли має юридичну силу основне зобов`язання. А тому, якщо основне зобов`язання є недійсним внаслідок недієздатності сторін, недотримання форми правочину тощо, не має юридичної сили і забезпечення. Якщо ж основне зобов`язання може бути оспорено як таке, що укладене під впливом погрози, обману помилки тощо, забезпечення зберігає силу лише до цього часу. Як тільки основне зобов`язання визнано недійсним, втрачає своє значення і відповідний спосіб забезпечення.

Враховуючи наведене, а також те, що основне зобов`язання за кредитним договором №24-096/08-КЛ від 23 липня 2008 року, на забезпечення якого укладено договір іпотеки, є чинним та не оспорене ОСОБА_1 , дійсним є й акцесорне зобов`язання. Отже, відсутні підстави вважати, що відсутнє основне зобов`язання, на забезпечення виконання якого укладено договір іпотеки, та безпідставність звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) зазначив, що «преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта».

Тобто факти, установлені у прийнятих раніше судових рішеннях, мають для суду преюдиціальний характер. Преюдиціальність означає обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі, для суду при розгляді інших справ (постанова Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 922/643/19).

Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії (постанова Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі № 910/6356/19).

У постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 813/8801/14 Верховний Суд наголосив на преюдиційних підставах звільнення осіб, які беруть участь у справі, від доказування обставин з метою досягнення процесуальної економії - за наявності цих підстав у суду не буде необхідності досліджувати докази для встановлення певних обставин.

Отож, преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу, навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень (постанова Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17 (провадження № 61-19719св19)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначила, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення в мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Верховним Судом у постанові від 25 вересня 2019 року у справі №725/1716/17 за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_1 до ТОВ «ФК «Поліс», приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренка Р. О., третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Врітофлор Лімітед», про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію встановлено, що 23 липня 2008 року між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_3 укладений кредитний договір № 24-096/08-КЛ.

Для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_3 укладений іпотечний договір № 24-096/08-ДИ01, посвідчений 23 липня 2008 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Балацьким О. О. за № 4082.

Крім того, цього ж дня між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_1 укладений іпотечний договір № 24-096/08-ДИ02, посвідчений 23 липня 2008 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Балацьким О. О. за № 4083.

У пункті 1.1 договорів іпотеки № 24-096/08-ДИ01 та № 24-096/08-ДИ02 сторони узгодили, що договір забезпечує вимоги, що витікають з Кредитного договору між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_3 від 23 липня 2008 року № 24-096/08-КЛ.

Встановивши, що грошове зобов`язання за договором кредиту, укладеного між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_3 , не виконане, рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 11 червня 2010 року про стягнення заборгованості також не виконане, Верховний Суд дійшов висновку про те, що іпотека є дійсною до повного виконання боржником своїх зобов`язань.

Верховним Судом у постанові від 08 вересня 2021 року у справі № 725/2195/20 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_10 до ТОВ «Фінансова компанія «Поліс», приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренка Р. О., ОСОБА_2 про визнання недійсним договору, визнання незаконним та скасування рішень про державну реєстрацію речових прав на майно, витребування майна встановлено, що 23 липня 2008 року між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_3 укладений Кредитний договір № 24-096/08-КЛ, згідно з яким позичальник отримав кредит у розмірі 365 000 доларів США під 16% річних на умовах повернення, строковості.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_3 23 липня 2008 року укладений Іпотечний договір № 24-096/08-ДИ01, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передав в іпотеку банку нежитлові приміщення загальною площею 62,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . Також цього ж дня між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_1 укладений іпотечний договір № 24-096/08-ДИ02, відповідно до якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку приміщення на цокольному поверсі площею 129, 30 кв. м (літ. А), приміщення перукарні у підвальному поверсі літ. Пб загальною площею 164,70 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 . У пунктах 1.1 договорів іпотеки № 24-096/08-ДИ01 та № 24-096/08-ДИ02 сторони узгодили, що договір забезпечує вимоги, що витікають з договору кредиту, який укладений між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_3 23 липня 2008 року № 24-096/08-КЛ.

В зазначених постановах Верховний Суд прийшов до висновку, що іпотечний договір 24-096/08-ДИ02 забезпечує вимоги, що витікають з договору кредиту, який укладений між ПАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_3 23 липня 2008 року № 24-096/08-КЛ.

Враховуючи вищевикладене, відсутні підстави вважати, що іпотечний договір 24-096/08-ДИ02 від 23 липня 2008 року є неукладеним та таким, що не може створювати зобов`язання без укладання основного зобов`язання, отже, вимога про витребування майна є похідною від вимоги про те, що іпотечний договір 24-096/08-ДИ02 від 23 липня 2008 року є неукладеним та таким, що не може створювати зобов`язання, а тому позов є безпідставним і у його задоволенні слід відмовити.

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позову. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду, якщо так, то чи обрано правомірний та ефективний спосіб захисту. Якщо право порушене не було або обрано неправомірний, як у цій справі, спосіб захисту, суд відмовляє у позові через необґрунтованість. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

Оскільки позовна давність застосовується лише до обґрунтованих позовних вимог, а колегія суддів дійшла висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими, відсутні підстави для вирішення цього питання, тому відповідні доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу колегія суддів не бере до уваги.

Колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги щодо зловживання позивачем процесуальними правами стосовно подання неодноразово до суду першої інстанції позовної заяви з ідентичними підставами спору, предметом спору та учасників справи, оскільки позовні заяви були повернуті у зв`язку з несплатою судового збору, а належних та допустимих доказів щодо маніпуляцій автоматизованим розподілом справ між суддями, не надано.

Статтею 12 ЦПК України передбачена рівність прав учасників справи щодо здійснення процесуальних прав та обов`язків, передбачених Законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Диспозитивність цивільного судочинства виявляється в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (стаття 13 ЦПК України).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

За статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже, можна зробити висновок, що суд не втручається у процесуальну діяльність учасників процесу (реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання покладених на них процесуальних обов`язків), крім випадків, передбачених ЦПК України.

У процесуальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18).

Верховний Суд неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Суд на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Оцінивши докази в їх сукупності, суд апеляційної інстанції констатує, що наявність вищевикладених обставин не дає підстав для задоволення позовних вимог про витребування майна, оскільки такі є безпідставними та належним чином не обґрунтованими.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).

Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 47 ЦПК України).

Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 3 і 4 частини другої статті 175 ЦПК України).

Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 48 ЦПК України).

Відповідач є обов`язковим учасником цивільного процесу - його стороною.

Основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня особиста і безпосередня заінтересованість; саме сторони є суб`єктами правовідношення, з приводу якого виник спір. Крім того, відповідач є тією особою, на яку вказує позивач як на порушника свого права.

Тобто, відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. При цьому неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, тоді як установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який він виконує під час розгляду справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 71)).

Вчиняючи нотаріальні чи реєстраційні дії, нотаріус діє неупереджено, він не може діяти в інтересах жодної з осіб - учасника нотаріальної чи реєстраційної дії. Нотаріус не стає учасником цивільних правовідносин між цими особами, а отже, не може порушувати цивільні права, які є змістом цих відносин. Відсутня і процесуальна заінтересованість нотаріуса в предметі спору та реалізації прийнятого рішення.

Як підсумок, нотаріус не є відповідачем у спорах, що виникають із цивільних відносин.

Вказана правова позиція Верховного Суду є сталою та незмінною протягом тривалого часу, зокрема вона викладена у постановах від 14 серпня 2019 року у справі № 519/77/18 (провадження № 61-10311св19), від 03 лютого 2022 року у справі № 403/15307/12 (провадження № 61-18872св21).

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» заявником є: власник, інший правонабувач, сторона правочину у яких виникло, перейшло чи припинилося речове право, або уповноважені ними особи - у разі подання документів для проведення державної реєстрації набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав; іпотекодержатель, особа, в інтересах якої встановлено, змінено або припинено іпотеку, або уповноважені ними особи - у разі подання документів для проведення державної реєстрації набуття, зміни або припинення іпотеки.

За таких обставин, нотаріус не є належним відповідачем у цьому спорі.

Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2022 року у справі № 591/4655/20 (провадження № 61-15734св21), від 11 січня 2023 року у справі № 645/6452/20 (провадження № 61-16787св21).

Отож, нотаріус не може бути відповідачем у цій справі, а лише відповідно до вимог статті 53 ЦПК України може бути залучений до участі у справі у якості третьої особи.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18)).

Оскільки позивачі пред`явили позов також до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренка Р.О., апеляційний суд приходить до висновку те, що у задоволенні позову до приватного нотаріуса необхідно відмовити саме з цих підстав.

Згідно з частиною 1 статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення є:1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин, колегія суддів, дослідивши та проаналізувавши матеріали справи, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, приходить до висновку, що суд першої інстанції не дав належної правової оцінки зібраним доказам у справі, постановив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з постановленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За подачу апеляційної скарги ТОВ «Фінансова компанія «Поліс» сплатила судовий збір у розмірі 20 130 грн.

Отже, з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Фінансова компанія «Поліс» слід стягнути 20 130 грн у рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору за подачу до суду апеляційної скарги.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс» задовольнити.

Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 05 травня 2023 року скасувати.

У позові ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс», приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондаренко Ростислава Олександровича, ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс» витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги у розмірі 20 130 (двадцять тисяч сто тридцять) гривень.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 08 вересня 2023 року.

Головуючий І.М. Литвинюк

Судді: Н.К. Височанська

І.Н. Лисак