Постанова

від 06.11.2007 по справі 8/646-13/262

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

8/646-13/262

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

06 листопада 2007 р.                                                                                   № 8/646-13/262  

Вищий  господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого, судді                    М.В.Кузьменка,

судді                                        І.М.Васищака,

судді                                        В.М.Палій,

розглянувши    касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю  

                      "Біржові технології"

на                         рішення господарського суду міста Києва від 07.07.2005р. та

                      постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.06.2007р.

у справі        №8/646-13/262

за позовом   Відкритого акціонерного товариства "Виробничо-будівельний комбінат"

                      "КІБЕР"

до                      Товариства з обмеженою відповідальністю "Біржові технології"

про                    стягнення 7 250 301,47 грн.,

за участю представників сторін:

від позивача: Горніцька І.О., Вакуленко Є.В. (довіреності у справі),

від відповідача: Овчиннікова В.В., Тихонюк М.В. (довіреність у справі),

ВСТАНОВИВ:

Відкрите акціонерне товариство "Виробничо-будівельний комбінат" "КІБЕР" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Біржові технології" і просило суд, з урахуванням уточнених позовних вимог, стягнути з останнього 7 250 301,47 грн., що складаються з прямих збитків –411 674,27 грн. (сума фактично сплаченого земельного податку та орендної плати за землю за період з 01.01.1999р. по 30.06.2005р., а також зносу на майно, що знаходилося у користуванні відповідача за період з 01.07.1997р. по 01.07.2005р. –154 454,03 грн.) та непрямих збитків (неодержаного доходу) у вигляді втраченої вигоди за період з 01.07.1997р. по 01.07.2005р. у сумі 6 838 627,20 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач безпідставно користується земельною ділянкою та майном, яке знаходиться на ній, незважаючи на те, що користувачем земельної ділянки є позивач, оскільки укладений сторонами договір оренди цієї ділянки постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.09.2004р. у справі №8/247, визнаний недійсним. Відповідач не набув права власності на збудоване на цій земельній ділянці майно, оскільки не виконував належним чином умови договору про спільну діяльність від 05.08.1996р.

Відповідач перешкоджає позивачу користуватися майном, та безпідставно отримує з цього прибуток, чим наносить позивачу збитки.

Відповідач, заперечуючи заявлений позов, посилається на судові рішення, які набрали законної сили, якими підтверджено розмір часток сторін у спільній власності, створеної згідно договору про  спільну сумісну діяльність від 05.08.1996р. Одночасно відповідач стверджує про пропуск позивачем строку позовної давності щодо відшкодування збитків з 1997р., про неможливість застосування цивільної відповідальності у вигляді відшкодування збитків до податкових відносин, оскільки це суперечить ч.2 ст.1 ЦК України, про неможливість застосування термінів "пряма шкода" та "прямі збитки" до суми податкових зобов'язань позивача, оскільки це суперечить ст.22 ЦК України, про відсутність правових підстав для відшкодування відповідачем сум договірних зобов'язань позивача щодо орендної плати за договором оренди від 16.07.2003р, укладеного між ним та Київською міською радою.

Рішенням господарського суду міста Києва від 07.07.2005р. (суддя О.В.Євдокимов) позов задоволено частково: присуджено до стягнення з відповідача 2 181 200,72 грн. збитків. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Вказане рішення мотивовано тим, що постановою Вищого господарського суду України від 22.04.2005р. в іншій справі №8/525 встановлено, що позивач є власником майна, яке розташовано на земельній ділянці позивача. Проте, відповідач перешкоджає позивачу у здійсненні землекористування, а також реалізації правомочностей власника майна, розташованого на ній.

Станом на 01.07.2005р. у відповідача відсутні будь-які законні підстави для користування земельною ділянкою площею 3 700, кв.м., яка належить позивачу на правах орендаря, та майном, яке знаходиться на ній.

За таких обставин, керуючись ст.ст.16, 22, 267, 386 ЦК України, суд першої інстанції визнав причини пропуску позивачем строку позовної давності поважними та дійшов висновку про те, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 44129,72 грн., які складаються з понесених позивачем витрат на знос майна (амортизаційних відрахувань), яке знаходиться у безпідставному користуванні відповідача за період з 01.07.2002р. по 01.07.2005р., а також 2 137 071,0 грн. прямих збитків (неодержаного доходу) у вигляді втраченої вигоди за період з 01.07.2002р. по 01.07.2005р., підлягають задоволенню.

Відмова суду у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача 257 220,24 грн. земельного податку та орендної плати за землю за період з 01.01.1999р. по 30.06.2005р., мотивована неможливістю застосування цивільної відповідальності у вигляді відшкодування збитків до податкових відносин, а також ненаданням позивачем належних доказів здійснення ним оплати земельного податку та орендної плати за землю за період з 01.01.1999р. по 30.06.2005р. При цьому, надане позивачем дослідження експерта ТОВ "Аудитораська фірма "НХД-Аудит", судом першої інстанції визнано неналежним та не достатнім доказом.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 25.06.2007р. (головуючий, суддя Григорович О.М., судді Гольцова Л.А., Рябуха В.І.) рішення суду першої інстанції змінено: позов задоволено частково: присуджено до стягнення з відповідача 2 303 850,01 грн. збитків.

Змінюючи рішення суду першої інстанції та додатково присуджуючи до стягнення з відповідача 121 649,29 грн. прямих збитків, суд апеляційної інстанції виходив з того, що матеріальні збитки позивача підтверджуються експертним висновком від 19.05.2006р. №1557/1558 і, з врахуванням строків позовної давності, підлягають стягненню.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд їх скасувати як такі, що ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судами норм матеріального та процесуального права  при ухваленні оскаржуваних судових актів, знаходить касаційну скаргу такою, що підлягає  задоволенню частково з таких підстав.

Так, предметом даного позову є стягнення з відповідача збитків, а підставою - безпідставне користування відповідачем земельною ділянкою, яка належить позивачу. Внаслідок таких дій відповідача позивачу завдано збитків у вигляді нарахування земельного податку органами  державної податкової служби та  сплати орендної плати до Київської міської ради за земельну ділянку у розмірі 3 700 кв.м., яку займає відповідач.  Окрім того, позивач посилається на неотримання  ним доходів, які  він міг би реально отримати за звичайних обставин, якби його право не було порушено, оскільки позивач позбавлений можливості здавати в оренду приміщення (гаражі), які знаходяться у фактичному незаконному користуванні відповідача.

Вирішуючи даний спір по суті заявлених вимог, судами двох інстанцій встановлено, що позивач є користувачем земельної ділянки за адресою: м.Київ, вул.Новоконстянтинівська, 4-а загальною площею 4,7668 га. Це право землекористування належить позивачу на підставі рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів трудящих від 15.10.1957р. №1731, яким Управлінню по капітальному ремонту виділена земельна ділянка під будівництво комбінату виробничих підприємств площею 4,0 га. Рішенням виконавчого комітету Київської міської ради  депутатів трудящих від 27.10.1959р. №1736 Управлінню по капітальному ремонту додатково виділена земельна ділянка площею біля 2,0 га по вул.Новоконстянтинівська, 4-а для будівництва комбінату виробничих підприємств.

16.07.2003р. Київська міська рада уклала з позивачем договір оренди земельною ділянки строком на 24 роки. На підставі договору оренди позивач є орендарем земельної ділянки, яка розташована за адресою м.Київ, вул. Новоконстянтинівська, 4-а, загальною площею, 4,7668 га.

Як встановлено судами, позивач вчасно та у повному обсязі оплачував до державного бюджету земельний податок за земельну ділянку, площею 4,7668 га, а після укладення договору оренди з Київською міською радою –оренду плату.

27.12.1995р. між позивачем та відповідачем укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого, позивач на правах власника передав відповідачу, а відповідач прийняв у тимчасове користування земельну ділянку загальною площею 3700 кв.м., розташовану по вул.Новоконстянтинівська, 4-а у м.Києві. При цьому, повноваження щодо розпорядження даною земельною ділянкою належали Київській міській раді.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.09.2004р. у справі №8/247 вказаний договір оренди земельної ділянки визнано недійсним з моменту укладення. Проте, відповідач продовжував користуватися земельною ділянкою.

Постановою Вищого господарського суду України від 22.04.2005р. у справі №8/525 зазначено, що позивач є власником майна, яке розташоване на земельній ділянці.

Постановою Вищого господарського суду України від 22.04.2005р. у справі №19/651 встановлено, що у відповідача відсутні будь-які документи, що підтверджують право власності на спірне майно, яке розташовано на земельній ділянці.

23.03.2006р. на підставі наказу від 20.03.2006р. №512-С/ЮН, було оформлено право власності позивача на гаражний комплекс (постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.04.2007р. в адміністративній справі №21/403-А цей наказ визнано чинним).

За таких обставин, керуючись ст.22 ЦК України, суди двох інстанцій дійшли висновку про те, що позивач, як землекористувач та власник розташованого на земельній ділянці майна, має право вимагати відшкодування збитків, завданих порушенням його права, розмір яких визначений судово-економічною експертизою.

Разом з тим, колегія суддів вважає, що висновки судів двох інстанцій зроблені без застосування норм матеріального права, які підлягали застосуванню, та без встановлення обставин справи, які підлягали встановленню.

Відповідно до ст.129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен не лише правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін, а й додержуватись норм процесуального права.

В силу ст.43 ГПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. При цьому, господарський суд повинен створювати сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Згідно ст.47 ГПК України, судове рішення ухвалюється суддею за результатами обговорення усіх обставин справи.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Законним рішення є тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин (роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, викладених у п.1 постанови від 29.12.1976 року №11 “Про судове рішення").

Проте, ухвалені у даній справі судові рішення цим вимогам не відповідають.

Так, позивач просить суд стягнути з відповідача збитки за порушення його права користування частиною земельної ділянки, на якій розташоване спірне майно.

Відповідно до ст.54 ГПК України, позовна заява повинна містити дані про зміст позовних вимог; обґрунтування позовних вимог; докази, що підтверджують позов; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою – посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Відповідно до ст.1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Тобто, за змістом даної правової норми, підставою для виникнення цивільно-правової відповідальності є наявність шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди, причинний зв'язок між ними та наявність вини заподіювача шкоди.

В силу ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. При цьому, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно з ст. 22 ЦК України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);  доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи, - наслідком такої протиправної поведінки.

Суди двох інстанцій при вирішенні даного спору на вказані вимоги закону уваги не звернули та не з'ясували належним чином підстави виникнення між сторонами спірних правовідносин. У зв'язку з чим, колегія суддів погоджується з доводами скаржника відносно того, що судами не встановлено підстав для відшкодування відповідачем збитків, нарахованих позивачем, і не зазначено законодавство, за яким відповідач має нести юридичну відповідальність.

Задовольняючи позовні вимоги, суди двох інстанцій не врахували та не дали належної правової оцінки посиланням відповідача на факти, встановлені в інших судових справах, за участю тих же сторін, які свідчать, на думку відповідача, про правомірність користуванням ним спірною земельною ділянкою.

Зокрема, поза увагою судів залишилися факти, встановлені постановою Вищого господарського суду України від 25.03.2004р. у справі №7/322 та постановою Вищого господарського суду України у справі №8/323 (а.с.113-115, 116-120 т.1), відповідно до яких відповідач є співвласником гаражного комплексу, розташованого на спірній земельній ділянці, право користування якою, у свою чергу, було передано позивачем як внесок у сумісну діяльність, оформлену сторонами відповідним договором. Укладений між сторонами договір про спільну сумісну діяльність від 05.08.1996р., судовими інстанціями визнаний таким, що відповідає чинному законодавству.

Окрім того, дійшовши висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача збитків у вигляді втраченої вигоди за період з 2001 по 2005р., оскільки дії відповідача порушують право власності позивача на майно, розташоване на спірній земельній ділянці (гаражний комплекс), суди двох інстанцій не врахували, що право власності на цей  гаражний комплекс позивач набув лише у 2006 році, що виключає  факт порушення  відповідачем у період з 2001 по 2005р. права власності позивача.

Також, задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з відповідача збитків, що складаються із суми сплаченого позивачем земельного податку та  орендної плати за землю, суд апеляційної інстанції не з'ясував чи знаходяться такі витрати позивача у причинному зв'язку з діями відповідача.  Тобто, чи сплачував би позивач до державного бюджету земельний податок, орендну плату згідно договору оренди від 16.07.2003р., укладеного з Київською міською радою, за звичайних обставин, як би його право не було порушено.

З огляду на викладене,  суди двох інстанцій передчасно поклали на відповідача  майнову відповідальність за даним позовом.

Незастосування судами двох інстанцій норм матеріального права, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, та допущення порушення норм процесуального права, що призвело до неповного з'ясування обставин справи, не дають правових підстав вважати, що судами дана правильна юридична оцінка спірним правовідносинам та зроблений відповідаючий чинним нормам матеріального права висновок щодо прав і обов'язків сторін.

Допущені порушення норм процесуального права, що призвели до неповного з'ясування обставин справи, з огляду на приписи   ст.111 7 ГПК України не можуть бути усунуті судом касаційної інстанції.

Враховуючи наведене, ухвалені судові рішення підлягають скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до ст.11112 ГПК України, вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119 –11111 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю  "Біржові технології" задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 07.07.2005р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.06.2007р. у справі №8/646-13/262  - скасувати.

3. Справу направити до господарського суду міста Києва на новий розгляд.

Головуючий, суддя                                                            М.В.Кузьменко

Суддя                                                                                І.М.Васищак

Суддя                                                                                В.М.Палій