Рішення

від 05.09.2023 по справі 607/9092/23

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05.09.2023 Справа №607/9092/23

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі головуючого судді Позняка В.М.,

за участю секретаря судового засідання Шимків Л..І., позивача ОСОБА_1 , представників відповідачів - Шпит І.П. , Вуїв С.В. ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Тернополі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до держави України в особі Державної казначейської служби України, Міністерства юстиції України про відшкодування шкоди державою завданої незаконними діями внаслідок ухвалення рішень судів,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Міністерства юстиції України, просить стягнути з казначейського рахунку на його користь шкоду в сумі 11 019 700 гривень. Позов мотивовано тим, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 14 липня 2017 року у справі № 687/511/16-ц за його позовом до Тернопільської міської ради, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , виконкому Тернопільської міської ради, третя особа: Служба у справах неповнолітніх та дітей було відмовлено у повному обсязі в задоволенні збільшених позовних вимог, зумовлених попередніми «свавільними рішеннями» національних судів, як зазначено у рішенні Великої палати ЄСПЛ у справі «Бочан проти України № 2». Одночасно цим рішенням всупереч його резолютивній частині щодо нього фактично було задоволено головну вимогу про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 до матері ОСОБА_7 про визнання за ним права власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 . Ухваленим новим рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 20 листопада 2017 року апеляційну скаргу було задоволено частково - рішення Тернопільського міськрайонного суду від 14 липня 2017 року в частині вирішення його позовних вимог залишено без змін, змінено лише обґрунтування мотивувальної частини рішення. Ухвалюючи своє рішення 20.11. 2017, апеляційний суд виходив з того, що рішення загальних зборів членів кооперативу «Кооператор» про поділ майна кооперативу, що оформлене протоколом №6 від 02.12.1991, є законним, ОСОБА_8 (батько) правомірно при розподілі майна кооперативу отримав у власність цокольне приміщення по АДРЕСА_1 . Одночасно апеляційний суд встановив, що кооператив в його особі згідно угоди від 18 березня 1993 року продав належне ОСОБА_8 (батькові), згідно протоколу № 6 від 02.12.1991 року цокольне приміщення по АДРЕСА_1 та частину будматеріалів (панелі перекриття в кількості 20 шт. та сходові марші в кількості 4 шт.) ОСОБА_4 . Також апеляційний суд встановив, що придбавши фундамент, ОСОБА_4 продовжив та закінчив будівництво лівої частини будинку по АДРЕСА_1 , за власний рахунок, що підтверджується, зокрема, довідкою та розпискою від 20.01.1995. Даючи оцінку цим документам, апеляційний суд зазначив, що згідно довідки підписаної головою кооперативу ОСОБА_1, вбачається, що вона видана ОСОБА_4 в тому, що він збудував ліву частину будинку по АДРЕСА_2 за свої кошти, за будівельні матеріали проводив готівковий розрахунок з ОСОБА_1 . Згідно розписки голови кооперативу ОСОБА_1 від 20.01.1995 року, що підписана ним, ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_4 один мільярд п`ятсот п`ятдесят мільйонів карбованців за ліву цокольну частину будинку по АДРЕСА_2 (т.1 а.с. 131, 132; кримінальна справа а.с. 381). При цьому в засіданні апеляційного суду на відповідне запитання головуючого він заявив, що підпис на вказаних «документах» лише схожий на його, але таких угоди, довідки і розписки ніколи не підписував і ОСОБА_4 не видавав, хоча на деяких документах у справі дійсно може бути його підпис, зокрема, на долучених щодо придбання батьком в очолюваному кооперативі будматеріалів для будівництва вказаного житлового будинку. Також апеляційний суд, обґрунтовуючи своє рішення, зазначає: «Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 клопотання про призначення почеркознавчої експертизи з приводу доведення ним факту непідписання зазначеної угоди, довідки та розписки не заявляв і така експертиза судом не призначалась. Докази про непідписання ОСОБА_1 цих документів у матеріалах справи відсутні.» З такою думкою апеляційного суду погодився і Верховний Суд у своїй постанові від 18 квітня 2018 року в даній справі, відмовляючи у задоволенні касаційної скарги. Після отримання постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у даній справі позивач, готуючи уже третє звернення до Європейського Суду з прав Людини у даній справі, ще раз ретельно ознайомився з матеріалами справи № 687/511/16-ц та вперше виявив відсутність у ній навіть самих оригіналів сфальсифікованих угоди від 18.03.1993, довідки від 20.01.1995 та розписки. Саме в цей момент зрозумів, що Тернопільський міськрайонний суд та апеляційний суд умисно сприйняли за оригінали ніким не засвідчені ксерокопії «угоди» від 18.03.1993, «довідки» і «розписки» від 20.01.1995, ухвалюючи свої рішення від 14.07.2017 і 20.11.2017 у справі № 687/511/16-ц. У зв`язку з цим, він, слідуючи вказаним зауваженням, звернувся 19.03.2019 з позовом до вищевказаних осіб з інших підстав, у якому серед іншого у самому позові заявив клопотання про призначення почеркознавчої експертизи щодо підтвердження факту непідписання ним угоди від 18.03.1993, довідки від 20.01.1995 і розписки від 20.01.1995, що містяться, на думку судів, в оригіналах, в матеріалах справи № 687/511/16-ц. Однак, Тернопільський міськрайонний суд, розглядаючи вищевказаний позов у справі № 607/6903/19, своєю ухвалою від 20 листопада 2019 року після повного і ретельного дослідження всіх матеріалів справи № 687/511/16-ц відмовив у задоволенні клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи щодо підтвердження факту непідписання угоди від 18.03.1993, довідки від 20.01.1995 і розписки від 20.01.1995, які за висновками судів містяться в матеріалах справи № 687/511/16-ц, які сприйняті ними за належні докази, і на яких ґрунтувалися їхні судові рішення. Правовою підставою винесення вказаної ухвали став висновок суду про те, що в ході дослідження матеріалів справи № 687/511/16-ц встановлено відсутність оригіналів угоди від 18.03.1993, довідки від 20.01.1995 та розписки від 20.01.1995, на підставі яких можна було б провести експертизу. Таким чином, ухвалою Тернопільського міськрайонного суду від 20.11.2019 у справі № 607/6903/19 фактично доведено те, що Тернопільський міськрайонний суд у своєму рішенні від 14.07.2017 та апеляційний суд Тернопільської області у своєму рішенні від 20.11.2017 у справі № 687/511/16-ц, ухвалюючи свої рішення завідомо умисно вважали оригіналами деякі з численних ніким не засвідчених ксерокопій «угоди» від 18.03.1993, «довідки» і «розписки» від 20.01.1995, що були долучені ОСОБА_4 і містяться в матеріалах справи, тобто постановили у справі №687/511/16-ц завідомо неправосудне рішення, чітко розуміючи, що в даній справі оригінали вказаних «документів» відсутні. Тобто, вказані істотні для справи обставини відсутності в матеріалах справи № 687/511/16-ц оригіналів угоди від 18.03.1993, довідки і розписки від 20.01.1995 навіть у сфальсифікованому вигляді не були встановлені апеляційним судом, натомість він умисно сприйняв ксерокопії цих «документів» за оригінали. Позивач звернувся із заявою про вчинення відносно нього кримінального правопорушення за частиною другою статті 375 КК України суддями судів усіх інстанцій у справі № 6787511/16-ц до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, яким на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 12.08.2020 було внесено відомості за цією його заявою до ЄРДР та зареєстровано 16.06.2022 кримінальне провадження № 62022100120000170. 27 квітня 2023 року позивачем отримано постанову Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, від 21.02.2023 про закриття даного кримінального провадження у зв`язку із втратою чинності закону, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння відповідно до рішення Конституційного Суду України від 11.06.2020 № 7-р/2020. Таким чином, з 27 квітня 2023 року довідався про втрату правової можливості через кримінальне провадження відновити свої права на спадкове майно моїх батьків - трьохповерховий з мансардою житловий будинок по АДРЕСА_1 загальною площею 292, 6 кв.м. згідно технічного паспорта. Вважає, що вказаними діями судів йому порушено матеріальну шкоду в розмірі 11019700.00 гривень, що становить на сьогодні ринкова вартість вищезгаданого спадкового житлового будинку батьків.

Від Державної казначейської служби України надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача просить відмовити в задоволенні позовних вимог. Зазначає, що казначейство не є державним органом, який порушив права позивача. Крім того, відсутні докази заподіяння шкоди.

Від Міністерства юстиції України надійшов відзив на позов, в якому представник просить відмовити в задоволенні позовних вимог. Зазначає, що Міністерство юстиції України не є належним відповідачем у справі, оскільки не є органом, який відповідає за діяльність суду. Жодних доказів заподіяння шкоди позивачу міністерством Юстиції України суду не надано.

Ухвалою судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 травня 2023 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою суду із занесенням до протоколу судового засідання від 11 липня 2023 року суд залучив в якості співвідповідача Міністерство юстиції України.

В судовому засіданні позивач позов підтримав з підстав, викладених у ньому.

Представники відповідача заперечили проти позову з підстав викладених у заявах по суті спору.

Розглянувши справу, судом досліджено такі докази та встановлено такі обставини.

У липні 1997 року ОСОБА_7 звернулася до суду із позовом до Тернопільської міської ради, третя особа - ОСОБА_4 , про визнання незаконним ухвали 19-ої сесії Тернопільської міської ради від 23 липня 1997 року про надання ОСОБА_4 земельної ділянки для завершення будівництва й обслуговування частини будинку по АДРЕСА_1 , зобов`язання надати їй у постійне користування земельну ділянку площею 0,04 га.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_7 посилалася на те, що у 1989 році її чоловік ОСОБА_8 та син ОСОБА_1 стали членами будівельно-ремонтного кооперативного підприємства «Кооператор» (далі - кооператив «Кооператор»). У 1990 році кооперативу «Кооператор» під будівництво житлових будинків було виділено земельну ділянку площею 0,05 га по АДРЕСА_3 та земельну ділянку площею 0,16 га по АДРЕСА_4 під будівництво одного одноквартирного та двох двоквартирних житлових будинків. Рішенням загальних зборів членів кооперативу «Кооператор» від 27 листопада 1990 року передано частину ділянки її чоловіку та сину для будівництва двоквартирного будинку.

02 грудня 1991 року на загальних зборах кооперативу було вирішено припинити діяльність кооперативу та поділити майно між його членами - праву квартиру від входу двоквартирного житлового будинку по АДРЕСА_5 виділити ОСОБА_1 , а ліву квартиру - ОСОБА_8 . Спірний будинок було збудовано восени 1994 року за їхні з чоловіком кошти.

У вересні 1995 року скасовано державну реєстрацію кооперативу. Протягом 1995 - 1997 років ОСОБА_8 безуспішно звертався до Тернопільської міської ради із заявами про надання йому права користування земельною ділянкою, на якій розташований спірний будинок.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер. Після його смерті вона успадкувала все належне йому майно, у тому числі ліву частину спірного будинку.

23 липня 1997 року Тернопільська міська рада прийняла рішення про надання земельної ділянки, на якій була збудована ліва частина спірного будинку, ОСОБА_4 для подальшого будівництва.

Посилаючись на те, що рішення Тернопільської міської ради є незаконним, цим рішенням надано земельну ділянку ОСОБА_4 , який не має жодного правового відношення до будинку, просила її вимоги задовольнити.

01 грудня 2000 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7 про визнання права власності на жилий будинок по АДРЕСА_1 .

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_4 посилався на те, що згідно з угодою від 18 березня 1993 року кооператив «Кооператор» в особі голови ОСОБА_1 продав йому за 10 тис. доларів США фундамент лівої частини спірного будинку та частину будівельних матеріалів. Він власними силами та за власні кошти збудував ліву частину будинку. Будівництво завершено у 1994 році. Після завершення будівництва на підставі поданих ним документів ухвалою 19-ої сесії Тернопільської міської ради від 23 липня 1997 року йому було передано у користування земельну ділянку площею 0,04 га за вищевказаною адресою.

З урахуванням викладеного, просив задовольнити його позов.

Ухвалою Тернопільського міського суду Тернопільської області від 01 грудня 2000 року позови ОСОБА_7 та ОСОБА_4 об`єднані в одне провадження.

Рішенням Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, залишеним без змін ухвалою Хмельницького обласного суду від 01 березня 2001 року, у задоволенні позову ОСОБА_7 відмовлено, позов ОСОБА_4 задоволено.

Ухвалою Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року та ухвалу Хмельницького обласного суду від 01 березня 2001 року залишено без змін.

ОСОБА_7 звернулася до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Рішенням ЄСПЛ від 03 травня 2007 року у справі «Бочан проти України», яке набуло статусу остаточного, скарги щодо несправедливості провадження та порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол до Конвенції, Конвенція відповідно) оголошено прийнятними, решту скарги - неприйнятною. Постановлено, що в цій справі було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Постановлено, що: а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці 2 000.00 Євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-який податок, який може бути стягнуто із зазначеної суми, ця сума повинна бути конвертована в національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу; б) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки. Відхилено інші вимоги заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Ухвалою Верховного Суду України від 14 березня 2008 року відмовлено ОСОБА_7 у задоволенні скарги про перегляд рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, ухвали Хмельницького обласного суду від 01 березня 2001 року та ухвали Верховного Суду України віл 22 серпня 2002 року у зв`язку з винятковими обставинами.

ОСОБА_7 звернулася до ЄСПЛ зі скаргою на ухвалу Верховного Суду України від 14 березня 2008 року про перегляд судових рішень у зв`язку з винятковими обставинами на підставі рішення ЄСПЛ від 03 травня 2007 року у попередній справі заявниці.

Рішенням ЄСПЛ від 05 лютого 2015 року у справі «Бочан проти України (№ 2)», яке набуло статусу остаточного, скаргу заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість провадження, що закінчилося ухвалою Верховного Суду України від 14 березня 2008 року, та її скаргу за статтею 1 Першого протоколу про незаконне позбавлення її майна у зв`язку із цим провадженням оголошено прийнятними, решту скарг у заяві - неприйнятними. Постановлено, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції; немає потреби розглядати скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції; що а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 10 000,00 Євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму податків, що можуть нараховуватися; ця сума повинна бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом станом на день здійснення платежу; б) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти. Відхилено решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

У заяві про перегляд рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, ухвали Хмельницького обласного суду від 01 березня 2001 року, ухвал Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року та від 14 березня 2008 року ОСОБА_1 як правонаступник померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 просив скасувати зазначені судові рішення, ухвалити нове рішення. Підставою для перегляду зазначених судових рішень зазначив рішення ЄСПЛ від 05 лютого 2015 року у справі «Бочан проти України (№ 2)».

Постановою Верховного Суду України від 22 лютого 2016 року заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, ухвалу Хмельницького обласного суду від 01 березня 2001 року, ухвалу Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року та ухвалу Верховного Суду України від 14 березня 2008 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Указана постанова Верховного Суду України обґрунтована тим, що ЄСПЛ установив порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом; при цьому суд першої інстанції не встановив усіх обставин справи, а саме: чи мала ОСОБА_7 законні підстави стверджувати, що її померлий чоловік був власником оспорюваної частини будинку до смерті (пункт 79 рішення ЄСПЛ); чи була ліва частина будинку збудована за її та її чоловіка кошти; чи законно її чоловік отримав право власності на ліву частину будинку відповідно до рішення загальних зборів кооперативу від 02 грудня 1991 року; чи мали право кооператив та ОСОБА_1 продавати цю частину будинку; чи є законним рішення загальних зборів кооперативу від 02 грудня 1991 року; чи була підробленою відповідно до висновків правоохоронних органів від 15 липня 1997 року угода від 1993 року, за якою кооператив продав той самий об`єкт ОСОБА_4 (при цьому ЄСПЛ зазначив, що питання законності рішення загальних зборів кооперативу від 02 грудня 1991 року та угоди від 1993 року було вирішальним для результату розгляду справи і, таким чином, вимагало особливої уваги та коментарів).

Ухвалою Верховного Суду України від 13 червня 2016 року виправлено описку в постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2016 року: у вступній та резолютивній частинах постанови замість імені та по батькові « ОСОБА_1 » зазначено « ОСОБА_1 », а також в описовій частині у другому абзаці на сторінці 6 замість дати «... від 08 грудня 1991 року» зазначено «... від 02 грудня 1991 року».

Ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 11 жовтня 2016 року до участі у справі залучено правонаступника ОСОБА_7 - ОСОБА_1 .

Надалі, під час розгляду справи в Тернопільському міськрайонному суді Тернопільської області ОСОБА_1 неодноразово доповнював і уточнював позовні вимоги та остаточно просив: визнати незаконною та скасувати ухвалу 19-ої сесії Тернопільської міської ради від 23 липня 1997 року про надання ОСОБА_4 земельної ділянки для завершення будівництва та обслуговування частини будинку по АДРЕСА_1 ;

визнати незаконним та скасувати рішення Виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 30 травня 2001 року № 662, на підставі якого ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на домоволодіння по АДРЕСА_1 ;

визнати незаконним та скасувати видане ОСОБА_4 свідоцтво про право власності на вказане домоволодіння;

визнати недійсними договір дарування від 26 грудня 2006 року та виправлений договір дарування від 27 червня 2007 року, за якими ОСОБА_4 подарував ОСОБА_9 1/2 частини спірного домоволодіння;

визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 302849, виданий 09 жовтня 2008 року ОСОБА_9 ;

скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_9 на земельну ділянку площею 0,0406 га, кадастровий номер 6110100000:07:001:0071, яка розташована по АДРЕСА_1 ;

скасувати державну реєстрацію права приватної спільної часткової власності ОСОБА_9 на спірне домоволодіння;

визнати за ним як правонаступником ОСОБА_7 за законом право власності на житловий будинок загальною площею 292,6 кв.м по АДРЕСА_1 ;

зобов`язати Тернопільську міську раду передати йому у власність земельну ділянку площею 0,04 га для обслуговування прийнятого в експлуатацію житлового будинку;

витребувати від ОСОБА_9 спірне домоволодіння;

усунути перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження спадковим майном шляхом виселення ОСОБА_9 разом з її малолітнім сином ОСОБА_6 зі спірного домоволодіння;

стягнути солідарно з ОСОБА_4 , ОСОБА_9 на його користь доходи в сумі 981 339,07 грн, які відповідачі спільно одержали або могли одержати за весь час володіння спірним домоволодінням.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 14 липня 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 у дохід держави 8 000,00 грн судового збору за заявлені вимоги майнового характеру та 551,20 грн судового збору за заявлені вимоги немайнового характеру.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що кооперативом «Кооператор» на виділених йому земельних ділянках по АДРЕСА_3 наприкінці 1990 року було розпочато будівництво житлових будинків для членів кооперативу, які потребували покращення житлових умов, у тому числі для ОСОБА_1 та його батька ОСОБА_8 . Надалі зазначене будівництво продовжували безпосередньо самі члени кооперативу. Рішення кооперативу «Кооператор» про закріплення виділених у користування земельних ділянок за конкретними членами кооперативу та акт про відведення в натурі ОСОБА_8 , ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,08 га по АДРЕСА_4 від 05 грудня 1990 року правового значення не мають, оскільки відповідно до чинного на той час земельного законодавства земельні ділянки могли бути відведені в натурі тільки кооперативу. Будь-які рішення про вилучення у кооперативу «Кооператор» наданих йому земельних ділянок для будівництва житлових будинків органом місцевого самоврядування не приймалися, тому спірна земельна ділянка перебувала у користуванні кооперативу до скасування його державної реєстрації (вересень 1995 року). У подальшому зазначена ділянка перейшла у розпорядження Тернопільської міської ради народних депутатів, яка, діючи в межах наданих їй повноважень щодо розпорядження земельними ділянками, що знаходяться в межах міста, 23 липня 1997 року прийняла рішення про виділення спірної ділянки ОСОБА_4 . За життя ОСОБА_8 у встановленому законом порядку не набув право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 , оскільки позивачем не надано доказів, що зазначене будівництво велося та було завершене його батьком на підставі відповідної дозвільної та проектної документації, за відсутності якої спірне будівництво вважається самочинним. Позивачем також не доведено, що померла ОСОБА_7 на законних підставах успадкувала та набула право власності на спірний житловий будинок після смерті свого чоловіка ОСОБА_8 . Той факт, що за ОСОБА_8 було закріплено частину фундаменту незавершеного будівництвом двоквартирного житлового будинку, не свідчить про те, що будівництво здійснювалося і було завершене батьком позивача і закінчений будівництвом житловий будинок у встановленому законом порядку увійшов до складу спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_8 .

Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 20 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Тернопільського міськрайонного суду від 14 липня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 залишено без змін, змінено обґрунтування мотивувальної частини рішення.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що рішення загальних зборів членів кооперативу «Кооператор» про поділ майна кооперативу, оформлене протоколом від 02 грудня 1991 року № 6, є законним, при розподілі майна кооперативу ОСОБА_8 правомірно отримав у власність цокольне приміщення по АДРЕСА_1 . Кооператив в особі його голови Бочана І. П. 18 березня 1993 року продав належне його батькові ОСОБА_8 згідно з протоколом № 6 цокольне приміщення ОСОБА_4 , і з цього часу ОСОБА_4 став його власником. За змістом угоди та довіреності продаж фундаменту відбувся за згодою та за волевиявленням його власника ОСОБА_8 . Придбавши фундамент, ОСОБА_4 продовжив та закінчив будівництво лівої частини спірного будинку за власний рахунок. Після смерті ОСОБА_8 його дружина ОСОБА_7 не мала законних підстав стверджувати, що її покійний чоловік був власником спірної частини будинку до смерті. Такі підстави відсутні й у позивача ОСОБА_1 після смерті його матері ОСОБА_7 . Зміна апеляційним судом мотивувальної частини рішення місцевого суду обґрунтована тим, що судом першої інстанції неправильно оцінені наявні у матеріалах справи докази та не оцінено докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, що призвело до помилкового встановлення судом фактичних обставин справи та правового обґрунтування рішення. Вказані недоліки полягають у тому, що суд першої інстанції у повній мірі не з`ясував: чи угода від 1993 року, довідка, розписка від 1995 року одержані з порушенням закону; чи висновок експерта, на який послався суд у рішенні, спростовує обставини, зазначені у довідці та розписці; суд не дослідив та не надав оцінки наявним у справі рішенням судів трьох інстанцій, що вказують про відмову в позові ОСОБА_7 про визнання цих доказів (угоди, довідки, розписки) недійсними; не оцінив у сукупності текст угоди від 1993 року та нотаріально посвідчену довіреність від 18 березня 1993 року; не надав оцінки поясненням ОСОБА_1 про те, що в угоді, довідці та розписці підписи від імені ОСОБА_1 схожі на його підпис та можливо є його підписом; що у справі відсутні докази про те, що підпис у цих документах вчинив не ОСОБА_1 , а інша особа; суд не надав оцінки висновку провоохоронного органу від 15 липня 1997 року.

Постановою Верховного Суду від 18 квітня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 липня 2017 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та рішення апеляційного суду Тернопільської області від 20 листопада 2017 року залишено без змін.

19 березня 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до вищевказаних осіб з інших підстав, у якому серед іншого у самому позові заявив клопотання про призначення почеркознавчої експертизи щодо підтвердження факту непідписання ним угоди від 18 березня 1993 року, довідки і розписки від 20 січня 1995 року, що міститься в оригіналах відповідно до рішення апеляційного суду. Вказаним «угоді», «довідці» та «розписці» Тернопільський міськрайонний суд у своєму рішенні від 14 листопада 2017 року у справі № 687/511/16-ц жодної оцінки не дав та не ґрунтував на цих документах своє рішення. Таким чином, він вважає, що вказане нове рішення від 20 листопада 2017 року апеляційний суд ухвалив виключно на підставі оригіналів сфальсифікованих ОСОБА_4 угоди від 18 березня 1993 року, довідки та розписки від 20 січня 1995 року, численні копії яких також містяться в різних томах даної справи, звісно, виготовлені вони мали бути з відповідних оригіналів, хоча і сфальсифікованих. Оригінали цих документів за твердженням ОСОБА_4 були ним долучені до матеріалів даної справи.

Тернопільський міськрайонний суд, розглядаючи вищевказаний позов

від 19 березня 2019 року у справі № 607/6903/19, своєю ухвалою від 20 листопада 2019 року після повного і ретельного дослідження всіх матеріалів справи № 687/511/16-ц відмовив йому у задоволенні клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи щодо підтвердження факту непідписання ним угоди від 18 березня 1993 року, довідки і розписки від 20 січня 1995 року. Цьому послужив висновок суду про те, що в ході дослідження матеріалів справи № 687/511/16-ц встановлено відсутність оригіналів угоди від 18 березня 1993 року, довідки та розписки від 20 січня 1995 року, на підставі яких можна було б провести експертизу.

Відповідно до звіту про оцінку майна - житловий будинок по АДРЕСА_1 загальною площею 277,3 кв.м. ТОВ «ЕКФ «Орієнтир-Оцінка», ринкова вартість об`єкту оцінки становить 11019700 гривень.

Заслухавши пояснення учасників, дослідивши та оцінивши докази, суд доходить такого висновку.

Предметом спору у цій справі є відшкодування шкоди, завданої позивачу, на його думку, винесенням незаконного рішення судами на підставі недопустимих доказів.

Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

У частинах першій та другій статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Статтями 126, 129 Конституції України визначено, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов?язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватися у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом.

Згідно з частинами першою та третьою статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.

У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» судам роз`яснено, що виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається; суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 6 «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів» судам роз`яснено, що у розумінні положень частини першої статті 2, пунктів 1, 7, 9 частини першої статті 3, статті 17, частини третьої статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб`єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв`язку з розглядом судових справ. Скарги на дії, бездіяльність і рішення суддів мають розглядатися відповідно до процесуального законодавства.

Згідно з пунктом 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.

Відповідно до пункту 55 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.

Вчинені суддею (судом) процесуальні дії з розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони вчиняються чи ухвалюються.

Вчинені судом (суддею) у відповідній справі процесуальні дії й ухвалені у ній рішення не підлягають окремому судовому оскарженню шляхом ініціювання нового судового процесу.

Тобто, якщо позивач вважав, що суд допустив порушення норм права під час розгляду їх справи, вони мали можливість оскаржити ухвалені у цих справах судові рішення до судів вищих (апеляційної чи касаційної) інстанцій у порядку та з підстав, визначених у відповідному процесуальному законі.

Щодо цивільної відповідальності, до якої позивачі має намір притягнути державу, Консультативна рада європейських суддів зазначає, що, беручи до уваги принцип незалежності суду: i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) повинна бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя (у тому числі, наприклад, порушення строків розгляду справи) може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов`язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів).

Зазначений підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, в яких вони здійснюють правосуддя.

Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

Вказаний висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постановах: від 08 травня 2018 року у справі № 521/18287/15-ц (провадження № 14-90 цс 18), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 14-399 цс 18), від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18 (провадження № 14-191 цс 19).

Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України).

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника (частина четверта статті 58 ЦПК України).

Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (провадження № 14-36 цс 19), від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (провадження № 14-316 цс 19), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447 цс 19), від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20 гс 21)).

До участі у цій справі залучено Державу України в особі Міністерства юстиції України.

Водночас незалежно від участі у справі органу, через який вона бере участь у справі, належним відповідачем у справі є саме Держава Україна.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України. Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Застосування положення частини шостої статті 1176 ЦК України можливе

у випадку, коли предметом позову є дії чи бездіяльність, зокрема суду, які не пов`язані із здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, що має на меті прийняття акту органом судової влади. Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10 січня 2018 року у справі № 454/1642/16-ц (провадження № 61-1091 св 17), від 25 квітня 2019 року у справі № 757/25713/16-ц (провадження № 61-18012 св 18), від 22 квітня 2020 року у справі № 454/3206/16-ц (провадження № 61-1013 св 19), від 03 лютого 2021 року у справі № 454/192/17 (провадження № 61-14315 св 19), від 12 січня 2022 року у справі № 760/8141/19 (провадження № 61-269 св 20).

Позивач вважає, що винесенням незаконного рішення судами на підставі недопустимих доказів, йому завдано матеріальної шкоди у вигляді неотриманого у власність будинку, вартістю 11019700.00 гривень

Суд вважає, що ОСОБА_10 належними та допустимими доказами не доведено, якими саме незаконними діями чи бездіяльністю завдано йому матеріальну шкоду, не доведено причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою та чим саме порушено його права, позивачем не підтверджено відповідними доказами усіх обов`язкових складових для цивільно-правової відповідальності відповідача.

Посилання ОСОБА_1 на те, що на відсутність оригіналів доказів - угоди від 18 березня 1993 року, довідки від 20 січня 1995 року та розписки від 20 січня 1995 року у справі за № 607/6903/19, із посиланням на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду від 20 листопада 2019 року про відмову в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про призначення судової почеркознавчої експертизи, суд до уваги не приймає, оскільки на підставі вказаної ухвали суд не може прийти до висновку про неправомірні дії суду при дослідженні таких доказів.

Так, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним й безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

ЄСПЛ зауважував, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдинг» проти України», а також рішенням ЄСПЛ від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судом практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Суди, при розгляді спорів, не можуть ставити під сумнів рішення судів, які набрали законної сили, та надавати цим рішенням правої оцінки, перевіряти їх правильність.

Тому, при розгляді цієї справи суд позбавлений можливості перевіряти правильність дослідження та оцінки доказів судами при розгляді іншої справ.

Підсумовуючи наведене, оцінивши наявні у справі докази, суд доходить висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки ОСОБА_1 не доведено факт протиправності дій, факту заподіяння йому матеріальної шкоди; наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями судів по ухваленню судового рішення та наслідками, зазначеними ним у позові.

Керуючись статтями 5, 19, 81, 141, 263-265 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до держави Україна в особі Міністерства Юстиції України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди державою завданої незаконними діями внаслідок ухваленні рішень судів - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Тернопільського апеляційного суду або через Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Реквізити сторін:

Позивач: ОСОБА_1 , АДРЕСА_6 , ІПН НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Відповідач:

Держава Україна в особі Міністерства юстиції України, вул. Архітектора Городецького, 13, місто Київ, 01001, код ЄДРПОУ 00015622.

Державна казначейська служба України, вул. Бастіонна, 6, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 37567646, тел. 044 281-49-34, e-mail: office@treasury.gov.ua

Повний текст рішення виготовлено 15 вересня 2023 року.

Головуючий суддяВ. М. Позняк