Ухвала

від 19.09.2023 по справі 522/17844/23

ПРИМОРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ОДЕСИ

Справа № 522/17844/23

Провадження № 2/522/6563/23

УХВАЛА

19 вересня 2023 року м. Одеса

Суддя Приморського районного суду м. Одеси Федчишена Т. Ю., вирішуючи питання про відкриття провадження у справі за матеріалами позовної заяви ОСОБА_1 до Релігійної організації «Церковне Управління (Єпископат) Німецької Євангелічно-лютеранської Церкви України» про стягнення вихідної допомоги при звільненні та середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги, -

ВСТАНОВИЛА:

До Приморського районного суду м. Одеси надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Релігійної організації «Церковне Управління (Єпископат) Німецької Євангелічно-лютеранської Церкви України» (надалі НЄЛЦУ) про стягнення вихідної допомоги при звільненні та середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги.

В обґрунтуванняпозову зазначив,що 10.02.2014наказом НЄЛЦУ,відповідно дорішення СинодуНЄЛЦУ від22.10.2013про обраннянового Єпископайого булопризначено напосаду керівникаЦерковного Управління(Єпископат)Німецької Євангелічно-лютеранськоїЦеркви Українидля поточногокерівництва тарепрезентації Церкви.Наказом НЄЛЦУвід 20.01.2016його булоприйнято напосаду ЄпископаЦерковного Управління(Єпископат)Німецької Євангелічно-лютеранськоїЦеркви Україниз 01.02.2016.У подальшому,11.10.2018,відповідно дорішення СинодуНЄЛЦУ від10.10.2018про продовженняповноважень діючого ОСОБА_2 на новийстрок,керуючись положеннямСтатуту НЄЛЦУ, позивача призначено на посаду керівника Церковного Управління (Єпископат) Німецької Євангелічно-лютеранської Церкви України для поточного к ерівництва та репрезентації Церкви з 11.10.2018 строком на шість років. Синодом Церковного Управління (Єпископат) Німецької Євангелічно-лютеранської Церкви України 31.10.2020 було проведено засідання, на якому були прийняті рішення, зокрема, про обрання ОСОБА_3 Єпископом відповідача строком на п`ять років та призначення його на посаду керівника відповідача.Також відповідачем було прийнято наказ про звільнення позивача з посади Єпископа відповідача на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України з 13.05.2021. Указаний наказ був предметом судового розгляду.

Посилаючись на наявність у нього статусу посадової особи, що дає йому гарантії на отримання вихідної допомоги при вивільненні за п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України та вказуючи, що відповідачем не проведено з ним розрахунок в частині виплати вихідної допомоги у розмірі не менше ніж шестимісячний заробіток та взагалі ним не отримувалося письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь вихідну допомогу в розмірі 36000 грн та середній заробіток за затримки виплати вихідної допомоги в розмірі 24000 грн.

Згідно зі статтею 35 Конституції України церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви.

Відповідно до частин 2, 4 статті 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.

Згідно зі статтею 7 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями). На інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія цього Закону не поширюється.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Відповідно до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях. Статут (положення) може містити й інші відомості, пов`язані з особливостями діяльності даної релігійної організації.

Згідно зі статтею 29 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" забезпечення виконання та додержання законодавства про свободу совісті, світогляду, віросповідання та релігійні організації здійснюють у межах компетенції центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері релігії, інші центральні органи виконавчої влади, органи прокуратури, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Таким чином, чинним законодавством України передбачено, що церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Судова влада є складовою державної влади в України. Законодавець надав релігійним організаціям в Україні право автономно здійснювати свою діяльність, визначати напрями цієї діяльності, утворювати в своєму складі необхідні органи, для провадження діяльності, та, в тому числі, вирішувати відповідні спори, у випадку їх виникнення, відокремлено від держави. Суди наділені повноваженням розглядати спори щодо релігійних організацій, однак, у визначених випадках, наприклад, трудові спори, питання щодоліквідації релігійноїорганізації (правила цивільного судочинства), майнові спори (господарське судочинство) тощо.

Вказана позиція узгоджується з позицією Верховного Суду, яка міститься у постановах Верховного Суду від 09.01.2020 у справі № 522/10230/17 та від 04.11.2020 у справі № 916/3530/19.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, суди за правилами цивільного судочинства наділені повноваженням розглядати спори щодо релігійних організацій, зокрема, трудові спори.

Відповідно до преамбули Статуту Церковного Управління (Єпископату) Німецької Євангелічно-лютеранської Церкви України Німецька Євангелічно-лютеранська Церква України належить до єдиної, святої християнської і апостольської Церкви.

Згідно з пунктом 1.1 Статуту Церковного Управління (Єпископату) Німецької Євангелічно-лютеранської Церкви України Єпископат Німецької Євангелічно-лютеранської Церкви України є центром релігійного об`єднання з відповідною назвою, який репрезентує всю Церкву України та об`єднує пов`язані між собою місцеві громади НЄЛЦУ, котрі сповідають своє в НЄЛЦУ у дусі Преамбули, не належать до інших релігійних об`єднань та приймають на принципах добровільності та духовної дисципліни загальноцерковний канонічний Статут НЄЛЦУ.

У розділах 3, 4 Статуту Церковного Управління (Єпископату) Німецької Євангелічно-лютеранської Церкви України містяться положення щодо органів управління НЄЛЦУ та їх діяльності.

Згідно з п. 3.3 Статуту Синод є вищим законодавчим органом Церкви України, в якому представлені усі громади НЄЛЦУ за квотою.

За змістом п. 3.6 Статуту Президія Синоду з Єпископом Церкви складають т.зв. «синодальний комітет».

Відповідно до п. 3.7 Статуту Єпископ Церкви здійснює поточне керівництво та репрезентує Церковне керівництво з усіх правових питань і сосунків на усіх рівнях та з усіма юридичними та фізичними особами.

Отже, Єпископ належить до органів управління юридичної особи відповідача.

У позовній заяві позивач також зазначає, що Єпископ є фактично керівником юридичної особи релігійної організації та вищою посадовою особою відповідача та має повноваження щодо представництва юридичної особи у відносинах з іншими юридичними та фізичними особами, що відображено в наказі від 10.02.2014 про обрання його на посаду керівника Церковного Управління (Єпископат) НЄЛЦУ.

Про те, що ОСОБА_4 був керівником відповідача зазначено і у Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 20.05.2019.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Згідно з ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Стаття 20 цього Кодексу визначає коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, до якого віднесено справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо юрисдикційності спору про звільнення чи відсторонення від виконання обов`язків керівника чи члена виконавчого органу - юридичної особи.

У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 510/456/17 (провадження № 14-1цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права.

Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, звільнення, відкликання членів виконавчого органу стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.

У зв`язку з цим припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини третьої статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інтересів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень.

Зважаючи на це, зміст положень частини третьої статті 99 ЦК України надає право компетентному (уповноваженому) органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу у будь-який час, на свій розсуд, з будь-яких підстав.

Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права.

У постанові від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18), Велика Палата зробила висновок, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.

У постанові від 8 листопада 2019 року у справі № 667/1/16 (провадження № 14-562цс19) Велика Палата зазначила, що припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 ЦК України, тобто не є предметом регулювання трудового права.

У постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила узагальнюючий висновок щодо розмежування юрисдикційності спорів між керівниками чи членами органу управління суб`єктів господарювання. Так, за правилами цивільного судочинства треба розглядати спори, в яких позивач оскаржує законність розірвання з ним трудового договору з підстав, передбачених КЗпП України, крім такогорозірвання запунктом 5частини першоїстатті 41КЗпП України (припинення повноважень за частиною третьою статті 99 ЦК України).

До юрисдикції господарського суду належать спори, у яких позивач, повноваження якого як керівника юридичної особи (її виконавчого органу) припинені за частиною третьою статті 99 ЦК України, пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України.

Вищевказані правові позиції є подібними до даних відносин, оскільки в даній справі предметом позову є вимоги позивача про стягнення вихідної допомоги та середнього заробіткуза часзатримки виплативихідної допомоги при звільненні його за п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України як керівника юридичної особи.

Отже, ураховуючи наведені вище правові позиції Верховного Суду, даний спір не є трудовим спором та не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 186 Цивільного процесуального кодексу України, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку, що у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Релігійної організації «Церковне Управління (Єпископат) Німецької Євангелічно-лютеранської Церкви України» про стягнення вихідної допомоги при звільненні та середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги слід відмовити, роз`яснивши позивачу право звернення до суду з даним позовом в порядку господарського судочинства.

З урахуванням викладеного, керуючись ст. ст. 2, 19, 186, 353, 354 ЦПК України,

УХВАЛИЛА:

У відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Релігійної організації «Церковне Управління (Єпископат) Німецької Євангелічно-лютеранської Церкви України» про стягнення вихідної допомоги при звільненні та середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги відмовити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.

Ухвала може бути оскаржена до Одеського апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її підписання.

Учасник справи має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду, якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення даної ухвали суду.

Суддя Тетяна ФЕДЧИШЕНА