Ухвала

від 21.09.2023 по справі 910/10671/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

21 вересня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/10671/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Малашенкової Т.М.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - Міністерства оборони України - Сулима М.І. (в порядку самопредставництва),

відповідача -товариства з обмеженою відповідальністю «Ексон Юк» - Коханій Т.В., адвокат (ордер АІ №1280681 від 10.08.2023),

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Ексон Юк»

на рішення господарського суду міста Києва від 15.02.2023 (суддя Пукшин Л.Г.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.06.2023 (головуючий суддя: Буравльов С.І., судді: Шапран В.В., Андрієнко В.В.)

у справі № 910/10671/22

за позовом Міністерства оборони України (далі - Міністерство, позивач)

до товариство з обмеженою відповідальністю «Ексон Юк» (далі - Товариство, відповідач, скаржник),

про стягнення 2 983 741,31 грн.,

ВСТАНОВИВ:

Міністерство звернулося до суду з позовом до Товариства про стягнення пені у сумі 2 983 741,31 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач, в порушення умов укладеного договору від 03.09.2021 № 286/1/21/20, належним чином не виконав взяті на себе зобов`язання з поставки бензину, у зв`язку з чим у позивача виникло право, на підставі пункту 7.3.2 договору від 03.09.2021 № 286/1/21/20, на застосування штрафних санкцій (пені).

Рішенням господарського суду міста Києва від 15.02.2023 у справі №910/10671/22, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.09.2023, позовні вимоги Міністерства оборони України задоволено повністю. Стягнуто з Товариства на користь Міністерства 2 983 741,31 грн пені та 44 756,12 грн витрат по сплаті судового збору.

Судові рішення мотивовані тим, що встановлений в договорі розмір пені за порушення господарського зобов`язання відповідає розміру таких санкцій, визначених у законі, а матеріалами справи підтверджується факт порушення відповідачем строків поставки, тому вимога позивача про стягнення з відповідача 2 983 741,31 грн пені підлягає задоволенню, оскільки є обґрунтованою, її розмір є арифметично правильним. При цьому відхилено доводи Товариства стосовно того, що прострочення ним виконання зобов`язання відбулось не з його вини, а у зв`язку із істотною зміною обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору.

Не погоджуючись з судовими рішеннями судів попередніх судових інстанцій Товариство звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить Суд їх (судові рішення) скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), вказує що суди попередніх судових інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.02.2022 у справі № 922/1281/19 та від 15.08.2018 у справі № 910/11049/17. Крім того скаржник, з посиланням на частину третю статті 310 ГПК України, зазначає, що судами попередніх інстанцій не досліджено докази у справі та не було з`ясовано обставини, що мають значення для справи.

Ухвалою Верховного Суду від 21.08.2023, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі.

Від Міністерства надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останнє просить Суд врахувати його (відзив) під час розгляду касаційної скарги Товариства, а також зазначає про те, що позовні вимоги про стягнення з Товариства пені є цілком правомірними та обґрунтованими, позиція Товариства, яка викладена у касаційній сказі не заслуговує на увагу.

Причиною виникнення спору стало питання наявності/відсутності підстав для стягнення з Товариства, на підставі пункту 7.3.2 договору від 03.09.2021 № 286/1/21/20, суми пені за порушення строків поставки продукції, а також пені за часткове непостачання продукції.

Позивач вважав, що відповідач, в порушення умов укладеного договору від 03.09.2021 № 286/1/21/20, належним чином не виконав взяті на себе зобов`язання з поставки бензину, у зв`язку з чим у позивача виникло право, на підставі пункту 7.3.2 договору від 03.09.2021 № 286/1/21/20, на застосування штрафних санкцій (пені).

Відповідач, в свою чергу, стверджував, що прострочення ним виконання зобов`язання відбулось не з його вини, а у зв`язку із істотною зміною обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, а також що його контрагенти - ТОВ «Ферст Груп» та ТОВ «Фірма Фідея» не поставили продукцію ( складові, необхідні для виготовлення та поставки продукції за спірним договором) вчасно.

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27 березня 2018 року у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 5 червня 2018 року у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника про неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 02.02.2022 у справі № 922/1281/19 та від 15.08.2018 у справі № 910/11049/17 з огляду на таке.

Слід зазначити, що предметом розгляду даної справи № №910/10671/22 є стягнення штрафних санкцій (пені), які нараховані у зв`язку з неналежним виконання відповідачем умов договору про постачання для державних потреб нафти і дистилятів (09130000-9) (бензин) для техніки спеціального призначення (за кошти Державного бюджету України).

Так, предметом розгляду справи №910/11049/17, на яку посилається скаржник у доводах касаційної скарги, було стягнення пені за порушення умов державного контракту (поставки).

На думку скаржника, судами першої та апеляційної інстанцій не було враховано правовий висновок щодо застосування статей 614 та 617 ЦК України, а саме такого змісту:

"Відмовляючи у задоволенні позову, господарські суди першої та апеляційної інстанцій виходили із встановленого факту неможливості вчасного виконання боржником свого договірного зобов`язання у частині поставки партії виробів спеціального призначення з причин, що не залежали від нього, за наявності надзвичайних обставин (із підстав забезпечення якості від підробки), що підтверджується, зокрема, висновком ТПП України від 28.11.2016. Судами також було ураховано, що саме за рішенням Міністра оборони України від 20.10.2015 визначено іноземного виробника спірних виробів - Компанію "ELBIT SYSTEMS" (Ізраїль), а отже відповідач не мав можливості самостійно обрати альтернативного виробника для недопущення затримки у поставці продукції. Крім того, як було з`ясовано, позивач прийняв від Компанії "ELBIT SYSTEMS" послуги із встановлення та інтеграції продукції на безоплатній основі як компенсацію за затримку у поставці продукції.

Ураховуючи викладене, з огляду на наведені положення законодавства, а також зважаючи на предмет і підстави позову, колегія суддів погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позову".

У справі №910/11049/17 (на яку вказує скаржник) Верховний Суд вказав, що з огляду на наведені положення законодавства, а також, зважаючи на предмет і підстави позову, колегія суддів погодилась із висновком судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позову Прокурора в інтересах Міністерства оборони України про стягнення коштів за неналежне виконання умов договору поставки. При цьому Суд врахував, що відмовляючи у задоволенні позову, господарські суди першої та апеляційної інстанцій виходили із встановленого факту неможливості вчасного виконання боржником свого договірного зобов`язання у частині поставки партії виробів спеціального призначення з причин, що не залежали від нього, за наявності надзвичайних обставин (із підстав забезпечення якості від підробки), що підтверджується, зокрема, висновком ТПП України. Судами також було ураховано, що саме за рішенням Міністра оборони України визначено іноземного виробника спірних виробів - Компанію (Ізраїль), а отже відповідач не мав можливості самостійно обрати альтернативного виробника для недопущення затримки у поставці продукції. Крім того, як було з`ясовано, позивач прийняв від Компанії послуги із встановлення та інтеграції продукції на безоплатній основі як компенсацію за затримку у поставці продукції.

Предметом розгляду справи №922/1281/19, на яку також здійснює своє посилання скаржник, було стягнення пені, 3% річних, інфляційних втрат. Позовні вимоги мотивовані неналежним виконанням відповідачем своїх обов`язків з оплати отриманого природного газу за укладеним сторонами договором на купівлю-продаж природного газу.

На думку Товариства, судами першої та апеляційної інстанцій не було враховано правовий висновок про те, що обов`язковою передумовою для покладення на особу відповідальності за порушення зобов`язання є вчинення особою правопорушення у сфері господарювання та наявність вини особи, яка його порушила, а саме такого змісту:

« 13. В той же час, суди відмовили у задоволенні вимог про стягнення пені і саме з цієї відмовою Позивач не погоджується.

14. Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

15. Згідно статті 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

16. Відповідно до статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

17. Відповідно до частини 3 статті 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

18. Відповідно до частин 1, 2 статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання.

19. Водночас, за змістом статті 218 ГК України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов`язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов`язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

20. Отже, обов`язковою передумовою для покладення на особу відповідальності за порушення зобов`язання є вчинення особою правопорушення у сфері господарювання та наявність вини особи, яка його порушила, а тому доводи касаційної скарги АТ «НАК «Нафтогаз України» про те, що для покладення на Відповідача відповідальності за порушення зобов`язання достатньо самого лише факту порушення є абсолютно безпідставними.

21. У спірних правовідносинах, з`ясовуючи наявність вини у діях АТ «Харківгаз», суди попередніх інстанцій з посиланням на преюдиційні обставини, що були установлені у справах №922/2381/16 і №826/9826/18, встановили, що заборгованість Відповідача за договором № 13-228-ВТВ, в результаті чого Позивачем нараховані штрафні санкції, - утворилась впродовж 2014-2015 років, у зв`язку з неможливістю Відповідачем виконувати умови договору через відсутність в тарифі на розподіл природного газу, який встановлює НКРЕКП, компенсації виробничо-технологічних витрат та нормованих втрат АТ «Харківгаз», оскільки протягом 2014 - 2015 років при формуванні та затвердженні гранично допустимого розміру ВТВ та тарифу на розподіл природного газу Міненерго та НКРЕКП не було враховано обсяги витрат газу на покриття ВТВ.

22. За таких обставин суди зробили висновок про те, що вини Відповідача у виникненні заборгованості за договором №13-228-ВТВ немає, а тому і нарахування йому пені, як відповідальності за порушення умов договору є необґрунтованим.

23. Верховний Суд не має права давати переоцінку встановленим обставинам та перебирати повноваження судів попередніх інстанцій на себе, підміняти їх внутрішнє переконання власним і т.п., а тому з наведеними висновками погоджується і підстав для сумнівів у них не вбачає».

Натомість у справі, що розглядається, суди, задовольняючи в повному обсязі позовні вимоги Міністерства, встановили факт порушення Товариством своїх зобов`язань щодо своєчасної поставки бензину, а також часткової непоставки бензину у кількості 3 340,753 тон, та на підставі оцінки доказів наявних в матеріалах цієї справи дійшли висновку, що встановлений в договорі розмір пені за порушення господарського зобов`язання відповідає розміру таких санкцій, визначених у законі, а матеріалами справи підтверджується факт порушення відповідачем строків поставки, тому вимога позивача про стягнення з відповідача 2 983 741,31 грн пені підлягає задоволенню, оскільки є обґрунтованою, її розмір є арифметично правильним. При цьому судами відхилено доводи Товариства стосовно того, що прострочення ним виконання зобов`язання відбулось не з його вини, а у зв`язку із істотною зміною обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору. Судами обґрунтовано не враховано посилання відповідача на те, що порушення строків виконання ним зобов`язань було вимушеним та не залежало від нього через порушення третіми особами своїх зобов`язань перед відповідачем, які разом з захворюванням на коронавірус SARS-CoV-2 співробітників відповідача, на його думку, спричинили затримку постачання продукції за договором укладеним між позивачем та відповідачем. Так, суди оцінивши вказані обставини та надані відповідачем відповідні докази зауважили, що встановлені у висновку Київської Торгово-промислової палати обставини не мають безумовного та невідворотного характеру, тому у даному випадку не є підставою для звільнення Відповідача за порушення умов договору.

При цьому Суд враховує існуючу позицію Верховного Суду про те, що Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні» не містить положень щодо наявності у торгово-промислової палати повноважень з видачі висновків на підтвердження істотної зміни обставин, якими сторони керувались під час укладення договорів (постанова Верховного Суду від 03.09.2020 у справі № 910/15637/19; пункт 6.18 постанови Верховного Суду від 10.09.2020 у справі № 910/13436/19; пункт 49 постанови Верховного Суду від 08.12.2020 у справі № 910/11888/19; пункт 10 постанови Верховного Суду від 19.07.2022 у справі № 910/14155/21, пункт 5.12 постанови від 26.10.2021 у справі № 910/18402/20).

Крім того, сталою та послідовною є позиція Верховного Суду також про те, що сам по собі сертифікат торгово-промислової палати, який підтверджує наявність форс-мажорних обставин, не може вважатися беззаперечним доказом про їх існування, а повинен критично оцінюватися судом з урахуванням встановлених обставин справи та у сукупності з іншими доказами (подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 926/2343/16, від 16.07.2019 у справі № 917/1053/18 та від 25.11.2021 у справі № 905/55/21). Адже визнання сертифіката торгово-промислової палати беззаперечним та достатнім доказом про існування форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) без надання судом оцінки іншим доказам суперечить принципу змагальності сторін судового процесу.

Отже, Суд вважає, що під час розгляду справи, яка переглядається, судами попередніх судових інстанцій встановлені та досліджені всі обставини справи та їм була надана правова оцінка, а аргументи скаржника переважно стосуються заперечення обставин, встановлених судом попередньої інстанції, та зводяться до їх переоцінки, що, у свою чергу, не може бути предметом розгляду в касаційному порядку в силу приписів частини другої статті 300 ГПК України. Судами попередніх інстанцій надано оцінку всім поданим сторонами доказам, до переоцінки яких, суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.

Отже, проаналізувавши зміст наведених скаржником постанов, Верховний Суд відхиляє як помилкові доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, оскільки встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у вказаних скаржником справах і у справі, яка переглядається, є різними; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, тобто, дійшли певних конкретних висновків з урахуванням наданих сторонами усіх доказів, що виключає подібність правовідносин у вказаних справах за змістовним критерієм. При цьому, з`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

З огляду на викладене, доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 02.02.2022 у справі №922/1281/19 та від 15.08.2018 у справі № 910/11049/17, не знайшли свого підтвердження.

Тобто наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.

Щодо підстави касаційного оскарження, визначеної скаржником на підставі пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України, зокрема пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України, Верховний Суд зазначає таке.

Так, відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Суд акцентує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», а не «факту», отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

За змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді не дослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Така правова позиція є послідовною та сталою і викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, у постановах від 12.10.2021 у справі № 905/1750/19 та від 20.05.2021 у справі № 905/1751/19.

Проте, як уже зазначалося, підстава касаційного оскарження - пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, наведена скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримала підтвердження.

При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).

За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Ексон Юк» на рішення господарського суду міста Києва від 15.02.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.06.2023 у справі № 910/10671/22, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Ексон Юк» на рішення господарського суду міста Києва від 15.02.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.06.2023 у справі № 910/10671/22.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Малашенкова