Постанова

від 21.09.2023 по справі 465/3928/17

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 465/3928/17 Головуючий у 1 інстанції: Кузь В.Я.

Провадження № 22-ц/811/2532/22 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2023 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Копняк С.М.,

суддів: Бойко С.М., Ніткевича А.В.,

секретар судового засідання Матяш С. І.,

з участю апелянта ОСОБА_1 , представника апелянта адвоката Жбадинського В.О., відповідача ОСОБА_2 , представника відповідача адвоката Гвоздевич О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Франківського районного суду м. Львова від 08 вересня 2022 року (з урахуванням ухвали суду від 10 березня 2023 року про виправлення описки), у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики,

В С Т А Н О В И В:

в липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовною заявою до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позов обґрунтовано тим, що 08 липня 2014 року ОСОБА_1 передав у власність відповідачці ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 150 000 доларів США, про що свідчить розписка, підписана ОСОБА_2 , яка, в свою чергу, зобов`язалася повернути позивачу, таку ж суму грошових коштів в розмірі 150 000 доларів США до 31 грудня 2014 року, про що зазначено у розписці. Факт отримання грошової позики засвідчено підписами свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Станом на день подання позову відповідачка не виконала свої зобов`язання відповідно до боргової розписки, кошти не повернула в термін, визначений в розписці. Відповідно до курсу Національного банку України станом на день подання позову в перерахунку в національну валюту сума боргу складає 3 902 604 грн 75 коп. Зважаючи на вимоги статті 625 ЦК України, відповідачці ОСОБА_2 на суму основного боргу нараховано 3% річних в розмірі 178 271 грн 09 коп. Відтак, загальна сума заборгованості складає 4 080 875 грн 84 коп. З метою забезпечення виконання зобов`язань відповідачки ОСОБА_2 щодо повернення суми позики за борговою розпискою, між позивачем та відповідачкою ОСОБА_4 як поручителем укладено договір поруки від 08 вересня 2014 року, відповідно до умов якого відповідачка ОСОБА_4 зобов`язалася перед позивачем відповідати за повне та своєчасне повернення боржником ОСОБА_2 суми позики за борговою розпискою. Відповідно до пунктів 2.1. та 2.2. договору поруки боржник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, відповідальність поручителя обмежується сумою 1 000 грн 00 коп. Зважаючи на те, що відповідачка ОСОБА_2 свого обов`язку по поверненню суми позики не виконала, позивач звернувся до відповідачки ОСОБА_4 , як поручительки, з вимогою про повернення суми позики в розмірі 1 000 грн 00 коп. Однак і ця вимога позивача не виконана. Зважаючи на те, що відповідачі свої зобов`язання перед позивачем не виконали, просив стягнути з ОСОБА_2 загальну суму заборгованості 4 080 875 грн 84 коп., яка складається з 3 902 604 грн 75 коп. основної заборгованості та 178 271 грн 09 коп. 3% річних, та солідарно стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 1 000 грн 00 коп. згідно договору поруки.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 07 вересня 2022 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики розписки від 09липня 2014 року на суму 150000 доларів США, за недоведеністю таких.

Скасовано у повному обсязі арешт, накладений на нерухоме та рухоме майно ОСОБА_2 та малого приватного підприємства «Віка» (код ЄРДПОУ 13827758) , а також заборону щодо вчинення до такого майна дій, що накладений у цивільній справі № 465/3928/17 ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 19 липня 2017 року.

Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 10 березня 2023 року прийнято відмову позивача ОСОБА_1 від позовних вимог до ОСОБА_4 у цивільній справі №465/3928/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , з участю третьої особи, без самостійних вимог на предмет спору - Малого приватного підприємства «ВІКА» про стягнення заборгованості за договором позики, з 03 серпня 2022 року.

Провадження в частині позовних вимог до ОСОБА_4 у цивільній справі № 465/3928/17 закрито.

Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 10 березня 2023 року постановлено вважати виключеним з числа третіх осіб - мале приватне підприємство «ВІКА» у цивільній справі №465/3928/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , з участю третьої особи, без самостійних вимог на предмет спору - Малого приватного підприємства «ВІКА» про стягнення заборгованості за договором позики, з 22 листопада 2021 року.

Рішення суду в апеляційному порядку оскаржив ОСОБА_1 .

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції невірно обґрунтовував свої висновки щодо відмови в задоволенні позову, посилаючись на рішення суду у справі № 462/5457/17, яке не набрало законної сили на момент ухвалення оскаржуваного рішення у справі, що переглядається. Невірними є також висновки суду, що між сторонами не виникли реальні відносини, пов`язані з передачею коштів згідно розписки від 08 липня 2014 року, адже письмова форма договору позики, підтверджена розпискою, є доказом не лише факту його укладення, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Скаржник вважає, що аудіозаписи розмов сторін за 15 квітня 2016 року, прослухані судом, не можуть вважатися належними та допустимими доказами, зокрема вказуючи, що такими доказами позов не обґрунтовано. Оскільки судом безпідставно відмовлено відмовлено в стягнення коштів за договором позики, невірними є висновки щодо відмови у стягненні відсотків річних, на підставі положень статті 625 ЦК України

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Франківського районного суду м. Львова від 07 вересня 2022 року повністю, та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

В січні 2023 року від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , який підписаний представником ОСОБА_7 . Відзив на апеляційну скаргу мотивований законністю та обґрунтованістю рішення суду.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення позивача та його представника, відповідача та її представника, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити.

До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 08 квітня 2010 року уклали договір позики, оформлений розпискою від цієї ж дати.

За умовами вказаного договору ОСОБА_2 позичила в ОСОБА_1 50000 доларів США зі сплатою процентів за користування позиченими коштами в розмірі 30% річних (2,5% місячних) і зобов`язувалась повернути позику частинами: 30 000 доларів США через три місяці, а 20 000 доларів США через шість місяців, сплачуючи проценти щомісяця до 08 числа.

Розписка від 08 квітня 2010 року на момент розгляду справи судами знаходиться в позичальника ОСОБА_2 .

08 лютого 2013 року ОСОБА_2 після повернення їй розписки від 08 квітня 2010 року написала ще одну розписку, в якій зазначено, що вона «отримала від ОСОБА_1 у борг гроші в сумі 103 027 дол. США» і зобов`язувалась повернути борг до 08 серпня 2013 року.

Розписка 08 лютого 2013 року на момент розгляду справи судами знаходиться в позичальника ОСОБА_2

08 липня 2014 року ОСОБА_2 після повернення їй розписки від 08 лютого 2013 року знову написала розписку, в якій зазначила, що «отримала від ОСОБА_1 у борг гроші в сумі 150 000 доларів США» і зобов`язувалась повернути борг до 31 грудня 2014 року.

Розписка від 08 липня 2014 року перебуває у кредитора ОСОБА_1 .

На підставі звукозапису розмови від 15 квітня 2016 року за участі сторін та свідків, а також його текстової розшифровки, на дослідженні яких в суді першої інстанції наполягали обидві сторони, суди встановили, що розписка від 08 липня 2014 року написана позивачкою з метою визнання та врегулювання існуючого боргу за договором позики від 08 квітня 2010 року.

У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Згідно статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов`язку в натурі.

Однією з підстав виникнення зобов`язання є договір (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частини перша, друга та третястатті 202 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником.

Відповідно доположень статті1051ЦК Українипозичальник маєправо оспоритидоговір позикина тійпідставі,що грошовікошти аборечі насправдіне булиодержані нимвід позикодавцяабо булиодержані уменшій кількості,ніж встановленодоговором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши те, що відповідач не виконав умов укладеного із ОСОБА_3 договору позики, оформленого розпискою, факт власноручного підписання якої та отримання спірної суми коштів ОСОБА_4 підтвердив у поданій 18 жовтня 2016 року до Франківського районного суду м. Львова позовній заяві про визнання, в тому числі й спірного правочину удаваним, оскільки у визначений сторонами у договорі строк кошти не повернув, зробив правильний висновок, що боржник зобов`язаний сплатити позивачу суму основного боргу з урахуванням сум, визначених частиною другою статті 625 ЦК України. Крім того, судами попередніх інстанцій правильно вказано, що ОСОБА_4 не надано підтверджень, що між ним та позивачем виникли правовідносини із договору про спільну діяльність, а не із договору позики грошових коштів, бо вказана розписка містить відомості, що відповідач отримав кошти із зобов`язанням повернення, а не отримав їх на іншій підставі, зокрема для здійснення спільної діяльності у визначеній сумі».

Також, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів (див. постанову Верховного Суду від 30 серпня 2022 року у справі № 361/8807/18 (провадження № 61-2332св22)).

У постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18) зроблено висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що «у статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».

Якщо договір позики укладений в письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики (див постанову Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 463/9914/20 (провадження № 61-1664св22)).

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

За приписом першого речення частини першої статті 1050, яке визнано такими, що відповідає Конституції України (є конституційним), згідно з Рішенням Конституційного Суду № 6-р(II)/2022 від 22 червня 2022 року, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Стаття 625 ЦК України встановлює відповідальність за порушення грошового зобов`язання.

Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання. Тобто дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює окремі види зобов`язань (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц).

За частиною другою цієї статті боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.

Такий висновок містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного суду від 16 січня 2019 року № 373/2054/16.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частинами другою, третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогамКонституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Для приватного права властивою є також така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм.

Ураховуючи наведені норми права та беручи до уваги фундаментальний характер таких принципів як «добросовісність» та «розумність», вони безумовно мають застосовуватися у виконавчому провадженні.

Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі напідставах, встановлених договором або законом(частина перша статті 598 ЦК України).

В доктрині приватного права припинення зобов`язання обумовлюється дією правоприпиняючих юридичних фактів. Юридичні факти, що зумовлюють припинення зобов`язання, отримали назву підстав припинення. Припинення зобов`язання - це припинення правового зв`язку його суб`єктів, у яких припиняються суб`єктивні права і обов`язки, що складають зміст зобов`язальних правовідносин (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 січня 2023 року в справі № 161/13862/19 (провадження № 61-7868св21).

Зобов`язання припиняється за домовленістю сторін. Зобов`язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами (новація). Новація не допускається щодо зобов`язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом. Новація припиняє додаткові зобов`язання, пов`язані з первісним зобов`язанням, якщо інше не встановлено договором (стаття 604 ЦК України, в редакції, чинній на момент складення розписки від 08 липня 2014 року).

Відповідно до статті 1053 ЦК України за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов`язанням. Заміна боргу позиковим зобов`язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики (стаття 1047цього Кодексу).

Під новацією слід розуміти одну з підстав припинення зобов`язання, яка представляє собою домовленість сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2019 року в справі № 483/2085/16-ц, провадження № 61-33184св18).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17 (провадження № 61-1178св20).

Тлумачення частини другої статті 604, статті 1053 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що не виключається за домовленістю сторін замінапервісного зобов`язання, яке виникло на підставі договору позики, новим позиковим зобов`язанням між тими ж сторонами.

Згідно із частиною четвертою та п`ятою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

У постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі №753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) зроблено висновки про те, що: «преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі - для суду під час розгляду інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає потреби встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який набрав законної сили. Суть судової преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення у справі, в якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено судом ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що піддано аналізові в мотивувальній частині судового акта».

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17 (провадження № 61-19719св19), згідно з якими преюдиційні факти - це такі факти, що встановлені рішенням чи вироком суду, які набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу, навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Тож законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних (відмінних) за змістом судових рішень.

Рішення суду складається з вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин (частина перша статті 265 ЦПК України).

У мотивувальнійчастині рішення,зокрема зазначаються: фактичніобставини,встановлені судом,та змістспірних правовідносин,з посиланнямна докази,на підставіяких встановленівідповідні обставини; мотивованаоцінка кожногоаргументу,наведеного учасникамисправи,щодо наявностічи відсутностіпідстав длязадоволення позову,крім випадку,якщо аргументочевидно невідноситься допредмета спору,є явнонеобґрунтованим абонеприйнятним зогляду назаконодавство чиусталену судовупрактику; чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду (пункти 1, 2 та 4 частини четвертої статті 265 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі №462/5457/17 (провадження № 61-3742св23) за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним, обставини в якій є преюдиційними у справі, що переглядається, та які були враховані судом першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення, встановлено:

08 квітня 2010 року внаслідок укладення договору позики, оформленого розпискою, за умовами якого ОСОБА_2 отримала в борг у ОСОБА_1 50000 дол. США зі сплатою процентів за користування позиченими коштами в розмірі 30% річних, яку зобов`язалася повернути частинами, але не пізніше шести місяців з моменту отримання;

08 лютого 2013 року ОСОБА_2 склала ще одну розписку, в якій, незважаючи на вказівку про отримання коштів у борг, фактично підтвердила, що станом на 08 лютого 2013 року борг за договором позики від 08 квітня 2010 року складає 103 027 дол. США, які вона зобов`язалась повернути 08 серпня 2013 року, після чого розписку від 08 квітня 2010 року кредитор повернув ОСОБА_2 ;

08 липня 2014 року ОСОБА_2 знову написала розписку, в якій, незважаючи на вказівку про отримання коштів у борг, фактично підтвердила, що станом на 08 липня 2014 року заборгованість за договором позики від 08 лютого 2013 року складає 150 000 дол. США, які вона зобов`язалась повернути до 31 грудня 2014 року, після чого розписку від 08 лютого 2013 року кредитор повернув ОСОБА_2 ;

метою написання кожної наступної розписки було врегулювання розміру заборгованості за попередньо укладеним договором позики, зокрема, в частині неповернутої суми основного боргу з урахуванням нарахованих кредитором відсотків.

На підставі встановлених фактичних обставин справи апеляційний суд зробив висновок про неукладеність договору позики від 08 липня 2014 року. Проте апеляційний суд не врахував, що зобов`язання за договором позики, оформленим розпискою від 08 квітня 2010 року, припинилося домовленістю сторін про заміну первісного зобов`язання новим позиковим зобов`язанням між тими ж сторонами шляхом укладення договору позики, оформленого розпискою від 08 лютого 2013 року, яке, в свою чергу, припинилося внаслідок укладення договору позики, оформленого розпискою від 08 липня 2014 року. Тобто, відбулася новація. За таких обставин, підстави для висновку про неукладеність договору позики від 08 липня 2014 року відсутні. Тому постанова апеляційного суду підлягає зміні шляхом виключення з її мотивувальної частини посилання на неукладеність правочину».

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частині шостій статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

- зміст письмової (новаційної) розписки від 08 липня 2014 року, яка власноручно підписана позичальником свідчить про те, що між сторонами досягнуто згоди з усіх істотних умов, притаманних договору позики, у тому числі щодо форми такого договору;

- розписка засвідчує як укладення між сторонами договору позики, так і факт фактичної передачі коштів за ним;

- оригінал такої знаходиться у позивача (кредитора);

- доказів виконання зобов`язань за розпискою позичальником (відповідачем у справі) не надано;

- у визнанні договору позики, підтвердженого розпискою від 08 липня 2014 року рішенням суду, яке набрало законної сили, відмовлено;

- відповідачем доказів безгрошовості договору позики, зокрема з урахуванням висновків у справі № 462/5457/17, не надано.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов невірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Колегія суддів виходить також з того, що відповідачем не спростовано як розмір заборгованості за розпискою, так і розмір нарахованих позивачем відсотків річних, за правилами статті 625 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити, оскаржене рішення скасувати, ухвалити нове про задоволення позову.

Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 слід стягнути судовий збір сплачений ним за подання позову, та в дохід бюджету судовий збір за розгляд справи судом апеляційної інстанції, оскільки від його сплати позивач (апелянт) звільнений в силу приписів Закону України «Про судовий збір».

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 382 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 08 вересня 2022 року скасувати, ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4079 875 (чотири мільйони сімдесят дев`ять тисяч вісімсот сімдесят п`ять) грн 84 коп. заборгованості по борговій розписці.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 8000 (вісім тисяч) грн 00 коп. судового збору за подання позову, та в дохід держави 12000 (дванадцять тисяч) грн 00 коп. судового збору за розгляд справи судом апеляційної інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 25 вересня 2023 року.

Головуючий С.М. Копняк

Судді: С.М. Бойко

А.В. Ніткевич