Окрема думка

від 26.09.2023 по справі 917/1173/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

26 вересня 2023 року

м. Київ

cправа № 917/1173/22

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду (далі - об`єднана палата) більшістю голосів постановив ухвалу від 26.09.2023 у справі №917/1173/22 про прийняття до розгляду об`єднаною палатою справу №917/1173/22 за касаційною скаргою Регіонального відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях (далі - РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях) на постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.04.2023.

З огляду на аргументи, на підставі яких постановлено ухвалу від 09.08.2023 у справі №917/1173/22, та мотиви прийняття об`єднаною палатою ухвали від 26.09.2023 у справі №917/1173/22 не погоджуюсь з мотивами та висновками щодо прийняття справи №917/1173/22 до провадження об`єднаною палатою, та у порядку статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) викладаю окрему думку, яка покликана, в тому числі на забезпечення єдності правової практики та юридичної визначеності.

Короткий зміст предмета і підстави позовних вимог

1.1. Заступник керівника Полтавської обласної прокуратури (далі - прокурор) в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, - Міністерства освіти і науки України та Полтавської обласної державної адміністрації (Полтавської обласної військової адміністрації) звернувся до суду з позовом до фізичної особи-підприємця Косика Олександра Олександровича (далі - ФОП Косик О.О.) та РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях про:

1) визнання недійсним договору від 08.01.2014 № 2/14-Н оренди державного нерухомого майна - нежитлового приміщення, що належить до державної власності та перебуває на балансі Професійного-технічного училища №31 м. Полтави (далі - ПТУ № 31, Училище, третя особа), укладеного між відповідачами (далі - договір оренди від 08.01.2014, оспорюваний договір);

2) зобов`язання ФОП Косика О.О. звільнити та повернути Полтавській обласній військовій адміністрації державне нерухоме майно (далі - спірне майно, спірне приміщення), шляхом підписання акта приймання-передачі.

1.2. Позовна заява обґрунтовується тим, що договір оренди від 08.01.2014 не відповідає положенням частини п`ятої статті 63 Закону України від 23.05.1991 №1060-ХІІ «Про освіту», чинного до 27.09.2017 (далі - Закон №1060-ХІІ), та Закону України від 10.04.1992 №2269-ХІІ «Про оренду державного та комунального майна», чинного до 31.01.2020 (далі - Закон №2269-ХІІ), оскільки передане в оренду нерухоме майно, яке є приміщенням державного навчального закладу, не може бути об`єктом оренди з метою його використання в господарській діяльності, тобто не за призначенням, пов`язаним з навчально-виховним процесом, а тому оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Право на звернення з цим позовом прокурор аргументував тим, що після його звернення до позивачів з приводу виявленого порушення, яке полягає у незаконному використанні приміщення навчально-виховного комплексу не за його цільовим призначенням, вони не вжили заходів щодо захисту в судовому порядку інтересів держави.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 19.12.2022 у задоволенні позову відмовлено з підстав пропуску позивачами позовної давності, про застосування наслідків спливу якої було заявлено відповідачами.

2.2. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 03.04.2023 рішення Господарського суду Полтавської області від 19.12.2022 скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову повністю.

2.3. Постанова мотивована невідповідністю оспорюваного договору вимогам частини п`ятої статті 63 Закону №1060-ХІІ, за змістом яких орендоване ФОП Косиком О.О. приміщення є об`єктом освіти та не могло використовуватися не за призначенням, але могло передаватися в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним процесом. При цьому апеляційний суд зазначив, що позовну вимогу про повернення майна слід розцінювати як негаторний позов, який можна подати впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця майна, і не застосував у зв`язку з цим наслідки спливу позовної давності щодо заявлених позовних вимог.

Короткий зміст касаційної скарги

3.1. РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі.

3.2. На обґрунтовування наявності підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), скаржник посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норми частини четвертої статті 267 ЦК України (в контексті необхідності застосування позовної давності до позовної вимоги про визнання договору недійсним), викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі №369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2018 у справі №911/926/17, від 24.11.2021 у справі №910/248/20. Зокрема, скаржник наполягає на пропуску позовної давності, яку не застосовано судом апеляційної інстанції до позовної вимоги про визнання недійсним договору, тоді як цей суд сформулював такий висновок лише щодо мотивів незастосування позовної давності до вимоги про повернення майна, а застосування реституції є наслідком недійсності договору. Крім того, суд не дослідив зібрані у справі докази.

Підстави передачі на розгляд об`єднаної палати

4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.06.2023, зокрема, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою РВ ФДМУ по Полтавській та Сумській областях на постанову Східного апеляційного господарського суду від 03.04.2023 у справі №917/1173/22.

4.2 Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.08.2023 справу №917/1173/22 передано на розгляд об`єднаної палати в зв`язку з необхідністю відступлення від викладених у постанові об`єднаної палати від 15.06.2018 у справі № 906/164/17 висновків щодо застосування норм статей 203, 215 ЦК України та частини п`ятої статті 63 Закону №1060-ХІІ в подібних правовідносинах, а саме:

1) про наявність підстав для визнання оспорюваного договору оренди недійсним в силу приписів частини першої статті 203 ЦК України як такого, що суперечить вимогам статті 63 Закону №1060-ХІІ;

2) невикористання школою спірного приміщення для навчального процесу не надає права передачі цього приміщення в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з навчально-виховним процесом;

3) визнання договору недійсним має правовим наслідком повернення орендованого приміщення орендодавцю в порядку і на умовах, які встановлені законом.

4.3. Постановляючи зазначену ухвалу, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає, що ця справа ілюструє результати підходу, за яким договір, що не відповідає закону, у подібних справах, слід визнавати недійсним, оскільки суди, встановивши, що позовна давність за вимогою про визнання недійсним незаконного договору спливла, відмовляють також, як у похідній вимозі про усунення перешкод у користуванні майном (на яку позовна давність не поширюється), фактично легалізуючи користування майном закладів освіти всупереч закону і в подальшому. Як наслідок, колегія суддів не погодилася з висновками про те, що укладений з порушенням вимог чинного законодавства про освіту оспорюваний договір у подібних справах підлягає визнанню недійсним за приписами статей 203, 215 ЦК України, оскільки, на переконання колегії суддів, такий правочин є нікчемним у силу приписів статті 228 цього ж Кодексу як такий, що спрямований на незаконне заволодіння майном, а тому такий договір не може бути визнаний недійсним, натомість вимога про повернення майна, яке використовується всупереч закону, має самостійний, а не похідний характер.

4.5. При цьому колегія суддів Касаційного господарського суду на обґрунтування підстав для відступу від зазначеного висновку об`єднаної палати, посилається на неодноразові та послідовні висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень частин першої, другої статті 228 ЦК України, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі №688/2908/16-ц (пункти 84-86), від 12.10.2021 у справі №910/17324/19 (пункти 61-62), від 02.11.2021 у справі №917/1338/18 (пункти 120-124), від 01.06.2021 у справі №910/12876/19, наголошуючи на тому, що в постанові від 20.07.2022 у справі №923/196/20 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у разі, коли сторона правочину вважає його нікчемним, вона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а про застосування наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи вимоги його нікчемністю.

З постановленою об`єднаною палатою ухвалою від 26.09.2023 про прийняття та призначення до розгляду справи №917/1173/22 у відкритому судовому засіданні не погоджуюся, з огляду на таке.

5.1.1 Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати (частина друга статті 302 ГПК України).

5.1.2. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати (частина четверта статті 302 ГПК України).

5.2.Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм, зокрема, при вирішенні питання про відступ від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року у справі №554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі №520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20).

5.3.Вирішуючи питання про прийняття справи, на мою думку, поза увагою фактично залишилось те, що справу передано на розгляд об`єднаної палати не в зв`язку з необхідністю відступлення від викладених у постанові об`єднаної палати від 15.06.2018 у справі №906/164/17 висновків щодо застосування норм матеріального права, зокрема, статей 203, 215 ЦК України та частини п`ятої статті 63 Закону №1060-ХІІ, а від правових висновків Великої Палати Верховного Суду у справі №905/1227/17, які викладені у постанові від 27.11.2018, зміст яких зводиться до того, що договір укладений з порушенням Закону №1060-ХІІ, чинного до 28.09.2017 може бути визнаний у судовому порядку недійсним.

5.3.1. У постанови Верховного Суду від 15.06.2018 у справі №906/164/17 вказано таке:

«Колегія суддів зазначає, що вирішуючи спір про визнання договору недійсним, суд має встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання такого правочину недійсним на момент його вчинення.

Частиною 2 ст. 18 Закону України "Про освіту" (в редакції, чинній на час укладення Договору) визначено, що навчальні заклади, що засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу.

Статтею 61 цього ж Закону встановлено, що фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування.

При цьому, ч. 1 ст. 63 Закону України "Про освіту" передбачено, що матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством, а в ч. 5 цієї статті встановлено, що об`єкти освіти і науки, що фінансується з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов`язані з навчальним та з науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Отже, зі змісту вказаної норми вбачається, що об`єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти.

Згідно п. 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання, що не пов`язано з навчально-виховним процесом, не дозволяється. Вказані норми затверджені постановою Головного державного санітарного лікаря України № 63 від 14.08.2001 та розповсюджуються на загальноосвітні навчальні заклади І, І-ІІ, І-ІІІ ступенів, спеціалізовані школи І, ІІ, ІІІ ступенів, гімназії, ліцеї, колегіуми, які проектуються, будуються, реконструюються та ті, що функціонують незалежно від типу, форм власності та підпорядкованості.

Частиною 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) передбачено, що загальнодержавне значення мають і не підлягають приватизації, крім іншого, і об`єкти освіти.

Дослідивши обставини справи та встановивши, що приміщення Барашівської ЗОШ І-III ступенів площею 15,5 кв.м., частина якої була надана в оренду відповідачу згідно оспорюваного Договору, а саме приміщення снарядної спортивного залу, належить до об`єктів освіти, і, відповідно до ст. 63 Закону України "Про освіту", не може використовуватися не за призначенням, зокрема, для надання послуг зв`язку, а може бути передане в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним процесом, суди першої та апеляційної інстанцій, в даному випадку, дійшли вірного висновку стосовно того, що невикористання школою спірного приміщення для навчального процесу не надає права передачі цього приміщення в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з навчально-виховним процесом.

Встановивши зазначені вище обставини, місцевий та апеляційний господарські суди визнали, що позивачем доведено наявність підстав для визнання договору недійсним в силу приписів ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, як такого, що суперечить вимогам ст. 63 Закону України "Про освіту"».

5.3.2. Зі змісту оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції чітко вбачається, що судом апеляційної інстанції здійснено посилання на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 27.11.2018 у справі №905/1227/17.

5.3.3.Виходжу з того, що Велика Палата Верховного Суду у справі №905/1227/17 вирішувала виключну правову проблему щодо можливості визнання недійсним договору на майбутнє.

5.3.4.Пункт 47 Постанови від 27.11.2018 у справі №905/1227/17 вказує, що «Спір у цій справі стосується визнання недійсним на майбутнє договору оренди від 31 травня 2011 року № 4785/2011 (зі змінами та доповненнями), укладеного між Регіональним відділенням Фонду та ТОВ «Фірма Технотрон», предметом якого є нежитлові вбудовані приміщення на другому поверсі будівлі учбових майстерень для розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит».

5.3.5.Як свідчить зміст окресленої вище постанови Велика Палата Верховного Суду у справі №905/1227/17 після аналізу норм статей 204, 215, 216, 236 ЦК України висновує таке:

« 54. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

55.За таких обставин, оскільки предметом спору у справі є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору (пункт 1-1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного рішення). Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.

56. Звідси апеляційний суд обґрунтовано розглянув позов прокурора про недійсність договору оренди спірних приміщень, незважаючи на те, що ця угода припинена за домовленістю сторін».

Велика Палата Верховного Суду у справі №905/1227/17 аналізує в цьому контексті дотримання/недотримання під час укладання спірного договору і Закон України «Про освіту» (у редакції, чинній на час укладення договору оренди спірних приміщень), та виснуває таке:

« 68. Отже, виходячи з викладеного, спірний договір оренди укладений з порушенням вимог чинного законодавства про освіту, у зв`язку з чим підлягає визнанню недійсним за приписами статей 203, 215 Цивільного кодексу України.

69. Суд апеляційної інстанції встановив, що спірні орендовані приміщення на момент укладення договору перебували на балансі Маріупольського професійного ліцею і не можуть використовуватися не за призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним процесом навчального закладу.

70. Невикористання навчальним закладом спірних приміщень для навчального процесу не надає права передачі цих приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з навчально-виховним процесом, отже, висновок суду апеляційної інстанції, що спірні приміщення передані в оренду ТОВ «Фірма Технотрон» всупереч забороні встановленій чинним законодавством, є обґрунтованим.

71. Разом з тим Донецький апеляційний господарський суд не звернув увагу, що чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє.

72. За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, визнавши договір оренди в судовому порядку недійсним на майбутнє (з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду).

73. Також суд апеляційної інстанції безпідставно задовольнив позовну вимогу про зобов`язання звільнити та повернути балансоутримувачу за актом приймання-передачі передані в оренду згідно договору від 31 травня 2011 року спірні нежитлові приміщення, оскільки сторонами 16 серпня 2017 року було підписано акт приймання-передачі про повернення з оренди нежитлових приміщень Маріупольському професійному ліцею.

74. За таких обставин вимога позивача про зобов`язання ТОВ «Фірма Технотрон» протягом 14 днів з моменту набрання рішенням суду законної сили звільнити та повернути балансоутримувачу за актом приймання-передачі передані в оренду згідно договору від 31 травня 2011 року спірні нежитлові приміщення задоволенню не підлягає.

…….

77. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення суду апеляційної інстанцій слід змінити в резолютивній частині».

Зокрема, Велика Палата Верховного Суду постановила:

« 1. Касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області задовольнити частково.

2. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 25 жовтня 2017 року у справі № 905/1227/17 змінити, виклавши її резолютивну частину в такій редакції:

«Апеляційну скаргу Заступника прокурора прокуратури Донецької області, м. Маріуполь, Донецька область задовольнити частково. Рішення Господарського суду Донецької області від 09 серпня 2017 року у справі № 905/1227/17 скасувати.

Визнати недійсним договір оренди № 4785/2011 від 31 травня 2011 року, договір № 2 від 30 травня 2014 року та договір № 3 від 16 листопада 2016 року (які є невід`ємними частинами договору № 4785/2011 від 31 травня 2011 року), укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Донецькій області (ідентифікаційний код 13511245) та Товариством з обмеженою відповідальністю Фірма Технотрон (ідентифікаційний код 20335760), предметом якого є нежитлові вбудовані приміщення на другому поверсі будівлі учбових майстерень для розміщення виробництва індикаторів температури для газових плит, загальною площею 22,14 м2 за адресою: Донецька область, м. Маріуполь, вул. Воїнів-визволителів (Приморська), буд. 1, що перебуває на балансі Маріупольського професійного ліцею, вартість якого становить 45 064,00 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити».

5.4. З наведеного, на мою думку, однозначно і безсумнівно випливає, що запропоноване колегією суддів в ухвалі Верховного Суду від 09.08.2023 у справі №917/1173/22 відступлення від правового висновку щодо визнання договору оренди приміщення об`єкта освіти як оспорюваного правочину, викладеного в постанові об`єднаної палати від 15.06.2018 у справі №906/164/17, яке (відступлення) мотивоване нікчемністю такого договору згідно зі статтею 228 ЦК України, фактично передбачає відступ від правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 27.11.2018 у справі №905/1227/17 та який (висновок) вказаний і врахований апеляційним судом при ухваленні оскаржуваної постанови в цій справі.

5.5.Зважаючи на те, що зі змісту судового рішення убачається, що апеляційним судом здійснене застосування норм статей 203, 215 ЦК України з посиланням на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 27.11.2018 у справі №905/1227/17, а тому у разі наявності думки суддів щодо застосування до спірного договору статті 228 ЦК України, а не статей 203, 215 ЦК України, то очевидним, логічним і послідовним є відступ саме від правового висновку Великої Палати Верховного Суду, який міститься в постанові від 27.11.2018 у справі №905/1227/17.

5.6.За таких міркувань, у цій частині погоджуюсь з доводами суддів Верховного Суду Чумака Ю.Я. та Булгакової І.В., що фактично колегією суддів в ухвалі Верховного Суду від 09.08.2023 у справі №917/1173/22 зазначається не про відступлення від правового висновку, викладеного в постанові об`єднаної палати від 15.06.2018 у справі №906/164/17 щодо визнання договору оренди приміщення об`єкта освіти як оспорюваного правочину, а передбачається відступ від правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 27.11.2018 у справі №905/1227/17.

5.7.Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

5.8.Компетенційна складова цього поняття пов`язана із наявністю юрисдикції для розгляду справ і правильним використанням судами функціональних повноважень за результатами розгляду справи.

5.9.Таким чином, за моїм переконанням, вважаю, що у цій справі відсутній предмет (об`єкт) для розгляду справи саме об`єднаною палатою, оскільки розгляд справи, в якій відсутній функціонал (компетенційні повноваження) для об`єднаної палати, є судом, який не встановлений законом, адже Верховний Суд у складі об`єднаної палати не є тим судом, який може відступити від правових висновків Великої Палати Верховного Суду з огляду на частину четверту статті 302 ГПК України.

5.10.Ураховуючи наведене, вважаю, що належним процесуальним рішенням було б повернення справи на розгляд колегії суддів, так як не дотримано встановлених процесуальним законом умов передачі даної справи на розгляд об`єднаної палати у складі Верховного Суду, та об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не є судом, встановленим законом, за наведених обставин.

Практика повернення справи на розгляд колегії суддів, як свідчить для об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, як і інших об`єднаних палат Верховного Суду є застосовною.

Суддя Т. Малашенкова