Постанова

від 19.09.2023 по справі 758/4906/15-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №758/4906/15 Головуючий у І інстанції - Гребенюк В.В.

апеляційне провадження №22-ц/824/1796/2023 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 вересня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Приходька К.П.,

суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,

за участю секретаря Миголь А.А.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 25 березня 2021 року

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_5 про визнання шлюбного договору недійсним, за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним , -

установив:

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Подільського районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_2 з позовом про поділ спільного майна подружжя, мотивуючи свої вимоги тим, що з 06 травня 2006 року він перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 .

Зазначив, що з 2005 року вони разом, як подружжя почали мешкати у будинку АДРЕСА_1 .

На той момент будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, перебував у власності матері відповідача - ОСОБА_3 .

В період з 2005 року до 2008 року у будинку проводився капітальний ремонт, у якому ОСОБА_1 брав, з його слів, участь спільно з ОСОБА_2 та її сестрою ОСОБА_5 .

14 червня 2010 року ОСОБА_3 ввела в експлуатацію добудовану частину будинку, а 16 березня 2011 року подарувала житловий будинок та земельної ділянку на користь доньок, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 в рівних долях.

29 квітня 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюбний договір, за умовами якого все належне сторонам майно, у тому числі набуте до шлюбу, в тому числі шляхом дарування та спадкування, є спільною власністю подружжя.

В подальшому, відносини між ними погіршилися, ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 з вимогою щодо поділу майна подружжя, однак отримав відмову.

Вважаючи своє право порушеним, просив в порядку поділу майна виділити йому у власність 1/4 житлового будинку, а також визнати за ним право власності на 1/4 земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 17 серпня 2015 року позов було задоволено, за позивачем визнано право власності на 1/4 житлового будинку та земельної ділянки відповідно.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 21 січня 2016 року, рішення Подільського районного суду м. Києва від 17 серпня 2015 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року, рішення Подільського районного суду м. Києва від 17 серпня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 21 січня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

В листопаді 2015 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_1 , про визнання шлюбного договору недійсним.

Зазначила, що вказаний договір було нею укладено під впливом тяжкої для неї обставини, на вкрай невигідних умовах, оскільки вона у той період була вагітна і боялася, що ОСОБА_1 у випадку неукладення договору розірве з нею стосунки і майбутня дитина залишиться без батька.

Крім того, зазначила, що на підставі шлюбного договору неможливий перехід права власності на майно, право на яке підлягає державній реєстрації, а відтак, це є підставою для визнання його недійсним.

У травні 2015 року з аналогічних підстав третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору - ОСОБА_5 пред`явила позов до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , про визнання шлюбного договору недійсним.

Зазначила, що вона є співвласником спірного будинку та земельної ділянки, а майнові права на будинок та земельну ділянку не могли бути предметом шлюбного договору, оскільки право на нерухоме майно підлягає державній реєстрації.

Крім того, зазначила, що оскільки вона є співвласницею нерухомого майна, то укладення договорів, предметом якого були спірні будинок та земельна ділянка, було можливе лише після виділу в натурі або встановлення порядку користування будинком та ділянкою.

Оскільки шлюбний договір порушує її права як співвласниці, ОСОБА_5 просила визнати його недійсним.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 25 березня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи: ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя відмовлено.

У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участю третьої особи: ОСОБА_5 про визнання шлюбного договору недійсним відмовлено.

У задоволенні позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним відмовлено.

Постановою від 03 серпня 2021 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу позивача ОСОБА_2 задовольнив частково.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 25 березня 2021 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участю третьої особи: ОСОБА_5 про визнання шлюбного договору недійсним змінив, виклавши його мотивувальну частину в редакції своєї постанови.

Постановою Верховного Суду від 24 листопада 2022 року, касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, постанову Київського апеляційного суду від 03 серпня 2021 року залишено без змін.

Також, рішення Подільського районного суду м. Києва від 25 березня 2021 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя оскаржив і ОСОБА_1 , оскільки вважає рішення в зазначеній частині незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності.

Звертає увагу на те, що найважливішою особливістю шлюбного договору є те, що ним майнові права й обов`язки подружжя може бути визначено інакше, ніж це передбачено загальними правилами сімейного законодавства.

Зокрема, може бути встановлено, що певне майно, яке належало одному з подружжя до шлюбу або буде одержано під час шлюбу в дар стане їхньою спільною сумісною власністю; може бути визначено на розсуд подружжя розмір часток у праві власності на майно, що буде нажито під час шлюбу; може бути передбачено умови поділу спільного майна в разі розірвання шлюбу, а також порядок погашення боргів кожного з подружжя за рахунок спільного чи роздільного майна.

Шлюбний договір може містити також умову про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень про спільну сумісну власність і умову вважати це майно спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

Зазначає, що мала місце зміна правового статусу майна по шлюбному договору, а перехід права власності на вказане майно здійснювався би у випадку добровільного поділу за договором поділу, який посвідчується нотаріально і друге, у випадку судового спору за рішенням спору, як і відбулося.

Тобто, право власності переходить не по шлюбному договору, а по договору поділу або по рішенню суду.

Просив, скасувати рішення Подільського районного суду м. Києва від 25 березня 2021 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя, та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

На вказану апеляційну скаргу ОСОБА_4 подав відзив, обґрунтовуючи його тим, що відмовляючи ОСОБА_1 в позові та здійснюючи висновок про відсутність підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на спірну частину будинку та земельної ділянки, суд, серед іншого врахував висновки суду касаційної інстанції, викладені в ухвалі від 22 лютого 2017 року, які були здійснені по справі, рішення по якій оскаржується.

Зазначає також, що не має правового значення для вирішення справи посилання позивача на такі обставини, як нібито його вагомий вклад в покращення та збільшення вартості будинку АДРЕСА_1 .

Якщо виходити виключно з припущення про те, що ОСОБА_1 дійсно здійснив вагомий вклад в покращення та збільшення вартості будинку АДРЕСА_1 , то навіть сам позивач наполягає на тому, що такі покращення відбувались в період з 2005 по 14 червня 2010 року, коли ОСОБА_3 ввела належний їй на той час будинок в експлуатацію на належній їй же земельній ділянці.

Тобто, всі такі покращення були до 16 березня 2011 року, коли ОСОБА_3 подарувала частину будинку своїй дочці ОСОБА_2 та до того, як між позивачем ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було 29 квітня 2011 року укладено шлюбний договір.

ОСОБА_2 в період з 2005 року по 14 червня 2010 року не була співвласником будинку, права на частину якого вона набула лише 29 квітня 2011 року, а тому будь які покращення будинку, здійснені до цієї дати, не могли вважатись такими, що здійснені щодо спільного майна подружжя, а відповідно не наділяли позивача правами на частку будинку в зв`язку з такими покращеннями.

Крім цього, з боку ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не доведено його вагомого вкладу в покращення та збільшення вартості в період з 2005 по 14 червня 2010 року будинку, який на той час належав ОСОБА_3 .

Сама по собі та обставина, що на час нібито здійснення позивачем вагомого вкладу в такі покращення в період з 2005 по 14 червня 2010 року будинок належав ОСОБА_3 виключає можливість визнання будинку спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та не надає йому права вимагати визнання за ним права власності саме з таких підстав, як його вагомий вклад, адже на той час покращувалось не майно ОСОБА_2 , а майно ОСОБА_3 .

Просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 25 березня 2021 року в оскаржуваній ОСОБА_1 частині.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

За правилами частини першої-третьої статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Тлумачення вказаної норми процесуального права дає підстави дійти висновку про те, що апеляційним судом справа переглядається лише в межах доводів апеляційної скарги за наявними в ній і додатково поданими доказами.

Аналіз аргументів апеляційної скарги, свідчить про те, що оскаржуючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, заявник не згоден із рішенням Подільського районного суду м. Києва від 25 березня 2021 року в частині відмови у задоволенні його позовних вимог про поділ спільного майна подружжя, на обґрунтування чого ним було наведено відповідні аргументи в апеляційній скарзі, які є предметом дослідження суду апеляційної інстанції в розмінні правил частини першої-третьої статті 367 ЦПК України.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання шлюбного договору недійним було предметом перегляду судами апеляційної та касаційної інстанцій, йому надана відповідна правова оцінка.

Рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання шлюбного договору недійсним сторонами не оскаржувалось, а тому апеляційним судом не переглядається.

Надаючи оцінку рішенню суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

Так, по справі встановлено, що 06 травня 2006 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 06 травня 2006 року.

16 березня 2011 року між ОСОБА_3 (з однієї сторони) та ОСОБА_5 , ОСОБА_2 (з другої сторони) було укладено два договори дарування.

Вказаними договорами ОСОБА_3 було передано у власність ОСОБА_5 та ОСОБА_2 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельну ділянку під ним.

29 квітня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюбний договір.

Відповідно до підпункту г) пункту ІІ.2 договору спільною сумісною власністю подружжя визнається майно, набуте чоловіком або дружиною за часу шлюбу, на підставі договору дарування або у порядку спадкування, майно, передане кожним з подружжя, що є нашою особисто приватною власністю за умови нотаріального посвідчення угоди про таку передачу.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, суд першої інстанції виходив з того, що за шлюбним договором не може передаватися право на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації.

Крім цього, ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів, які б свідчили про наявність правових підстав для задоволення його позовних вимог.

З висновками, викладеними у оскаржуваній частині рішення погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства, з огляду на наступне.

Відповідно до ст.368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ч.1 ст.70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Стаття 97 СК України передбачає, що у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім`ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв`язку з реєстрацією шлюбу.

Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу.

У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб.

Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Водночас, статтею 93 СК України встановлюються обмеження щодо положень шлюбного договору.

А саме, шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми.

Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Частина 5 ст.93 СК України передбачає, що за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Відповідно до ч.1 ст.182 ЦК України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

З наявного у матеріалах справи витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 02 жовтня 2020 року вбачається, що житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельна ділянка, на якій розташовано будинок, кадастровий номер 8000000000:85:154:0012, належать ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в рівних частках, по 1/2, на підставі договору про розподіл спільного майна, серія та номер: 1172, виданий 02 жовтня 2020 року, посвідченого ПН КМНО Кисельовою О.В.

Враховуючи те, що за шлюбним договором не може передаватися право на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

Інших, належних та допустимих доказів, які б надавали суду правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , останнім не було надано, а матеріали справи таких не містять.

З урахуванням вказаних вище норм матеріального права та встановлених фактичних обставин справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Викладені в апеляційній скарзі доводи, не спростовують висновків суду першої інстанції.

З урахуванням вищезазначеного, рішення Подільського районного суду м. Києва від 25 березня 2021 року в оскаржуваній ОСОБА_1 частині підлягає залишенню без змін.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384, ЦПК України, суд, -

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду м. Києва від 25 березня 2021 року в оскаржувальній частині залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складений 28 вересня 2023 року.

Суддя-доповідач К.П. Приходько

Судді С.О. Журба

Т.О. Писана