Постанова

від 20.09.2023 по справі 389/3394/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

20 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 389/3394/21

провадження № 61-3594св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 24 жовтня 2022 року в складі судді Савельєвої О. В. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 15 лютого 2023 року в складі колегії суддів: Чельник О. І., Єгорової С. М., Карпенка О. Л.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним шлюбного договору.

В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що 02 червня 2013 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за яким відповідач отримав від нього в борг грошові кошти у сумі 336 000 грн, про що була складена розписка.

У зв`язку з невиконанням ОСОБА_2 взятих на себе зобов`язань у 2019 році він звернувся до нього з позовом про стягнення боргу за вказаним договором позики.

Заочним рішенням Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 11 липня 2019 року у справі № 389/1226/19, яке набрало законної сили 13 серпня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено, зі ОСОБА_2 стягнуто борг за договором позики у сумі 336 000 грн.

На виконання цього судового рішення 12 вересня 2019 року Знам`янським міськрайонним судом видано виконавчий лист № 389/1226/19, який був пред`явлений ОСОБА_1 до Кропивницького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, де 18 вересня 2019 року було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання вказаного виконавчого листа, а копія постанови про відкриття виконавчого провадження направлена сторонам. Крім того, 18 вересня 2019 року державним виконавцем винесена постанова про накладення арешту на все рухоме і нерухоме майно ОСОБА_2 .

Надалі у 2021 року до Центрально-Міського відділу державної виконавчої служби у м. Кривому Розі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) державним виконавцем було скероване доручення про опис та арешт майна боржника, а саме квартири АДРЕСА_1 . Проте із вказаного органу державної виконавчої служби надійшла відповідь та інформаційна довідка про те, що квартира належить на праві власності ОСОБА_3 , яка є дружиною боржника ОСОБА_2 .

На підставі отриманої інформації державний виконавець звернувся до Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області з поданням, в якому просив визначити частку майна боржника ОСОБА_2 у майні, яким він володіє спільно із своєю дружиною ОСОБА_3 , а саме 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 05 серпня 2020 року, оскільки таке майно знаходиться у спільній сумісній власності подружжя.

Ухвалою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 червня 2021 року подання державного виконавця задоволено.

ОСОБА_3 оскаржила зазначене судове рішення, яке постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 жовтня 2021 року скасоване з постановленням нової ухвали про відмову у задоволенні подання державного виконавця.

Мотивуючи своє рішення, апеляційний суд зазначив, що квартира АДРЕСА_1 , належить на праві приватної власності ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 05 серпня 2020 року. Згідно з пунктом 1 шлюбного договору, укладеного 05 серпня 2020 року між подружжям ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , усе набуте ними в шлюбі нерухоме майно (те, що потребує спеціальної реєстрації (корпоративні права, акції, транспортні засоби тощо)), не буде вважатися спільним майном подружжя та буде належати на праві приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстровано (або придбано). Виходячи з презумпції правомірності правочину (статті 204 ЦК України), вказаний шлюбний договір не був визнаний недійсним та/або його нікчемність не була встановлена рішенням суду суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні подання державного виконавця.

На думку ОСОБА_1 , подружжям ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із порушенням принципу добросовісності, зловживаючи своїми правами стосовно кредитора, та з метою уникнення сплати боргу і ускладнення виконання судового рішення про стягнення коштів із ОСОБА_2 на його користь, вчинено дії, спрямовані на зміну правового статусу спірного майна зі спільної сумісної власності на особисту власність дружини. Тобто відповідачами всупереч майнових інтересів кредитора укладено шлюбний договір, який порушує вимоги чинного законодавства України та який не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а навпаки, спрямований на фіктивний перехід права власності на частину спірного нерухомого майна до ОСОБА_3 з метою приховати це майно від здійснення в майбутньому заходів примусового виконання рішення суду в межах виконавчого провадження про стягнення коштів на користь позивача.

Оскаржуваний шлюбний договір укладено між відповідачами 05 серпня 2020 року, тобто після ухвалення та набрання законної сили судовим рішенням про стягнення зі ОСОБА_2 на користь позивача боргу за договором позики в сумі 336 000 грн. При цьому Знам`янським міськрайонним судом під час розгляду цієї справи було вжито всіх необхідних заходів для повідомлення відповідача про дату, час і місце проведення судових засідань. Це також відображено в ухвалі Знам`янського міськрайонного суду від 19 листопада 2021 року у справі № 389/1226/19, якою ОСОБА_2 відмовлено у перегляді заочного рішення суду від 11 липня 2019 року у зв`язку з тим, що про розгляд справи він повідомлявся у встановленому законом порядку, однак у судове засідання не прибув. Крім того, ОСОБА_2 знав про існування зобов`язання щодо повернення позики, а тому міг передбачити настання для нього негативних наслідків щодо примусового стягнення боргу.

Також про відкриття виконавчого провадження та здійснення виконавчих дій ОСОБА_2 повідомлено шляхом направлення відповідних постанов за місцем його останнього проживання на момент відкриття провадження, а саме: АДРЕСА_2 , що підтверджується відомостями, наданими державною виконавчою службою.

Крім того, про ухвалення судового рішення про стягнення боргу за договором позики та його примусове виконання ОСОБА_2 було відомо, до укладення шлюбного договору боржник добровільно рішення суду від 11 липня 2019 року не виконав, борг не повернув. Позивач також зауважив, що поділ спільного майна подружжя шляхом укладення шлюбного договору не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або уникнення виконання судового рішення про стягнення боргу.

Посилаючись на зазначені обставини, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним пункт 1 шлюбного договору, укладеного 05 серпня 2020 року між подружжям ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Кучман І. І. та зареєстрований у реєстрі за № 3002.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 24 жовтня 2022 року, залишеним без змін постановою Кропивницького апеляційного суду від 15 лютого 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним пункт 1 шлюбного договору, укладеного 05 серпня 2020 року між подружжям ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Кучман І. І. та зареєстрований у реєстрі за № 3002. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що після ухвалення судового рішення про стягнення зі ОСОБА_2 заборгованості за договором позики у розмірі 336 000 грн та відкриття виконавчого провадження з її примусового стягнення на виконання судового рішення від 11 липня 2019 року відповідачі уклали шлюбний договір, за умовами якого домовилися, зокрема, що усе набуте ними в шлюбі нерухоме майно не буде вважатися спільним майном подружжя та буде належати на праві приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстровано (або придбано). Після цього ОСОБА_3 було придбано квартиру з оформленням за собою права приватної власності, тому відповідачі діяли очевидно недобросовісно та зловживали правами стосовно кредитора ОСОБА_1 , оскільки фактично така домовленість у шлюбному договорі порушує майнові інтереси кредитора, а оспорюваний договір спрямований на недопущення звернення стягнення на нерухоме майно боржника з метою уникнення виконання зобов`язань ОСОБА_2 зі сплати боргу на користь ОСОБА_1 , про які подружжя було достеменно обізнано, укладаючи спірний правочин.

Пункт 1 укладеного між відповідачами шлюбного договору від 05 серпня 2020 року стосується лише майнових відносин подружжя та не містить врегулювання інших (немайнових) правовідносин.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

08 березня 2023 року ОСОБА_3 , засобами поштового зв`язку, звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 24 жовтня 2022 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 15 лютого 2023 року у цій справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначає про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц та постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 756/9582/14-ц.

Вказує, що в матеріалах справи відсутні докази про обізнаність відповідачів про наявність рішення суду про стягнення зі ОСОБА_2 боргу за договором позики та наявність відкритого виконавчого провадження. Укладеним шлюбним договором подружжя досягло згоди щодо права власності на майно, набуте в шлюбі, при цьому ані поділу майна, ані розподілу спільної сумісної власності та зміни правового режиму власності між відповідачами не відбулося.

Звертає увагу, що внаслідок неповного встановлення фактичних обставин та не дослідження доказів суди дійшли помилкових висновків про фіктивність укладеного між подружжям шлюбного договору.

Доводи відзиву на касаційну скаргу

У квітні 2023 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив її залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.

Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У березні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2023 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження колегією у складі п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що заочним рішенням Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 11 липня 2019 року у справі № 389/1226/19, яке набрало законної сили 13 серпня 2019 року, зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто борг за договором позики від 02 червня 2013 року у сумі 336 000 грн. Зареєстроване місце проживання ОСОБА_2 у рішенні зазначено за адресою: с. Веселий Кут, Знам`янський район, Кіровоградська область (том 1, а. с. 17-19).

Постановою державного виконавця Кропивницького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградської області 18 вересня 2019 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 389/1226/19, виданого 12 вересня 2019 року Знам`янським міськрайонним судом на виконання судового рішення. У постанові державного виконавця адреса місця проживання боржника ОСОБА_2 вказана так: АДРЕСА_2 (том 1, а. с. 26).

Відповідно до витягу з журналу реєстрації вихідної кореспонденції Кропивницького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградської області ОСОБА_2 18 вересня 2019 року за вих. № 11807 поштою направлені копії постанов про відкриття виконавчого провадження. Вказані постанови направлені на три відомі органу державної виконавчої служби адреси боржника, про дві з яких згадано вище, а також на таку адресу: АДРЕСА_4 (том 2, а. с. 50-52).

Судом також встановлено, що ОСОБА_2 у телефонному режимі 04 жовтня 2019 року о 14.17 год повідомлено про наявність відкритого виконавчого провадження та необхідність його явки до виконавчої служби, що підтверджується витягом із журналу реєстрації міжміських телефонних дзвінків Кропивницького районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області (том 2, а. с. 53-54).

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебувають у шлюбі, який зареєстровано 20 липня 1991 року Нивотрудівською сільською радою Апостолівського району Дніпропетровської області за актовим записом № 30 (том 1, а. с. 188).

05 серпня 2020 року між подружжям укладено шлюбний договір, який посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Кучман І. І. та зареєстрований у реєстрі за № 3002. Пунктом 1 цього договору визначено, що усе набуте ними у шлюбі нерухоме, а також рухоме майно (те, що потребує спеціальної реєстрації (корпоративні права, акції, транспортні засоби тощо)), не буде вважатися спільним майном подружжя та буде належати на праві приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстровано (або придбано) (том 1, а. с.121, 185).

Цього ж дня після укладення шлюбного договору ОСОБА_3 придбала квартиру АДРЕСА_1 , про що між нею та АТ «Перший Український Міжнародний Банк» укладено 05 серпня 2020 року договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Кучман І. І. та зареєстрований у реєстрі за № 3003 (том 1, а. с.115-116).

Право приватної власності на зазначену квартиру зареєстроване 05 серпня 2020 року за ОСОБА_3 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, номер запису 37635136 (том 1, а. с. 184).

21 квітня 2021 року державний виконавець Кропивницького районного відділу державної виконавчої служби Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) звернувся до Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області з поданням про визначення частки майна боржника ОСОБА_2 у майні, яким він володіє спільно зі своєю дружиною ОСОБА_3 , а саме: на 1/2 частину квартири на АДРЕСА_1 , загальною площею 83,4 кв. м, яка належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 05 серпня 2020 року, оскільки таке майно знаходиться у спільній сумісній власності.

Ухвалою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 червня 2021 року подання державного виконавця було задоволено (том 1, а. с. 20-21).

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 жовтня 2021 року ухвала суду від 18 червня 2021 року скасована з постановленням нової ухвали про відмову у задоволенні подання державного виконавця (том 1, а. с. 22-25).

Вказана інформація розміщена в Єдиному державному реєстрі судових рішень та є загальнодоступною.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, провадження № 61-7013св20; постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц (провадження № 61-28728сво18); постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, провадження № 14-182цс21).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення;

особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19, провадження № 61-8593св21).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

В ЦК України закріплений підхід, за яким оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (постанова Верховного Суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц, провадження № 61-13417св21).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20, провадження № 61-2612св23).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 569/6427/16, провадження № 61-39814св18.

Верховний Суд вже звертав увагу, що договором, який вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див. постанову Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18, провадження № 61-17511св19).

У статті 60 СК України закріплено принцип спільності майна подружжя. Сторони шлюбного договору мають можливість домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України. При цьому майно, набуте за час шлюбу, належатиме кожному з подружжя на праві приватної власності (роздільне майно). Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 10 травня 2022 року в справі № 755/5802/20 (провадження № 61-17477св21).

Шлюбний договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками приватних відносин, покликаний забезпечити регулювання приватних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення шлюбного договору не для регулювання цивільних відносин та не для встановлення, зміни або припинення цивільних прав та обов`язків) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Договором, що вчиняється на шкоду кредитору (фраудаторним договором), може бути і шлюбний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при вчиненні шлюбного договору має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати такий договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення шлюбного договору; те, що внаслідок вчинення шлюбного договору відбувається унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг майна боржника (наприклад, подружжя про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України).

Подружжя, яке домовляється в шлюбному договорі про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України, після настання строку повернення позики чи пред`явлення позову про стягнення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки оспорюваний договір направлено на недопущення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг майна боржника.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі № 755/3563/21 (провадження № 61-1957св23).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Обґрунтовуючи позовні вимоги щодо визнання недійсним шлюбного договору, позивач посилався на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали шлюбний договір, який впливає на можливість кредитора ОСОБА_1 отримати задоволення своїх вимог за рахунок боржника.

Суди встановили, що заочним рішенням Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 11 липня 2019 року у справі № 389/1226/19, яке набрало законної сили 13 серпня 2019 року, зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто борг за договором позики від 02 червня 2013 року у сумі 336 000 грн.

Таке рішення перебувало на примусовому виконанні в органах виконавчої служби, про що боржнику було достеменно відомо.

05 серпня 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали шлюбний договір, яким визначили, що усе набуте ними в шлюбі нерухоме майно не буде вважатися спільним майном подружжя та буде належати на праві приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстроване (або придбано).

Цього ж дня ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу придбала квартиру АДРЕСА_1 з оформленням за собою права приватної власності.

Тобто шлюбний договір між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений за наявності у ОСОБА_2 непогашених боргових зобов`язань за договорами позики перед ОСОБА_1 .

Враховуючи наведене, встановивши фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, суди дійшли обґрунтованого висновку про визнання недійсним укладеного між відповідачами шлюбного договору, як такого, що вчинений з метою уникнення виконання судового рішення, що набрало законної сили, про стягнення зі ОСОБА_2 боргу за договором позики.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц та Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 756/9582/14-ц не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16 (провадження № 14-260цс19) зазначено, що особа вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Отже висновки суду апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не суперечать правовим висновкам, викладеним у зазначеній вище постанові.

У справі № 756/9582/14-ц (постанова Верховного Суду від 24 лютого 2021 року, провадження № 61-7463св19) предметом спору є визнання протиправною бездіяльності державного виконавця щодо не надіслання постанови про відкриття виконавчого провадження.

Отже, висновки щодо застосування норм права, що містяться у вказаній постанові Верховного Суду, на яку послався заявник в касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, оскільки має місце різне матеріально-правове регулювання правовідносин, а обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справі № 756/9582/14-ц.

Надаючи оцінку доводам заявника щодо безпідставності висновків суду про фіктивність укладеного між подружжям шлюбного договору, колегія суддів Верховного Суду звертає увагу на таке.

З матеріалів справи вбачається, що 25 квітня 2007 року між ЗАТ «Перший Український Міжнародний банк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір на суму 49 000 доларів США.

Цього ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором ОСОБА_2 передав в іпотеку банку належну йому квартиру АДРЕСА_1 . На момент укладення договору право власності ОСОБА_2 на предмет іпотеки підтверджувалося договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Дацком Я. О. 25 квітня 2007 року (том 2, а. с. 154).

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 05 лютого 2019 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за іпотекодержателем ПАТ «Перший Український Міжнародний Банк».

05 серпня 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали шлюбний договір, яким визначили, що усе набуте ними в шлюбі нерухоме майно не буде вважатися спільним майном подружжя та буде належати на праві приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстровано (або придбано), після чого цього ж дня ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу придбала в АТ «Перший Український Міжнародний банк» спірну квартиру.

Враховуючи наведене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів щодо фіктивності шлюбного договору, оскільки, укладаючи такий договір, відповідачі очевидно діяли недобросовісно та зловживали правами кредитора ОСОБА_1 , який на момент укладення зі ОСОБА_2 договору позики від 02 червня 2013 року міг розраховувати на повернення йому коштів за рахунок належного позичальнику нерухомого майна.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - залишенню без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Отже, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Знам`янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 24 жовтня 2022 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 15 лютого 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: А. І. Грушицький В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк