Постанова

від 27.09.2023 по справі 295/4526/14-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

27 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 295/4526/14

провадження № 61-11058св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь. О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач, відповідач за зустрічним позовом - товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінтайм Капітал», яке є правонаступником публічного акціонерного товариства комерційний банк «Правекс-Банк»;

відповідач, позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ;

відповідач за зустрічним позовом - товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Авістар»;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Богунського районного суду міста Житомира від 16 червня 2021 року у складі судді Лєдньова Д. М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 05 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Шевчук А. М., Коломієць О. С., Талько О. Б.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Правекс-Банк» (далі - ПАТ КБ «Правекс-Банк») звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовна заява мотивована тим, що 24 жовтня 2008 року між акціонерним комерційним банком «Правекс-Банк» (далі - АКБ «Правекс-Банк»), яке змінило назву на ПАТ КБ «Правекс-Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 575-006/08Р (далі - Кредитний договір), за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 350 000 доларів США зі сплатою 17,99 процентів річних на строк до 24 жовтня 2013 року. Договором про внесення змін та доповнень до Кредитного договору від 03 вересня 2009 року між сторонами була досягнута домовленість про реструктуризацію заборгованості шляхом встановлення нового графіка погашення кредиту. В подальшому між сторонами було укладено договір про внесення змін та доповнень до Кредитного договору від 26 січня 2011 року, умовами якого визначено, що кредит надається з 24 жовтня 2008 року до 15 листопада 2010 року під 17,99 процентів річних, а з 15 листопада 2010 року до 24 жовтня 2013 року - під 12 процентів річних. При цьому відповідач зобов`язалася погашати реструктуризовані проценти за кредитом у загальній сумі 40 304 доларів США, починаючи з 01 січня 2012 року до 10 грудня 2012 року щомісячно до 10 числа місяця включно, наступного за місяцем нарахування процентів, згідно з орієнтованим графіком щомісячних платежів, який вказаний в додатку № 1 до договору. У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за Кредитним договором станом на 24 червня 2014 року в неї утворилася заборгованість у розмірі 589 193,02 доларів США, з яких: 335 332 доларів США - за тілом кредиту; 135 935,02 доларів США - за процентами за користування кредитом; 54 324 доларів США - пеня за несвоєчасне повернення кредиту; 63 602 доларів США - пеня за несвоєчасну сплату процентів за користування кредитом. Враховуючи викладене, ПАТ КБ «Правекс-Банк» просило стягнути з відповідача на свою користь вищевказану заборгованість та судові витрати.

Протокольною ухвалою Богунського районного суду міста Житомира від 10 вересня 2019 року до участі у справі за первісним позовом залучено правонаступника ПАТ КБ «Правекс-Банк» - товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінтайм Капітал» (далі - ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал»).

У червні 2021 року ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» подало суду письмові пояснення, в яких уточнило позовні вимоги та просило стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за Кредитним договором у розмірі 411 267,02 доларів США, з яких: 291 738 доларів США - за тілом кредиту; 119 529,02 доларів США - за процентами за користування кредитом.

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до акціонерного товариства «Правекс-Банк» (далі - АТ «Правекс-Банк»), ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал», товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Авістар» (далі - ТОВ «ФК «Авістар»), про визнання правочинів недійсними.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що 26 травня 2017 року між ПАТ КБ «Правекс-Банк» (продавець), яке змінило назву на АТ «Правекс-Банк», та ТОВ «ФК «Авістар» (покупець), було укладено договір купівлі-продажу прав вимог, за умовами якого продавець погодився продати (відступити) права вимоги за кредитами та передати їх покупцеві, а покупець погодився придбати права вимоги за кредитами, прийняти їх та сплатити ціну купівлі. У додатку 1 переліку кредитних договір та договорів забезпечення зазначені, зокрема Кредитний договір та договір про відкриття кредитної лінії № 575-005/08Ф, укладені між АКБ «Правекс-Банк» та ОСОБА_1 . В подальшому 13 березня 2018 року між ТОВ «ФК «Авістар» (продавець) та ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» (покупець) було укладено договір № 13032018/3 купівлі-продажу прав вимог, за умовами якого продавець зобов`язався передати покупцеві право вимоги до боржника за кредитними договорами, а покупець зобов`язується прийняти зазначене право вимоги та сплатити продавцеві грошові кошти. В додатку № 1 до цього договору знаходиться реєстр прав вимоги, що передаються продавцем покупцю, серед яких вказано Кредитний договір та договір про відкриття кредитної лінії № 575-005/08Ф, укладені між АКБ «Правекс-Банк» та ОСОБА_1 . Зазначені договори купівлі-продажу прав вимог за своєю правовою природою є договорами факторингу, однак ведення діяльності з надання послуг факторингу, який передбачає проведення валютних операцій (передача права вимоги за кредитами в іноземній валюті), потребує отримання фінансовою установою ліцензії на вчинення операцій з валютними цінностями. Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 461/2900/11. Оскільки ТОВ «ФК «Авістар» та ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» на час вчинення зазначених правочинів не мали генеральної та/або індивідуальної ліцензії Національного банку України на право здійснення операцій з іноземною валютою, то ці договори є недійсними відповідно до положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсними договір купівлі-продажу прав вимоги від 26 травня 2017 року, укладений між ПАТ КБ «Правекс-Банк» та ТОВ «ФК «Авістар», а також договір купівлі-продажу прав вимог від 13 березня 2018 року, укладений між ТОВ «ФК «Авістар» та ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» в частині купівлі-продажу прав вимоги за Кредитним договором.

Ухвалою Богунського районного суду міста Житомира від 01 березня 2021 року первісний та зустрічний позови об`єднані в одне провадження.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 16 червня 2021 року, з урахуванням ухвали цього суду від 14 липня 2021 року про виправлення описки, відмовлено у задоволенні позову ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу прав вимог від 13 березня 2018 року № 13032018/3, укладений між ТОВ «ФК «Авістар» та ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» в частині купівлі-продажу прав вимоги за Кредитним договором та за договором про відкриття кредитної лінії від 24 жовтня 2008 року, укладених між ПАТ КБ «Правекс-Банк» та ОСОБА_1 . У задоволенні інших вимог за зустрічним позовом відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наявність заборгованості за Кредитним договором станом на 24 червня 2014 року в сумі 480 137 доларів США, яка складається із 345 145 доларів США заборгованості за тілом кредиту та 134 992 доларів США заборгованості за процентами за користування кредитом підтверджується належними та допустимим доказами. Однак ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» просило стягнути з ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за Кредитним договором у розмірі 411 267,02 доларів США, з яких: 291 738 доларів США - за тілом кредиту; 119 529,02 доларів США - за процентами за користування кредитом, що розрахована як різниця між сумою переданих прав за договором купівлі-продажу прав вимог та вартістю відчуження предмета іпотеки. Оскільки ТОВ «ФК «Авістар» та ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» на час укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу прав вимог не мали ліцензії на вчинення операцій з валютними цінностями, то вказані правочини суперечать вимогам статей 203, 215 ЦК України. Тому договір купівлі-продажу прав вимог від 13 березня 2018 року № 13032018/3, укладений між ТОВ «ФК «Авістар» та ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» в частині купівлі-продажу прав вимоги за Кредитним договором та за договором про відкриття кредитної лінії від 24 жовтня 2008 року, укладених між ПАТ КБ «Правекс-Банк» та ОСОБА_1 , підлягає визнано недійсним. При цьому суд відмовив у задоволенні зустрічної позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимог від 26 травня 2017 року, укладеного між ПАТ КБ «Правекс-Банк» та ТОВ «ФК «Авістар» в частині купівлі-продажу прав вимоги за Кредитним договором та за договором про відкриття кредитної лінії від 24 жовтня 2008 року, укладених між ПАТ КБ «Правекс-Банк» та ОСОБА_1 , за спливом позовної давності, про застосування якої заявив позивач за первісним позовом. Вказаний висновок суду обґрунтований тим, що 07 грудня 2017 року товариство з обмеженою відповідальністю «Фірма Польські зорі» (далі - ТОВ «Фірма Польські зорі») в порядку господарського судочинства звернулося до суду з позовом до ПАТ КБ «Правекс-Банк», ТОВ «ФК «Авістар», третя особа - ОСОБА_1 , про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами від 26 травня 2017 року. Цей позов був поданий за підписом ОСОБА_1 як директора ТОВ «Фірма Польські зорі». Ухвалою суду від 05 грудня 2017 року позов ТОВ «Фірма Польські зорі» повернутий без розгляду, а тому саме з цього часу розпочався відлік позовної давності за вимогами ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами від 26 травня 2017 року. В цій справі ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом в лютому 2021 року, пропустивши трирічну позовну давність. За таких обставин часткове задоволення зустрічного позову (визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимог від 13 березня 2018 року) призвело до відсутності у ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» прав кредитора, у зв`язку з чим первісний позов не підлягає задоволенню.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Житомирського апеляційного суду від 05 жовтня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» задоволено. Рішення Богунського районного суду міста Житомира від 16 червня 2021 року та ухвалу Богунського районного суду міста Житомира від 14 липня 2021 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким позов ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» заборгованість за Кредитним договором у розмірі 411 267,02 доларів США, з яких: 291 738 доларів США - тіло кредиту; 119 529,02 доларів США - проценти за користування кредитом. Відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні зустрічного позову. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ТОВ «ФК «Авістар» та ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» є фінансовими установами, які на час укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу прав вимог мали право здійснювати фінансові послуги, зокрема надавати послуги факторингу, без отримання ліцензії та/або дозволів відповідно до законодавства. Суд першої інстанції правильно встановив, що на час укладення цих договорів ТОВ «ФК «Авістар» та ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» не мали ліцензій на здійснення валютних операцій, але помилково виходив із обов`язковості наявності таких ліцензій на час укладення договорів. У даному випадку 26 травня 2017 року між ПАТ КБ «Правекс-Банк» та ТОВ «ФК «Авістар» укладений договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, а 13 березня 2018 року між ТОВ «ФК «Авістар» та ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» укладений договір купівлі-продажу прав вимог, тобто договори про переуступку права вимоги, які за своїм змістом є договорами факторингу. Укладення таких договорів не передбачає наявності генеральної або індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, оскільки ліцензія на здійснення операцій з валютними цінностями необхідна при укладенні кредитного договору. ТОВ «ФК «Авістар» та ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» не укладали з ОСОБА_1 (боржником) кредитного договору. Отже, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що вимоги зустрічного позову є доведеними. Натомість ТОВ «ФК «Авістар» та ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» мали право на укладення оспорюваних договорів від 26 травня 2017 року та 13 березня 2018 року, за якими право вимоги законно переуступлено без наявності ліцензій на здійснення валютних операцій. Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09 липня 2020 року у справі № 752/18402/16-ц, від 04 листопада 2020 року у справі №562/3925/18. За таких обставин відсутні передбачені статтями 203, 215 ЦК України підстави для визнання недійсними договорів купівлі-продажу прав вимоги за кредитами від 26 травня 2017 року та купівлі-продажу прав вимог від 13 березня 2018 року в частині Кредитного договору та договору про відкриття кредитної лінії від 24 жовтня 2008 року №575-005/08Ф, оскільки під час укладання оспорюваних договорів були дотримані вимоги цивільного законодавства щодо їх змісту та форми вчинення, а тому висновки суду першої інстанції з приводу доведеності зустрічного позову є помилковими. Наведене свідчить про те, що зустрічний позов не доведений, що є самостійною підставою для відмови у його задоволенні, відтак відсутня необхідність обговорювати заяву ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» про застосування наслідків спливу позовної давності до вимог за зустрічним позовом ОСОБА_1 . Висновком експерта від 20 вересня 2018 року № 14691 документально підтверджується заборгованість ОСОБА_1 за Кредитним договором в розмірі 480 137 доларів США, яка складається із 345 145 доларів США заборгованості за тілом кредиту та 134 992 доларів США заборгованості за процентами за користування кредитом. При цьому внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» задовольнило вимоги за Кредитним договором в сумі 60 000 доларів США (зарахувавши на погашення заборгованості за тілом кредиту - 43 594 доларів США та за процентами за користування кредитом - 16 406 доларів США), за рахунок вартості предмета іпотеки 1 500 000 грн. Тобто, вартість іпотечного майна не покрила вимог позивача за первісним позовом в повному обсязі. За умовами договору іпотеки, позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки не передбачає недійсність наступних вимог. Отже, у спірних правовідносинах позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки не вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя, яким є ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал», щодо виконання саме боржником ОСОБА_1 основного зобов`язання та після завершення позасудового врегулювання кредитор у даному випадку може вимагати виконання боржником основного зобов`язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов`язання і вартістю предмета іпотеки. Розмір заборгованості, який відступлено ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» складав 471 267,02 доларів США, з яких 335 332 доларів США - за тілом кредиту та 135 935,02 доларів США - за процентами за користування кредитом. Отже, різниця між сумою зобов`язання та вартістю предмета іпотеки складає 411 267,02 доларів США (471 267,02 - 60 000), яка складається із заборгованості за тілом кредиту - 291 738 доларів США (335 332 - 43 594) та заборгованості за процентами за користування кредитом - 119 529,02 доларів США (135 935,02 -16 406). ОСОБА_1 здійснювала погашення кредиту до 30 липня 2012 року (дата останнього погашення). До цього часу позичальник періодично вносила кошти на погашення кредиту, інтервали за якими не перевищували загальної позовної давності. Первісний позов пред`явлений до суду 18 березня 2014 року. Отже, заборгованість за тілом кредиту та процентами за користування кредитом нараховані у межах загальної позовної давності, а тому первісний позов підлягає задоволенню, а з боржника належить стягнути на користь кредитора заборгованість у сумі 411 267,02 доларів США, що складається з тіла кредиту та процентів за користування кредитом, яка є різницею між сумою зобов`язання та вартістю предмета іпотеки.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Богунського районного суду міста Житомира від 16 червня 2021 року в частині відмови у задоволенні її зустрічного позову, а постанову Житомирського апеляційного суду від 05 жовтня 2022 року - повністю та ухвалити нове судове рішення, яким її вимоги за зустрічним позовом задовольнити.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18),від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19), від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19), від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21), в постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 917/2101/17, від 16 грудня 2020 року у справі № 461/2900/11 (провадження № 61-2309св18), від 11 серпня 2021 року у справі № 520/8982/18-ц (провадження № 61-8498св21), а також - не дослідили зібрані у справі докази.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі, витребувано її матеріали з Богунського районного суду міста Житомира, клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання оскаржуваного судового рішення задоволено та зупинено виконання постанови Житомирського апеляційного суду від 05 жовтня 2022 року до закінчення її перегляду у касаційному порядку.

У грудні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2023 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що апеляційний суд не врахував правових висновків викладених:

- в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) щодо розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги;

- в постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 461/2900/11 (провадження № 61-2309св18), аналіз якої свідчить про те, що фінансова установа зобов`язана була мати ліцензію на здійснення валютних операцій при укладенні договору факторингу, якщо право вимоги, відчуження якого є предметом договору факторингу, визначене у іноземній валюті;

- в постанові Великої Палати Верховного Суду України від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), в якій зазначено, що у разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій (частини перша та друга статті 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»);

- в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21), згідно з якими після завершення позасудового врегулювання спору та звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними й підстав для звернення стягнення на інше майно, що перебуває в іпотеці, або стягнення коштів із боржника немає;

- в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19) та в постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 917/2101/17, від 11 серпня 2021 року у справі № 520/8982/18-ц (провадження № 61-8498св21) про те, що ціна, за якою відбулося звернення стягнення на предмет іпотеки, має істотне значення.

Крім того, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на відсутність в матеріалах справи доказів, які б підтверджували, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося саме на підставі висновку від 18 травня 2018 року, яким визначено вартість об`єкта оцінки в сумі 1 500 000 грн. Тому апеляційний суд зробив помилковий висновок про те, що внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» задовольнило вимоги за Кредитним договором в сумі 60 000 доларів США за рахунок вартості предмета іпотеки 1 500 000 грн.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2023 року ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» подало до Верховного Суду письмові пояснення, які за своїм змістом є відзивом на касаційну скаргу, в яких просило залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законними та обґрунтованими, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

24 жовтня 2008 року між АКБ «Правекс-Банк», яке змінило назву на ПАТ КБ «Правекс-Банк», та ОСОБА_1 (позичальником) було укладено Кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 350 000 доларів США зі сплатою 17,99 процентів річних на строк до 24 жовтня 2013 року.

Згідно з висновком експерта за результатами проведення судово-економічної експертизи від 20 вересня 2018 року № 14691 в бухгалтерському обліку ПАТ КБ «Правекс Банк» документально підтверджується видача готівкової іноземної валюти (кредиту) із банківського рахунку для обліку довгострокових кредитів в розмірі 350 000 доларів США за Кредитним договором до каси шляхом оформлення видаткового касового документа - заяви про видачу готівки (кредиту) в сумі 350 000 доларів США на користь ОСОБА_1 . Висновок експерта наявними у матеріалах справи доказами не спростований.

За умовами Кредитного договору ОСОБА_1 зобов`язалася погашати заборгованість за кредитом рівними частинами в сумі 5 834 доларів США щомісяця до 10 числа наступного місяця включно (пункт 4.1 Кредитного договору). Відсотки за користування кредитом підлягають сплаті щомісяця (за час фактичного користування грошовими коштами протягом календарного місяця) у строк до 10 числа місяця включно, наступного за місяцем нарахування відсотків.

Договором про внесення змін та доповнень до Кредитного договору від 03 вересня 2009 року між АКБ «Правекс-Банк» та ОСОБА_1 була досягнута домовленість про реструктуризацію заборгованості шляхом встановлення нового графіка погашення кредиту.

26 січня 2011 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір про внесення змін та доповнень до Кредитного договору, умовами якого визначено, що кредит надається з 24 жовтня 2008 року до 15 листопада 2010 року під 17,99 процентів річних, а з 15 листопада 2010 року до 24 жовтня 2013 року - під 12 процентів річних. При цьому ОСОБА_1 зобов`язалася погашати реструктуризовані проценти за кредитом у загальній сумі 40 304 доларів США, починаючи з 01 січня 2012 року до 10 грудня 2012 року щомісячно до 10 числа місяця включно, наступного за місяцем нарахування процентів, згідно з орієнтованим графіком щомісячних платежів, який вказаний в додатку № 1 до договору.

Для забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаним Кредитним договором 24 жовтня 2008 року між АКБ «Правекс-Банк», яке змінило назву на ПАТ КБ «Правекс-Банк», та ОСОБА_1 (іпотекодавець) було укладено договір іпотеки № 575-006/08Р, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку банку належне їй на праві власності нерухоме майно: нежилі приміщення (група нежилих приміщень № 1-2 кафе піцерія (в літ. А): приміщення № 1 площею 3,2 кв. м, приміщення № 2 площею 57,3 кв. м; приміщення № 3 площею 5,8 кв. м; приміщення № 4 площею 2,3 кв. м; приміщення № 5 площею 1,8 кв. м; приміщення № 6 площею 1,1 кв. м; приміщення № 7 площею 6,6 кв. м; приміщення № 8 площею 4,1 кв. м; приміщення № 9 площею 2,8 кв. м; приміщення № 10 площею 2,9 кв. м; приміщення № 11 площею 1,7 кв. м; приміщення № 12 площею 21,6 кв. м; приміщення № 13 площею 1,3 кв. м, загальною площею 112,50 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

26 травня 2017 року між ПАТ КБ «Правекс-Банк» (продавець), яке змінило назву на АТ «Правекс-Банк», та ТОВ «ФК «Авістар» (покупець), було укладено договір купівлі-продажу прав вимог, за умовами якого продавець погодився продати (відступити) права вимоги за кредитами та передати їх покупцеві, а покупець погодився придбати права вимоги за кредитами, прийняти їх та сплатити ціну купівлі. У додатку 1 переліку кредитних договір та договорів забезпечення зазначені, зокрема Кредитний договір та договір про відкриття кредитної лінії № 575-005/08Ф, укладені між АКБ «Правекс-Банк» та ОСОБА_1 .

В подальшому 13 березня 2018 року між ТОВ «ФК «Авістар» (продавець) та ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» (покупець) було укладено договір № 13032018/3 купівлі-продажу прав вимог, за умовами якого продавець зобов`язався передати покупцеві право вимоги до боржника за кредитними договорами, а покупець зобов`язується прийняти зазначене право вимоги та сплатити продавцеві грошові кошти. В додатку № 1 до цього договору знаходиться реєстр прав вимоги, що передаються продавцем покупцю, серед яких вказано Кредитний договір та договір про відкриття кредитної лінії № 575-005/08Ф, укладені між АКБ «Правекс-Банк» та ОСОБА_1 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частини перша, друга статті 400 ЦПК України).

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

У частині першій статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Як зазначено у частині першій статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

У частині першій статті 516 ЦК України зазначено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, правова природа договору відступлення права вимоги полягає в тому, що у конкретному договірному зобов`язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, в якому виникло таке зобов`язання.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

Статтею 1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі, права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі, шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Отже, положеннями статей 512, 1077 ЦК України проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

З аналізу статей 512-518 ЦК України можна зробити такий висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.

Разом з тим, з огляду на частину першу статті 1077 ЦК України та частину п`яту статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг.

У частинах першій, другій статті 7 цього ж Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. ЦК України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг є фінансовою послугою.

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж із урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 ЦК України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченою в договорі, право вимоги за яким передається.

Згідно з частиною першою статті 1084 ЦК України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 ЦК України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Зазначене узгоджується із правовими висновками, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18); від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18).

При цьому у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), на яку послалася заявник в касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду зазначила про відсутність підстав для відступу від вказаних вище правових висновків Великої Палати Верховного Суду.

Крім того, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі 346/1305/19 (провадження № 14-181цс20), фактично відсилає до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), в якій зазначено про часткове відступлення від правових висновків Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), шляхом конкретизації висновку, а саме: відступлення права вимоги за кредитними і забезпечувальними договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.

За визначенням, наведеним у пункті 2 статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93, який діяв на час укладення оспорюваних договорів, під «валютними операціями» розумілися: операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, пов`язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов`язань, предметом яких є валютні цінності; операції, пов`язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

Частина друга статті 2 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» передбачала, що резиденти і нерезиденти мали право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

У розумінні приписів частин першої та другої статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» Національний банк України уповноважений видавати індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадали під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видавалися комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв`язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

У частині четвертій статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» був наведений перелік операцій, які потребували отримання індивідуальної ліцензії резидентами і нерезидентами, зокрема підпункти «в» та «г» передбачали отримання індивідуальної ліцензії у разі: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.

Одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означало також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка мала відношення до цієї операції, якщо інше не було передбачено умовами індивідуальної ліцензії (частина п`ята статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»).

Відповідно до Положення про порядок надання небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв`язку генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 09 серпня 2002 року № 297, в редакції, чинній на час укладення оспорюваних договорів, небанківська фінансова установа має право здійснювати операції, передбачені статтею 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», якщо вони є валютними операціями, тільки після отримання генеральної ліцензії згідно з пунктом 2 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Згідно з підпунктом 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», факторинг належить до фінансових послуг.

Вищенаведене Положення про надання генеральних ліцензій містить застереження, яке зводиться до того, що небанківська фінансова установа має право надавати фінансові послуги, якщо вони є валютними операціями, лише після отримання генеральної ліцензії згідно з пунктом 2 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Згідно із статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Вказана стаття визначає правовий статус гривні, але не встановлює сферу її обігу, а статтею 192 ЦК України передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановленому законом.

Отже, банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу ІІ Закону України від 15 лютого 2011 року №3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті.

Апеляційним судом встановлено, що АКБ «Правекс-Банк» як фінансова установа, зареєстрована 29 грудня 1992 року № 139, отримавши 03 грудня 2001 року від Національного банку України банківську ліцензію № 7 та письмовий дозвіл № 7-1 на здійснення операцій із валютними цінностями (додаток до дозволу з переліком операцій з валютними цінностями), 24 жовтня 2008 року правомірно надало ОСОБА_1 кредит у іноземній валюті, оскільки на здійснення операцій з валютними цінностями при укладенні кредитного договору ліцензія необхідна.

ТОВ «ФК «Авістар» та ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» є юридичними особами та на час укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу прав вимог мали статус фінансових установ за законодавством України (ТОВ «ФК «Авістар» свідоцтво № ФК422 видане 24 жовтня 2013 року Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг; ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» свідоцтво №ФК751 видане 26 травня 2016 року Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг), були внесені до Державного реєстру фінансових установ України та мали право відповідно до додатків до свідоцтв про реєстрацію фінансової установи, які є невід`ємними частинами свідоцтва про реєстрацію фінансових послуг, здійснювати фінансову послугу у виді факторингу без отримання ліцензії та/або дозволів на такий вид фінансової послуги.

З огляду на вищенаведене апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що ТОВ «ФК «Авістар» та ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» мали право на укладення оспорюваних договорів без наявності ліцензій на здійснення валютних операцій, оскільки така ліцензія необхідна лише при укладенні кредитного договору, а ТОВ «ФК «Авістар» та ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» не укладали з ОСОБА_1 (боржником) Кредитний договір.

Вищенаведене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду від 09 липня 2020 року у справі № 752/18402/16-ц, від 04 листопада 2020 року в справі №562/3925/18, на які послався апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Відповідно до статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.

У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19).

У справі, яка переглядається, за умовами Кредитного договору ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 350 000 доларів США. Тому Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» заборгованості за Кредитним договором в іноземній валюті - доларах США.

Крім того, в постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21 (провадження № 12-45гс22) Велика Палата Верховного Суду зауважила, що норми про правочини та сторони зобов`язання належать до різних інститутів цивільного права. Норми статей 512-514 ЦК України, встановлюючи підстави заміни кредитора у зобов`язанні, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), не визначають вимог до змісту правочину про заміну кредитора. Загалом глава 47 «Поняття зобов`язання. Сторони зобов`язання» ЦК України не регулює договірні відносини (хоча зміна суб`єктного складу зобов`язання може відбуватися на підставі правочину (договору)). Натомість у главі 47 ЦК України для цілей регулювання саме динаміки суб`єктного складу зобов`язання (а не договірних відносин між сторонами зобов`язання) законодавець встановлює правила, спрямовані на запобігання можливому порушенню прав та інтересів як кредиторів, так і боржників при заміні іншої сторони зобов`язання. У статті 519 ЦК України міститься правило щодо розподілу ризиків між первісним та новим кредитором: 1) первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги; 2) первісний кредитор не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.

Недійсність переданої вимоги, про яку йдеться в статті 519 ЦК України, не може ототожнюватися із недійсністю правочину в розумінні норм розділу IV «Правочини. Представництво» ЦК України. Законодавець не пов`язує питання дійсності / недійсності правочину про заміну кредитора із дійсністю вимоги, яка передається новому кредитору, і безпосередньо визначає правовий наслідок передачі права вимоги, якого не існує.

Натомість за прямою вказівкою статті 519 ЦК України первісний кредитор відповідає за недійсність вимоги перед новим кредитором. У випадку відступлення недійсної вимоги договір, на підставі якого мало бути здійснене таке відступлення, не виконується первісним кредитором, оскільки розпорядчий ефект не настає з огляду на відсутність у первісного кредитора права, що підлягає передачі.

Права кредитора у зобов`язанні переходять до іншої особи (набувача, нового кредитора), якщо договір відступлення права вимоги з такою особою укладений саме кредитором. Отже, якщо такий договір був укладений особою, яка не володіє правом вимоги з будь-яких причин (наприклад, якщо право вимоги було раніше відступлене третій особі або якщо права вимоги не існує взагалі, зокрема у зв`язку з припиненням зобов`язання виконанням), тобто якщо ця особа не є кредитором, то права кредитора в зобов`язанні не переходять до набувача (пункт 132 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20).

Саме в цьому сенсі слід говорити про відсутність розпорядчого ефекту такого договору: оскільки відповідного права вимоги не було, то передати його покупець не зміг.

Отже, сама лише недійсність вимоги не зумовлює недійсності відповідного договору між первісним кредитором та новим кредитором. Недійсність вимоги зумовлює відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором. У таких випадках передання недійсної вимоги за правовою природою є невиконанням чи неналежним виконанням договору, за яким було відчужено недійсну вимогу.

Наприклад, якщо вимога відступлена за договором купівлі-продажу, то передання вимоги, яка вже не існує внаслідок виконання зобов`язання боржником, може свідчити про порушення продавцем обов`язку передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (частина перша статті 662 ЦК України).

У таких випадках покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, або вимагати розірвання договору (стаття 651 ЦК України).

Крім того, оскільки невиконання покупцем обов`язку з передання товару є істотним порушенням договору, покупець вправі вимагати відшкодування збитків, завданих розірванням договору (частина п`ята статті 653 ЦК України).

Отже, недійсність вимоги не зумовлює недійсність відповідного договору, за яким була передана така вимога, а має наслідком відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором, врегульовану положеннями ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що договір про відступлення права вимоги може бути визнаний недійсним у випадку наявності відповідної правової підстави. Наприклад, якщо такий договір укладено під впливом помилки (частина перша статті 229 ЦК України), обману (частина перша статті 230 ЦК України), насильства (частина перша статті 231 ЦК України) тощо.

З огляду на вищенаведене, у справі, яка переглядається, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , так як наведені в зустрічній позовній заяві доводи про те, що ТОВ «ФК «Авістар» та ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» на час вчинення зазначених правочинів не мали генеральної та/або індивідуальної ліцензії Національного банку України на право здійснення операцій з іноземною валютою, не можуть бути підставою для визнання їх недійсними.

Посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) щодо розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, є безпідставним, оскільки висновки апеляційного суду їм не суперечать і суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що оспорювані договори про переуступку права вимоги є договорами факторингу.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки від 24 жовтня 2008 року № 575-006/08Р, сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

Згідно з частинами першою і третьою статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21) зазначено, що вирішуючи виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування норми права, що міститься в частині четвертій статті 36 Закону України «Про іпотеку», Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду, викладеними в постановах від 13 лютого 2019 року в справі № 759/6703/16-ц (провадження № 61-22462св18) та від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19 (провадження № 61-12137св19), про те, що в разі завершення позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України «Про іпотеку», зобов`язання припиняється, оскільки за положеннями цього Закону всі наступні вимоги є недійсними. Тобто, частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів.

Водночас, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на необхідність врахування при тлумаченні вказаних норм права принципу свободи договору як загальної засади цивільного законодавства, оскільки сторони є вільними при укладенні договору, що означає можливість забезпечення основного зобов`язання як у повному обсязі, так і в його частині відповідно до умов забезпечувального правочину, а кредитор при укладенні іпотечного договору не позбавлений можливості оцінити всі звичайні ризики, у тому числі і вірогідність того, що за рахунок вартості іпотечного майна (як забезпечувального правочину) не буде забезпечено основне зобов`язання в повному обсязі.

Частина третя статті 6 ЦК України дозволяє сторонам у договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо відступ від положень закону в цих актах прямо це заборонено, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Частина четверта статті 591 ЦК України додатково вказує, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як статті 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки. Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов`язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов`язання та вартістю предмета іпотеки.

Вищенаведений правовий висновок, викладений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 22 лютого 2022 року в справі № 761/36873 щодо тлумачення та застосування норми права, яка міститься в частині четвертій статті 36 Закону України «Про іпотеку», застосовано Верховним Судом у постанові від 17 серпня 2022 року в справі № 666/6191/15, на яку також послався суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

У справі, яка переглядається, апеляційним судом було встановлено, що в пункті 3.2.2.6 договору іпотеки від 24 жовтня 2008 року № 575-006/08Р сторони відступили від положень статті 36 Закону України «Про іпотеку» і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки та передбачили, що у разі перевищення суми заборгованості іпотекодавця перед іпотекодержателем над вартістю предмета іпотеки іпотекодавець зобов`язується сплатити іпотекодержателю різницю між сумою заборгованості і вартістю предмета іпотеки протягом трьох календарних днів від дня набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки.

В матеріалах справи відсутні докази, які свідчили б про визнання недійсним вищевказаного пункту договору іпотеки.

ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» скористалося своїм правом на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку на підставі застереження в іпотечному договорі, зареєструвавши 03 липня 2018 року за собою право власності на предмет іпотеки - групу нежилих приміщень № 1-2 кафе піцерія (в літ. А) загальною площею 112,50 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

За таких обставин, оскільки вищевказаним пунктом 3.2.2.6 договору іпотеки від 24 жовтня 2008 року №575-006/08Р сторони відступили від положень статті 36 Закону України «Про іпотеку» і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки, то апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав вважати припиненими зобов`язання за Кредитним договором.

Крім того, апеляційним судом встановлено, що внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» задовольнило вимоги за Кредитним договором в сумі 60 000 доларів США (зарахувавши на погашення заборгованості за тілом кредиту - 43 594 доларів США та за процентами за користування кредитом - 16 406 доларів США), за рахунок вартості предмета іпотеки 1 500 000 грн. Тобто, вартість іпотечного майна не покрила вимог позивача за первісним позовом в повному обсязі.

Враховуючи викладене, оскільки розмір заборгованості, який відступлено ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» складав 471 267,02 доларів США, з яких 335 332 доларів США - за тілом кредиту та 135 935,02 доларів США - за процентами за користування кредитом, то апеляційний суд дійшов правильного висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Фінтайм Капітал» заборгованості за Кредитним договором у розмірі 411 267,02 доларів США (471 267,02 - 60 000), з яких: 291 738 доларів США (335 332 - 43 594) - тіло кредиту; 119 529,02 доларів США (135 935,02 -16 406) - проценти за користування кредитом.

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи ОСОБА_1 аналогічні доводам її апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду, питання обґрунтованості висновків цього суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Житомирського апеляційного суду від 05 жовтня 2022 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Житомирського апеляційного суду від 05 жовтня 2022 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович