Постанова

від 02.10.2023 по справі 620/1316/22

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 620/1316/22 Головуючий у 1-й інстанції: Заяць О.В.

Суддя-доповідач: Василенко Я.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2023 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Василенка Я.М.,

суддів Ганечко О.М., Кузьменка В.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної установи «Чернігівська виправна колонія (№ 44)» на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 05.09.2022 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Чернігівська виправна колонія (№ 44)» про стягнення середнього грошового забезпечення, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив стягнути з відповідача на користь позивача середнє грошове утримання за час непроведення остаточного розрахунку при звільненні за період з 02.03.2021 по 31.12.2021 в сумі 132 662, 88 грн.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 05.09.2022 позов задоволено частково - стягнуто з державної установи «Чернігівська виправна колонія (№ 44)» на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки виплати грошової компенсації за неотримане речове майно в день звільнення за період з 02.03.2021 по 29.12.2021 в сумі 17 604, 42 грн.

Не погоджуючись з вказаним рішенням державна установа «Чернігівська виправна колонія (№ 44)» подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до наказу начальника Державної установи «Чернігівська виправна колонія (№ 44)» від 11.02.2021 № 22/ОС-21 капітана внутрішньої служби ОСОБА_1 відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію) звільнено зі служби (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів).

При звільненні зі служби остаточний розрахунок з позивачем проведено не було, адже згідно довідки ДУ «Чернігівська виправна колонія (№ 44)» № 1 від 01.03.2021, ОСОБА_1 не виплачено грошову компенсацію за неотримане в період проходження служби речове майно.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 17.06.2021 у справі № 620/4077/21, яке набрало законної сили 03.12.2021, стягнуто з Державної установа Чернігівська виправна колонія (№ 44)» на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за неотримане речове майно в сумі 18 038 грн. 58 коп.

На виконання цього рішення суду відповідачем 30.12.2021 було виплачено позивачу грошову компенсацію за неотримане речове майно в сумі 18 038, 58 грн., що підтверджується випискою з карткового рахунку позивача за 19.01.2022.

Вважаючи, дії відповідача щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні протиправними та такими, що порушують норми КЗпП України, позивач звернувся до суду з відповідним позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що положення статті 117 Кодексу законів про працю України поширюються на спірні правовідносини попри те, що вони виникли у зв`язку з виконанням рішення про виплату заборгованості із заробітної плати. Поряд з цим, суд першої інстанції зауважив, що розмір належної до стягнення суми середнього грошового забезпечення підлягає зменшенню до 17 604, 42 грн. пропорційно до істотності частки невиплачених коштів у порівнянні із усією сумою середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Апелянт у своїй скарзі зазначає, що судом першої інстанції не було враховано, що грошова компенсація виплачується за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, установлених на відповідні цілі, а тому оскільки на час звільнення позивача із служби відповідні кошти не були передбачені у кошторисі відповідача, то підстави для таких виплат були відсутні.

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Зазначене узгоджується з позицією, викладеною в п.13.1 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судове рішення в адміністративній справі» від 20.05.2013 № 7, відповідно до якого у разі часткового оскарження судового рішення суд апеляційної інстанції в описовій частині свого рішення повинен зазначити, в якій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, і при цьому не має права робити правові висновки щодо неоскарженої частини судового рішення.

Отже, оскільки апелянт у своїй апеляційній скарзі оскаржує судове рішення в частині задоволення позовних вимог, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що саме в цій частині перевіряється законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції.

Відповідно до абз. 1 ст. 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Ні Законом України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», ні Законом України «Про Національну поліцію», ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем (у спірному випадку відповідачем) строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Не врегульовані вказані правовідносини й іншими нормативними актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення із служби в органах кримінально-виконавчої служби.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Указана позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а15 та була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.10.2022 у справі №280/3370/21, від 29.09.2022 у справі №160/2006/21, від 15.09.2022 у справі №640/25949/19, від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18.

Відтак, оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні із служби в органах кримінально-виконавчої служби, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, судова колегія приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

При цьому згідно ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України.

Наведена позиція щодо застосування вказаних норм матеріального права викладена у постанові Верхового Суду України від 15.09.2015 у справі №21-1765а15.

При цьому, судова колегія вважає за необхідне підкреслити, що визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні з вини роботодавця та факт проведення з ним остаточного розрахунку. У випадку вирішення спору на користь працівника, в тому числі в судовому порядку на спірну суму також підлягає нарахування середнього заробітку за час затримки, розмір якої визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Указаний правовий висновок щодо застосування положень ст. ст. 116, 117 КЗпП України викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20.10.2022 у справі №280/3370/21, від 29.09.2022 у справі №160/2006/21, від 15.09.2022 у справі №640/25949/19, від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне підкреслити, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 та у подальшому підтримана у постановах Верховного Суду від 22.07.2022 у справі № 420/428/20, від 26.01.2022 у справі №280/4816/20.

Абзацом 3 пункту 1 глави 22 розділу ІІ Порядку виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 28.03.2018 № 925/5, передбачено, що грошове забезпечення виплачується до дня звільнення зі служби включно разом із премією, встановленою у порядку, визначеному главою 13 цього розділу, за результатами оперативно-службової діяльності за останній місяць служби.

У цьому випадку, на переконання судової колегії, вина Державної установи «Чернігівська виправна колонія (№44)» полягала у тому, що останньою при проведенні розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні не було своєчасно виплачено належні до отримання останнім суми коштів при звільненні, зокрема, грошову компенсацію за неотримане речове майно.

Таким чином, оскільки остаточний розрахунок з позивачем проведений відповідачем лише 30.12.2021, то колегія суддів вважає обґрунтованим висновки суду першої інстанції про те, що період, протягом якого відповідач не виконував свій обов`язок щодо виплати належних позивачеві, як звільненому працівникові, сум, є період з 02.03.2021 по 29.12.2021.

Аналогічна правова позиція щодо подібних правовідносин висловлена Верховним Судом у постанові від 29.07.2020 у справі № 1.380.2019.003696.

Посилання апелянта на неврахування судом першої інстанції приписів абзацу 2 пункту 22 Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 №578, яким передбачено, що грошова компенсація виплачується за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, установлених на відповідні цілі, судова колегія вважає помилковим з огляду на таке.

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23 Рішення).

Так, реалізація особою права, яке пов`язане з отриманням коштів і базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян.

У зв`язку з цим Європейський суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Крім того, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов`язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 № 5- рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов`язана з ризиком для життя і здоров`я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.

Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №825/874/17 та від 19.06.2019 №825/1987/17.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що відсутність у відповідача на час звільнення позивача із служби коштів не є належною підставою для нездійснення виплати грошової компенсації вартості за неотримане речове майно у день звільнення та, відповідно, свідченням відсутності вини у роботодавця щодо несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні.

Колегія суддів зауважує, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Поряд з цим, цей механізм не передбачає безумовної та обов`язкової виплати роботодавцем звільненому працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у повному обсязі. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відтак, з урахуванням відсутності в апеляційній скарзі доводів щодо неправильності визначеної суми компенсації за затримку розрахунку при звільненні та неподання апеляційної скарги на судове рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відсутність підстав стверджувати про неправильне вирішення цієї справи судом першої інстанції у відповідній частині.

Отже, апеляційна скарга не містить жодних обґрунтувань та/або посилань скаржника на незаконність рішення суду першої інстанції. Обґрунтувань неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права апеляційна скарга відповідача також не містить.

Надаючи оцінку всім доводам учасників справи, судова колегія також враховує рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому суд зазначив, що «…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…».

Відповідно до ст. 6 КАС України та ст. 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» висновки ЄСПЛ є джерелом права.

Отже, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної установи «Чернігівська виправна колонія (№44)» залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 05 вересня 2022 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: Василенко Я.М.

Судді: Ганечко О.М.

Кузьменко В.В.