Постанова

від 02.10.2023 по справі 471/770/23

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

02.10.23

22-ц/812/1002/23

Єдиний унікальний номер судової справи 471/770/23

Номер провадження 22-ц/812/1002/23

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Постанова

Іменем України

02 жовтня 2023 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Коломієць В.В., Самчишиної Н.В.,

з секретарем судового засідання Голощаповою А.О.,

за участі:

представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ,

представника відповідача - ОСОБА_3 ,

переглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції за апеляційною скаргою Професійно-технічногоучилища №17 рішення, яке ухвалено Братським районним судом Миколаївської області 19 липня 2023 року, під головуванням судді Гукової І.Б., в приміщені цього ж суду о 15 год. 10 хв., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Професійно-технічного училища №17 про визнання незаконним та скасування наказу, стягнення середнього заробітку,

УСТАНОВИЛА:

У червні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Професійно-технічного училища №17 (далі ПТУ №17) про визнання незаконним та скасування наказу, стягнення середнього заробітку.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що згідно з наказом директора ПТУ №17 від 31 серпня 2015 року за №84к ОСОБА_1 був прийнятий на роботу на посаду викладача фізичної культури.

У зв`язку з введенням в Україні воєнного стану, 25 лютого 2022 року позивач був призваний по мобілізації відповідно до Указу Президента України №69/2022 від 24 лютого 2022 року «Про загальну мобілізацію».

Наказом директора ПТУ №17 від 28 лютого 2022 року за №14-к ОСОБА_1 був увільнений від виконання посадових обов`язків з 28 лютого 2022 року на час проходження військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період зі збереження середнього заробітку до закінчення особливого періоду або до дня фактичного звільнення з військової служби.

Проте в подальшому, наказом директора ПТУ №17 від 19 липня 2022 року за №49-к було внесено зміни до вищевказаного наказу від 28 лютого 2022 року №14-к «Про увільнення від виконання посадових обов`язків на час проходження військової служби», яким фактично було виключено збереження середнього заробітку за позивачем.

Позивач вважає наказ директора ПТУ №17 від 19 липня 2022 року №49-к в частині виключення збереження середнього заробітку на час проходження військової служби за призовом таким, що обмежує його права, як працівника даного закладу, суперечить законодавству про оплату праці, є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки відповідно до положень ч.2 ст.57 Закону України «Про освіту» за ним має зберігатися середній заробіток під час проходження військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив:

визнати протиправними дії ПТУ №17 щодо припинення виплати йому середньої заробітної плати та скасувати наказ директора ПТУ №17 від 19 липня 2022 року №49-к, яким були внесені зміни до наказу директора ПТУ №17 від 28лютого2022 року за №14-к;

стягнути на його користь з ПТУ №17 середній заробіток за період з 19липня 2022 року по 15 червня 2023 року в сумі 133318 грн. 08 коп. без утримання податків й інших обов`язків платежів, зобов`язавши ПТУ №17 нарахувати та виплатити вказану суму;

стягнути на його користь з ПТУ №17 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10000 грн. та витрати на залучення судового експерта в сумі 2294 грн. 40 коп.

Рішенням Братського районного суду Миколаївської області від 19липня2023 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Скасовано наказ директора ПТУ №17 №49-к від 19 липня 2022 року, яким було внесені зміни до наказу директора ПТУ №17 №14-к від 28 лютого 2022 року.

Стягнуто з ПТУ №17 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період з 19 липня 2022 року по 15 червня 2023 року в сумі 133318 грн. 08 коп.

Стягнуто з ПТУ №17 на користь ОСОБА_1 витрати на залучення судового експерта в сумі 2294 грн. 40 коп.

Стягнуто з ПТУ №17 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10000 грн.

Рішення суду мотивовано тим, що з урахуванням вимог ч.2 ст.57 Закону України «Про освіту», враховуючи, що позивач є педагогічним працівником, був мобілізований на військову службу до Збройних Сил України в зв`язку з введенням воєнного стану, який діє і на даний час, продовжує проходити військову службу, позивачу протиправно припинено нарахування і виплату середнього заробітку, у зв`язку з чим наказ №49-к від 19 липня 2022 року в частині припинення виплати ОСОБА_1 середнього заробітку підлягає скасуванню.

В апеляційній скарзі ПТУ №17, посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просило рішення районного суду скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення, яким у задоволені позову відмовити.

Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги, з огляду на таке.

Відповідно до частин 1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам не відповідає.

Забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому,в порядкуцивільного судочинства,виходячи ізйого загальнихзасад пронеприпустимість свавільноговтручання усферу особистогожиття людини;судовий захистцивільного правата інтересу;справедливість,добросовісність тарозумність,перш завсе регулюютьсяособисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 перебуває у трудових відносинах з ПТУ №17 та наказом директора вказаного навчального закладу від 31 серпня 2015 року №84к ОСОБА_1 був переведений на посаду викладача фізичної культури (а.с.131).

У зв`язку з введенням в Україні воєнного стану, 25 лютого 2022 року позивач був призваний по мобілізації відповідно до Указу Президента України №69/2022 від 24 лютого 2022 року «Про загальну мобілізацію» (а.с.31).

Наказом директора ПТУ №17 від 28 лютого 2022 року №14-к ОСОБА_1 увільнено від виконання посадових обов`язків з 28 лютого 2022 року на час проходження військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період зі збереження середнього заробітку до закінчення особливого періоду або до дня фактичного звільнення з військової служби (а.с.132).

Наказом директора ПТУ №17 від 19 липня 2022 року за №49-к внесено зміни до наказу директора ПТУ №17 від 28 лютого 2022 року №14-к «Про увільнення від виконання посадових обов`язків на час проходження військової служби ОСОБА_1 ».

Викладено п.1 в такій редакції: увільнити ОСОБА_1 , викладача фізичної культури, від виконання посадових обов`язків з 28 лютого 2022 року на час проходження військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період до закінчення особливого періоду або до дня фактичного звільнення з військової служби.

З оспорюваного наказу встановлено, що підставами для його видання був Закон України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-IХ (а.с.133).

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з положень ч.2ст.57Закону України «Про освіту», та враховував, що позивач є педагогічним працівником, був мобілізований на військову службу до Збройних Сил України в зв`язку з введенням воєнного стану, який діє і на даний час, продовжує проходити військову службу, а тому позивачу протиправно припинено нарахування і виплату середнього заробітку.

З такими висновками апеляційний суд не погоджуються з огляду на таке.

Так, при вирішенні вказаного спору колегія суддів вважає, що слід застосовувати такі норми права.

За змістом положень ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст.24 Конституції України гарантується рівність конституційних прав і свобод та рівність всіх громадян перед законом.

Відповідно до ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Статтею 48 Конституції України передбачено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Відповідно доположень ч.ч.1-3ст.1Закону України«Про військовийобов`язок івійськову службу»від 25березня 1992року №2232-ХІІ(ЗаконУкраїни №2232-XII)захист Вітчизни,незалежності татериторіальної цілісностіУкраїни єконституційним обов`язкомгромадян України.

Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби.

Статтею 2 Закону України №2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Згідно ч.2 ст.39 Закону України №2232-ХІІ громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьоюстатті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другоюстатті 57 Закону України «Про освіту»,частиною другоюстатті 44,частиною першоюстатті 54 ічастиною третьоюстатті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».

Відповідно до ч.3 ст.119 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) (у редакції, що діяла до 19 липня 2022 року) за працівниками, призваними на строкову військову служб; військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» внесено зміни та у ч.3 ст.119 КЗпП слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», прийнятий Верховною Радою України 01липня 2022 року, набрав чинності 19 липня 2022 року, а отже з 19 липня 2022 року ч.3 ст.119 КЗпП України діє в наступній редакції: за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відтак, компенсація з бюджету середнього заробітку на підприємстві (в установі/організації), де працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності здійснюється по 18 липня 2022 року включно, тобто до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01липня 2022 року.

Водночас, з 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за працівником, призваним на військову службу, відсутні.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в рішенні від 26 грудня 2011 року №20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з ч.1 ст.17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Конституційний Суд України у пункті 2.3 рішення від 22 травня 2018 року №5-р/2018 сформулював юридичну позицію, відповідно до якої держава, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте, держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю.

У п.3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмупдсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року.

Зважаючи на викладені норми закону, правові позиції Конституційного Суду України та Європейського суду, посилання позивача на те, що оскаржуваний наказ звужує його права і свободи та об`єктивно призводить до погіршення становища, є неспроможними.

Враховуючи, що Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України №2352-ІХ не визначено особливостей застосування норм ч.3 ст.119 КЗпП України, то з дня набрання чинності Законом України №2352-ІХ за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу слід зберігати лише місце роботи (посаду).

На цей час Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ є чинним та обов`язковим до виконання.

Мінекономіки у листі від 28 липня 2022 року за №2498/4/4.1-ЗВ-22а з посиланням на Закон України №2352-ІХ та оновлену редакцію ч.3 ст.119 КЗпП України вказувало про те, що за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу як до 19 липня 2022 року, так і після цієї дати, передбачено обов`язок збереження лише місця роботи і посади.

Таким чином, з моменту набрання чинності Законом України №2352-ІХ не вбачається правових підстав для продовження виплати роботодавцем середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу, з дня набрання чинності Законом.

З наведеного вбачається, що положення ч.3 ст.119 КЗпП України в частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом України №2352-ІХ. Починаючи з 19 липня 2022 року, відповідач був позбавлений права зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення ч.3 ст.119 КЗпП України були виключені.

При цьому, припинення відповідачем нарахування та виплати середнього заробітку позивачу було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону.

Також колегія суддів відхиляє доводи позивача про те, що припинення збереження (виплати) середнього заробітку не узгоджується з принципами верховенства права та правової визначеності відповідними діючими правовими нормами та судовою практикою, оскільки з часу набрання чинності Законом України №2352-ІХ раніше існуючі трудові правовідносини осіб, які призвані на військову службу, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням. У зв`язку з цим із 19 липня 2022 року за такими особами не зберігається середній заробіток за місцем роботи на час проходження ними військової служби. Натомість їм виплачується грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.

Таким чином, саме з 19 липня 2022 року законодавчо врегульовано питання виплат грошового забезпечення військовослужбовцям, які мають здійснюватися за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», тому на роботодавця не покладається обов`язок по збереженню та виплаті середнього заробітку за особами, визначеними в ч.3 ст.119 КЗпП України.

Разом з тим, колегія суддів не бере до уваги доводи позовної заяви щодо переваги в застосуванні положень ч.2 ст.57 Закону України «Про освіту» над нормами ч.3 ст.119 КЗпП України з огляду на таке.

Як визначено ст.4 КЗпП України, законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Отже, інші акти законодавства України повинні прийматися у відповідності до норм цього Кодексу.

Разом з тим, щодо питання пріоритетності норм закону висловилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі №334/3161/17, а також про такий спосіб вирішення колізії норм ЦК України з нормами інших законів - з констатацією пріоритету норм цього Кодексу над нормами інших законів підтримувався як Конституційним Судом України (рішення від 13 березня 2012 року у справі №5-рп/2012), так і Верховним Судом України (постанови від 30 жовтня 2013 року у справі №6-59цс13, від 16 грудня 2015 у справі №6-2023цс15). Відповідно до ст.4 ЦК України Закон №1952-IV не міг встановлювати інші правила, аніж передбачено ЦК України.

У рішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі №5-рп/2012 вказано: «Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини рішення від 03 жовтня 1997 року №4-зп). Виходячи з наведеного, Конституційний Суд України вважає, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу».

Конституційний Суд у цьому рішенні вказав, що зазначення у ЦК України про необхідність прийняття інших законів відповідно до цього Кодексу є достатньою підставою вважати, що норма Кодексу превалює над однопредметною нормою іншого нормативно-правового акта, який має юридичну силу закону України.

Спеціальні норми закону можуть містити уточнюючі положення, проте не можуть прямо суперечити положенням Кодексу.

Разом з тим, при існуванні складної змістової колізії застосуванню підлягають норми того нормативно-правового акта, який повно та точно врегульовує конкретні правовідносини, містить чіткі та зрозумілі положення, які забезпечують передбачуваність законодавства та відповідають законним очікуванням суб`єктів правовідносин.

У практиці Європейського суду з прав людини знайшов своє застосування принцип правової визначеності. Цей Суд у своїх рішеннях неодноразово робив висновок, що принцип правової визначеності є одним з фундаментальних аспектів верховенства права (рішення у справах «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» (Steel and others v. the United Kingdom) та ін.).

Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що в даному випадку, з урахуванням вимог ст.4 КЗпП України, яка вказує на те, що інші акти законодавства України мають бути прийняті відповідно до норм цього Кодексу, слід застосовувати нормич.3 ст.119 КЗпП, в які внесено зміни, що діють з 19липня 2022 року.

Разом з тим, відповідно до ст.9-1 КЗпП України підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, відповідач не виносив відповідного рішення про покладення на себе обов`язку зі збереження середнього заробітку після 19 липня 2022 року за працівниками освітніх закладів, які перебувають на військовій службі.

Колегія суддів вважає, що аргументи апеляційної скарги дають підстави для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, яке призвело до неправильного вирішення справи.

За вищевказаних обставин колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених ст.376 ЦПК України, та ухвалення у справі нового судового рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог з вищевикладених підстав.

Стосовно судових витрат, понесених відповідачем під час розгляду справи, слід зазначити наступне.

За правилами п.п.«в» п.4 ч.1 ст.382ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно зі ст.133ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Оскільки в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ПТУ №17 відмовлено, то з позивача слід було б стягнути 3610 грн. 17 коп. судового збору, сплаченого відповідачем за перегляд справи в апеляційній інстанції. Проте, позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п.1 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір».

Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення без задоволення позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч.7 ст.141 ЦПК України).

Отже, колегія суддів вважає, що слід компенсувати ПТУ №17 за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги у сумі 1 599 грн. 82 коп. за квитанцією про сплату №17507 від 11 серпня 2023 року та відповідно в сумі 2 010 грн. 35 коп. за квитанцією про сплату №3167-5391-3658-8022 від 23 серпня 2023 року.

Керуючись ст.ст.367,374,376,381,382 ЦПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Професійно-технічного училища №17 задовольнити.

Рішення Братського районного суду Миколаївської області від 19липня2023року скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Професійно-технічного училища №17 про визнання незаконним та скасування наказу, стягнення середнього заробітку відмовити.

Судовий збір, сплачений Професійно-технічним училищем №17 (ідентифікаційний код юридичної особи 02546111) за подання апеляційної скарги у сумі 1 599 (одна тисяча п`ятсот дев`яносто дев`ять) грн. 82 коп. за квитанцією про сплату №17507 від 11 серпня 2023 року та в сумі 2 010 (дві тисячі десять) грн. 35 коп. за квитанцією про сплату №3167-5391-3658-8022 від 23 серпня 2023 року, компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: В.В. Коломієць

Н.В. Самчишина

Повний текст судового рішення

складено 05 жовтня 2023 року