Постанова

від 25.09.2023 по справі 161/126/23

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 161/126/23 Головуючий у 1 інстанції: Рудська С. М. Провадження № 22-ц/802/839/23 Доповідач: Бовчалюк З. А.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 вересня 2023 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Бовчалюк З.А.,

суддів - Здрилюк О.І., Карпук А.К.,

з участю секретаря судового засідання Власюк О.С.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

відповідача ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору Луцька міська рада, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Вікторія», про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_2 , яка подана в його інтересах представником ОСОБА_3 , на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 червня 2023 року,

В С Т А Н О В И В:

03.01.2023 року позивач ОСОБА_2 звернулася до суду з позовною заявою на обґрунтування якої зазначила, що 28.03.2012 року згідно з рішенням органу місцевого самоврядування на баланс ОСББ «Вікторія» було передано житловий будинок АДРЕСА_1 . У вказаному житловому будинку квартира АДРЕСА_2 ще у квітні 1987 року була надана в користування сім`ї ОСОБА_4 на підставі трудових відносин. На даний час у даному житлі зареєстровані вона, її донька ОСОБА_5 , син ОСОБА_2 та онука ОСОБА_6 . За час проживання у квартирі відповідач ОСОБА_2 систематично порушував правила співжиття, що унеможливлювало спільне проживання з ними в одному житлі, а застосовані до нього заходи впливу виявилися безрезультатними. Разом з тим, відповідач з січня 2020 року не проживає за адресою: АДРЕСА_3 . Місце перебування ОСОБА_2 на даний час їй не відоме, жодних перешкод у користуванні житловим приміщенням останньому будь-ким не створювалися.

Просить суд визнати відповідача таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням, а також стягнути з нього понесені судові витрати по справі.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 червня 2023 року позов задоволено.

Ухвалено визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

В апеляційній скарзі відповідач, в інтересах якого діє його представник, просить скасувати рішення суду першої інстанції у зв`язку з неповним з`ясуванням всіх обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи та порушенням норм матеріального та процесуального права та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову в даній справі відмовити.

Заслухавши представника позивача, відповідача та його представника, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, а рішення суду першої інстанції до скасування з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач без поважних причин більше шести місяців не проживає у спірному приміщенні, а отже втратив право на користування цим житлом.

Однак, до такого висновку місцевий суд прийшов з порушенням норм матеріального права та без повного з`ясування обставин, що мають значення для справи.

Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Судом першої інстанції встановлено, що у квітні 1987 року сім`ї ОСОБА_4 , у зв`язку з його перебуванням у трудових відносинах з Луцьким ремонтно-будівельному управління облрембудтресту, яке пізніше було реформоване у АТ «Волиньрембуд», правонаступником якого є ТзОВ «Мавексрембуд», було надано в користування житло, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 10).

На підставі рішення Луцької міської ради «Про передачу житлового будинку АДРЕСА_1 на баланс об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Вікторія»» від 28.03.2012 року № 22/53, - житловий будинок АДРЕСА_1 було передано на баланс вказаного об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (а.с. 9).

Як вбачається із довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, виданої 21.12.2020 року ОСББ «Вікторія», за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстроване місце проживання ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 (а.с. 11).

За змістом довідки Луцького ВП ГУНП у Волинській області від 21.12.2020 року № 46865/58/04-20 відповідач ОСОБА_2 з січня 2020 року за адресою місця реєстрації не проживає. (а.с. 16).

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22.01.2020 року було видано обмежувальний припис строком на шість місяців, за змістом якого ОСОБА_2 було заборонено наближатися на відстань ближче п`яти метрів у місці спільного проживання (перебування), навчання роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою неповнолітньою ОСОБА_6 (а.с. 23-25).

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 126 ЖК Української РСР встановлено, що на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.(ч. 4 ст. 9 ЖК Української РСР).

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

З пояснень сторін судом встановлено, що відповідач є сином позивача та між сторонами існує конфлікт, що підтверджується наявністю звернень в правоохоронні органи, судовим рішеннями та показами свідків.

В суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 вказував, що до моменту видачі обмежувального припису він постійно проживав по АДРЕСА_3 . Однак відносини між ним та матір`ю, а також сестрою ОСОБА_2 погіршились у зв`язку з чим почали дуже часто виникати конфлікти та непорозуміння. Після виданого судом обмежувального припису він змушений був покинути дане житло з метою виконання судового рішення. Після закінчення дії обмежувального припису мав намір продовжувати проживання у спірній квартирі, однак позивач та сестра цьому перешкоджали. Зокрема,: кімнату в якій він проживав заставили старими, непотрібними речами, що не давало можливості там ночувати. Він не бажаючи нагнітати відносини з матір`ю, вирішив не вчиняти активних дій по вселенню у спірне житло, а пропонував вирішити вказане питання в добровільному порядку. Вказує, що метою даного позову є виключно позбавлення його права на участь в приватизації квартири, право на яку він має та ніколи не втрачав.

Судом встановлено, що іншого житла у ОСОБА_2 , яке б належало йому на праві власності, не має. На даний час відповідач орендує житло, на підтвердження чого подав відповідний договір.

Звертаючи до суду з позовом, позивач не надала належних, допустимих та беззаперечних доказів, які б свідчили про неповажність причин не проживання відповідача за спірною адресою при тому, що ОСОБА_2 послідовно вказував про своє бажання проживати за місцем реєстрації.

Покази свідків в даній справі не можуть бути беззаперечним доказом неповажності причин не проживання ОСОБА_2 в кв. АДРЕСА_4 , оскільки певні обставини свідкам були відомі зі слів позивача, зокрема: щодо причин відсутності відповідача за спірною адресою. При цьому усі допитані свідки вказували, що між сторонами часто виникали конфлікти та те що, відповідач останній період рідко з`являється за місцем своєї реєстрації.

Доводи апеляційної скарги, пояснення відповідача та наявні в матеріалах справи письмові докази, на думку колегії суддів, свідчать про обґрунтованість твердження ОСОБА_2 про неможливість проживання за спірною адресою з підстав того, що позивач та інші члени сім`ї позивача чиняться перешкоди в такому проживанні протягом тривалого проміжку часу.

Подання заяви про перегляд заочного рішення та подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, відсутність іншого житла свідчать про не втрату ОСОБА_2 інтересу до квартири АДРЕСА_4 , право на яку разом з членами його сім`ї він набув у передбаченому законом порядку.

Факт несплати ОСОБА_2 комунальних послуг за спірну квартиру сам по собі не може свідчити про втрату відповідачем інтересу до даного житла. Позивач не позбавлена права у разі доведеності порушеного її права звернутися з відповідними вимогами до відповідача щодо стягнення частини витрат на утримання спірного майна, сплату комунальних послуг тощо.

Встановивши, що відповідач ОСОБА_2 не проживає у спірній квартирі, а позивач належними та допустимими доказами не довела, що він не проживає понад шість місяців в житловому приміщенні саме без поважних причин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що сам факт не проживання відповідача у спірній квартирі більш встановленого законом строку не є підставою для задоволення позовних вимог, оскільки відповідно до статті 71 ЖК Української РСР підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням є не проживання нею понад шість місяців в житловому приміщенні саме без поважних причин.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване в даній справі рішення про задоволення позову ОСОБА_2 ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, а викладені у ньому висновки не відповідають обставинам справи, тому воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні її позову.

Суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для визнання ОСОБА_2 таким що втратив право користування спірною квартирою на підставі ст. 116 ЖК України і в цій частині рішення жодним з учасників справи не оскаржено .

Статтею 48 Конституції України гарантовано, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права

З врахуванням викладеного, задоволення апеляційної скарги та відмова у задоволенні вимог позивача у повній мірі забезпечить права відповідача гарантовані йому Конституцією України, з врахуванням норм права які регулюють дані правовідносини.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 376, 381-382, 384 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 , яка подана в його інтересах представником ОСОБА_3 , задовольнити.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 червня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

В позові ОСОБА_2 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий-суддя:

Судді: