Ухвала

від 10.10.2023 по справі 914/1722/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

10 жовтня 2023 року

м. Київ

cправа № 914/1722/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Бенедисюка І.М. (головуючий), Колос І.Б., Малашенкової Т.М.,

за участю секретаря судового засідання Ковалівської О.М.,

представників учасників справи:

позивача - не з`явився

відповідача 1 - не з`явився

відповідача 2 - Босяк М.Б. (адвокат)

відповідача 3 - не з`явився

третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - не з`явилися

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Аптека №39"

на рішення господарського суду Львівської області від 30.03.2023 та

постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.06.2023

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Аптека №39"

до: акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль";

товариства з обмеженою відповідальністю "Профіт Файненс";

товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія Гефест"

про визнання недійсним договору,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_1 ;

приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Лаврик Тетяна Ярославівна;

ОСОБА_2 .

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Аптека №39" (далі - ТОВ "Аптека№39", позивач) 17.06.2021 звернулося до господарського суду Львівської області з позовом до акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" (далі - АТ "Райффайзен Банк Аваль", відповідач 1) та товариства з обмеженою відповідальністю "Профіт Файненс" (далі - ТОВ "Профіт Файненс", відповідач 2) про визнання недійсним договору.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 31.08.2007 між позивачем та відповідачем укладений договір іпотеки. Вказаним договором забезпечувалось виконання кредитного договору, що був укладений між відповідачем 1 та ОСОБА_1 . Згідно з пунктом 6.3.5. статуту ТОВ "Аптека №39" вирішення питання про купівлю чи продаж нерухомості, укладення договорів у випадку, якщо їх сума перевищує суму, еквівалентну 500 000 грн, рішення приймається виключно зборами учасників. Від імені позивача спірний договір іпотеки підписано заступником директора ТОВ "Аптека №39" Кінзельською Богданою Ярославівною, яка діяла на підставі статуту, протоколу від 15.08.2007 №8 та протоколу від 02.08.2004 №7. На загальних зборах учасників товариства, яке відбулося 15.08.2007 (протокол №8) прийнято рішення про надання згоди на забезпечення виконання зобов`язань учасника ТОВ "Аптека №39" ОСОБА_3 , а не ОСОБА_1 . Водночас, банку надано протокол від 15.08.2007 №8, відповідно до якого було прийнято рішення про надання згоди на забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 . Під час розгляду цивільної справи №466/5401/16 судом було призначено експертизу, відповідно до висновку якої підписи на протоколі, згідно з яким було прийнято рішення про надання згоди на забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 , не належать учасникам ТОВ "Аптека №39". З огляду на наведене, у ОСОБА_3 були відсутні повноваження на укладення та підписання договору про надання майна позивача в іпотеку. Таким чином, позивач зазначає про те, що договір іпотеки від 31.08.2007 необхідно визнати недійсними у зв`язку з тим, що він укладений особою, яка не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності представника юридичної особи.

Рішенням господарського суду Львівської області від 30.03.2023 (суддя Мазовіта А.Б.) у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 21.06.2023 (колегія суддів: Бойко С.М., Бонк Т.Б., Якімець Г.Г.) рішення господарського суду Львівської області від 30.03.2023 в частині відмови в позові ТОВ "Аптека №39" до АТ "Райффайзен Банк Аваль", ТОВ "Профіт Файненс" та до ТОВ "Фінансова компанія Гефест" про визнання недійсним договору іпотеки від 31.08.2007, укладеного між ВАТ Райффайзен Банк Аваль, ТОВ "Аптека №39" та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Лаврик Т.Я., зареєстрованого в реєстрі за № 5746 з підстав обрання неефективного способу захисту залишити без змін. В решті рішення господарського суду Львівської області від 30.03.2023 змінено шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.

Відзивів на касаційну скаргу не надходило.

Від ТОВ "Аптека №39" до Верховного Суду 05.10.2023 та 10.10.2023 надійшли клопотання (документи сформовані в системі «Електронний суд» 04.10.2023 та 09.10.2023), в яких ТОВ "Аптека №39" просило проводити судові засідання у справі за відсутності його представника.

Касаційна скарга ТОВ "Аптека №39" подана на підставі пункту 1 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з урахуванням вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України та пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом у оскаржуваному судовому рішенні.

Разом з тим, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Натомість, самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Натомість, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Що ж до доводів касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведених скаржником постановах, колегія суддів зазначає таке.

Скаржник зазначає про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду від 01.03.2023 у справі №522/22473/15-ц, від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.18, 7.21), від 22.11.2022 у справі №925/2/22.

У справі №145/2047/16-ц розглядався позов про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позивач підтвердив, що договори оренди земельних ділянок він не підписував, тому вважала з посиланням на статті 207, 627, 638 Цивільного кодексу країни (далі - ЦК України) та статті 14, 15, 18 Закону України від 06.10.1998 № 161-XIV "Про оренду землі" вказаний договір неукладеним, що унеможливлює визнання його недійсним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові вказала, що, враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві та в додаткових поясненнях, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок.

У пунктах постанови 7.18 та 7.21 Великої Палати Верховного Суду (на які звертає увагу скаржник) містяться висновки про те, що: «правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено" (пункт 7.18) та «Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом" (пункт 7.21).

У справі №925/2/22 об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Пацаєва № 20, 22, 24" звернулось до господарського суду з позовом до фізичної особи - підприємця про визнання недійсними договору про надання послуг з технічного обслуговування систем водопостачання, водовідведення та систем центрального опалення, постачання гарячої води від 02.01.2019 № ТОС-02/19 та договору про надання послуг з технічного обслуговування систем водопостачання, водовідведення та систем центрального опалення, постачання гарячої води від 01.03.2019 № ТОС-02/21, укладених між позивачем та відповідачем. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорювані договори укладені з перевищенням головою правління Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Пацаєва № 20, 22, 24" повноважень визначених установчими документами та рішенням правління, в результаті зловмисної домовленості з відповідачем та без мети реального надання послуг та виконання робіт, що порушує права та законні інтереси позивача. Верховний Суд у справі №925/2/22 відзначив, зокрема і те, що в основі доктрини "venire contra factum proprium" знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

У справі №522/22473/15-ц позовні вимоги обґрунтовано тим, що Товариством з обмеженою відповідальністю "Альфа-Аркадія" в особі його виконавчого органу, всупереч вимог Статуту товариства, під час укладення спірних договорів купівлі - продажу було перевищено повноваження, тобто укладено без погодження єдного учасника - Компанії з обмеженою відповідальністю компанія "Садіра", що на думку позивача є підставою для визнання таких спірних договорів недійсними та вилучення внесених на їх підставі записів про перехід права власності.

У постанові від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц Велика Палата Верховного Суду посилається на усталену практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), відповідно до якої акціонер (учасник) юридичної особи, навіть мажоритарний, не може розглядатись як належний заявник, якщо йдеться про порушення прав юридичної особи.

Натомість, Велика Палата Верховного Суду також вказує на наявність винятків із вказаного вище загального правила та аналізує світову практику щодо інституту "проникнення за корпоративну завісу". Велика Палата Верховного Суду зазначила, що допускається проникнення за "корпоративну завісу" та звернення учасників товариства з позовом в інтересах самого товариства, але за виняткових обставин.

У справі, що розглядається судами попередніх інстанцій встановлено, зокрема, таке.

Спір у справі стосується наявності підстав для визнання недійсним договору іпотеки, який посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Лаврик Т.Я. за реєстровим №5745, за змістом якого цей договір забезпечує вимогу іпотекодержателя (відповідача 1), що випливає з кредитного договору від 31.08.2007 №014/0384/74/51553, укладеного між іпотекодержателем та позичальником ОСОБА_1 (третьою особою), за умовами якого іпотекодержатель надає йому кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 84 000,00 доларів США, а позичальник зобов`язується повернути суму отриманого кредиту не пізніше 31.08.2027 та сплатити проценти за користування ним згідно з умовами кредитного договору, а також можливу неустойку у розмірі і у випадках, передбачених кредитним та цим договором.

Предметом іпотеки є нерухоме майно: приміщення аптеки, яке знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Варшавська, буд 46, загальна площа 109,4 кв.м.

Суди попередніх інстанцій встановили: підставою позовних вимог позивач зазначає, що укладений договір від 31.08.2007 є недійсним в силу вимог статей 203, 215 ЦК України, оскільки він підписаний від імені позивача заступником директора ТОВ "Аптека №39" Кінзельською Б.Я., в якої відсутні повноваження на укладення та підписання договору про надання майна позивача в іпотеку для забезпечення виконання зобов`язань за укладеним кредитним договором між банком та третьою особою.

Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що це нерухоме майно в подальшому неодноразово відчужувалося, а станом на дату розгляду справи нежитлове приміщення, яке було предметом договору іпотеки від 31.08.2007, перебуває на праві власності ОСОБА_2 , що підтверджується відомостями з державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Рішення місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позовних вимог мотивовано тим, що обраний позивачем спосіб захисту прав, шляхом визнання договору іпотеки недійсним, сам собою не призводить до ефективного відновлення порушеного права. Також судом зроблено висновок про необґрунтованість та безпідставність позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції, змінюючи мотивувальну частину рішення місцевого суду, дійшов висновків, зокрема про те, що визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу), а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 ГПК України (частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України).

Відтак, визнання недійсним оспорюваного договору іпотеки, укладеного між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль", правонаступником якого є АТ "Райффайзен Банк Аваль" (іпотекодержатель) та ТОВ "Аптека №39" (іпотекодавцем), не призведе до повернення предмету іпотеки у власність ТОВ "Аптека №39".

Апеляційний господарський суд погодився з висновком місцевого господарського суду про те, що обраний позивачем спосіб захисту прав шляхом визнання договору іпотеки недійсним сам собою не призводить до ефективного відновлення порушеного права, а тому є неналежним способом захисту свого права. Втім, звернув увагу на те, що обрання позивачем неналежного способу захисту є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові. Відтак, висновки місцевого господарського суду про необґрунтованість та безпідставність позовних вимог, а також надання оцінки позовним вимогам по суті, є передчасними і тому підлягають виключенню з його мотивувальної частини.

Отже, правовідносини у справах, на які посилається скаржник та у справі, що переглядається, не є релевантними за критеріями подібності.

Крім того, не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення. Такі ж висновки були викладені і в постанові Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №916/112/20.

У справі, яка переглядається, судами надано оцінку всім доказам, що були надані сторонами, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 ГПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої та апеляційної інстанцій.

Отже, касаційна інстанція встановила, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 914/1722/21.

Зважаючи на те, що після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, а тому колегія суддів, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу, дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ "Аптека №39" на рішення господарського суду Львівської області від 30.03.2023 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.06.2023 у справі № 914/1722/21.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A N32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява N 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, N 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження, зазвичай, вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "Аптека №39" на рішення господарського суду Львівської області від 30.03.2023 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.06.2023 у справі № 914/1722/21.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Колос

Суддя Т. Малашенкова

Ухвала оголошена з окремою думкою судді Колос І.Б.