Рішення

від 12.10.2023 по справі 155/804/23

ГОРОХІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №155/804/23

Провадження №2/155/276/23

ГОРОХІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2023 року місто Горохів

Горохівський районний суд Волинської області в складі:

головуючого судді Яремчук С.М.,

з участю секретаря судового засідання Задурської К.М.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

відповідача ОСОБА_3 ,

представника відповідача ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в залі засідань міста Горохів цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Жуковський Віталій Валентинович, до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Жуковський В.В., звернулась з позовом до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 03 вересня 1983 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено шлюб, який в подальшому рішенням Горохівського районного суду Волинської області від 20 листопада 2012 року розірвано. Вказує, що в даному шлюбі сторонами по справі було збудовано житловий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_1 .

Після розірвання шлюбу позивачка змінила своє місце проживання та проживає окремо. Однак, в червні 2021 року ОСОБА_1 стало відомо, що відповідач зареєстрував вищевказаний будинок на своє ім`я, приховавши під час реєстрації той факт, що спірний будинок належить йому спільно з позивачкою.

З метою захисту своїх прав позивачка зверталась до суду з позовною заявою про скасування державної реєстрації. В подальшому, відповідач погодився на поділ майна подружжя мирним шляхом, однак в останній момент відмовився, а в процесі реєстрації повідомив про своє бажання зняти з реєстрації ОСОБА_1 за адресою місцезнаходження спільного будинку, в черговий раз зазначаючи про небажання здійснювати поділ майна подружжя та заперечуючи факт рівності часток та належності його позивачу на праві спільної сумісної власності. З огляду на наведене, адвокат Жуковський В.В., в інтересах ОСОБА_1 , звернувся до суду з вищевказаним позовом в якому просить в порядку поділу майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право приватної власності на частину житлового будинку АДРЕСА_1 , розташованими на земельній ділянці кадастровий №0720886000:01:001:2498.

20 липня 2023 року від відповідача надійшла заява про застосування строку позовної давності. У поданій заяві останній стверджує, що за умови, коли позивачка після розірвання шлюбу не реалізувала свого права на поділ майна, не несла обов`язків як власник, строк позовної давності слід рахувати з моменту розірвання шлюбу.

Ухвалою судді Горохівського районного суду Волинської області від 12 червня 2023 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі за вказаним позовом, з повідомленням сторін.

Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав із наведених у позовній заяві підстав. При цьому вказав, що позивачка дізналася про порушення її права в червні 2021 року. Тоді ж отримала Витяг з державного реєстру речових прав на нерухоме майно з якого вбачалося, що спірний житловий будинок зареєстрований за відповідачем на праві приватної власності з 21 листопада 2016 року. Також зазначив, що позивачка після розірвання шлюбу дійсно не проживала в спірному будинку, однак була зареєстрована у ньому до 2023 року, часто приходила в будинок, оскільки в ньому проживала її дочка. Позивачка допомагала дочці по господарству, з оплатою комунальних послуг, оскільки вважала даний будинок спільною сумісною власністю подружжя. При цьому між позивачкою та відповідачем виникали конфлікти на побутовому ґрунті через неприязні відносини, однак її права на будинок ним не заперечувалось. Вона й надалі продовжувала приходити в будинок, здійснювати за ним догляд. Крім того, між позивачкою та відповідачем існувала попередня домовленість щодо переоформлення спільного майна на їхню дочку, а тому до цього моменту вона вважала, що має право на вказаний будинок. На даний час в цьому будинку надалі знаходяться її особисті речі, одяг, посуд.

Позивачка в судовому засіданні позовні вимоги підтримала повністю та показала, що спірний житловий будинок вона разом з відповідачем почали будувати через 3-4 роки після одруження. Будинок будували спільно, в його будівництві фінансово брали участь як її батьки, так і батьки відповідача. Будівництво проводилось за спільні кошти в інтересах сім`ї. Тривалий час відносини в сім`ї були хороші. Відколи відповідач почав їздити за кордон на заробітки, їхні відносини почали погіршуватися. Відповідач почав зловживати алкогольними напоями, застосовувати до неї фізичну силу. Через деякий час вона подала заяву на розірвання шлюбу. На момент розірвання шлюбу і до 2023 року вона була зареєстрована в спірному житловому будинку. Після розірвання шлюбу пішла проживати до співмешканця, а відповідач залишився проживати в будинку. Вона користувалася будинком як своїм, оскільки в ньому залишились особисті речі, спільно набуте майно. Також обробляла земельну ділянку, здійснювала догляд за свійськими тваринами, допомагала дочці оплачувати комунальні послуги. Проте, коли відповідач був вдома, вона не приходила, щоб уникати з ним конфліктів. У червні 2021 року відповідач почав чинити перешкоди в користуванні будинком, мотивуючи це тим, що будинок зареєстрований за ним на праві приватної власності. Вказав, що надасть доступ до будинку тільки через суд. Звернувшись до адвоката, дізналася про реєстрацію спірного житлового будинку за відповідачем. Просила позов задовольнити.

Відповідач в судовому засіданні показав, що спірний житловий будинок будували разом з позивачкою за спільні кошти. Будівництво будинку здійснювали в інтересах сім`ї і почали в ньому проживати з березня 1994 року. Не заперечив той факт, що даний будинок є спільною власністю подружжя, однак зазначив, що його частка в спільному майні більша, так як його батьки дали йому свої заощадження, проте доказів цього у нього не має. Вказав, що шлюб між ними було розірвано у 2012 році. Позивачка після розірвання шлюбу пішла проживати з співмешканцем. На момент розірвання шлюбу вона була зареєстрована в спірному будинку, в ньому зберігались її особисті речі. Вона приходила в будинок, користувалася ним, будь-яких перешкод в користуванні будинком він їй не чинив. Про факт приватизації житлового будинку у 2014 році позивачку не повідомляв, будь-яких документів про приватизацію останній не показував. При цьому вказав, що він заперечує її право на користування будинком після його приватизації. Вважає, що про факт приватизації будинку позивачці було відомо від дочки, оскільки вона з нею постійно спілкувалася.

Представник відповідача в судовому засіданні показав, що дочці було відомо про факт приватизації як житлового будинку так і земельної ділянки. Також вказав, що 18 червня 2020 року відповідачем був складений заповіт на спільних з позивачкою внуків, в якому було зазначено все майно, конкретно спірний будинок не визначено. Даний заповіт не оскаржувався. Також вказав, що позивачка не надала доказів сплати за комунальні послуги, в той час коли відповідач їх сплачував регулярно, робив ремонт, встановлював вікна і був налаштований, щоб спірний будинок перейшов до дочки, внуків.

Свідок ОСОБА_5 в судовомузасіданні показала,що сторонипо справіє їїбатьками.В спірномубудинку вонапроживає з2011року.На тоймомент батькитакож проживалив даномубудинку.Після розірванняшлюбу батькопродовжував проживатив ньому,а мамаз 2012року вбудинку непроживала,однак постійноприходила вбудинок,допомагала погосподарству,несла витрати накомунальні послуги-інколи платиласамостійно,а інколидавала грошіна їхоплату.На данийчас мамапроживає вбудинку співмешканця,однак вспірному будинкуй надалізнаходяться їїособисті речі,одяг,меблі.Зазначила,що колибатько їздивв Польщуна заробіткимама лишаласяночувати вбудинку.Зараз мамаприходить вбудинок рідше,однак колиприходить,то йнадалі допомагаєїй погосподарству.Також їйвідомо,що батькосклав заповітна спірнийбудинок наїї дітейв рівнихчастках.Зазначила,що батькопісля приватизаціїжитлового будинкупочав заперечуватиправо мамина ньогота повідомивїї,що вонане маєніякого відношеннядо цьогобудинку.Коли саме він повідомив матері про цю обставину сказати не може. Також вказала, що батько вчиняв дії щодо недопущення мами до житлового будинку, зокрема, словесно забороняв їй заходити в будинок, викидав її речі з будинку, намагався вчинити з нею бійку.

Заслухавши пояснення сторін та їх представників, дослідивши у судовому засіданні матеріали справи в порядку спрощеного позовного провадження та подані докази, з`ясувавши всі обставини справи в їх сукупності, суд приходить до наступного висновку.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 03 вересня 1983 до його розірвання рішенням Горохівського районного суду Волинської області від 20 листопада 2012 у справі №0302/2142/2012 (провадження №2/0302/703/2012).

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №261593643 від 15 червня 2021 року, за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на житловий будинок загальною площею 96 кв.м., житловою площею 68,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці кадастровий номер 0720886000:01:001:2498, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площа 0,19 га, підстава для державної реєстрації витяг з погосподарської книги №2 за 2016-2023 роки, виданий Печихвостівською сільською радою 18 листопада 2016 року; свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 , видане 17 лютого 2014 року реєстраційною службою Горохівського районного управління юстиції Волинської області.

Відповіддю Горохівської міської ради Луцького району Волинської області за №737/03-11/2-23 від 27 березня 2023 року стверджується, що згідно з записом з погосподарської книги №9 за 1991-1995 роки сімейство ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ) на момент введення будинку в експлуатацію проживали разом із двома дочками: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Перший запис про житловий будинок зроблений у 1993 році. Дані обставини підтверджені також копією погосподарської книги № 9 Печихвостівської сільської ради народних депутатів.

Отже, спірнийжитловий будинок було побудовано сторонами за час перебування у шлюбі.

Відповідачем даний факт не заперечується.

Сторонами також не заперечується, що будинок будувався за спільні кошти подружжя в інтересах сім`ї, а також коштів, які їм надавали їхні батьки.

Відповідно до листа Відділу «Центр надання адміністративних послуг» Горохівської міської ради Луцького району Волинської області № 22/10/-13/2/23 від 26.06.2023 р. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , була знята з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 травня 2023 року (с.49 Том 2).

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, серед іншого: примусове виконання обов`язку в натурі. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (ч. 1, п. 5, абзац 11 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Статтею 41 Конституції України закріплено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Аналогічне законодавче положення закріплено статтею 321 ЦК України.

Статтею 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (ч. 1-3 ст. 319 ЦК України).

Статтею 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналогічне положення закріплено нормою статті 368 ЦК України. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

Стаття 60 СК Українипередбачає презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (ч. 1ст. 61 СК України).

Статтею 63 СК Українипередбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (ч. 1ст. 68 СК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «норми сімейного законодавства свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».

Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.

Як вбачається з постанови Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 462/518/18 (провадження № 61-13422св19), факт реєстрації нерухомого майна, придбаного у період шлюбу, на ім`я одного з подружжя не означає, що воно належить лише цій особі. Майно в цьому разі є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові та дружині в рівних частках з моменту його придбання.

Відповідно до ст. 69 СК України дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У відповідності до ст.70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Згідно статей 60, 61 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку доходу.

У разі придбання майна на особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної власності подружжя, а є приватною власністю того, на кошти якого воно придбане. Про це йдеться в Постанові Судової палати у цивільних справах ВСУ від 07 вересня 2016 року №6-801цс16.

В ухвалі ВССУ від 15 лютого 2017 року (справа №554/1847/14-ц) акцентована увага на критеріях віднесення майна до спільної сумісної власності. Зокрема, зауважено, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, а й спільною участю коштами або працею в набутті. Отже, застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не лише факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. ВСУ визначає критерії, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності. Такими є: час набуття майна; кошти, за які воно було набуте (джерело набуття); мета придбання, яка дозволяє надати майну правовий статус спільної власності подружжя.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п.23постанови Пленуму Верховного суду України №11 від 21 грудня 2007 року, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Таким чином, спірний житловий будинок був побудований за спільні кошти в інтересах сім`ї та введений в експлуатацію під час шлюбу, а тому є спільним майном подружжя. Доводів на спростування вищевказаного висновку матеріали не містять. Щодо тверджень відповідача, що його частка в майні більша з огляду на те, що його батьки дали йому свої заощадження, то такі доводи відповідача не підтверджені належними доказами, а тому не беруться судом до уваги.

З огляду на викладене, кожен із подружжя в порядку поділу спільного майна має право на рівну частку у такому спільному майні.

Щодо застосування позовної давності суд зазначає наступне.

За змістом частини першої статті 261ЦК Українипозовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Статтею 72 СК Українипередбачено, що позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано.

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Відповідно достатті 253 Цивільного кодексу Україниперебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Згідно ізстаттею 256 ЦК Українипозовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до частини четвертоїстатті 267 ЦК Українисплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальним правилом, закріпленим у частині першійстатті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, початком перебігу позовної давності встановлено день, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).

ОСОБА_3 звернулася із заявою про застосування строку позовної давності та просив відмовити позивачці у задоволенні позову про поділ майна подружжя. Відповідач у заяві про застосування строку позовної давності вказує на те, що позовну давність слід відраховувати зчасу розірвання шлюбу. Проте у матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували, що позивачка знала про перешкоди в реалізації її права власності на будинок саме починаючи з наступного дня після розірвання шлюбу. Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні підтвердив, що після розірвання шлюбу не перешкоджав відповідачці у здійсненні права власності на спірний будинок, вказуючи останній, що майно належить йому. Відтак, суд вважає, що сам лиш факт конфліктних ситуацій, які виникали між сторонами, коли позивачка після розірвання шлюбу приходила в будинок, не свідчить про порушення відповідачем прав позивачки на майно та початок перебігу строку позовної давності з моменту розірвання шлюбу.

За обставинамиданої справисуд приходитьдо висновку,що правопозивача ОСОБА_1 начастку умайні подружжяжитловомубудинкупо АДРЕСА_1 порушено видачею 17 лютого 2014 рокуна ім`я ОСОБА_9 свідоцтва про право власності на данедомоволодіння в цілому та реєстрацієюправа власності на дане будинковолодіння у 2016 р. Про порушеннятакого правапозивачка дізналасьлише учервні 2021року,коли відповідачпочав чинитиперешкоди їйу доступідо будинку іповідомив,що будинокзареєстрований заним направі власностіі віннадасть доступдо будинкутільки напідставі судовогорішення. Вподальшому,у червні2021року,при зверненнідо адвоката,було сформованоінформаційну довідкуз Державногореєстру речовихправ нанерухоме майно,яка підтвердилареєстрацію спірногобудинку завідповідачем. Позивач,обґрунтовуючи своїпозовні вимоги,посилалась нате,що спірнийжитловий будинокпобудовано сторонамиу шлюбіза спільнікошти вінтересах сім`ї,разом зтим,вважаючи себеспіввласником вказаногобудинковолодіння табудучи зареєстрованоюу вказаномубудинковолодінні до2023року,зберігала тамсвої особистіречі, бралаучасть увитратах накомунальні послуги,обробляла земельнуділянку таздійснювала доглядза будинком.Оскільки зчасу розірванняшлюбу невживалазаходів дляоформлення прававласності навказаний будинок, не знала про те, щоправо власності на ньогоз 2014 року належить ОСОБА_3 . Відповідач в судовому засіданні підтвердив, що особисто не повідомляв позивачку про реєстрацію права власності на будинок, документів їй не показував. Твердження останнього, що позивачка знала про факт реєстрації права власності на житловий будинок за ним так як спілкувалась з дочкою, не підтверджується жодними доказами, спростовується показами свідка ОСОБА_5 та є припущенням.

Посилання позивачки на відсутність у неї інформації щодо оформлення права власності на спірне будинковолодіння до червня 2021 року дають підстави для висновку, що позивач не пропустила трирічного строку звернення з позовом до суду.

Крім того, згідно зст. 57 Конституції Україникожен має право на професійну правничу допомогу.

Згідно з п. 1 ч. 3ст. 133 ЦПК Українидо витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Положеннямист. 137 ЦПК Українирегламентовано, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правової допомоги за рахунок держави. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану з справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів, тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно зст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

На підтвердження понесення витрат на правничу допомогу в розмірі 5000 гривень представник позивач надав копію свідоцтва адвоката Жуковського В.В. про право заняття адвокатською діяльністю, ордер на надання правничої допомоги, Акт приймання-передачі наданих послуг згідно договору від 08 березня 2023 року від 02 червня 2023 року та квитанцію до прибуткового касового ордера №21 від 02.06.2023 р.

Відповідно дост. 141 ЦПК Українисудовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача.

Відповідно до ч. 8ст. 141 ЦПК Українирозмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Разом з тим, ні позивачем, ні його представником не долучено до матеріалів позову договору про надання правової допомоги на підтвердження надання професійної правничої допомоги, яким визначено порядок обчислення гонорару та його сплати.

За таких обставин, суд дійшов висновку про те, що відсутність вищевказаного документа є підставою для відмови у стягненні з відповідача витрат на правничу допомогу в розмірі 5000 гривень.

Таким чином, відповідно до вимогст. 141 ЦПК Україниз відповідача на користь позивача підлягає стягненню лише судовий збір в розмірі 2403,58 гривні за подання позовної заяви та 536 грн. 80 коп. судового збору за подання заяви про забезпечення позову.

Згідно з частиною сьомоюстатті 158 ЦПКу разі ухвалення судом рішення про задоволення позову заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи.

Керуючись ст. 2, 4, 10, 12, 13, 23, 48, 51, 81, 247, 258, 259, 263-268 ЦПК України, ст. 60, 61, 69, 70, 72 СК України, суд,

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя задоволити повністю.

В порядку поділу майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право приватної власності на (одну другу) частину житлового будинку АДРЕСА_1 , розташованими на земельній ділянці № 0720886000:01:001:2498.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 2403 (дві тисячі чотириста три) грн. 58 коп. судового збору за подання позовної заяви та 536 (п`ятсот тридцять шість) грн. 80 коп. судового збору за подання заяви про забезпечення позову.

Захід забезпечення позову, обраний на підставі постанови Волинського апеляційного суду від 05.09.2023 року у виді накладення арешту на житловий будинок АДРЕСА_1 , розташованими на земельній ділянці №0720886000:01:001:2498, продовжує діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Волинського апеляційного суду шляхом подання в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення суду апеляційної скарги.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 (останнє місце реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ).

Відповідач: ОСОБА_3 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ).

Повне судове рішення складено 16.10.2023р.

Суддя Горохівського районного суду

Волинської області Яремчук С.М.