Постанова

від 23.10.2023 по справі 804/7861/16

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 804/7861/16

адміністративне провадження № К/9901/52688/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Васильєвої І.А., суддів: Гімона М.М., Юрченко В.П.,

розглянувши в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами справу за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції у Кіровському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області (процесуальний правонаступник - Головне управління ДПС Дніпропетровській області, як відокремленого підрозділу ДПС України) про скасування податкового повідомлення-рішення, касаційне провадження у якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.12.2017 (суддя Чорна В. В.) та постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16.05.2018 (головуючий суддя Баранник Н. П., судді: Малиш Н. І., Щербак А. А.),

У С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_1 (позивач) звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Кіровському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області (ДПІ, відповідач) від 13.06.2016 №102-1303 про визначення йому 84' 139,75 грн зобов`язання зі сплати орендної плати за земельну ділянку за 2016 рік.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 вказував на те, що контролюючий орган безпідставно донараховав йому орендну плату за земельну ділянку за 2016 рік. Позивач вважає, що підставою для нарахування орендної плати є лише договір оренди, а контролюючий орган має право лише перевіряти порядок її обчислення та строк сплати і не наділений повноваженнями змінювати розмір орендної плати, визначений в договорі. Крім того, позивач зазначив, що внаслідок зміни 31.07.2015 власника частки нерухомого майна, розташованого на орендованій ним земельній ділянці, з вказаної дати він не є платником орендної плати, оскільки в силу закону з моменту набуття права власності на нерухоме майно особа, яка стала новим власником такого майна, одночасно набуває право оренди земельної ділянки, на якій розміщене це майно, а договір оренди земельної ділянки, укладений попереднім власником, припиняється. Також укладений між ним та міською радою договір оренди землі від 17.04.2006 є припиненим у зв`язку із його розірванням згідно з договором від 27.07.2016. При цьому визначену умову в договорі про розірвання договору оренди землі (пункт 2) про сплату орендної плати за рік з моменту прийняття рішення міської ради від 18.05.2016 позивач вважає скасувальною, оскільки обумовлені нею обставини, як підстава припинення обов`язку сплачувати орендну плату за рік у зв`язку з розірванням договору за ініціативою орендаря, настали. Зокрема позивач зазначив, що ОСОБА_2 , як новий власник частки нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці щодо якої йому (позивачу) визначили орендну плату за 2016 рік, подала заяву на підготовку правоустановчих документів для укладення з нею, як новим власником майна, договору оренди цієї ж земельної ділянки на тих самих умовах.

Дніпропетровський окружний адміністративний суд постановою від 13.12.2017, залишеною без змін постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16.05.2018, в позові відмовив.

Не погодившись із ухваленими у справі судовими рішеннями, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалені у справі судові рішення і ухвалити нове про задоволення позову.

На обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник зазначає, що суди неправильно застосували норми матеріального права, не урахували правову позицію Верховного Суду України щодо застосування норми права у подібних правовідносинах та порушили норми процесуального права, зокрема не встановили повно всі обставини в адміністративній справі та не дослідили наявні в матеріалах справи докази.

Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалені у справі судові рішення - без змін.

Верховний Суд перевірив наведені у касаційній скарзі доводи позивача, обґрунтування заперечень відповідача на скаргу, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права та дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Суди попередніх інстанцій встановили, що 17.04.2006 на підставі рішення сесії ІV скликання Дніпропетровської міської ради від 01.03.2006 N 237/34 "Про передачу земельної ділянки по АДРЕСА_1 у спільну оренду гр. ОСОБА_1 та гр. ОСОБА_3 по фактичному місцезнаходженню торгівельного комплексу" міська рада (орендодавець) та громадянин ОСОБА_1 (орендар) уклали договір оренди землі, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:06:079:0034 площею 0,0357 га, що становить 33,33% із загальної 0,1072 га, розташовану по АДРЕСА_1 (а.с. 7-19).

У зв`язку з прийняттям міською радою рішення від 18.05.2016 № 78/8 "Про припинення гр. ОСОБА_1 права користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 " 27.07.2016 між Дніпропетровською міською радою та громадянином ОСОБА_1 укладено договір про розірвання договору оренди землі, за умовами пункту 2 якого відповідно до статті 32 Закону України "Про оренду землі" позивач має сплатити орендну плату за один рік з моменту прийняття рішення міської ради від 18.05.2016 N78/8, якщо протягом зазначеного періоду не надійшло пропозиції від інших осіб на укладання договору оренди на тих самих умовах з наданням відповідної документації із землеустрою.

Суди також встановили, що позивач у березні 2017 року звернувся до суду з цивільним позовом до Дніпровської міської ради про визнання незаконним пункту 2 договору про розірвання договору оренди землі. За результатами розгляду справи №203/740/17 Кіровський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 12.04.2017 у задоволенні позову відмовив. Зазначене рішення позивачем не оскаржено та набрало законної сили.

Відмовляючи в позові у цій справі, суди висновували, що саме позивач мав сплачувати орендну плату за земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:06:079:0034 протягом року з моменту прийняття сесією VІІ скликання Дніпропетровської міської ради рішення від 18.05.2016 № 78/8 ''Про припинення гр. ОСОБА_1 права користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 , тому визначену позивачу контролюючим органом суму податкового зобов`язання у податковому повідомленні-рішенні від 13.06.2016 №102-1303 визнали правомірною.

Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Зміст положень статей 9, 77, 90 КАС України зобов`язує суд вжити заходів, необхідних для з`ясування всіх обставин у справі, запропонувати сторонам подати докази на підтвердження своєї правової позиції, у разі необхідності витребувати докази з власної ініціативи, всебічно, повно та об`єктивно оцінити наявні у справі докази тощо.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов`язаний суб`єкт владних повноважень.

Водночас, відповідно до принципу змагальності особа, яка звертається до суду за захистом своїх прав, має спростувати доводи суб`єкта владних повноважень, якщо їх обґрунтованість заперечує.

Обов`язок суду встановити дійсні обставини справи при розгляді адміністративного позову випливає з такого принципу адміністративного судочинства, як офіційне з`ясування всіх обставин справи, закріпленого нормами статті 2, частини четвертої статті 9 КАС України, відповідно до змісту яких суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Відповідно до частини третьої статті 77 КАС України докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Оскаржувані судові рішення не відповідають зазначеним вимогам процесуального закону, оскільки вирішуючи спір, суди спирались на передбачений Податковим кодексом (ПК) України обов`язок платника податків сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи, визначення орендної плати як обов`язкового платіжу, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою, та обов`язок позивача дотримуватися умов договору щодо справляння плати за землю, контроль за своєчасністю, достовірністю та повнотою нарахування якої, водночас, покладено на контролюючі органи.

Зокрема, суди обмежилися дослідженням умов пункту 2 договору про розірвання договору оренди, з якими позивач погодився шляхом підписання вказаного договору, встановленими в судовому процесі обставинами про відсутність в департаменті по роботі з активами Дніпропетровської міської ради з 18.05.2016 до постановлення судового рішення у цій справі пропозицій від інших осіб на укладення договору оренди цієї ж земельної ділянки на тих самих умовах, та обставинами, встановлені Кіровським районним судом м. Дніпропетровська у справі №203/740/17, яким в позові ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про визнання незаконним пункту 2 договору про розірвання договору оренди землі було відмовлено з тих підстав, що позивач самостійно підписав зазначений договір та не надав належних доказів про те, що такий договір укладено всупереч вимогам Закону України ''Про оренду землі''.

Водночас суди не встановили обставини, якими позивач обґрунтував свої вимоги щодо захисту своїх права та охоронюваного законом інтересу, про те, що позивач був власником нежитлового комплексу, розташованого на орендованій у міської ради земельній ділянці згідно з договором оренди від 17.04.2006 за адресою: АДРЕСА_1 , і частина якого (1/3) 31.07.2015 перейшла у власність громадянки ОСОБА_2 , у зв`язку з чим позивач вважає, що саме з цього часу він припинив користуватися земельною ділянкою і з цього часу припинився його обов`язок сплачувати орендну плату за землю.

Верховний Суд неодноразово висловлював позицію про те, що особа, яка набула права власності на нерухоме майно, фактично стає орендарем земельної ділянки, на якій воно розміщене, у тому ж обсязі та на умовах, як і у попереднього власника. При цьому договір оренди цієї земельної ділянки щодо попереднього її користувача (попереднього власника нерухомого майна) припиняється відповідним договором, на підставі якого новим власником набуто право власності на розташоване на цій земельній ділянці майно. Зміна орендаря відбувається в силу прямої вказівки закону. Зобов`язання зі сплати орендної плати автоматично виникає в нового власника об`єкта нерухомості з моменту набуття ним права власності на такий об`єкт. У разі відчуження частини об`єкта нерухомості, що розташований на орендованій земельній ділянці: - відбувається заміна орендаря за договором оренди земельної ділянки з попереднього на нового власника об`єкта нерухомості щодо відповідної частини земельної ділянки; - так само до нового власника об`єкта нерухомості переходить обов`язок сплачувати орендну плату за землю у відповідній пропорційній частині.

Подібна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 29.05.2020 у справі №802/4133/15-а, від 14.02.2023 у справі № 803/847/17, від 19.06.2018 у справі №922/3655/17, від 07.11.2018 у справі № 910/20774/17 та від 18.04.2019 у справі №913/210/18, але не виключно.

Зважаючи на викладене, доводи касаційної скарги знайшли своє підтвердження.

При цьому колегія суддів Верховного Суду, враховуючи доводи контролюючого органу, наведені у відзиві на касаційну скаргу, зауважує, що незважаючи на договірний характер користування земельною ділянкою, розмір орендної плати не може бути меншим ніж визначено підпунктом 288.5.2 пункту 288.5 статті 288 ПК України, що спростовує доводи позивача відносно договору оренди, як виключної підстави для сплати орендної плати.

Дійсно, у пункті 288.4 статті 288 ПК України вказано, що розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

Водночас у статті 288 ПК України законодавець визначив нижню граничну межу річної суми платежу по орендній платі за земельні ділянки, незалежно від того, чи співпадає її розмір із визначеним у договорі.

Виходячи із принципу пріоритетності норм ПК України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 цього кодексу, до моменту внесення до такого договору відповідних змін розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлений підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 02.09.2020 у справі №814/1786/16.

Велика Палата Верховного Суду у постанові 09.11.2021 у справі №635/4233/19 також зробила висновок, що при визначенні розміру орендної плати, у випадку передачі в оренду земель комунальної власності, має враховуватися нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до законодавства, а річна сума платежу не може бути меншою розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території, однак і не може перевищувати 12% нормативної грошової оцінки.

За змістом частин першої та другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

За правилами статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Як підсумок, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції необхідно врахувати викладене, всебічно й повно з`ясувати та перевірити всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду і вирішення спору по суті, встановити дійсні права та обов`язки сторін, і залежно від встановленого правильно застосувати норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та ухвалити законне і обґрунтоване рішення.

Касаційний перегляд справи здійснено відповідно до пункту 2 Розділу II ''Прикінцеві та перехідні положення'' Закону України від 15.01.2020 №460-ІХ ''Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ'' у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (до 08.02.2020).

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Скасувати постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.12.2017 та постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16.05.2018 і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіІ.А. Васильєва М.М. Гімон В.П. Юрченко