Ухвала

від 10.10.2023 по справі 947/17206/22

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 11-кп/813/2065/23

Справа № 947/17206/22

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач ОСОБА_2

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.10.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючий - суддя ОСОБА_2 ,

судді: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

за участю:

секретаря судового засідання - ОСОБА_5 ,

прокурора - ОСОБА_6 ,

представника потерпілої - адвоката ОСОБА_7 ,

потерпілої - ОСОБА_8 ,

захисника - ОСОБА_9 ,

обвинуваченого - ОСОБА_10 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу захисника ОСОБА_9 на вирок Київського районного суду м. Одеси від 30.06.2023 року в кримінальному провадженні №12022162470000298 від 22.02.2022 року, щодо:

ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився в м. Санкт-Петербург Російської Федерації, громадянина України, українця, з середньою освітою, офіційно не працюючого, неодруженого, який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

обвинуваченого у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України,

встановив:

Оскарженим вироком суду першої інстанції ОСОБА_10 визнаний винуватим у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, та йому призначене покарання у виді 3 (трьох) років позбавлення волі, з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 2 (два) роки.

Строк відбування покарання ОСОБА_10 рахується з моменту його фактичного затримання.

Вироком суду стягнуто з ОСОБА_10 в дохід держави витрати за проведення судової експертизи у сумі 7739,57 грн.

Вироком суду вирішено долю речових доказів у кримінальному провадженні.

Цивільний позов потерпілої та її представника, за клопотанням останніх залишено без розгляду та роз`яснено, що вони не позбавленні права повторно звернутися із цивільним позовом в порядку цивільного судочинства.

Вироком суду ОСОБА_10 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення за наступних обставин.

21.02.2022 року, о 17:22 год., водій ОСОБА_10 , керуючи автомобілем марки «MAN F2000», державний номерний знак НОМЕР_1 , рухався у темний час доби, по асфальтованому, сухому дорожньому покриттю вулиці Краснова у м. Одеса, на освітленій вуличним ліхтарним освітленням прямій ділянці дороги, де організований двохсторонній рух і проїжджа частина має по дві смуги для руху в обох напрямках, з боку проспекту Адміральського у напрямку вул. Середньофонтанська, у першій смузі свого напрямку руху.

Наближаючись до в`їзду на будівельний майданчик «ТОВ Кадор», розташований за адресою: вул. Краснова, 3-А, водій ОСОБА_10 , діючи в порушення вимог п.п.2.3 «б», 10.1, 10.2 «Правил дорожнього руху» України, вкрай уважним не був, перед поворотом праворуч на прилеглу територію, не переконався, що це буде безпечним, і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, з`їжджаючи з дороги, перед тротуаром на якому нанесено дорожню розмітку 1.15 «Правил дорожнього руху» України, яка позначає місце де велосипедна доріжка перетинає виїзд з прилеглої території, не дав дорогу велосипедисту ОСОБА_11 , який рухався по велосипедній доріжці, з права на ліво по ходу руху автомобіля марки «MAN F2000», державний номерний знак НОМЕР_1 , внаслідок чого сталося зіткнення передньою частиною велосипеда з правою бічною частиною автомобіля з подальшим переїздом задніми колесами автомобіля велосипедиста ОСОБА_11 .

В результаті дорожньо-транспортної події ОСОБА_11 від отриманих травм помер.

Допущенні водієм ОСОБА_10 порушення вимог п.п.2.3 «б», 10.1, 10.2 «Правил дорожнього руху» України знаходяться у прямому причино - наслідковому зв`язку з виникненням дорожньо-транспортної події та настанням суспільно-небезпечних наслідків у вигляді загибелі ОСОБА_11 .

Суд першої інстанції визнав ОСОБА_10 винуватим у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України за кваліфікуючими ознаками: порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинили смерть потерпілого.

Не погоджуючись з вироком суду захисник ОСОБА_12 подав апеляційну скаргу, в якій не оспорюючи доведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_10 у скоєнні кримінального правопорушення та кваліфікацію його дій, просить вирок змінити в частині призначеного покарання, у зв`язку із його невідповідністю внаслідок суворості.

Захисник просить призначити обвинуваченому ОСОБА_10 покарання за ч.2 ст.286 КК України у виді 3 (трьох) років позбавлення волі, без позбавлення права керування транспортними засобами, та на підставі ст.75 КК України звільнити обвинуваченого від відбування призначеного покарання з випробуванням, з іспитовим строком на 2 (два) роки, з покладенням відповідних обов`язків.

Захисник вказує, що при призначенні обвинуваченому покарання судом не враховано характер і тяжкість вчиненого злочину, фактичні обставини справи, тяжкість заподіяних наслідків та особу обвинуваченого, який є раніше не судимим, має місце проживання, позитивно характеризується, визнав свою вину, щиро розкаявся, активно сприяв розкриттю злочину та попросив вибачення у потерпілої.

Крім того, на думку захисника, суд першої інстанції при призначенні додаткового покарання обвинуваченому у виді позбавлення права керування транспортними засобами не врахував, що діяльність обвинуваченого пов`язана з керуванням транспортними засобами, оскільки він є водієм вантажних автомобілів, а тому наявність права керування транспортними засобами є необхідним для отримання ним доходу.

Іншими особами, які мають право на апеляційне оскарження, вирок суду першої інстанції в даному кримінальному провадженні не оскаржений.

25.09.2023 року, до початку апеляційного розгляду представником потерпілої ОСОБА_8 - адвокатом ОСОБА_7 подано заперечення на апеляційну скаргу захисника, в яких представник просить вирок суду залишити без змін, а апеляційну скаргу захисника без задоволення.

Судовий розгляд в суді апеляційної інстанції, у відповідності до положень ч.4 ст.405 КПК, проведено за відсутності представника цивільного відповідача ТОВ «Південна Техніка», який до суду апеляційної інстанції не з`явився, хоча повідомлявся у передбаченому законом порядку, шляхом надсилання судових викликів на електронну та поштову адреси.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що на стадії апеляційного перегляду оскарженого рішення, судом були створені всі умови для реалізації права учасників судового процесу на доступ до правосуддя.

Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції.

В своїх рішеннях Європейський Суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Заслухавши суддю-доповідача; обвинуваченого та захисника, які підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити; потерпілої та її представника, які заперечували проти задоволення апеляційної скарги; прокурора, який також заперечував проти задоволення апеляційної скарги; обговоривши доводи апеляційної скарги; перевіривши матеріали кримінального провадження; провівши судові дебати та надавши останнє слово обвинуваченому; колегія суддів дійшла висновку про таке.

Відповідно до вимог ч.1 ст.404 КПК України (далі - КПК), вирок суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом в межах апеляційної скарги.

Згідно з положеннями ст. 2 КПК завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Згідно вимог ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Висновки суду першої інстанції про доведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_10 у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, за обставин, викладених у вироку, є обґрунтованими, відповідають фактичним обставинам справи та підтверджуються наявними в ній доказами, які досліджувались в порядку ч.3 ст.349 КПК.

Порушень при вирішенні судом першої інстанції питання щодо дослідження доказів відносно тих обставин, які ніким не оспорюються, апеляційним судом не встановлено, а тому ці обставини, як і юридична кваліфікація скоєного ОСОБА_10 злочину не є предметом апеляційного розгляду, у зв`язку з чим суд апеляційної інстанції, відповідно до вимог ч.1 ст.404 КПК, переглядає вирок суду лише в межах апеляційної скарги.

Перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи апеляційної скарги захисника стосовно суворості призначеного покарання та можливість призначення обвинуваченому покарання, із застосуванням положень ст. 75 КК України, апеляційний суд дійшов висновку про таке.

Відповідно до ч.1 ст.75 КК України якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене ст.ст. 403, 405, 407, 408, 429 КК України, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, катування, передбачене ч.3 ст.127 КК України, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Призначаючи обвинуваченому ОСОБА_10 покарання за ч.2 ст.286 КК України, суд першої інстанції, у відповідності до вимог ст. 65 КК України, врахував характер і ступінь суспільної небезпеки злочину, особу винного, та дійшов висновку про необхідність призначення покарання обвинуваченому у виді позбавлення волі з позбавленням права керування транспортними засобами.

Надаючи оцінку обставинам даного кримінального провадження колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Апеляційний суд вважає, що призначене обвинуваченому ОСОБА_10 покарання, як за своїм видом, так і за розміром, не можна вважати занадто суворим, з огляду на таке.

Так, визначені у ст.65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що захисник порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання пов`язаних із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).

Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема й у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України поняття «особа винного».

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Відповідно до ст.ст. 50 і 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Згідно роз`яснень, що містяться у п.п. 20, 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року №14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» зазначено, що при призначенні покарання за відповідною частиною ст.286 КК України, суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину, вину інших причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв транспортних засобів, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію останніх, тощо), а також обставини, які пом`якшують і обтяжують покарання, та особу винного.

Вирішуючи питання про те, яке покарання має бути призначене обвинуваченому ОСОБА_10 за вчинення злочину, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, і чи повинен він його відбувати, суд першої інстанції в повній мірі врахував обставини, які згідно ст.66 КК України, пом`якшують покарання, а саме щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину; відсутність обставин, які відповідно до ст.67 КК України, обтяжують покарання; врахував те, що обвинувачений не відшкодував матеріальної та моральної шкоди потерпілій; думку потерпілої та її представника, які наполягали на призначенні обвинуваченому покарання у виді позбавлення волі; врахував особу обвинуваченого, а також його посередню характеристику за місцем минулого працевлаштування.

Апеляційний суд вважає, що врахувавши тяжкість та характер вчиненого кримінального правопорушення, особу обвинуваченого, який грубо порушує вимоги Правил дорожнього руху, що має наслідком створення небезпеки для учасників дорожнього руху, думку потерпілої та не відшкодування обвинуваченим жодних збитків потерпілій, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення обвинуваченому ОСОБА_10 покарання в межах санкції статті у виді позбавлення волі з позбавленням права керування транспортними засобами на певний строк.

Також колегія суддів звертає увагу, що судом першої інстанції обвинуваченому ОСОБА_10 призначено мінімальне покарання у виді позбавлення волі, передбачене нормою кримінального закону.

Доводи захисника про незаконність оскарженого вироку з посиланням на неврахування судом першої інстанції обставин, що пом`якшують покарання, а саме визнання ним своєї вини, щирого каяття, та активного сприяння розкриттю кримінального правопорушення, є безпідставними.

З матеріалів кримінального провадження та оскарженого вироку вбачається, що обвинувачений ОСОБА_10 в суді першої інстанції визнав свою винуватість у скоєному злочині.

Суд першої інстанції вірно врахував відсутність доказів на підтвердження відшкодування обвинуваченим ОСОБА_10 потерпілій завданих матеріальних та моральних збитків.

Потерпіла ОСОБА_8 в судовому засіданні суду першої інстанції вказала, що обвинувачений ОСОБА_10 відшкодування завданої їй шкоди не здійснив, та просила призначити йому покарання у виді позбавлення волі.

В судовому засіданні апеляційного суду потерпіла та її представник також наполягали на призначенні обвинуваченому суворого покарання та підтвердили, що на час апеляційного розгляду обвинувачений також не здійснив потерпілій відшкодування завданих збитків. Також потерпіла та її представник просили суд звернути увагу, що обвинувачений в ході досудового розслідування судового розгляду в суді першої інстанції навіть не попросив пробачення у потерпілої, а здійснив це лише на стадії судових дебатів у суді першої інстанції.

Сторона захисту в судовому засіданні апеляційного суду не заперечувала відсутність відшкодування потерпілій завданої шкоди.

З огляду на викладене, доводи сторони захисту про незаконність оскарженого вироку з посиланням на неврахування судом першої інстанції обставини, що пом`якшує покарання, а саме щирого каяття обвинуваченого з посиланням на те, що він визнав свою вину, активно сприяв розкриттю злочину, є безпідставними оскільки суд першої інстанції врахував вказану пом`якшуючу обставину.

Апеляційний суд звертає увагу, що відповідно до обвинувального акта обставин відповідно до ст.66 КК України, які пом`якшують покарання обвинуваченого ОСОБА_10 не встановлено, тобто в ході досудового розслідування обвинувачений не визнавав свою вину, не мав щирого каяття, та активно не сприяв розкриттю кримінального провадження.

Крім того, колегія судів враховує, що не зважаючи на визнання своєї вини в суді першої інстанції та не оспорювання захисником в апеляційній скарзі доведеності винуватості обвинуваченого у скоєнні кримінального правопорушення та кваліфікації його дій, обвинувачений ОСОБА_10 в його останньому слові в апеляційному суді зазначив, що не вважає себе винуватим у повному обсязі, оскільки на його думку, це потерпілий на велосипеді в`їхав в задні колеса його автомобілю, а не він в нього, а тому вважає, що про його винуватість можливо було б говорити лише у випадку, якби він збив велосипедиста.

Тобто поведінка обвинуваченого ОСОБА_10 як суді першої інстанції, так і в апеляційному суді, не свідчить про його щирий жаль, осуд своїх дій та усвідомлення грубого порушення ним Правил дорожнього руху, що призвели до загибелі людини.

Доводи сторони захисту про незаконність призначеного обвинуваченому покарання з посиланням на стан його здоров`я, колегія суддів визнає безпідставними, оскільки суду не надано відповідної медичної документації щодо критичного стану здоров`я обвинуваченого ОСОБА_10 .

Надана апеляційному суду виписка історії хвороби №9990/1476 від 21.08.2023 року щодо ОСОБА_10 та долучені до неї документи, не вказують про критичність діагнозу ОСОБА_10 .

Посилання сторони захисту про те, що обвинувачений ОСОБА_10 є раніше не судимий, на психіатричному та наркологічному обліках не перебуває, попросив вибачення у потерпілої (на стадії судових дебатів), не можуть бути вирішальними обставинами, які дають підстави для застосування положень ст.75 КК України.

Доводи сторони захисту про безпідставність призначення обвинуваченому ОСОБА_10 додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами, колегія суддів визнає необґрунтованими з таких підстав.

Апеляційним судом враховуються обставини кримінального правопорушення, а саме те, що 21.02.2023 року водій ОСОБА_10 , керуючи автомобілем «MAN F2000», державний номерний знак НОМЕР_1 , діючи в порушення п.п.2.3 «б», 10.1, 10.3 ПДР, перед поворотом праворуч на прилеглу територію, з`їжджаючи з прилеглої території, не надав дорогу велосипедисту ОСОБА_11 , який рухався по велосипедній доріжці, внаслідок чого сталося зіткнення передньою частиною велосипеда з правою бічною частиною автомобіля з подальшим переїздом задніми колесами автомобіля велосипедиста ОСОБА_11 , який від отриманих травм помер.

Тобто обвинувачений ОСОБА_10 допустив грубі порушення Правил дорожнього руху, що спричинили смерть іншої людини.

Крім того, колегія суддів критично відноситься до доводів сторони захисту про те, що право керування транспортними засобами необхідне обвинуваченому ОСОБА_10 для отримання доходу, з посиланням на те, що він є водієм вантажних автомобілів, оскільки стороною захисту не підтверджено належними доказами працевлаштування обвинуваченого водієм, а також те, що його професійна діяльність на даний час пов`язана з керуванням транспортними засобами, а керування автомобілем є його єдиним джерелом отримання доходів.

Згідно наявної в матеріалах кримінального провадження довідки від 23.09.2023 року, вбачається, що ОСОБА_10 працював на посаді водія автотранспортних засобів в ТОВ «Південна Техніка» з 05.05.2021 року по 31.03.2022 року (а.п.115).

Його звільнення 31.03.2022 року з ТОВ «Південна техніка» також підтверджується записом в трудовій книжці (Наказ №7 від 31.03.2022 року) (а.п.116).

Тобто згідно вказаної інформації ОСОБА_10 наразі не працює в ТОВ «Південна Техніка», і ці обставини стороною захисту в суді апеляційної інстанції належними доказами не спростовані.

Інформації про працевлаштування обвинуваченого ОСОБА_10 водієм в іншій установі стороною захисту не надано. Окрім того, вказані обставини не відіграють ключового значення при призначені покарання з урахуванням тяжкості скоєного злочину, його наслідків та особи обвинуваченого.

Колегія суддів звертає увагу на те, що кримінальне правопорушення, яке вчинене ОСОБА_10 зазіхає на суспільну складову безпечного життя, оскільки формує думку суспільства про незахищеність та уразливість до вчинення відносно них злочинних дій у сфері безпеки дорожнього руху.

Разом з цим, належна правова охорона будь-яких соціальних цінностей, у тому числі й таких найбільш соціально значимих, як життя та здоров`я людини, забезпечується лише тоді, коли застосовується ефективний кримінально-правовий засіб, яким є кримінальна відповідальність.

Відповідно до ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Також необхідно зазначити, що закон про кримінальну відповідальність не містить імперативних обмежень щодо можливості позбавлення права керувати транспортними засобами осіб, для яких діяльність, пов`язана з користуванням таким правом, є основним джерелом доходу.

При цьому Правилами дорожнього руху України регламентований єдиний порядок дорожнього руху на всій території України, якого повинні неухильно дотримуватися усі його учасники, оскільки автомобіль є джерелом підвищеної небезпеки.

У рішенні по справі «О`Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства» («O'Halloran and Francis v. the United Kingdom») від 29 червня 2007 року, Європейський Суд з прав людини у складі його Великої палати постановив, що будь-яка особа, яка володіє чи керує автомобілем, підпадає під дію спеціальних правил, оскільки володіння та використання автомобілів є таким, що потенційно може завдати серйозної шкоди. Ті, хто реалізували своє право володіти автомобілями та їздити на них, тим самим погодились нести певну відповідальність та виконувати додаткові обов`язки у правовому полі.

Враховуючи викладене, апеляційний суд визнає обґрунтованими висновки суду першої інстанції про необхідність призначення ОСОБА_10 додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами в межах санкції ч.2 ст.286 КК України.

З урахуванням встановлених обставин, колегія суддів констатує, що підстави для застосування при призначенні обвинуваченому покарання положень ст.75 КК України відсутні та стороною захисту не доведені.

Вказаний висновок колегії суддів узгоджуються із висновками касаційного суду, викладеними в постановах Верховного Суду від 19.09.2023 року (справа №755/160095/20), від 27.10.2020 року (справа №664/2526/19).

Апеляційний суд вважає, що призначене обвинуваченому покарання ґрунтується на положеннях ст.ст. 50 і 65 КК України, відповідає принципам справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання і є необхідним для його виправлення та попередження нових злочинів, а тому не вбачає підстав вважати, що призначене покарання є явно несправедливим через його суворість.

За таких обставин, колегія суддів не вбачає підстав для зміни вироку, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 370, 376, 404, 405, 407, 419, 424, 532 КПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_9 - залишити без задоволення.

Вирок Київського районного суду м. Одеси від 30.06.2023 року, яким ОСОБА_10 засуджений за скоєння кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення, а засудженим у той самий строк, з моменту отримання ухвали.

Судді Одеського апеляційного суду

ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4